04 червня 2025 рокусправа № 320/2537/20
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого-судді Гулкевич І.З., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
встановив:
ОСОБА_1 в інтересах малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулась до Київського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання протиправним та скасування рішення відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної державної адміністрації від 29.02.2020 про відмову у реєстрації місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов'язати відповідача зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 15.11.1996 вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_4 . Рішенням Дніпровськогого районного суду м. Києва від 13.07.2012 у справі №2604/7642/12 шлюб було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 народились двоє дітей: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 29.02.2020 позивач звернулася до центру надання адміністративних послуг Святошинської районної державної адміністрації із заявами про зняття з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 та про реєстрацію місця проживання дітей за адресою: АДРЕСА_1 . Однак у зазначеній реєстрації було відмовлено, у зв'язку з відсутністю згоди батька. Не погоджуючись з указаною відмовою, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Ухвалою від 15.06.2020 Окружний адміністративний суд міста Києва прийняв справу до провадження та відкрито спрощено позовне провадження у справі.
Відповідачем подано відзив на адміністративний позов, в якому позовні вимоги заперечує повністю. Зазначає, що 29.02.2020 позивач звернулася до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації із заявами про реєстрацію місця проживання малолітніх дітей, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою реєстрації свого місця проживання: АДРЕСА_1 , проте отримала відмову у зв'язку з відсутністю згоди другого з батьків. З урахуванням приписів пункту 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 207 від 02 березня 2016 року, реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників. У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування). При зверненні позивачем, в порушення пункту 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 207 від 02 березня 2016 року, для здійснення реєстрації місця проживання малолітньої особи не було надано згоди батька.
Позивачем подано відповідь на відзив.
На виконання Закону України “Про внесення зміни до пункту 2 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону України “Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399 передано судові справи Львівському окружному адміністративному суду.
За результатами автоматизованого розподілу справу передано на розгляд судді Львівського окружного адміністративного суду Гулкевич І.З.
Ухвалою суду від 17.03.2025 прийнято справу до провадження та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі факти, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та надав їм правову оцінку.
ОСОБА_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 .
Відповідно до свідоцтва про шлюб НОМЕР_2 позивач з 15.11.1996 перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 та з 19.03.2018 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ., інформація щодо зняття з реєстрації за вказаною адресою відсутня.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13.07.2012 у справі №2604/7642/12, яка набрало законної сили 24.07.2012, задоволено позов : шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстрований Варковицькою сільською радою Дубенського району Рівненської області 15.11.1996 (актовий запис №10)-розірвати. Після розірвання шлюбу дружині залишити дошлюбне прізвище “ ОСОБА_6 », прізвище чоловіка залишити “ ОСОБА_7 ».
Відповідно до свідоцтв про народження серії НОМЕР_3 , НОМЕР_4 виданих 06.09.2012 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського міського управління юстиції, народилися ОСОБА_2 , ОСОБА_3 17.08.2012, про що 06.09.2012 складено відповідні актові записи №2435,2436. У графі “батько» вказано: ОСОБА_4 , а в графі “мати»: ОСОБА_8 .
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з 20.09.2012 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , про що свідчать наявні у матеріалах справи копії довідок про реєстрацію місця проживання особи відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської РДА від 29.02.2020 №11831512, №11831448.
29.02.2020 позивач звернулась до відділу з питань реєстрації місця проживання Святошинської РДА із заявами про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою : АДРЕСА_2 .
Також 29.02.2020 позивач звернулась із заявами відділу з питань реєстрації місця проживання Святошинської РДА про реєстрацію місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою : АДРЕСА_1 .
Позивачка зазначає, що дозвіл на реєстрацію місця проживання синів разом з нею в житлі, якому вони проживають від батька отримати не може, оскільки батько не цікавиться дітьми, самоусунувся від виховання обов'язків передбачених ст.150 Сімейного кодексу України та веде маргінальний спосіб життя.
Відповідачем було відмовлено у задоволенні заяв про реєстрацію місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою : АДРЕСА_1 , у зв'язку із відсутністю згоди іншого з батьків.
