03 червня 2025 року
м. Київ
cправа №914/855/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Вронська Г.О. - головуюча, Губенко Н.М., Кондратова І.Д.,
за участю секретаря судового засідання Сініцина В.А.,
представників учасників справи:
від позивача: Шнир О.Б.,
від відповідача: Кравчук П.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Львівський хімічний завод"
на рішення Господарського суду Львівської області (Березяк Н.Є.)
від 22.08.2024,
додаткове рішення Господарського суду Львівської області (Березяк Н.Є.)
від 05.09.2024
та постанову Західного апеляційного господарського суду (Бойко С.М., Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.)
від 12.03.2025 (повний текст складений 21.03.2025)
у справі за позовом Акціонерного товариства "Львівський хімічний завод"
до Приватного підприємства "НТА-Незалежне Телевізійне Агентство"
про спростування недостовірної інформації,
Короткий зміст позовних вимог
1. Акціонерне товариство "Львівський хімічний завод" (далі - Позивач, Скаржник) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства "НТА-Незалежне Телевізійне Агентство" (далі - Відповідач) про спростування недостовірної інформації, у якому просило:
- визнати такими, що не відповідають дійсності, є негативними та недостовірними і порочать ділову репутацію Позивача, відомості, поширені ІНФОРМАЦІЯ_4 року Відповідачем на вебресурсі відеохостингу "YouTube" на сторінці власного облікового запису (акаунту) на YouTube-каналі "Телеканал НТА" за Інтернет-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, у відео під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_2" тривалістю 17 хв. 05 сек. (далі - Відео);
- зобов'язати Відповідача видалити Відео, опубліковане ІНФОРМАЦІЯ_4 року на вебресурсі відеохостингу "YouTube" на сторінці власного облікового запису (акаунту) на YouTube-каналі "Телеканал НТА" за Інтернет-адресою::ІНФОРМАЦІЯ_3;
- зобов'язати Відповідача спростувати поширену про Позивача недостовірну інформацію протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням суду у такий же спосіб, у який вона була поширена, шляхом опублікування на вебресурсі відеохостингу "YouTube" на сторінці власного облікового запису (акаунту) на "YouTube-каналі" "Телеканал НТА" відео зі спростуванням, зміст якого викладений Позивачем (зокрема, "Приносимо вибачення").
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що поширення Відповідачем недостовірної інформації про діяльність Позивача та його керівництва істотно шкодить діловій репутації товариства, оскільки суттєво впливає на професійну оцінку діяльності останнього.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.08.2024 у справі №914/855/24 у задоволенні позову відмовлено повністю.
4. Суд першої інстанції встановив, що розповсюджена інформація переважно стосується власників, засновників, акціонерів (фізичних осіб), невизначених підприємств, а не Позивача. Крім того, Позивач не надав беззаперечних доказів, які б свідчили, що інформація є недостовірною. Твердження, викладені Відповідачем, не можуть бути підставою для захисту права на недоторканність ділової репутації, оскільки спірна інформація здобута Відповідачем на підставі аналізу відкритих даних, мала вигляд оціночних суджень про Позивача, його господарську діяльність, керівників Позивача та пов'язаних із ними осіб. Відсутні докази того, що публікація Відповідача зумовила зниження ділової активності Позивача.
Крім того, суд першої інстанції зазначив:
- Відповідач не може бути зобов'язаний вибачатися перед Позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачене у статтях 16, 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 05.05.2011 у справі "Редакція газети "Правоє дєло" та Штекель проти України", заява №33014/05, постанову Верховного Суду від 10.10.2018 у справі №757/8834/16);
- такого способу спростування інформації як її видалення із сайту законом не передбачено, і по суті це є цензурою діяльності певної юридичної особи (постанова Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №757/14418/20. У рішенні від 16.07.2013 у справі "Вегржиновський і Смолчевський проти Польщі" (заява №33846/07) ЄСПЛ вказав, що судове рішення про видалення статті із сайту прирівнювалося би до цензури; така вимога була надмірною.
5. Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 05.09.2024 стягнуто з Позивача на користь Відповідача 15 000 грн витрат на правничу допомогу (від загальної суми 150 000 грн). У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.
6. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 апеляційну скаргу Позивача залишено без задоволення. Рішення Господарського суду Львівської області від 22.08.2024 та додаткове рішення цього суду від 05.09.2024 у справі №914/855/24 залишено без змін. Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покладено на Позивача.
7. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками, яких дійшов суд першої інстанції, згідно з якими твердження, викладені Відповідачем, не можуть бути підставою для захисту права на недоторканність ділової репутації, оскільки спірна інформація була здобута Відповідачем на підставі аналізу відкритих даних, мала вигляд оціночних суджень про Позивача, його господарську діяльність, керівників та пов'язаних з ними осіб, а також відсутні докази того, що саме опублікована відповідачем стаття зумовила зниження його ділової активності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, та стислий виклад позиції інших учасників справи
8. 10 квітня 2025 року Позивач (Скаржник) із використанням підсистеми "Електронний суд" подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду Львівської області від 22.08.2024, додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 05.09.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 у справі №914/855/24; просить скасувати їх та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити та відмовити у стягненні з Позивача судових витрат на правничу допомогу.
9. Ухвалою від 12.05.2025 Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі №914/855/24 (1) за касаційною скаргою на рішення Господарського суду Львівської області від 22.08.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України); (2) за касаційною скаргою в частині оскарження додаткового рішення Господарського суду Львівської області від 05.09.2024, залишеного без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025, на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.
10. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, Скаржник, зокрема, зазначає:
щодо оскарження судових рішень, ухвалених за наслідками розгляду справи по суті:
- пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України - суди попередніх інстанцій неправильно застосували частину четверту статті 32, статтю 68 Конституції України, статті 94, 200, 277 ЦК України, статті 1, 5, 7 та 30 Закону України "Про інформацію", частину першу статті 15 ГПК України, не застосували до спірних правовідносин частину першу статті 278 та частину четверту статті 202 ГПК України, пункт 4 частини першої статті 226 ГПК України без урахування висновків, викладених у:
1) постановах Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.11.2022 у справі №905/458/21 (щодо застосування частини четвертої статті 202 та пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України без встановлення заборон чи обмежень судам у кожному конкретному випадку надавати оцінку діям сторін у справі та іншим обставинам і, відповідно, визначати подальші процесуальні дії, які суди повинні вчинити для розгляду кожної конкретної справи);
2) постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.06.2020 у справі №910/16978/19 (суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо позивач не з'явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору);
3) постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.09.2019 у справі №742/1159/18 та від 11.10.2023 у справі №757/43705/19-ц (суди при вирішенні питання про визнання поширеної інформації недостовірною повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням);
4) постанові Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №910/13556/18 (у зв'язку зі змінами, внесеними 27 березня 2014 року до статті 277 ЦК України, частину третю (принцип презумпції добропорядності) вказаної норми було виключено. Доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачем та її недостовірності має відбуватися у загальному порядку, за яким обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини; доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості);
5) постанові Верховного Суду від 06.02.2024 у справі №910/7750/22 (щодо застосування статті 277 ГПК України та розподілу обов'язку доказування. Верховний Суд вказав, що таке питання має вирішуватися за правилами, визначеними статтями 13, 74, 79 ГПК України та іншими положеннями про докази, що закріплені у ГПК України. Висновок про (не)достовірність інформації - це обставина, що є предметом доказування у справі. Суд оцінює докази обох сторін і відповідно до свого внутрішнього переконання визначає, які з них є більш вірогідними, тобто більш переконливими. У розумінні статті 79 ГПК України, якщо докази відповідача, які свідчать про достовірність інформації, є більш вірогідними, ніж докази позивача, що свідчать про її недостовірність, суд визнає інформацію достовірною);
6) постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі №904/4494/18 (щодо особливостей розгляду справ про спростування недостовірної інформації та висловлення оціночних суджень);
7) постанові Верховного Суду від 19.08.2020 у справі №446/1953/16-ц (щодо аналізу контексту поширеної інформації судом в цілому, а не її частин);
- пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України - відсутній висновок Верховного Суду з питання застосування частини першої статті 15 ЦК України щодо порядку здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності;
- пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України - суди порушили норми процесуального права, зокрема, частину першу статті 15 ГПК України, оскільки не дослідили зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України), необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України); встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).
щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції:
- пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України - відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 170 ГПК України та частини сьомої статті 129 ГПК України стосовно: (1) наслідків подання заяви про ухвалення додаткового рішення стороною у справі, яка не має зареєстрованого кабінету в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі (далі - ЄСІКС); (2) випадків, коли сторони у попередньому (орієнтовному) розрахунку вказала завищений розмір судових витрат, а згодом просить стягнути значно меншу суму без надання доказів та доведення аргументів поважності причин такого зменшення.
11. 30 травня 2025 року, в межах встановленого Верховним Судом строку, Відповідач із використанням підсистеми "Електронний суд" подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
12. За доводами Скаржника, ІНФОРМАЦІЯ_4 року на вебресурсі відеохостингу "YouTube" Відповідач на сторінці власного облікового запису (акаунту) - YouTube-каналі "Телеканал НТА" опублікував за вебадресою ІНФОРМАЦІЯ_1 Відео, що містить недостовірну інформацію, яка порочить ділову репутацію Скаржника:
- час на відео: 5:03, голос за кадром: "До слова, у 2017-му підприємство потрапило до чорного списку антимонопольного комітету. Львівський хімічний завод та фірма Львівкисень, що також перебувала у власності ОСОБА_1 , регулярно змагалися між собою в тендерах на закупівлю різних газів для львівських медзакладів. За змову на торгах їх оштрафували і позбавили можливості брати участь у держзакупівлях на три роки. Однак у 2020-му через суд сім'я оскаржила це рішення";
- час на відео: 6:19, голос за кадром: "Крім того, у розпал пандемії коронавірусу, коли медичний кисень рятував життя тисячам українців, завод Бобришових реалізовував свою продукцію за найвищими в Україні цінами";
- час на відео: 9:18, мова журналістки Роксолани Кікерчук: "А головне, що допоки український бізнес відмовлявся від торгово-економічних зв'язків з росією та бойкотував ворожі товари, власники Львівського хімічного заводу продовжували співпрацю з агресором";
- час на відео: 11:59, голос за кадром: "За нашою інформацією, з 2020-го і до початку повномасштабної війни, хімічну продукцію підприємство постачало також до Білорусі";
- час на відео: 12:41, голос за кадром: "Експерти припускають, що саме через прокладку Ліндегаз Україна Львівський хімзавод мав можливість вести бізнес з росією";
- час на відео: 13:32, голос за кадром: "Зрештою в 2018 році, коли Садовий відзначив Бобришова за вклад у розвиток Львова, журналісти зафіксували вантажівку Львівського хімічного заводу у черзі на українсько-російському кордоні, на митному пункті Гоптівка, траси Харків-Бєлгород, Цитата із facebook.com/Анна Бабінець: Пара кілометрів - і львівська хімічна продукція у росії. На сайті ЛХЗ - жодних згадок про торгівлю з росією. Як і в Інтернеті загалом".
13. Факти публікації та розповсюдження наведеної інформації підтверджені висновком експерта комп'ютерно-технічної експертизи від 05.12.2023 №4663-Е.
14. Відповідач не заперечує, що йому належить YouTube-канал, на якому опубліковане відео, у якому поширена інформація, про спростування якої просить Скаржник.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
15. Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, виходячи зі встановлених фактичних обставин справи, та дійшов таких висновків.
Оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, ухвалених за наслідками розгляду справи по суті
Щодо процесуальних наслідків неявки у судове засідання
16. Скаржник зазначає, що 22 серпня 2024 року (день ухвалення рішення Господарським судом Львівської області) він та його представник не з'явилися у судове засідання, при цьому не повідомляли про причини своєї неявки, не подавали заяв про розгляд справи за відсутності Скаржника. Скаржник подавав лише клопотання про проведення підготовчого судового засідання за його відсутності від 22.05.2024. Як наслідок, згідно з пунктом 4 частини першої статті 233 ГПК України суд першої інстанції мав залишити позов без розгляду (з посиланням на висновки, наведені у постановах Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.11.2022 у справі №905/458/21 та від 05.06.2020 у справі №910/16978/19).
17. У цьому контексті Верховний Суд звертає увагу на таке.
18. У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства визначена рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
19. Статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
20. За змістом пункту 2 частини першої та пункту 3 частини другої статті 42 ГПК учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом. Разом з тим учасники справи зобов'язані з'явитися за викликом суду в судове засідання, якщо їх явка визнана обов'язковою.
21. Згідно зі статтею 46 ГПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 42 цього Кодексу, сторони (позивачі та відповідачі) також мають коло прав і обов'язків, передбачених статтею 46 ГПК України.
22. Одним із прав, які надаються учасникам справи, є право брати участь у судовому засіданні, якщо інше не визначено законом (пункт 2 частини першої статті 42 ГПК України). Водночас це право не є абсолютним, оскільки учасники зобов'язані з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою (пункт 3 частини другої статті 42 ГПК України).
23. Відповідно до частини першої статті 120 ГПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою.
24. Крім того, за учасник справи може відмовитися від свого права брати участь в судовому засіданні, заявивши клопотання про розгляд справи за його відсутності (частина третя статті 196 ГПК України).
25. Отже, учасник справи має право:
а) брати участь в судових засіданнях (особисто або через представника);
б) не брати участі в судових засіданнях, подавши клопотання про розгляд справи за його відсутності, крім випадків, коли суд визнав явку учасника обов'язковою.
Аналіз норм процесуального права свідчить про те, що учасник справи не може відмовитися від свого права на участь у судових засіданнях за принципом мовчання, його волевиявлення щодо цього має бути формалізоване.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.11.2022 у справі №905/458/21, на яку посилається Скаржник.
26. Дії суду у разі неявки в судове засідання учасника справи визначені статтею 202 ГПК України, відповідно до частини четвертої якої у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.
27. У системно-логічному зв'язку з цією нормою перебуває норма, закріплена у пункті 4 частини першої статті 226 ГПК України, яка визначає, що суд залишає позов без розгляду, якщо позивач (його представник) не з'явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.
28. Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду по суті спору у зв'язку з виявленням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому, наслідком якої є можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом.
29. Правове значення для прийняття судом рішення про залишення позову без розгляду з підстави нез'явлення позивача у судове засідання, передбаченої цими нормами процесуального права, має одночасна наявність таких обставин:
1) належне повідомлення судом позивача про час і місце судового засідання;
2) неявка позивача в судове засідання або неповідомлення позивачем суду причин його неявки в судове засідання;
3) неподання позивачем суду заяви про розгляд справи за його відсутності.
30. При цьому зміст частини четвертої статті 202 та пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України свідчить про те, що передбачена цими нормами процесуального права така процесуальна дія суду як залишення позову без розгляду з підстави нез'явлення позивача у судове засідання та неповідомлення про причини своєї неявки не залежить від того, чи була визнана судом явка позивача в судове засідання обов'язковою.
Аналогічні висновки щодо застосування частини четвертої статті 202 та пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.06.2020 у справі №910/16978/19.
31. У справі, що переглядається, ухвалою Господарського суду Львівської області від 02.04.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 25 квітня 2024 року з викликом представників сторін.
32. Водночас, оскільки внаслідок оголошення повітряної тривоги на території Львівської області 25 квітня 2024 року підготовче судове засідання не відбулося, його призначено на 23 травня 2024 року.
33. 22 травня 2024 року Скаржник із використанням підсистеми "Електронний суд" подав клопотання про проведення підготовчого судового засідання за його відсутності. Під час визначення дати судового засідання Скаржник просив урахувати зайнятість його представника в інших судових справах, навівши їх перелік.
34. Ухвалою від 23.05.2024 Господарський суд Львівської області викликав у підготовче судове засідання на 13 червня 2024 року представників Скаржника та Відповідача; визначив, що участь представників сторін є обов'язковою.
35. 13 червня 2024 року суд оголосив перерву до 27 червня 2024 року.
36. У підготовчому засіданні, що відбулося 27 червня 2024 року, взяли участь представник Скаржника - Шнир О.Б., та представник Відповідача - Кравчук П.І.; повідомили, що надали всі наявні докази, підтвердили про відсутність інших обставин та доказів, про які б могли додатково повідомити чи надати до суду.
Підготовче провадження у справі №914/855/24 закрито з призначенням судового розгляду по суті на 01 серпня 2024 року.
37. У судовому засіданні, що відбулося 01 серпня 2024 року, взяли участь представник Скаржника - Шнир О.Б., та представник Відповідача - Кравчук П.І.
Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою залишив без розгляду:
- заяву ОСОБА_2 про вступ у справу як третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача;
- залишив без розгляду клопотання Скаржника про долучення до справи додаткових доказів.
У судовому засіданні оголошено перерву до 22 серпня 2024 року.
38. Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.08.2024 у задоволенні позову відмовлено повністю.
У судовому засіданні взяв участь представник Відповідача - Кравчук П.І. Представник Скаржника не з'явився.
39. Скаржник вважає, що вказане є підставою для залишення позову без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 233 ГПК України.
40. Верховний Суд зауважує, що судовий процес насамперед спрямований на вирішення спору шляхом ухвалення відповідного судового рішення з метою захисту прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону.
