04 червня 2025 року справа №320/15188/25
Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить суд:
визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно адміністративного затримання протиправними;
визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно направлення на проходження військово-лікарської комісії протиправними;
визнати дії Військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо проведення військово-лікарської комісії протиправними;
визнати дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо призову на військову службу під час мобілізації та направлення до місць проходження військової служби протиправними;
зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 врахувати той факт, що призов позивача на військову службу під час мобілізації, виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням, тоді як позивач є членом Церкви ОСОБА_1 «Надія Життя», яка згідно з законодавством України є діючою релігійною організацією та віровчення якої не допускає користування зброєю;
зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 при необхідності призову на військову службу під час мобілізації, запровадити альтернативну службу замість проходження військової служби, з метою виконання обов'язку перед суспільством.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що працівники ІНФОРМАЦІЯ_1 вичинили відносно позивача протиправне затримання та силоміць із застосуванням фізичної сили доставили його до військового комісаріату, де змусили проходити військово-лікарську комісію, при цьому здійснюючи примусове утримування в приміщенні військового комісаріату. Позивач вважає вказані дії протиправними, такими, що вчинені із перевищенням службових повноважень, оскільки працівники військових комісаріатів не наділені повноваженнями затримувати людей. Крім того, вказав, що відповідачами не було враховано факт, що призов позивача на військову службу під час мобілізації, виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням, тоді як позивач є членом Церкви ОСОБА_1 «Надія Життя», яка згідно з законодавством України є діючою релігійною організацією та віровчення якої не допускає користування зброєю
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №320/15188/25 передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 прийнято справу до розгляду та вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, яку отримано відповідачем в системі «Електронний суд», що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Відповідно до частини 7 статті 18 КАС України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Суд вважає відповідачів належним чином повідомленими про можливість подання відзиву у зазначені строки та належним чином повідомленими про судовий розгляд справи.
В матеріалах справи відсутні відзиви на позовну заяву.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Судом встановлено, що згідно з витягом з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів позивач перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до довідки Релігійної організації «Помісна Церква Християн Віри Євангельської «Надія Життя» від 05.02.2025 №б/н позивач з 05.07.2008 є членом Церкви ОСОБА_2 «Надія Життя» м. Ірпеня.
Як зазначає позивач у позовній заяві, 28.01.2025 співробітники ІНФОРМАЦІЯ_1 в присутності співробітників НП затримали до доставили ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В приміщенні військомату, як стверджує позивач, він пройшов «формальну» ВЛК у супроводі двох працівників, за результатами якої, його визнано придатним до військової служби.
На підтвердження вказаних обставин позивач надав до суду скріншот з мобільного застосунку «Резерв +».
Також, як вказує позивач у позовній заяві, він неоднарозово повідомляв співробітників ІНФОРМАЦІЯ_1 , що він є членом Церкви Християн Віри Євангельської «Надія Життя».
В подальшому, позивача 29.01.2025 доставили у поле в районі Житомирської області, яке, як він вказує у позовній заяві, був змушений самовільно залишити.
Вважаючи поведінку відповідачів щодо призову на військову службу під час мобілізації і позбавлення права на проходження альтернативної (невійськової) служби протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Пунктом 20 ч.1 ст.106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку з військовою агресією рф проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/202 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Указами Президента України продовжувався строк дії воєнного стану в Україні, який діяв і на час спірних правовідносин та діє на час розгляду справи.
Указом Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 Про загальну мобілізацію постановлено про оголошення та проведення загальної мобілізації на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (набрання чинності - 24 лютого 2022 року).
Згодом, строк проведення загальної мобілізації продовжувався Указами Президента України.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до ч. 1-3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно із ч.9 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:
допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;
призовники - особи, приписані до призовних дільниць;
військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;
військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави;
резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
Відповідно до ч.10 ст.1 Закону України «Про військову службу і військовий обов'язок», громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані:
прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово-облікових документів (посвідчень про приписку до призовних дільниць, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов'язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів;
проходити медичний огляд та лікування в лікувально-профілактичних закладах згідно з рішеннями комісії з питань приписки, призовної комісії або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України;
проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі;
виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
В позові позивач стверджує, що його було в примусовому порядку без його згоди доставлено до ІНФОРМАЦІЯ_1 , та він пройшов ВЛК, однак будь-яких належних доказів на підтвердження цих обставин він до суду не надав.
Відповідно до положень ст.20, 22 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.
Оскільки на той час позивач перебував в статусі військовозобов'язаного, тому на підставі вказаних норм він міг бути прийнятий на військову службу під час мобілізації.
Протилежного під час розгляду справи не було встановлено та доведено, а відтак у задоволенні позовних вимог в частині визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно адміністративного затримання протиправними; визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно направлення на проходження військово-лікарської комісії протиправними; визнання дій Військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо проведення військово-лікарської комісії протиправними; визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо призову на військову службу під час мобілізації та направлення до місць проходження військової служби протиправними, слід відмовити.
