Справа № 201/1415/25
Провадження № 2/201/1795/2025
28 травня 2025 року Соборний районний суд
міста Дніпра
у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,
при секретарі - Максимовій О.В.,
за участі: позивачки ОСОБА_1 ,
представника відповідачки ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу,-
Стислий виклад позиції позивача.
03 лютого 2025 року до суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_3 , та, з урахуванням уточнень від 24 лютого 2025 року, просила стягнути з неї борг у розмірі 20 000,00 доларів США.
В обґрунтування своїх вимог, позивачка послалася на те що 10 квітня 2023 року між нею та ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до якого вона надала останньому позику в розмірі 20 000,00 доларів США, що відповідно до курсу НБУ станом на дату укладання договору становило 731370,00 грн., зі строком повернення грошових коштів до 10.04.2024 року.
Оскільки в той час вона тимчасово проживала в м. Дніпро, договір позики вони вирішили підписати в комерційному банку «ПриватБанк», який знаходився в Соборному районі міста Дніпра на вул. Набережна Перемоги, буд.30. Так було вирішено за проханням позичальника, тому як він довіряв лише цьому банку та бажав перевірити кошти в його касі.
В приміщенні банку сторони спочатку підписали договір позики, в якому позичальник власноручно поставив свій підпис. На підтвердження укладення договору позики та його умов позичальником також було складено розписку, яка посвідчує передання позикодавцем та отримання позичальником зазначеної грошової суми. Після цього позивачка передала йому дві пачки грошей в загальній сумі по 10 тисяч в кожній, а загальна сума 20 тисяч доларів США, він пішов до каси, де йому перевірили і підтвердили що валюта дійсна і після цього вони розійшлися.
В тексті договору позики було визначено, що позика позивачкою надавалася в тимчасове користування, строк повернення позики було визначений 10.04.2024 р. За користування грошима відсотки не нараховувалися. Мета, для якої позичальнику необхідні були грошові кошти, позивачці відома не була.
Також обов'язковою умовою даного договору було те, що оскільки позивачка жила і планувала продовжувати жити в м. Дніпро, нею було зазначено, що виконання даного договору, а саме повернення суми позики повинно відбутися також в цьому ж відділенні КБ «ПриватБанк» в Соборному районі міста Дніпра на вул. Набережна Перемоги, буд.30, тому як вона також планувала перевірити дійсність грошей, які позичальник повинен був їй повернути.
Однак, взяті на себе зобов'язання ОСОБА_4 не виконав, грошові кошти не повернув, оскільки, як стало відомо позивачці, у квітні 2024 р. він помер. На момент відкриття спадщини після його смерті, спадкоємицею була ОСОБА_3 , яка прийняла спадщину та вступила в володіння спадковим майном, тому позовні вимоги щодо повернення запозичених грошових коштів пред'явлено саме до неї.
Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 03 лютого 2025 року указана позовна заява передана для розгляду судді Федоріщеву С.С.
Ухвалою судді від 05 лютого 2025 року позовну заяву було залишено без руху через необхідність уточнити та конкретизувати зміст позовних вимог у відповідність до п.4 ч.3 ст.175 ЦПК України, необхідності подачі копій усіх документів, доданих до позовної заяви по кількості сторін, та через несплату судового збору.
24 лютого 2025 року до суду надійшла уточнена позовна заява із відомостями про усунення недоліків, що стали підставою для залишення позову без руху, зокрема, із частковою сплатою судового збору та клопотанням про відстрочку від сплати судового збору із довідкою про другу групу інвалідності позивачки.
Ухвалою судді від 25 лютого 2025 року було відкрито провадження у даній цивільній справі. При цьому враховано, що згідно із ч.8 ст.28 ЦПК України, позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання, можуть пред'являтися за місцем виконання цих договорів. Схожі роз'яснення надав Верховний Суд в своїй постанові від 17.02.2021 у справі №522/4350/17.
Ухвалою судді від 25 лютого 2025 року, в задоволенні клопотання позивачки про відстрочення сплати судового збору відмовлено через наявність у неї другої групи інвалідності, оскільки вона, у відповідність до п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнена.
Ухвалою суду від 19 березня 2025 року, за клопотанням позивачки, у Приватного нотаріуса Савощенко О.А. витребувано копію спадкової справи №9/2024, заведеної після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
27 травня 2025 року від позивачки надійшло клопотання про участь у розгляді справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, яке судом було задоволено.