41. Частина перша статті 196 ГПК України (яка розміщена у главі 6 ГПК України "Розгляд справи по суті") визначає, що розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Отже, розгляд справи, як стадія судового процесу, може здійснюватися у кількох судових засіданнях, які водночас об'єднані послідовністю здійснення у них певних процесуальних дій, які формують цілісну систему. Розгляд справи по суті розпочинається з оголошення головуючим судового засідання відкритим (частина третя статті 201 ГПК України). Випадки, коли розгляд справи по суті (і відповідне здійснення послідовності процесуальних дій) розпочинається спочатку, унормовані в ГПК України.
42. Суд звертає увагу, що представник Скаржника неодноразово брав участь у судових засіданнях: як підготовчих, так і призначених для розгляду справи по суті; суд першої інстанції вчиняв процесуальні дії з розгляду заяв і клопотань у порядку статті 207 ГПК України за участю представника Скаржника.
Отже, Скаржник брав участь у розгляді справи по суті; його представник прибував у судові засідання.
43. Тлумачення частини четвертої статті 202 ГПК України, за яким її приписи застосовуються буквально, попри процесуальну єдність стадії розгляду справи по суті та її безперервність, що виражається у послідовному здійсненні процесуальних дій судом, може привести до нерозумного результату, за яким навіть у разі відсутності позивача при оголошенні рішення суду це формально може бути сприйнято як підстава для залишення позову без розгляду.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2024 у справі №911/3092/23, від 13.03.2025 у справі №908/6167/15 (908/3314/23).
44. На відміну від справи, що переглядається (№914/855/24), у справах, на які посилається Скаржник, Верховний Суд виходив з інших обставин:
- у справі №905/458/21 - 14 квітня 2021 року представник позивача не з'явився у підготовче засідання, про дату, час та місце його проведення повідомлений шляхом направлення на юридичну адресу копії ухвали суду, що була вручена йому. 05 травня 2021 року представники сторін не з'явилися у підготовче засідання, про дату, час та місце підготовчого засідання повідомлені належним чином. 02 червня 2021 року представник позивача не з'явився у судове засідання для розгляду справи по суті, про дату та час судового розгляду був повідомлений належним чином. Суд першої інстанції розглянув справу та ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог;
- у справі №910/16978/19 - у підготовче засідання, призначене на 09 січня 2022 року, представник позивача не з'явився, про причини неявки не повідомив. У зв'язку з цим Господарський суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив позов без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України. Північний апеляційний господарський суд залишив цю ухвалу без змін. За наслідками касаційного розгляду Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій.
45. З урахуванням викладеного вище, оскільки представник Скаржника брав участь як у підготовчих, так і судових засіданнях з розгляду справи №914/855/24 по суті, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для залишення позову без розгляду.
46. Сама лише неявка представника Скаржника в одне із судових засідань, що відбулося 22 серпня 2024 року, не є підставою для застосування пункту 4 частини першої статті 226 ГПК України.
Щодо інших доводів Скаржника
47. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
48. За змістом частини першої статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
49. Вказаному праву, однак, відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну й таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію, інформацію (стаття 68 Конституції України).
50. Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2021 у справі №905/902/20).
51. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
52. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України).
53. Відповідно до частини першої статті 94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
54. Згідно із статтею 200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та / або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
55. За приписами статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших медіа, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж медіа в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
56. Суди попередніх інстанцій встановили, що інформація, яку Скаржник вважає недостовірною та просить спростувати її, викладена у шістьох фрагментах Відео, що опубліковане Відповідачем ІНФОРМАЦІЯ_4 року на вебресурсі відеохостингу "YouTube" на сторінці власного облікового запису (акаунту) на YouTube-каналі "Телеканал НТА" за вебадресою: ІНФОРМАЦІЯ_1.
57. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням або оціночним судженням (постанови Верховного Суду від 03.11.2023 у справі №693/1278/21, від 01.11.2023 у справі №357/1235/22 та інші).
58. У пункті 46 рішення ЄСПЛ рішення у справі "Lingens v. Austria" від 08.07.1986 (заява №9815/82) зауважується, що суду необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання - ні. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції.
ЄСПЛ вказав: "Свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10, є однією з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї "інформації" або тих "ідей", які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких "демократичне суспільство" неможливе" (пункт 41 рішення).
59. За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов'язано з такими психологічними станами як віра, впевненість чи сумнів. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмет дійсності і яка об'єктивно є або істинною, або хибною, але при цьому неодмінно однією з двох. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування (постанова Верховного Суду від 29.06.2023 у справі №910/2441/22).
60. Частиною другою статті 30 Закону України "Про інформацію" визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
61. Водночас фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи, що факт є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом (постанови Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №910/13556/18, від 21.11.2019 у справі №927/791/18, від 18.03.2021 у справі №927/791/18).
62. Відповідно до частини першої статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
63. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі №904/4494/18 викладено правовий висновок про те, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
64. За загальним правилом інформація, що порочить особу, має бути спростована у спосіб, найбільш подібний до способу її поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на зібранні громадян, зборах трудового колективу, відкликання документа тощо), а в разі неможливості - у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.07.2022 у справі №904/6902/20).
65. Крім того, у цій категорії справ необхідно враховувати, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 27.03.2014 №1170-VII частину третю статті 277 ЦК України було виключено. З 19 квітня 2014 року законодавство не містить презумпції добропорядності, а тому відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.
66. Отже, доказування позивачем обґрунтованості свого позову, зокрема й недостовірності, неточності поширеної відповідачем інформації, має відбуватися у загальному порядку. Наведений правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 17.07.2019 у справі №757/49189/16-ц, від 01.10.2019 у справі №910/13556/18 та від 06.11.2019 у справі №165/2559/15-ц.
67. Предметом доказування у цій справі є наявність / відсутність оціночних суджень, думок, переконань, критичної оцінки та / або фактичних тверджень у поширеній Відповідачем інформації.
68. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, наголосив:
- щодо фрагмента №1 Відео - суд визнає достовірним, що (1) Антимонопольний комітет України (далі - АМКУ) проводив розслідування ділової активності за участю Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Львівкисень" і Позивача, які дійсно брали участь у одному тендері; (2) за наслідками розслідування відбулося накладення штрафів.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 16.10.2019 у справі №914/831/19 у задоволенні позовних вимог про скасування рішення АМКУ відмовлено повністю. Водночас поставною Західного апеляційного господарського суду рішення АМКУ визнано недійсним.
Втім, вказане не змінює факту існування таких подій, як участь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Львівкисень" і Позивача в одному тендері, розслідування АМКУ, накладення штрафу та судове оскарження.
Як зазначає Відповідач, вжите у публікації формулювання "потрапило до чорного списку антимонопольного комітету" є метафорою. У Законі України "Про захист економічної конкуренції" та Законі України "Про Антимонопольний комітет України", звісно ж, не передбачено чорних списків, що унеможливлює перевірку обставини включення чи невключення Позивача до чорного списку;
- щодо фрагмента №2 Відео - формулювання "завод Бобришових" вжито без деталізації конкретної юридичної особи, як-от Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Львівкисень", Позивача або будь-якої іншої юридичної особи, учасником якої є хтось із родини Бобришових.
Більш того, йдеться про прізвище "Бобришових" у множині, без прив'язки до будь-якої фізичної особи. Позивач має право звертатися до суду за захистом лише своїх власних (а не сторонніх) прав та інтересів; не може звертатися до суду за захистом прав керівника або засновника, навіть якщо вважає їх порушеними;
- щодо фрагмента №3 Відео - серед акціонерів (власників акцій) Позивача частка ОСОБА_2 складає 33,37%, а частка ОСОБА_3 - 49,61% (разом 82,98%), що вказує на певну кількість інших осіб-власників (акціонерів) Позивача. Саме про певних фізичних осіб, керівників і власників, а не про Позивача - юридичну особу, чітко і недвозначно йдеться у декількох спірних абзацах;
- щодо фрагмента №4 Відео - словосполучення "За нашою інформацією" вказує на те, що подальший текст може бути неточним, некатегоричним, неочевидним тощо.
Відповідач вжив іменник "підприємство" без вказівки на будь-яку власну назву, тобто без деталізації конкретної юридичної особи, як-от Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Львівкисень", Позивача або будь-якої іншої юридичної особи, що може мати до цього відношення.
Позивач не обґрунтував, як інформація про те, що підприємство постачало продукцію до Білорусі до початку повномасштабної війни, завдає шкоди його репутації;
- щодо фрагмента №5 Відео - Відповідач чітко, прямо і недвозначно вжив дієслово "припускають", яке очевидно вказує на припущення, а не фактичне твердження. Більш того, Відповідач здійснив відсилання до авторів такого припущення - "експертів", а не видавав це формулювання як власне фактичне твердження;
- щодо фрагмента №6 Відео - Відповідач вказав, що "журналісти зафіксували вантажівку". До сьогодні відповідна публікація із заголовком "Вантажівку львівського хімзаводу помітили на кордоні з росією. Фото" міститься на ресурсі https://tvoemisto.tv/news/vantazhivku_lvivskogo_himzavodu_pobachyly_na_kordoni_z_rosiieyu_foto_94514.html. Вказана публікація містить відсилання до сторінки у соціальній мережі "Facebook" журналістки Анни Бабінець - керівника видатного українського ресурсу журналістів-розслідувачів "Слідство.Інфо". Аналогічного змісту публікація про те, що вантажівка АТ "Львівський хімічний завод" стоїть у черзі на українсько-російському кордоні", міститься й на інших новинних ресурсах, зокрема: https://vgolos.ua/news/pidpryyemets-yakogo-sadovyj-nagorodyv-za-viddanist-ukrayini- aktyvno-torguye-z-rosiyeyu-foto_325002.html.
Отже, факт того, що "журналісти зафіксували вантажівку Львівського хімічного заводу у черзі на українсько-російському кордоні", підтверджується матеріалами справи. Сама по собі відсутність номерних знаків Позивача на автомобілі не змінює цього з огляду на фірмове брендування із зазначенням повного найменування Позивача, адреси вебсайту, зображення зареєстрованої торговельної марки Позивача на автомобілі (заявка від 03.12.2007 m200721431, свідоцтво від 10.04.2009 105573; заявка від 03.07.2017 m201714434, свідоцтво від 25.03.2019 256258).
69. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, Скаржник перелічив норми права, які, на його думку, були неправильно застосовані судами, та процитував окремі текстові фрагменти постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.09.2019 у справі №742/1159/18, від 11.10.2023 у справі №757/43705/19-ц, постанов Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №910/13556/18,від 06.02.2024 у справі №910/7750/22, від 19.08.2020 у справі №446/1953/16-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі №904/4494/18.
Надалі Скаржник надає власну оцінку Відео та висловлює незгоду з висновками судів, що, на його думку, не відповідають встановленим обставинам справи.
70. Разом із тим підставою касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції з метою обґрунтування мотивувальної частини постанови. Довільне цитування постанов Верховного Суду з викладенням власної позиції щодо їх змісту, вочевидь, не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
71. Крім того, доводи Скаржника фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів та спонукають Суд до їх переоцінки, що не охоплюється його компетенцією (частина друга статті 300 ГПК України).
72. Алгоритм і порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичні обставини у справі, що формуються, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права.
73. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
74. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких Скаржник у цій справі аргументовано не довів.
75. Верховний Суд погоджується з мотивами, яких дійшли суди, з урахуванням викладеного в оскаржуваних рішеннях.
