05 червня 2025 року
м. Рівне
Справа № 562/1049/24
Провадження № 22-ц/4815/574/25
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.,
суддів: Боймиструка С.В.,Шимківа С.С.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Тарасюка Ю.М. на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 06 лютого 2025 року, ухвалене в складі судді Ведяніної Т.О., повний текст рішення складено 17.02.2025 року у справі № 562/1049/24
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позов обґрунтовано тим, що між сторонами було укладено договори позики, що підтверджується розписками від 26 червня 2002 року та від 20 вересня 2004 року. За його умовами, ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 26 червня 2002 року 1950 доларів США, які зобов'язувався повернути до 06.07.2002 року, а 20.09.2004 року 13 250 гривень позики, які зобов'язувався повернути до 28 вересня 2004 року.
Свої зобов'язання відповідач не виконала. Коштів не повернула. Відтак станом на дату подання позову розмір заборгованості становить 1950 доларів США та 13250 гривень.
Просив суд про задоволення позову.
Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 06 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 26 червня 2002 року у сумі 1950 доларів США.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити, за їх безпідставністю.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач у встановлений у договорі строк борг не повернув, а тому вимоги позивача про стягнення суми боргу є обґрунтованими. Підстав для застосування строку позовної давності немає.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідач посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким відмовити в задоволені позовних вимог щодо стягнення заборгованості за договором позики від 26.06.2002 року повністю.
Вказує, що фактичної передачі коштів не було, тому між нею та позивачем будь яких правовідносин не виникло. Окрім того, вказує, що судом безпідставно не було застосовано строки позовної давності.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач вказує, що рішення суду є законним та обґрунтованим. Просить залишити його без зміни, а скаргу без задоволення.
Рішення суду в частині відмови у стягненні боргу за договором позики від 20.09.2004 року не оскаржується, а тому апеляційним судом не перевіряється.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення не відповідає.
Установлено, що 26 червня 2002 року сторони уклали договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у борг грошові кошти в сумі 1950 доларів США, які зобов'язувався повернути протягом до 6 липня 2002 року, проте не повернув їх. Дана обставина підтверджується дослідженою у судовому засіданні копією розписки від 26.06.2002 року, написаною та підписаною відповідачем.
20 вересня 2004 року власноручно написав та підписав розписку якою зобов'язується повертати грошові кошти у сумі 7950 грн у трьохденний строк та 5300 грн до 28.09.2004 року.
28.02.2017 року позивач звернувся до правоохоронних органів про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 за статтею 190 ч.1 КК України, оскільки останній не повертає грошові кошти у сумі 1950 доларів США, які позичив у 2002 році.
31 березня 2017 року відповідач надав розписку, якою зобов'язувався до 30 червня 2017 року виплатити ОСОБА_1 гроші які позичив у нього в розмірі 300 доларів США (кожного місяця по 100 доларів).
Згідно постанови слідчого СВ Рівненського РВП ГУНП в Рівненській області про закриття кримінального провадження від 31 березня 2017 року за п.2 ч.1 ст.284 КК України - в ході здійснення досудового провадження встановлено, що ОСОБА_1 дійсно позичив ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 1950 доларів США, що мало місце у 2002 році, які на час винесення вказаної постанови не повернуто.
Відповідно до ст.ст. 526, 530, 610 ч.1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням законодавства є його невиконання або неналежне виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно зі ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18) зроблено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц, та у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18.
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вирішуючи спір та належним чином дослідивши надані сторонами докази, з'ясувавши фактичні обставини справи, суд установив дійсну правову природу правовідносин сторін, факт передання позивачем відповідачу в позику коштів, його зобов'язання повернути кошти, та дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог у цій частині.
Відповідно до частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частиною першою статті 76, частиною першою статті 77, частиною другою статті 78 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Будь-яких належних та достатніх доказів безгрошовості даної позики відповідач суду не надав і судом їх не здобуто.
Разом з тим, вирішуючи справу, суд першої інстанції вважав, що строком повернення грошових коштів, за домовленістю сторін у розписці від 31 березня 2017 року, є 30 червня 2017 року, та дійшов висновку, що позивач пропустив строк позовної давності з поважних причин, оскільки неодноразово проходив лікування, внаслідок чого йому встановлено інвалідність.
Колегія суддів з таким висновком суду погодитися не може з таких підстав.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Встановлено, що відповідачем до суду першої інстанції було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності.
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частин першої, другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, позовна давність переривається у разі пред'явлення позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Судом встановлено, що строк виконання зобов'язань згідно з договором позики від 26.06.2002 визначено до 06.07.2002 року. Відтак, строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, у даному випадку сплив 06.07.2005 року.
Зміна строку виконання зобов'язання згідно з копії розписки від 31.03.2017 року, як доказ визнання відповідачем свого боргу, відбулася після спливу позовної давності і не свідчить про перевивання перебігу позовної давності за зобов'язаннями від 26.06.2002, оскільки визнання боргу у сумі 300 доларів США за межами позовної давності не перериває її перебігу. А також зазначена розписка не свідчить про визнання боргу відповідачем саме за борговими зобов'язаннями від 26.06.2002.
Таким чином, матеріали справи не містять належних доказів, що свідчать про переривання строку позовної давності.
Із позовом ОСОБА_1 звернувся до суду у квітні 2024 року, тобто майже через 14 років після виникнення права на позов.
Посилання позивача на наявність поважних причин пропуску строку позовної давності є безпідставними, оскільки періодичне перебування позивача на стаціонарному та амбулаторному лікуванні у період з 2009 по 2022 роки не свідчить про відсутність у нього об'єктивної можливості протягом трьох років з дати настання строку (06.07.2002 року) виконання зобов'язань за договором позики звернутися до суду з позовом про захист його порушених прав.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не надав суду доказів поважності пропуску строку позовної давності у період до липня 2005 року, в той час, як відповідач скористався своїм правом, передбаченим статтею 267 ЦК України, подавши у до суду заяву про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, а відтак наявні підстави для відмови у позові про стягнення позики у сумі 1950 доларів США у зв'язку зі спливом позовної давності.
За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку про скасування оскаржуваного рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п. 3 і п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Тарасюка Ю.М. задовольнити.
Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 06 лютого 2025 року в оскаржуваній частині скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 05 червня 2025 року.
Головуючий : Гордійчук С.О.
Судді : Боймиструк С.В.
Шимків С.С.