04 червня 2025 року
м. Харків
справа № 953/2379/24
провадження № 22-ц/818/789/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2024 року в складі судді Єфіменко Н.В.
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна.
Позовна заява мотивована тим, що з 2002 року вона з ОСОБА_1 перебувають у фактичних шлюбних відносинах, а з 06 червня 2009 року вони перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Зазначила, що вони мають двох дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка має інвалідність, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 23 червня 2010 року.
Вказала, що у 2008 році за час перебування у фактичних шлюбних відносинах, вони за спільні кошти придбали автомобіль Toyota Corolla реєстраційний номер НОМЕР_2 . Також під час шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2020 року шлюб між ними розірвано.
Посилалася на те, що оскільки її дочка є інвалідом і потребує постійного догляду та витрат на її розвиток, а відповідач, якого протягом півроку двічі було притягнуто до відповідальності за керування транспортним засобом в стані алкогольного сп'яніння, за що ним сплачено штраф в значному розмірі, порушує ПДР замість виховання та задоволення потреб дитини, вважала за доцільне відійти від принципу рівності часток при поділі спільного майна подружжя і визначити за нею права на 2/3 частки квартири та автомобіля.
Просила визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 квартири АДРЕСА_1 , що належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та на 2/3 автомобіля марки Toyota Corolla реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2024 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково, визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; в іншій частині позову - відмовлено; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 3874,63 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, вирішити питання щодо судових витрат.
Апеляційна скарга мотивована тим, що народження у сторін у 2003 році дитини та подачею у 2021 році відповідачем зустрічного позову про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 червня 2009 року та поділ майна подружжя, доведений факт спільного проживання сторін однією сім'єю, що судом не враховано. Судом не було взято до уваги той факт, що у відповідача наявний борг по сплаті аліментів на дітей, він не піклується потребами дочки з інвалідністю, а піклується лише своїми власними інтересами, а вона опікується дітьми та їх потребами самотужки.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що належних доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя сторони не надали, тому спірна квартира підлягає поділу з огляду на правила рівності часток подружжя в спільному майні по 1/2 частини. Також позивачкою не надано належних доказів на підтвердження факту спільного проживання сторін з січня 2004 року, у зв'язку з чим вимога про визнання за нею права власності на 2/3 частки автомобіля задоволенню не підлягає.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (а.с.24).
З листа РСЦ ГСЦ МВС в Харківській області від 09.09.22 №31/20-1235 вбачається, що 04 жовтня 2008 року за ОСОБА_2 зареєстровано автомобіль «Toyota Corolla», р.н. НОМЕР_2 та оформлено свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , на підставі довідки-рахунку №ЦБР298707 від 29.09.2008, виданої ТОВ «Автоарт» та ВМД №100000021/8/534280 від 22.09.2008 (а.с.22).
06 червня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб (а.с.15).
ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 народилась дочка - ОСОБА_4 (а.с.23).
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є особою з інвалідністю з дитинства, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 23.06.2010 (а.с.16).
11 травня 2012 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу придбав квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири вчинено за суму 367 540,00 грн.
Відповідно до пункту 9 цього договору, дружина покупця дає згоду покупцю на укладення та підписання цього договору. Справжність підпису на заяві про згоду посвідчено Карташовою С.І. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 11 травня 2012 року за реєстровим № 1300, що зберігається в справах приватного нотаріуса (а.с.19-20).
Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» № 34381946 від 06 червня 2012 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с.18).
31 серпня 2020 року Московським районним судом м. Харкова видано судовий наказ, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/3 частини від усіх видів заробітку (доходу) платника, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 17 серпня 2020 року до досягнення найстаршою дитиною повноліття (а.с.26-27).
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/6 частини усіх видів заробітку щомісячно починаючи з 08 лютого 2021 року і до закінчення терміну навчання, тобто до 30 червня 2024 року (а.с.10).
У провадженні Київського районного суду м. Харкова перебувала цивільна справа №953/5211/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 червня 2009 року та поділ майна подружжя. Вказані позови у подальшому залишені без розгляду.
Під час розгляду вищезазначеної справи ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву, в якому він частково визнав викладені позивачкою обставини, що сторони мають двох дітей та у період шлюбу ними придбана квартира АДРЕСА_1 (а.с.7-9).
У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 569/13242/14-ц.
Стаття 41 Конституції України гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу № 1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 534/1017/20.
Відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто, статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18, а також у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 676/4308/21 (провадження № 61-7301св22).
Подібні правила викладені також у частині першій статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
У разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі № 330/1569/19.
Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частини 1, 2, 4 статті 71 СК України).
Відповідно до частини другої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в абзаці третьому пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).
Аналізуючи наведених вище норми сімейного законодавства України, дає підстави для висновку про те, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Водночас за наявності обставин, передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України, які стосуються неналежного виконання одним із подружжя батьківських обов'язків та неналежного матеріальне забезпечення сім'ї, частку іншого з подружжя у такому майні може бути збільшено.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як вбачається з матеріалів справи, з 06 червня 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, в період якого придбано квартиру АДРЕСА_1
Шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу діти проживають разом з матір'ю, що не заперечується сторонами.
Сторони не спростовували поширення правового режиму спільного сумісного майна на квартиру.
