03 червня 2025 рокуЛьвівСправа № 461/2500/25 пров. № А/857/16686/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шевчук С. М.
суддів - Кухтея Р. В.
за участю секретаря судового засідання Носа С. П. Вовка А.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2025 року у справі № 461/2500/25 за адміністративним позовом Громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення,
місце ухвалення судового рішення м.Львів
Розгляд справи здійснено за правиламипозовного провадження в окремих категоріях термінових справ
суддя у І інстанції О.Б. Кротова
дата складання повного тексту рішення11.04.2025 року
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Адвокат Коваль Я.Ю., яка діє в інтересах громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 , 31.03.2025 звернулась до суду із адміністративним позовом, в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення про примусове повернення до країни походження іноземця №4601130100016864 від 16.10.2024, винесене Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2025 року у справі № 461/2500/25 у задоволенні адміністративного позову громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження іноземця - відмолено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Зокрема позивач зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення, не взяв до уваги пояснення та норми права на які посилався позивач та дійшов хибних та безпідставних висновків, що «оскільки у спірних правовідносинах позивач сам відмовився від участі перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішення відносно нього, суд не вважає його право за такої обставини порушеним». Насправді, позивач не відмовлявся та не мав наміру відмовлятись від перекладача. Такі висновки не відповідають дійсності. Позивач не міг відмовитись від перекладача у відповідь на усну мову Відповідача, якої він не розуміє, а також у відповідь на текст надрукований мовою, якої він не знає. Позивач поставив всій підпис на оскаржуваному рішенні, проте він не розумів що саме підписував, оскільки позивач взагалі не розуміє української мови (не вміє читати та писати), не розуміє російської мови (не вміє писати та читати) розмовляє лише на турецькій мові. Разом з тим, у даному випадку залучення перекладача під час оформлення оскаржуваного рішення відносно Позивача було обов'язковим, позаяк позивачу належало роз'яснити його права та обов'язки.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Про дату, час та місце розгляду справи відповідач та представник позивача повідомлені через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
В судове засідання представник позивача не прибула, подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю у іншому судовому процесі. Разом з тим колегією суддів у задоволенні вказаного клопотання відмовлено, з огляду на скорочені строки розгляду вказаної категорії справи. Водночас, колегія суддів враховує, що судом апеляційної інстанції не була визнана обов'язкова участь у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі та не явка представника позивача в судове засідання не перешкоджає розгляду справи.
В судовому засіданні представник відповідача Баліцький О.Й. надав пояснення та заперечив проти доводів апеляційної скарги.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки у спірних правовідносинах позивач сам відмовився від участі перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішення відносно нього, суд не вважає його право за такої обставини порушеним.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 15.10.2024 о 19:35 год. за адресою: м. Львів, вул. Руданського, 3, встановлено перевищення встановленого терміну перебування в України більше ніж на 30 днів громадянином Турецької Республіки ОСОБА_1 , у зв'язку з чим уповноваженою особою Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області складено відносно ОСОБА_1 , протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МЛВ №002719 від 15.10.2024 за ч.2 ст.203 КУпАП.
Зі змісту вказаного протоколу вбачається, що ОСОБА_1 роз'яснено зміст ст.63 Конституції України, а також його права та обов'язки, передбачені ст.268 КУпАП, про що останній підписався. Також у протоколі зазначені пояснення ОСОБА_1 про те, що він своєчасно не покинув територію України через особисті обставини, перекладача не потребує, українську мову розуміє, свою провину визнає, зміст протоколу йому зрозумілий.
Постановою першого заступника начальника Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області ОСОБА_2 про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЛВ №002709 від 16.10.2024, на підставі протоколу про адміністративне правопорушення серії ПР МЛВ №002719 від 15.10.2024, ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.2 ст.203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 грн, за порушення останнім п.2 Порядку, затвердженого ПКМУ №150 від 15.02.2012.
У цей же день, а саме 16.10.2024 ОСОБА_1 сплачено вказаний розмір штрафу, що підтверджується квитанцією з ПуАТ «КБ «АКОРДБАНК» № НОМЕР_1 .