Відповідачку в судовому засіданні представляв адвокат Семенов Єгор Сергійович, що діяв за Ордером про надання правничої допомоги АА №1258945 від 20.03.2025, виданим на підставі Договору про надання правничої допомоги №03/04/2024 від 10.04.2024, та на підставі Свідоцтва про право зайняття адвокатською діяльністю №3433, виданого Донецькою обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури 09.06.2010.
В судовому засіданні позивачка підтримала свої позовні вимоги.
Представник відповідачки в судовому засіданні позовні вимоги визнав, у прийнятті рішення покладався на розсуд суду, та зазначив, що відповідачка ОСОБА_3 , звернувшись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом після померлого ОСОБА_4 , цю спадщину прийняла. Також вона обізнана про вимоги кредитора ОСОБА_1 - позивачки по справі про повернення грошових коштів у сумі 20 тис. доларів США, запозичених померлим, однак зі своїх джерел повернути таку суму позивачці вона можливості не має. Крім неї, за заповітом спадкоємцем був визначений також син померлого - ОСОБА_5 , однак він загинув за два місяці до смерті свого батька. При цьому представник відповідачки надав суду копію свідоцтва про смерть ОСОБА_5 , та довідку про зареєстрованих осіб за адресою проживання померлого ОСОБА_4 у АДРЕСА_1 , відповідно до якої, за цією адресою був зареєстрований лише останній. Також для огляду і дослідження в судовому засіданні, представник відповідачки надав суду примірник оригіналу договору позики, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , та примірник оригіналу розписки останнього про отримання від неї 20 тис. доларів США за цим договором, які збереглися після померлого та на теперішній час знаходяться у ОСОБА_3 . Судом перевірено автентичність наданим оригіналам копій цих документів, що знаходяться в матеріалах справи та які були подані позивачкою разом з позовом, а представник відповідачки, на вимогу суду, власноруч вчинив на них написи про їх відповідність оригіналам.
Фактичні обставини встановленні судом.
Судом встановлено, що 10 квітня 2023 року між позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до якого вона надала останньому позику в розмірі 20 000,00 доларів США зі строком повернення грошових коштів до 10 квітня 2024 року.
Відповідно до п.4 договору позики, позичальник прийняв позику у відділенні КБ «ПриватБанк», яке розташоване в Соборному районі міста Дніпра на вул. Набережна Перемоги, буд.30, а також за вибором позичальника, дане відділення визначено як місце повернення позики у строк, визначений даним договором.
На підтвердження укладення договору позики та його умов позичальником ОСОБА_4 10 квітня 2023 року також було складено розписку, яка посвідчує передання позикодавцем ОСОБА_1 та отримання позичальником зазначеної грошової суми.
Взяті на себе зобов'язання ОСОБА_4 не виконав, грошові кошти не повернув, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_2 він помер. На момент відкриття спадщини після його смерті, спадкоємицею за заповітом була визначена відповідачка ОСОБА_3 , яка 19 вересня 2024 року звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_4 , та таким чином, спадщину, що відкрилася після померлого, прийняла.
Крім відповідачки ОСОБА_3 , 26 вересня 2024 року до нотаріуса із заявою-претензією кредитора також звернулася ОСОБА_1 - позивачка по справі. У цій заявці вона повідомила спадкоємців померлого про наявність неповернутого після смерті ОСОБА_4 , який виник внаслідок невиконання ним зазначеного вище договору позики.
Відповідачка ознайомлена із даною претензією, однак зі своїх джерел повернути таку суму позивачці вона можливості не має.
Крім відповідачки ОСОБА_3 , за заповітом спадкоємцем був визначений також син померлого - ОСОБА_5 , однак він загинув за два місяці до смерті свого батька - ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про його смерть, наданою суду представником відповідачки.
Відповідно до копії довідки, також наданої суду представником відповідачки, стосовно зареєстрованих осіб за адресою проживання померлого ОСОБА_4 у АДРЕСА_1 , за цією адресою був зареєстрований лише останній. Відомостей про інших спадкоємців спадкова справа не містить.
Виходячи з позицій сторін, які вони довели суду під час розгляду справи в судовому засіданні, позивачка наполягає на задоволенні позову, а сторона відповідачки проти його задоволення не заперечує.
Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного позивачем, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, мотиви їх застосування та висновки суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.1, 2 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції України.
Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Принципи справедливості судового розгляду в рішеннях Європейського суду з прав людини трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Рішеннями Європейського суд з прав людини у справах «Dombo Beheer D.V. v. The Netherlands» від 27.101993р. (п.33) та «Ankerl v. Switzerland» від 23.10.1996р. (п.38) встановлено, що принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами, вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до п.48 Рішення Суду у справі «Мала проти України» від 03.07.2014р. №4436/07, остаточне 17.11.2014р. «Принцип справедливості, закріплений у ст.6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява №63566/00, п.25 від 18.07.2006р. та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява №42310/04, п.280 від 21.04.2011р.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін, які беруть участь у справі.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до ч.8 ст.28 ЦПК України позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів.