Виходячи з того, що спірну квартиру сторони придбали під час шлюбу за спільні кошти, спільною працею, вона є спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про те, що наявність підстав для відступу від рівності часток повинна була довести позивачка, однак обставин, які б могли виступати підставами для збільшення частки ОСОБА_1 у спірній квартирі, судом не встановлено.
Доказів того, що відповідач не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї та ухилявся від участі в утриманні дітей, матеріали справи не містять та до суду їх не надано.
Крім того, проживання дітей з позивачкою, з огляду на встановлені судами обставини та положення статті 70 СК України, само по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя. Наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, позивачкою не доведено.
Отже, при вирішенні цього спору судом не було встановлено обставин, передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України, для відступу від засад рівності часток подружжя.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами презумпцію спільності майна подружжя щодо спірного майна не спростовано, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до статті 70 СК України відсутні, унаслідок чого спірне майно є спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , тому належить їм у рівних частках.
Твердження ОСОБА_1 щодо наявності у відповідача заборгованості по сплаті аліментів, що є достатньою підставою для відступлення від рівності часток подружжя у праві спільної сумісної власності, не заслуговує на увагу, оскільки заборгованість сама по собі не свідчить про ухилення ОСОБА_2 від участі в утриманні дітей.
Під ухиленням від виконання зобов'язання варто розуміти такі дії чи бездіяльність з боку боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні ним рішення суду, за наявності при цьому можливостей вчинити дії в порядку його виконання та за відсутності об'єктивних обставин, які перешкоджають виконанню. Проте, особа, яка має невиконані зобов'язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.
Між тим матеріали справи не свідчать про ухилення ОСОБА_2 від участі в утриманні дітей.
Що стосується вимоги ОСОБА_1 про поділ автомобіля Toyota Corolla, р.н. НОМЕР_2 , колегія суддів виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи автомобіль Toyota Corolla, р.н. НОМЕР_2 придбано ОСОБА_2 04 жовтня 2008 року, тобто до укладення шлюбу з ОСОБА_1 .
В свою чергу ОСОБА_1 зазначає, що з 2002 року вона з ОСОБА_1 перебувають у фактичних шлюбних відносинах та вказаний автомобіль придбано ним за спільні кошти.
Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення в таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення, тому заявлення окремо вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними.
Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).
Положення Кодексу законів про шлюб та сім'ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2024 року у справі № 755/20288/21).
Положеннями статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.
Факт місця реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2023 року у справі № 543/563/22).
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Суд першої інстанції надав обґрунтовану правову оцінку поданим сторонами доказам спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства, наявності спільного побуту та спільного бюджету та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для висновку про наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносин, притаманних подружжю, у період з 01 січня 2004 року та станом на 04 жовтня 2008 року.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували факт придбання спірного автомобіля за спільні кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
З наданого до суду першої інстанції відзиву ОСОБА_2 на позовну заяву у справі № 953/5211/21 вбачається, що останній визнає обставини батьківства щодо дітей, дочка має інвалідність, а також те, що за час зареєстрованого шлюбу подружжя набуло квартиру.
Наявність зустрічного позову ОСОБА_2 в іншій справі № 953/5211/21 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 06 червня 2009 року та поділ майна подружжя, яке у подальшому позов залишено без розгляду, правильно оцінено судом першої інстанції, як таке, що в сукупності з іншими доказами не підтверджують факт наявності між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 спільного побуту, ведення спільного господарства, спільного бюджету у період придбання спірного автомобіля.
Твердження ОСОБА_1 на те, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 11 червня 2021 року у справі № 953/2041/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дитини, встановлено факт перебування сторін у шлюбних відносинах у спірний період, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки предметом позову у справі № 953/2041/21 було стягнення аліментів на утримання дитини. Зі змісту зазначеного рішення суду вбачається, що обставини шлюбних відносин сторін зазначено лише в описовій частині рішення суду, як перепис тексту позовної заяви ОСОБА_1 . У подальшому зазначена обставина, судом не досліджувалася, сторони в судове засідання не з'явилися, відповідні докази не надавалися ні позивачем, ні відповідачем, відповідно до вимог статті 89 ЦПК України докази не оцінювалися. У мотивувальній чи резолютивній частинах рішення суду про стягнення аліментів на утримання дитини цій обставині не надано жодного правового висновку (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23 (провадження № 61-16606св23).
До посилань ОСОБА_1 на те, що народження у сторін у 2003 році дитини доводить факт спільного проживання сторін однією сім'єю, колегія суддів ставиться критично, оскільки спільні діти не є єдиною підставою, за якою встановлюється факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу. У справі, крім свідоцтва про народження дитини у 2003 році, де батьком вписаний ОСОБА_2 , немає доказів спільного проживання у спірний період.
Суд першої інстанції, належним чином оцінивши зібрані докази, не встановив, що позивачка разом з ОСОБА_2 мали спільний побут, взаємні права і обов'язки, вели спільне господарство та разом формували спільний бюджет у період з 2004 року до укладення шлюбу.
Виходячи з наведеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позивачкою факту проживання з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період придбання спірного автомобіля, як і придбання зазначеного рухомого майна за їх спільні кошти.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова