Справа № 541/3199/24 Номер провадження 22-ц/814/2174/25Головуючий у 1-й інстанції Морозовська О. А. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б.
28 травня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді Бутенко С. Б.
Суддів Карпушина Г. Л., Обідіної О. І.
за участю секретаря: Ракович Д. Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2025 року, ухваленого в м. Миргород під головуванням судді Морозовської О. А., дата складення повного рішення суду - 28 лютого 2025 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням шляхом примусового виселення без надання іншого приміщення,
У вересні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею права володіння, користування і розпорядження житловим будинком, розташованим по АДРЕСА_1 , примусово виселити відповідача ОСОБА_1 з вказаного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Миргороді Полтавської області померла її бабуся ОСОБА_3 , про що 25.06.2015 зроблено відповідний актовий запис за № 318 та складено свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 .
Після її смерті відкрилася спадщина на належне їй майно та майнові права.
Відповідно до заповіту від 10.03.2005 № 373 посвідченого державним нотаріусом другої Миргородської державної нотаріальної контори Смагою Л. М., ОСОБА_4 заповіла все належне їй майно позивачу - ОСОБА_5 .
Згідно свідоцтва про зміну імені від 09.10.2015, виданого окружним судом штату Орегон США у справі Р-1509049 відповідно до рішення про зміну імені повнолітньої, позивач змінила прізвище на ОСОБА_6 .
В установлений шестимісячний строк вона прийняла спадщину, надіславши 13.11.2015 приватному нотаріусу Миргородського міського нотаріального округу Гриб Ю. М. заяву про прийняття спадщини.
18.03.2018 приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Гриб Ю. М. безпідставно видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого по АДРЕСА_1 , як спільного майна подружжя.
Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 25 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року, за позовом ОСОБА_2 вказане свідоцтво про право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого по АДРЕСА_1 визнано недійсним.
Під час розгляду вказаної справи, 18.04.2021 їй стало відомо, що не дивлячись на спір щодо права ОСОБА_7 на 1/2 частку спірного житлового будинку на підставі свідоцтва про право власності, відповідач ОСОБА_1 незаконно отримала свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2024 року, визнано недійсним свідоцтво про спадщину, видане 26.09.2019 приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Ряжко О. В. на ім'я ОСОБА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 липня 2024 року, зареєстрованому у реєстрі номер 1353, спадкова справа 14/2015, виданим приватним нотаріусом Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. та зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, єдиним спадкоємцем житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,0729 га кадастровий номер 5310900000:50:048:0191 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за цією адресою, є ОСОБА_2 .
За заявою позивача, 20.06.2024 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно припинено речове право ОСОБА_1 та право ОСОБА_7 на 1/2 частку спірного житлового будинку.
Згідно довідки відділу реєстрації виконавчого комітету Миргородської міської ради ОСОБА_1 23.07.2024 було знято з останнього місця реєстрації: АДРЕСА_1
Вказувала, що після смерті ОСОБА_7 відповідач ОСОБА_1 самоправно почала користуватися та володіти усім майном, самовільно змінила замки на вхідних дверях і господарських будівлях, не допускає позивача до садиби, уникає будь-якого спілкування.
Крім того, всупереч волі власника дозволила проживати в будинку своєму зятю ОСОБА_8 та онуці ОСОБА_9 .
Будь-яких домовленостей між позивачем та відповідачем про користування житловим будинком не було, дозволу на користування та володіння будинком позивач не надавала. Відповідач порушує гарантовані конституційні права позивача на володіння, користування та розпоряджання власністю і не бажає добровільно звільнити належне позивачеві житлове приміщення, у зв'язку з чим ОСОБА_2 змушена звернутися до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2025 року позов задоволено.
Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні нею права володіння, користування і розпорядження житловим будинком, розташованим по АДРЕСА_1 , шляхом примусового виселення ОСОБА_1 із житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.
В порядку розподілу судових витрат стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 211, 20 грн, понесені позивачем при звернені до суду.
Рішення суду мотивовано обґрунтованістю заявлених позовних вимог.
Не погодившись з вказаними рішеннями, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом не застосовано частину другу статті 1 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», а тому зняття її із зареєстрованого місця проживання за зверненням до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання якої зареєстроване в житлі, що належить власнику на підставі права власності в порядку статті 18 вказаного закону не має правового значення для вирішення даного спору.
Вказує, що з 24.06.2015 і до кінця 2017 року ОСОБА_7 був співвласником спірного житлового будинку і вона вселилася в спірний будинок саме як член сім'ї власника, що також було підтверджено актом фактичного місця проживання та рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08.0.2023 у справі № 541/1127/23, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 16.01.2024.
Звертає увагу на те, що з урахуванням принципів застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та рішення ЄСПЛ виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Зазначає, що в мотивувальній частині рішення судом не зазначено докази, на підставі яких встановлено можливість відповідачем орендувати житло для свого проживання, а також мотиви відхилення доказів у справі.
Наголошує, що у спірному приміщенні крім неї також проживають інші особи, а тому незалучення до участі в справі іншої особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи до апеляційного суду не надходив.
Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374, статті 375 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
По справі встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Миргороді померла ОСОБА_3 , про що 25.06.2015 вчинено відповідний актовий запис № 318 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .
За життя ОСОБА_4 10.03.2005 склала заповіт № 373, посвідчений державним нотаріусом другої Миргородської державної нотаріальної контори Смагою Л. М., за яким заповіла все належне їй майно позивачу ОСОБА_10 .
У встановлений законом строк, 13.11.2015 ОСОБА_2 направила приватному нотаріусу Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. заяву про прийняття спадщини, за якою було заведено спадкову справу № 14-2015.
04.09.2015 чоловік ОСОБА_4 - ОСОБА_7 звернувся до приватного нотаріуса Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. із заявою про відмову від обов'язкової частки у спадщині померлої дружини, як непрацездатний пенсіонер за віком. Будь-яких дій щодо відкликання поданої заяви ОСОБА_7 не вчиняв.
22.07.2024 приватним нотаріусом Миргородського міськрайонного нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, реєстровий № 1352, на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю ОСОБА_4 на підставі договору міни жилих будинків від 19.01.1998 за реєстровим № 1-177.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав 387732095 22.07.2024 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер:74216779 від 22.07.2024.
Також встановлено, що 16.03.2018 на підставі заяви ОСОБА_7 йому, як чоловіку спадкодавця, було видано свідоцтво про право власності на 1/2 частки на житловий будинок з господарськими будівлями, розташований у АДРЕСА_1 , як на частину спільного майна подружжя.
Після смерті ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , його дружина ОСОБА_1 , як спадкоємець на підставі заповіту від 18.04.2018, отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 26.09.2019, реєстровий № 723, на 1/2 частину спірного житлового будинку, спадкова справа № 10/2019.
Рішенням Шишацького районного суду Полтавської області від 25.05.2021 у справі № 541/2069/19, яке залишене без змін постановою Верховного Суду від 16.11.2022, визнано недійсним свідоцтво про право власності від 16.03.2018, видане приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гриб Ю. М. на ім'я ОСОБА_7 на 1/2 частку у праві спільної сумісної власності на майно, яке в цілому складається з житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08.06.2023 у справі № 541/1127/23, яке було залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 16.01.2024, визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Ряжко О. В. 26.09.2019 ОСОБА_1 на 1/2 житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого по АДРЕСА_1 .
20.06.2024 на підставі вказаних судових рішень право власності ОСОБА_1 та право ОСОБА_7 на 1/2 частку спірного житлового будинку припинено, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 384113145 від 24.06.2024 та № 384396909 від 26.06.2024.
Відповідно до повідомлення відділу реєстрації виконавчого комітету Миргородської міської ради Полтавської області № 05.3-08/953 від 11.09.2024 ОСОБА_1 23.07.2024 було знято з останнього місця реєстрації: АДРЕСА_1 .
Проте, ОСОБА_1 продовжує проживати у вказаному житловому будинку, чим порушує право власності позивача на майно, що підтверджено довідкою Миргородського РВП ГУ НПУ в Полтавській області від 15.08.2024 про результати розгляду звернення ОСОБА_2 з приводу неправомірних дій невідомої особи, яка незаконно проживає у належному їй будинку та в подальшому стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є 1) наявність у позивача права власності та 2) встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
У справі, що переглядається апеляційним судом, встановлено, що позивач ОСОБА_2 набула право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 власника ОСОБА_4 .
Відповідно до частини п'ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина друга статті 1220 ЦК України).
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Відповідач ОСОБА_1 вселилась у спірний будинок як член сім'ї ОСОБА_7 , який був чоловіком спадкодавця ОСОБА_4 та, як член її сім'ї мав право на користування цим житлом, проживаючи разом з власником, проте, самостійних прав на будинок не набув.
За змістом положень частини першої статті 401, частини першої статті 402, статті 405, пункту 4 частини першої статті 406 ЦК України право члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначається фактом проживання разом із власником житла та може виникнути і існувати лише за наявності права власності на житло в особи, членом сім'ї якого він є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у члена його сім'ї.
Таким чином, оскільки право ОСОБА_7 на користування спірним житловим будинком припинилось 24.06.2015 зі смертю власника житла - ОСОБА_4 , членом сім'ї якої він був, відповідач ОСОБА_1 вселилась у будинок без належних правових підстав, без згоди власника - ОСОБА_2 та право на користування цим житлом в установленому законом порядку не набула.
Доводи апеляційної скарги відповідача, що ОСОБА_7 належала 1/2 частка у будинку спростовуються рішеннями Шишацького районного суду Полтавської області від 25.05.2021 та постановою Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 541/2069/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на 1/2 частку у праві на житловий будинок.
Вказаними судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено, що спірне спадкове майно належало на праві власності спадкодавцю ОСОБА_4 та не було спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_11 , відповідно ОСОБА_7 не був співвласником спірного майна.
Про відсутність у ОСОБА_1 самостійного права на житловий будинок по АДРЕСА_1 свідчать також рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08.06.2023 та постанова Полтавського апеляційного суду від 16.01.2024 у справі № 541/1127/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.
За правилами частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).
Отже, відповідач ОСОБА_1 не набула жодних прав на житловий будинок по АДРЕСА_1 .
Установивши, що ОСОБА_2 , як власник спірного будинку, категорично заперечує проти проживання у будинку ОСОБА_1 , яка без її згоди вселилася у спірне житлове приміщення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо усунення позивачу перешкод у користуванні власним майном шляхом виселення відповідача.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом принципів застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод відхиляються колегією суддів, як безпідставні.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційності, колегія суддів апеляційного суду враховує, що порушені права позивача, як власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, тому за обставин цієї справи виселення відповідача зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами не існувало домовленостей щодо вселення та проживання відповідача у спірному будинку, а після визнання недійсними свідоцтва про право власності на 1/2 частку у праві на житловий будинок на ім'я ОСОБА_7 та свідоцтва про право на спадщину на ім'я ОСОБА_1 згідно судових рішень, які набрали законної сили та відповідно до вимог статті 129-1 Конституції України та статті 18 ЦПК України є обов'язковими до виконання, відповідач продовжила незаконно проживати у житловому будинку, достеменно знаючи, що будинок належить на праві власності ОСОБА_2 , перешкоджаючи власникові у користуванні своїм майном.
Таким чином, твердження апелянта про непропорційне втручання у її право на житло є безпідставними.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права та відхиляються апеляційним судом за необґрунтованістю.
Судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки інших осіб суд не приймав, тому доводи апеляційної скарги щодо незалучення до участі у справі осіб, які проживають у спірному житловому будинку з дозволу відповідача, не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду.
Враховуючи вищенаведене колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про залишення апеляційної скарги відповідача без задоволення, а оскаржуваного рішення суду першої інстанції - без змін, як ухваленого з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. Б. Бутенко
Судді Г. Л. Карпушин
О. І. Обідіна