Стосовно позовних вимог в частині зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 врахувати той факт, що призов позивача на військову службу під час мобілізації, виконання військового обов'язку суперечить його релігійним переконанням, тоді як позивач є членом Церкви ОСОБА_1 «Надія Життя», яка згідно з законодавством України є діючою релігійною організацією та віровчення якої не допускає користування зброєю, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення статті 35 Конституції України кореспондуються з положеннями статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Так, відповідно до статті 9 Конвенції, кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За приписами статті 64 Конституції України, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України Про військову службу і військовий обов'язок від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Частиною першою статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частини третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
За правилами частини другої статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно до передбачених частиною дев'ятою 1 Закону №2232-ХІІ категорій громадян України щодо військового обов'язку, до таких належать військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Статтею 3 Закону №2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закони України Про оборону України, ;Про Збройні Сили України, Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію, інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
За визначенням, закріпленим у статті 1 Закону №3543-ХІІ, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Питання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації регулює стаття 23 Закону №3543-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), якою встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Зокрема не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані:
заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
визнані в установленому порядку особами з інвалідністю або відповідно до висновку військово-лікарської комісії тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров'я на термін до шести місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії);
жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років;
жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років;
жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років;
жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину, хвору на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитину, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність;
жінки та чоловіки, на утриманні яких перебуває повнолітня дитина, яка є особою з інвалідністю I чи II групи;
усиновителі, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, на утриманні яких перебувають діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування, віком до 18 років;
зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду;
які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов'язаних відповідно до закону їх утримувати;
опікуни особи з інвалідністю, визнаної судом недієздатною; особи, зайняті постійним доглядом за особою з інвалідністю I групи; особи, зайняті постійним доглядом за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд;
жінки та чоловіки, які мають неповнолітню дитину (дітей) і чоловіка (дружину), який (яка) проходить військову службу за одним із видів військової служби, визначених частиною шостою статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу";
народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
працівники органів військового управління (органів управління), військових частин (підрозділів), підприємств, установ та організацій Міністерства оборони України, Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Національної поліції України, Бюро економічної безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, Державної виконавчої служби України, Управління державної охорони України;
інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Особи з інвалідністю, а також особи, зазначені в абзацах четвертому - дванадцятому частини першої цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання.
Призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також:
здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти;
наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки;
жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час проведення антитерористичної операції з числа:
військовослужбовців або працівників утворених відповідно до законів України військових формувань, що захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, які загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення;
працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися до забезпечення проведення антитерористичної операції та загинули або пропали безвісти під час забезпечення проведення антитерористичної операції безпосередньо в районах та у період її проведення;
осіб, які загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, за умови що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів;
осіб, які загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах її проведення у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, але в подальшому такі добровольчі формування не були включені до складу утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, і виконували завдання антитерористичної операції у взаємодії з утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами;
жінки та чоловіки, чиї близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Особи, зазначені в абзаці другому частини першої та в абзацах четвертому - дев'ятому частини третьої цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою.
Не підлягають призову на військову службу під час часткової мобілізації протягом шести місяців з дня звільнення з військової служби військовозобов'язані з числа громадян, які проходили військову службу за призовом під час мобілізації та були звільнені зі служби у запас (крім військовослужбовців, зарахованих на службу у військовому оперативному резерві першої черги). Такі особи у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їх згодою.
Судом встановлено, що у позивачп, відсутні підстави для відстрочки визначені ст.. 23 Закону №3543-ХІІ.
Позивач, оскаржуючи дії про призов щодо його мобілізації, зазначає, що він має право на заміну військової служби альтернативною, оскільки є членом Релігійної громади Церкви Християн Віри Євангельської Спасіння.
Даючи оцінку таким доводам позивача, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини четвертої статті 1 Закону №2232-ХІІ громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України Про альтернативну (невійськову) службу.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України Про альтернативну (невійськову) службу від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ).
За змістом статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно до статті 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі - Положення №2066).
Відповідно до пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що громадяни України наділені правом на проходження альтернативної служби замість проходження строкової військової служби.
Водночас, суд також звертає увагу на те, що Законом №3543-ХІІ не передбачено право заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу під час мобілізації в особливий період.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів позовної заяви, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на статтю 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу.
Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.
Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд виснує про відсутність порушеного права позивача при призові його під час мобілізації в особливий період.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стосовно доводів позивача щодо примусової мобілізації, зокрема вивезення без його згоди автомобільним транспортом, то дані обставини, окрім пояснення самого позивача не підтверджені жодними доказами.
Даючи оцінку діям відповідача-1 щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації на відповідність критеріям, визначеним частиною 2 статті 2 КАС України, суд прийшов до висновку, що такі дії вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому є правомірними, а вимоги в частині оскарження дій та наказу безпідставними.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За наведених обставин у сукупності, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Враховуючи відмову у задоволенні позову, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 139, 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Парненко В.С.