Оскільки договором позики від 10 квітня 2023 року передбачено його виконання в приміщенні КБ «Приватбанк», що знаходиться за адресою: м. Дніпро, Соборний район, вул. Набережна Перемога, буд. 30, позичальником було вибране це місце як отримання позики так і її повернення, тому дана справа підсудна Соборному районному суду міста Дніпра за місцем вибору позивача на підставі ст. 28 ЦПК України.
В даному випадку, між сторонами виникли цивільні правовідносини на підставі договору позики, та вони регулюються Цивільним кодексом України.
Так, відповідно до ч.1 ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Статтею 1282 ЦК України передбачено, що спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено.
У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора звертає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
Отже, ураховуючи предмет спору у зазначеній справі, до обов'язку позивача як кредитора спадкодавця належить доказування обставин щодо розміру заборгованості боржника на день відкриття спадщини, наявність спадкоємців боржника, дотримання кредитором строку, визначеного зазначеною нормою цивільного законодавства. Також з боку кредитора підлягає доказуванню факт його звернення з вимогою до спадкоємців боржника, а до обов'язку спадкоємців позичальника, у разі заперечення проти заявлених вимог, належить обов'язок доведення розміру та вартості успадкованого ними майна.
Іншими словами, обсяг спадкового майна та його вартість повинен доводити спадкоємець, який заперечує проти вимог кредитора спадкодавця, оскільки відповідальність спадкоємця за зобов'язаннями спадкодавця обмежена вартістю успадкованого майна.
Таким чином, правовідносини, що виникли між позикодавцем і позичальником (який помер), після його смерті трансформуються у зобов'язальні правовідносини, що виникли між позикодавцем та спадкоємцями позичальника, і вирішуються у порядку, передбаченому положеннями статті 1282 ЦК України.
Приписами ст.526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду, та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.1281 ЦК України, кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.
Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.
Як вказала Велика Палата Верховного Суду у п.48 своєї постанови від 09.10.2024 у справі № 638/1046/14-ц, оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців позичальника регламентуються приписами статті 1281 ЦК України.
Тобто стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених порукою (іпотекою). Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язанням, а також припинення таких зобов'язань (див.: пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц, пункт 69.5 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, пункт 39 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 99 постанови від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17).
В даному випадку позивач своєчасно звернувся із вимогою про повернення боргу до спадкоємців, та строк, встановлений ст.1281 ЦК України не пропустив.
Стосовно доказів надання позики, суд враховує правову позицію Верховного Суду, який у своїй постанові від 31 січня 2024 року, розглянувши справу № 753/14634/22, зазначив наступне:
« За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: "зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості" (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); "позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)" (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що "реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії".
У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що "залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що: з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов'язався повернути їх до 05 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 "бере" у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів; договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов'язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов'язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо. Позичальник свої зобов'язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику; не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування".
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року в справі № 924/1096/17 вказано, що "договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції даного договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов'язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що сторонами справи не було доведено факту передання позикодавцем (відповідачем) грошових коштів позичальнику (позивачу), дійшли висновку, що наявні договори між позивачем та відповідачем в якості договорів позики є неукладеними".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: "за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: "за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження №61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що "у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання "наявність боргового документа у боржника" варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на "знаходження" в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: "за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі №916/667/18 (провадження № 12-145гс19) зазначено: "судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що немає претензій до покупців щодо оплати з боку продавців. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою".
Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).
Традиційним в доктрині приватного права та судовій практиці є розмежування валюти боргу та валюти платежу як елементів грошового зобов'язання. Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов'язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові знаки, які є засобом погашення грошового зобов'язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності "валютного застереження", тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц (провадження № 61-30272св18), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі №753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
Тлумачення правочину - це з'ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20))».
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, та в даному випадку факт передачі грошових коштів від позивача підтверджено належним чином оформленим та підписаним договором та розпискою про отримання коштів, що й не заперечується стороною відповідачки, а це дає суду підстави для задоволення позову.
Доходячи до такого висновку, суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №500/5194/16 (провадження № 14-81цс24) про те, що при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним/приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу під час виконання судового рішення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.526, 1049, 1216, 1282 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ), борг у розмірі 20 000,00 доларів США.
Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя С.С. Федоріщев