За обставинами цієї справи, виходячи зі встановлених судами фактичних обставин, (1) розповсюджена інформація переважно стосується власників, засновників, акціонерів (фізичних осіб), невизначених підприємств, а не Скаржника; (2) відсутнє достатнє підтвердження, що викладена у Відео інформація є недостовірною; (3) спірна інформація здобута Відповідачем на підставі аналізу відповідних відкритих даних (судових рішень, публікацій, які були досліджені судами попередніх інстанцій), мала вигляд оціночних суджень про Скаржника, його господарську діяльність, керівників Скаржника та пов'язаних із ними осіб; (4) відсутні докази того, що публікація Відповідача зумовила зниження ділової активності Скаржника.
76. На думку Скаржника, висновки суду першої інстанції щодо поширення інформації про нього є суперечливими та взаємовиключними. З одного боку, встановлено, що інформація переважно стосується інших осіб, а не Скаржника, проте, з іншого боку, констатовано, що інформація здобута Відповідачем на підставі аналізу відкритих даних і мала вигляд оціночних суджень про Скаржника, його господарську діяльність, керівників і пов'язаних зі Скаржником осіб.
77. Суд відхиляє вказані доводи та зауважує, що відповідні висновки стосуються не всього Відео, а конкретно визначеного фрагмента / фрагментів. Вказані висновки не суперечать один одному.
78. Дослідивши кожен фрагмент Відео окремо, а також сукупно в загальному контексті, суди навели належну аргументацію, чому відповідна інформація не є недостовірною (фрагменти №1, №6), не стосується Скаржника (фрагменти №2, №3, №4), не є такою, що завдає шкоди його репутації (фрагмент №4), має ознаки припущення, а не твердження Відповідача (фрагменти №4, №5).
79. За таких обставин підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, що фактично наводиться Скаржником сукупно з пунктом 4 частини другої статті 287 та пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України (суди порушили норми процесуального права, зокрема, частину першу статті 15 ГПК України, оскільки не дослідили зібраних у справі доказів), не підтвердилася.
80. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Скаржник стверджує, що саме до професійного учасника в сфері медіа, який збирає та поширює інформацію, має застосовуватися підвищений стандарт доказування, що відповідатиме принципу пропорційності. Професійний учасник у сфері медіа повинен дотримуватися встановлених законодавством принципів щодо поширення інформації, зокрема, відповідно до пункту 1 частини другої статті 11-1 Закону України "Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста" журналіст зобов'язаний подавати для поширення достовірну інформацію та дотримуватися вимог Кодексу етики українського журналіста. Наведений обов'язок відображений і у принципах діяльності медіа. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про медіа" діяльність у сфері медіа ґрунтується на принципах достовірності і повноти інформації, правомірності одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, захищеності особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
За твердженням Скаржника, висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 15 ГПК України щодо порядку здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності відсутній.
81. Суд звертає увагу, що за змістом статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
82. Обов'язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
83. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким має керуватися суд при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
84. На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
85. 17 жовтня 2019 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 №132-IX, яким, зокрема, було: 1) змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів"; 2) викладено статтю 79 ГПК України у новій редакції. На підставі цього в господарський процес запроваджено стандарт доказування "вірогідності доказів".
86. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює потребу співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, з введенням у дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
87. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
88. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
89. Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Обставина, про яку стверджує сторона, підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 08.11.2023 у справі №16/137б/83б/22б (910/12422/20)).
Аналогічний стандарт доказування застосувала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
90. Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні Європейського суду з прав людини у справі у справі "Бендерський проти України" від 15.11.2007 (заява №22750/02), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звернувся до балансу вірогідностей.
91. Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
92. Верховний Суд вважає, що позиція Скаржника, згідно з якою до учасника в сфері медіа має застосовуватися підвищений стандарт доказування, ґрунтується на його хибному суб'єктивному тлумаченні норм матеріального права (зокрема, ЦК України, Закону України "Про медіа", Закону України "Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста") і норм процесуального права (ГПК України), що, однак не відповідає їхньому змісту.
93. До того ж формування правового висновку не може ставитися у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів, здійснюватися поза визначеними ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
94. У свою чергу, Скаржник не погоджується з рішенням суду першої інстанції, яким подане ним клопотання про долучення додаткових доказів було залишене без розгляду.
95. Згідно з частиною другою статті 80 ГПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
96. Частиною четвертою статті 80 ГПК України передбачено, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
97. В ухвалі Господарського суду Львівської області від 01.08.2024 констатовано, що:
- 27 червня 2024 року представник Скаржника підтвердив, що надав усі документи й докази на обґрунтування заявлених позовних вимог; відсутні заяви та клопотання, які підлягають розгляду на стадії підготовчого засідання. Відтак представник Скаржника не заперечував проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду;
- письмові повідомлення позивача про неможливість подання доказів у встановлений законом строк в матеріалах справи відсутні;
- заява Скаржника про встановлення додаткового строку для подання доказів, подана після спливу встановленого строку, є безпідставною (з посиланням на висновки, наведені в постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі №904/5995/16).
98. З урахуванням викладених обставин у сукупності, Верховний Суд не встановив порушення судом першої інстанції норм процесуального права.
99. Скаржник також вказує, що подав до суду апеляційної інстанції клопотання про долучення висновку експерта за результатами проведення судового лінгвістичного семантико-текстуального дослідження мовлення від 27.12.2024 №2804-Е із супровідним листом від 03.01.2025 №49/18/вих.-25/ЛЕП разом з клопотанням про поновлення строку на подання висновку.
Водночас у долученні клопотань Скаржника до матеріалів справи відмовлено без вирішення питання про його поновлення, тоді як суд прийняв клопотання Відповідача про долучення додаткових пояснень з доданими роздруківками публікацій із засобів масової інформації, які не є належними та допустимими.
100. Втім, Верховний Суд зазначає, що висновок експерта, який подавався Скаржником, датується після ухвалення рішення судом першої інстанції.
101. Єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від учасника справи, тягар доведення яких покладений на останнього (подібні за змістом висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі №909/965/16, від 26.02.2019 у справі №913/632/17).
102. Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність (постанови Верховного Суду від 09.12.2020 у справі №924/232/18, від 16.04.2024 у справі №922/331/23).
103. Отже, доводи Скаржника про безпідставне неприйняття судом апеляційної інстанції висновку експерта від 27.12.2024 №2804-Е не заслуговують на увагу; такого доказу не існувало на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, отже він не може бути допущений на стадії апеляційного перегляду.
104. У постанові Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 у справі №914/855/24 не вказано і не випливає з її змісту, що суд при її ухваленні врахував додатково подані Відповідачем докази, і саме вони були покладені в основу судового рішення як визначальні.
105. Узагальнені посилання Скаржника на недопустимість доказів - роздруківок публікацій засобів масової інформації, відхиляються Судом.
106. У розумінні статті 77 ГПК України допустимими доказами є: 1) певні засоби доказування, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати обставини, тобто ці обставини не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; 2) докази, одержані без порушення закону, які в такому випадку приймаються судом.
107. Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Тягар доведення недопустимості доказу покладено на особу, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (постанови Верховного Суду від 20.09.2022 у справі №910/3493/21, від 16.03.2021 у справі №905/1232/19, від 02.03.2021 у справі №922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі №916/1168/17).
108. Таким чином, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися визначеними засобами доказування. Висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми матеріального права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.
109. Натомість Скаржник у поданій касаційній скарзі не обґрунтував, у чому саме полягає порушення судами положень статті 77 ГПК України, зокрема, щодо закону, з порушенням якого отримано оцінені судом докази, та / або підтвердження обставин іншими засобами доказування, а не тими, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати фактичні обставини справи.
110. Скаржник наполягає на неможливості перевірки достовірності роздруківок публікацій засобів масової інформації, що не є тотожним такій категорії як недопустимість.
111. Щодо тверджень Скаржника про порушення принципів змагальності, рівності та пропорційності, Суд звертає увагу, що апеляційне провадження розпочате саме за апеляційною скаргою Скаржника, у якій він мав можливість навести усі необхідні доводи й аргументи; розгляд справи неодноразово відкладався, а в судових засіданнях брали участь уповноважені представники сторін, які надали пояснення по суті справи та висловили правову позицію щодо спірних правовідносин. Сукупно аналізуючи перебіг апеляційного провадження, відсутні підстави вважати, що відбулося порушення певних принципів господарського судочинства.
112. Інші доводи Скаржника про невідповідність висновків судів обставинам справи переважно зводяться до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
113. Аналізуючи позовну вимогу про зобов'язання Відповідача спростувати поширену інформацію, що, зокрема, включає словосполучення "Приносимо вибачення", суди обґрунтовано послалися на постанову Верховного Суду від 10.10.2018 у справі №757/8834/16, в якій зазначено про неналежність примусового вибачення як способу судового захисту.
114. Разом із тим Суд вважає необґрунтованим посилання в оскаржуваних рішеннях на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №757/14418/20, згідно з яким видалення інформації із сайту законом не передбачено та є цензурою діяльності юридичної особи.
115. У справі №757/14418/20-ц колишній народний депутат позивався до громадської організації, оскільки на вебсайті останньої був розміщений Реєстр національних публічних діячів України, у якому містилась інформація про позивача та про період його депутатської діяльності, взята із відкритих публічних джерел, зокрема, сайту Верховної Ради України. Позивач вважав, що громадська організація не мала права розповсюджувати вказану інформацію на своєму вебсайті без його дозволу.
При цьому факт недостовірності цієї інформації не встановлювався судами.
116. Отже, правовідносини у цій справі та справі, що переглядається (№914/855/24), є різними, а посилання на правовий висновок щодо цензури, викладений у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №757/14418/20-ц, є необґрунтованим.
117. Водночас це не вплинуло на правильність рішення Господарського суду Львівської області від 22.08.2024 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 у справі №914/855/24. Спірні фрагменти Відео обґрунтовано визнані такими, що не містять недостовірної інформації / не стосуються Скаржника / не завдають шкоди його репутації / мають ознаки припущення, а не твердження Відповідача (пункти 68, 78 цієї постанови), що слугувало підставою для відмови у задоволенні позову.
Оскарження додаткового рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, ухваленої за наслідками його перегляду
118. У суді першої інстанції Відповідач просив стягнути на свою користь зі Скаржника витрати на правничу допомогу в розмірі 150 000 грн.
119. Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 05.09.2024 до стягнення присуджено 15 000 грн (у десять разів менше від заявленої суми). Постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 вказане додаткове рішення залишено без змін.
120. Скаржник просить скасувати судові рішення у цій частині та ухвалити нове, яким відмовити у стягненні судових витрат на правничу допомогу.
121. Частинами першою, третьою статті 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. До витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
122. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура (стаття 131-2 Конституції України).
123. Стаття 16 ГПК України закріплює право учасників справи користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
124. Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (далі - Закон №5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правничої допомоги.
125. Пункт 4 частини першої статті 1 Закону №5076-VI визначає, що договір про надання правничої допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
126. До договору про надання правничої допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права (частина третя статті 27 Закону №5076-VI).
127. Згідно зі статтею 30 Закону №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
128. Адвокатський гонорар може існувати у двох формах: фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин, помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката, залежно від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №910/4201/19).
129. Практична реалізація принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, у частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
- попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);
- визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (надання послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
- розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
130. Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). За загальним правилом такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі.
131. Верховний Суд зауважує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою суду, який вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо оцінка доказів зроблена судом першої та / або апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в неї, що випливає з меж розгляду справи судом касаційної інстанції, які передбачені статтею 300 ГПК України.
132. Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
133. Якщо суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу (постанови Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №910/15944/17, від 19.02.2019 у справі №917/1071/18).
134. Оцінка обґрунтованості та пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, а також підтвердженості таких витрат вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням обставин конкретної справи.