16.10.2024 провідним спеціалістом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області Лавриновичем В. прийнято рішення, яке затверджене першим заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області Іваночко І.Р., №4601130100016864 про примусове повернення до країни походження громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 та зобов'язано останнього покинути територію України до 26.10.2024. Даним рішенням встановлено, що громадянин Турецької Республіки ОСОБА_1 прибув на територію України 15.01.2024 через ПП «Мамалига» та до цього часу територію України не залишив, чим перевищив встановлений строк перебування в Україні більше ніж 30 днів.
29.01.2025 уповноваженою особою ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 .
Зі змісту вказаного рішення вбачається, що станом на 29.01.2025, відповідно до відомостей з інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан» ОСОБА_3 рішення про примусове повернення не виконав, територію України не покинув.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Предметом спору у даній справі є оскарження громадянином Турецької Республіки Гьоз ОСОБА_4 рішення про примусове повернення до країни походження іноземця від 16.10.2024.
В обґрунтування незаконності оскаржуваного рішення про примусове повернення, представник позивача покликається на те, що відповідачем під час винесення такого рішення не було залучено перекладача.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI(далі - Закон №3773-VI) відповідно до частини 3 статті 3 якого іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
В розумінні пункту 7 частиною 1 статті 1 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території або тимчасово перебувають в Україні.
Згідно з ч. 3 ст. 9 Закону № 3773-VI строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Згідно з частиною 1 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Відповідно до положень п. п. 1, 2, 3 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 360 від 20.08.2014, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства. Основними завданнями ДМС є: 1) реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів; 2) внесення на розгляд Міністра внутрішніх справ пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
За змістом пп. 9-1 п. 4 Положення про Державну міграційну службу України, ДМС відповідно до покладених на неї завдань приймає приймає рішення про добровільне повернення або примусове повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну, про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства з України, рішення про поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, про реадмісію, про заборону в'їзду іноземцям та особам без громадянства в Україну, здійснює заходи, пов'язані з примусовим поверненням/видворенням іноземців та осіб без громадянства з України.
Згідно зі ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону № 3773-VI рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.
Виходячи з положень частини 1 статті 288 КАС України, позовні заяви іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну, а також позовні заяви центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальних органів і підрозділів, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України подаються до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, його територіальних органів і підрозділів, органу охорони державного кордону чи Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.
За визначеннями, наведеними у п. п. 14, 25 ч. 1 ст. 1 Закону № 3773-VI, нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. Третя країна - країна, яка не є країною походження іноземця або особи без громадянства.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 3 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Підстави для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначено статтею 4 Закону № 3773-VI.
Згідно з підпунктом 2 пункту 2 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150(далі - Порядок № 150) іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території: не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.
За змістом положень спільного наказу Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 року № 353/271/150 «Про затвердження Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства»(далі -Інструкція № 353/271/150) іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворенні на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.
Відповідно до пункту 5 розділу I вказаної Інструкції підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є:
дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку;
якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.
За приписами пункту 6 розділу I Інструкції № 353/271/150 про примусове повернення з підстав, передбачених пунктом 5 цього розділу, здійснюється за рішенням органів ДМС, органу охорони державного кордону (стосовно іноземців, затриманих ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), органу СБУ з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, оформленням відповідних документів, доведенням цього рішення до іноземця та взяттям з нього зобов'язання про добровільний виїзд з України у визначений у рішенні строк, а також здійсненням подальшого контролю за фактичним виконанням іноземцем цього рішення.
За приписами п. 10 розділу I Інструкції № 353/271/150 рішення органів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ про примусове повернення може бути оскаржено до суду.
Рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (додаток 1) (далі - рішення про примусове повернення) готує у двох примірниках посадова особа органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ і затверджує начальник (заступник начальника) відповідного органу/підрозділу або особа, яка виконує його обов'язки, за наявності підстав, зазначених у пункті 5 розділу І цієї Інструкції, з подальшим повідомленням щодо рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства (додаток 2) упродовж 24 годин прокурора за територіальністю про підстави прийняття такого рішення.
Пунктом 2 розділу II Інструкції № 353/271/150 визначено, що рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства (додаток 3).
В обґрунтування протиправності рішень Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина позивач зазначає, що таке було ухвалені відповідачем без залучення перекладача.