Вважаючи протиправною таку відмову відповідача, оскільки батько дітей, ухиляючись від виконання своїх обов'язків, не надає своєї згоди на реєстрацію місця проживання дітей, позивачка звернулась до суду із цим позовам.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 6 Закону України від 11.12.2003 № 1382-ІV “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).
Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.
Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 (далі - Правила № 207) передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.
Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (п.11 Правил № 207).
Разом з тим слід зазначити, що відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Крім того, згідно з ч.1 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст.6 вказаного Кодексу).
Відповідно до ч. 1-2 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору (ч.5 ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України).
Як зазначено у статті 3 Конвенції “Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 №44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 №789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до ч.2 ст. 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні “Хабровські проти України» від 17.01.2016 Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному “дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.
Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.
У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.
Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі “Ігнакколо-Зеніде проти Румунії», п. 95), а поняття “найкращі інтереси» дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі “Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» [ВП], заява №41615/07, п. 76, ECHR 2010).
Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ “Про охорону дитинства» (далі - Закон).
Відповідно до статті 18 вказаного Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції “Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Як встановлено статтею 2 Закону України від 11.12.2003 № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).
Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Крім того, приписами ст. 156 Житлового кодексу України передбачено право на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей, без згоди інших співвласників житлового приміщення.
У рішенні від 16.05.2013 по справі “Гарнага проти України» (заява № 20390/07) Суд зазначає, що сторони оспорюють те, чи ґрунтується обмеження права заявниці на законі чи на неправильному тлумаченні закону. На час подій чинними були різні положення, що свідчить про те, що питання зміни по батькові не було визначено з достатньою чіткістю. Проте, навіть якщо існує суперечність стосовно правильного тлумачення закону, безперечним є те, що право особи на збереження свого імені, як і право на його зміну, визнається законодавством України. За ситуації майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Оскільки державні органи не забезпечили балансу відповідних інтересів, про які йдеться, вони не виконали своє позитивне зобов'язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя. Відповідно Суд вважає, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зазначити, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.
Судом встановлено, що з 01.10.2013 ОСОБА_9 разом з дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проживали за адресою смт. Немішаєве Бородянського району Київської області з 01.10.2013 без реєстрації по день видачі довідки Немішаївською селищною радою Бородянського району Київської області від 18.06.2018 №1081.
З червня 2018 року ОСОБА_1 , а також її малолітні діти, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають за адресою: АДРЕСА_1 .
20.02.2020 ОСОБА_1 на підставі договору дарування набуто право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , позивач проживає по даний час з малолітніми дітьми за адресою: АДРЕСА_1 .
Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом не встановлено.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність реєстрації місця проживання малолітніх дітей позивача за місцем фактичного проживання суперечать їх інтересам та суттєво обмежує реалізацію його прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи у здійсненні реєстрації місця проживання малолітніх дітей за місцем проживання матері, хоча й діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені пунктами 11, 18 Правил № 207, однак, без урахування інтересів дітей, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України “Про охорону дитинства».
Враховуючи викладене, суд вважає, що вищезазначена відмова відповідача у спірних відносинах не може бути визнана правомірною, оскільки прийнята без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з використанням повноважень не з тією метою, з якою вони надані.
З огляду на викладене, рішення відповідача про відмову у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 та, відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою, визначеною позивачем, є протиправними.
Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З метою ефективного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та скасувати рішення про відмову в знятті з реєстрації та про відмову у реєстрації місця проживання від 29.02.2020 та зобов'язати відповідача зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
Щодо судового збору, то відповідно до ст. 139 КАС України, він підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у зв'язку із задоволенням позовних вимог.
Керуючись статтями 6, 14, 242, 243, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ухвалив:
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними та скасувати рішення відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної м. Києві державної адміністрації від 29.02.2020 про відмову у знятті з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 .
Визнати протиправними та скасувати рішення відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної м. Києві державної адміністрації від 29.02.2020 про відмову у реєстрації місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
Зобов'язати відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної м. Києві державної адміністрації зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 коп за рахунок бюджетних асигнувань Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СуддяГулкевич Ірена Зіновіївна