135. Суд звертає увагу, що заява Відповідача про розподіл судових витрат, понесених у суді першої інстанції, була задоволена частково зі значним зменшенням їхнього розміру. Господарський суд Львівської області, зокрема, наголосив, що:
- у справі відсутні складні арифметичні розрахунки під час підготовки позову. Справа розглядалася за правилами загального позовного провадження, однак за суттю не є складною. Підставою позову є спростування недостовірної інформації;
- заявлена Відповідачем загальна сума витрат на професійну правничу допомогу виходить за розумні межі визначення розміру гонорару з урахуванням таких критеріїв, як справедливість, добросовісність, розумність, принципів співмірності та розумності судових витрат, складності справи, витраченого адвокатом Відповідача часу. Матеріали справи не містять великої кількості документів, на дослідження яких адвокат витратив би значний час.
136. Більш того, Скаржник скористався правом на подання заперечень щодо вимог Відповідача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, і суд першої інстанції надав їм відповідну оцінку. Вказане підтверджує дотримання принципу змагальності господарського судочинства, забезпечення Скаржнику можливості висловити свої міркування щодо розподілу судових витрат.
137. При визначенні суми відшкодування необхідно виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).
138. Зважаючи на складність справи, фактичний обсяг наданих адвокатом послуг, їх обсяг, Суд зазначає, що часткове стягнення на користь Відповідача 15 000 грн (замість 150 000 грн) узгоджується з вимогами реальності, розумності, обґрунтованості, пропорційності та необхідності.
139. Водночас Скаржник стверджує, що пункт 3.1 договору про надання правничої допомоги від 30.04.2024, укладений Відповідачем та адвокатським об'єднанням, передбачає фіксовану суму - 150 000 грн, натомість у відзиві на позовну заяву від 11.06.2024 (що був поданий пізніше) визначено попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на суму 200 000 грн.
140. З огляду на це Скаржник вважає, що Відповідач умисно завищив попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, фактично заявивши до стягнення суму, яка є на 25 % нижчою; суди мали застосувати частину сьому статті 129 ГПК України - якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно нижчою від суми, заявленої в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми.
141. Верховний Суд звертає увагу, що за змістом цієї норми обов'язковому встановленню підлягають:
- неспівмірність зниження суми витрат порівняно із тією, яка була заявлена в попередньому (орієнтовному розрахунку) (вказане питання є оцінним та вирішується, зважаючи на конкретні обставини справи, що мають істотне значення);
- за умови висновку про неспівмірність - наявність / відсутність поважних причин, наведених стороною, щодо зменшення фактично заявлених витрат порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком.
142. Крім того, словосполучення "суд може", вжите в частині сьомій статті 129 ГПК України, свідчить, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною свободою розсуду, вирішуючи питання про застосування цієї норми.
143. За встановлених у цій справі обставин Суд вважає, що зменшення Відповідачем суми фактично заявлених витрат на 25% (з 200 000 грн до 150 000 грн) та присудження до стягнення зі Скаржника 15 000 грн (у десять разів менше від фактично заявленої суми) не є підставою для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права з огляду на незастосування ними положень частини сьомої статті 129 ГПК України.
144. У постанові від 08.09.2022 у справі №910/16825/20 Верховний Суд дійшов схожого висновку, не виявивши порушень у зв'язку з тим, що сума витрат, заявлених відповідачем у попередньому (орієнтовному) розрахунку (1 000 000 грн), була нижчою від суми, наведеної у заяві про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (275 000 грн), та не відповідала вартості послуг, визначеної в договорі (500 000 грн).
145. Насамкінець Скаржник вказує, що оскільки Відповідач не має зареєстрованого електронного кабінету в ЄСІКС, суди мали повернути заяву про ухвалення додаткового рішення згідно з частиною четвертою статті 170 ГПК України.
146. Відповідно до вказаної норми суд повертає письмову заяву (клопотання, заперечення) заявнику без розгляду у разі, якщо її подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 ГПК України зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.
147. За змістом частини шостої статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в ЄСІКС або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.
148. Згідно з інформацією, наявною у підсистемі "Електронний суд" (яка є доступною для широкого кола осіб, у тому числі суду), Відповідач дійсно не має зареєстрованого електронного кабінету.
149. Верховний Суд зауважує, що додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Отже, додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №904/8884/21).
150. Відповідно до частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може ухвалити додаткове рішення як за заявою учасників справи, так і з власної ініціативи, зокрема, якщо ним не було вирішено питання про судові витрати.
151. З огляду на це Суд погоджується, що заява Відповідача про ухвалення додаткового рішення підлягала залишенню без розгляду. Водночас це не спростовує наявності у суду першої інстанції права ухвалити відповідне додаткове рішення з власної ініціативи, навіть за відсутності відповідної заяви учасника справи.
152. Незастосування судом першої інстанції наслідків, передбачених частиною четвертою статті 170 ГПК України, не вплинуло на можливість ухвалення додаткового рішення для вирішення питання про розподіл судових витрат, зважаючи на приписи частини першої статті 244 ГПК України.
153. Заперечень щодо прийняття й дослідження судами інших документів та / або доказів, поданих Відповідачем, Скаржник не навів, тому Суд не надає цьому окремої оцінки, зважаючи на межі доводів касаційної скарги (частина 300 ГПК України).
154. Верховний Суд переглянув додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 05.09.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 у справі №914/855/24, яким його залишено без змін, та дійшов висновку, що доводи Скаржника про порушення норм права, які б могли слугувати підставою для скасування судових рішень у частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, не підтвердилися.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
155. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
156. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
157. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.
Судові витрати
158. Понесені Скаржником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на нього, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.
Керуючись статтями 300, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Львівський хімічний завод" залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Львівської області від 22.08.2024, додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 05.09.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 у справі №914/855/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуюча Г. Вронська
Судді Н. Губенко
І. Кондратова