Право іноземця на перекладача закріплено в пункті 1 статті 5 Декларації про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій проживають, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 13.121985 на виконання Міжнародних пактів про права людини, що ратифіковані Україною.
У пункті 2 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також визначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН» від 28.11.1978, у справі «Камазінскі проти Австрії» від 19.12.1989, у справі «Артіко проти Італії» від 30.05.1980).
Верховний Суд у постанові від 08.07.2020 у справі №522/14605/17 зауважив, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб'єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права.
Верховний Суд також констатував, що рішення про примусове повернення за межі України повинні бути доведені до відома іноземців в порядку та у спосіб, встановлені законом, та таким чином, щоб його зміст і порядок оскарження були зрозумілими для особи, що підлягає примусовому поверненню (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (справа № 127/26552/16-а).
У постанові від 18.06.2020 у справі №758/13408/18 Верховний Суд зазначив, що відповідно до положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Суб'єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України).
Крім того, статтею 17 Закону України « Про адміністративну процедуру» гарантовано права особи на участь в адміністративному провадженні, а зокрема:
1. Особа має право бути заслуханою адміністративним органом, надавши пояснення та/або заперечення у визначеній законом формі до прийняття адміністративного акта, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи.
2. Адміністративний орган зобов'язаний здійснювати інформування та консультування учасників адміністративного провадження з питань, що стосуються адміністративного провадження, а також щодо змісту їхніх прав та обов'язків.
3. Особа має право у передбаченому законом порядку витребовувати та/або надавати документи, а також інші докази, що стосуються обставин адміністративної справи.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач не володіє українською мовою та не розуміє її. З моменту доправлення до міграційної служби позивача йому не було забезпечено перекладачем з мови, якою він вільно володіє, а відтак останній не мав змоги розуміти зміст дій та рішень, що приймалися відносно нього посадовими особами відповідача та не міг отримати належне роз'яснення його прав, в тому рахунку і на отримання правової допомоги та відповідно позивач в порушення ст. 17 Закону України « Про адміністративну процедуру» був позбавлений права надати пояснення та/або заперечення у визначеній законом формі до прийняття оскаржуваного адміністративного акта, який міг негативно вплинути на його право, свободу чи законний інтерес особи.
Стосовного ж наявного підпису позивача на оскаржуваному рішенні, то надрукований у такому рішенні текст «перекладач» та «непотрібно» не свідчить про те, що позивач володіє українською мовою та розуміє значення відображеного тексту. За відсутності володіння позивачем українською мовою, вчинення ним такого підпису біля тексту що надрукований не свідчить про те, що позивачу було в установленому порядку забезпечено дотримання прав гарантованих ст. 17 та 18 Закону України « Про адміністративну процедуру» в тому рахунку і роз'яснення його прав та обов'язків та змісту оскаржуваного рішення.
Отож колегія суддів констатує, що процесуальні документи, прийняті відповідачем відносно позивача розглядалися без залучення перекладача.
В порушення ч. 2 ст.77 КАС України відповідач не довів належними доказами, залучення перекладача при винесенні оскаржуваного рішення для забезпечення прав позивача, як і не довів обставин володіння позивачем українською мовою.
Крім того колегією суддів ураховано, що представник позивача слушно посилається на те, що внаслідок не забезпечення позивача перекладачем, останній не зміг надати пояснення, заперечення, скористатися професійною правничою допомогою, оскільки не зміг отримати від повноважних представників відповідача належне роз'яснення його прав та не був належно обізнаний щодо здійснюваної відносно нього адміністративної процедури.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи, що відповідачем, на якого покладено обов'язок доказування, не спростовано належними та допустимими доказами доводи позивача про допущення порушень процедури розгляду справи та прийняття рішень про примусове повернення, колегія суддів суду апеляційної інстанції поділяє доводи представника позивача про протиправність оскаржуваного рішення, що має наслідком його скасування.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а висновки суду першої інстанції є такими, що зроблені за відсутності повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду скасувати з прийняттям нового про задоволення позову.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 07 квітня 2025 року у справі № 461/2500/25 скасувати.
Ухвалити постанову, якою позов громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення про примусове повернення до країни походження іноземця №4601130100016864 від 16.10.2024, винесене Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та підлягає касаційному оскарженню шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
С. П. Нос
Повне судове рішення складено 03 червня 2025 року