27.05.2025 року м. Дніпро Справа № 912/856/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Чередка А.Є. (доповідач)
суддів: Мороза В.Ф., Іванова О.Г.,
при секретарі судового засідання: Ліпинському М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви
на рішення Господарського суду Кіровоградської області (суддя Кабакова В.Г.) від 26.08.2024 р. та додаткове рішення від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24
за позовом Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви, 28001, Кіровоградська область, м. Олександрія, вул. Кременчуцька, 107А
до Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт Приютівка", 28034, Кіровоградська область, Олександрійський район, смт Приютівка, вул. Олександрійська, 25
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним статуту, -
У квітні 2024 р. Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви звернулось до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт. Приютівка" про:
- визнання незаконними та скасування рішень загальних зборів Релігійної громади "Парафія на честь Святого Георгія Побідоносця Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області" (код ЄДРПОУ 35079142), проведених 27.05.2023 під головуванням громадянки ОСОБА_1 ;
- визнання недійсним статуту Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт. Приютівка" у новій редакції, затвердженого рішенням загальних зборів Релігійної громади "Парафія на честь Святого Георгія Побідоносця Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області", затвердженого протоколом № 1 від 27.05.2023 і зареєстрованого розпорядженням голови Кіровоградської обласної державної адміністрації № 891-р від 03.08.2023;
- з покладенням на відповідача судових витрат.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що рішення та редакція Статуту є незаконними та такими, що грубо порушують права та законні інтереси позивача, оскільки прийняті особами, які не є членами Релігійної організації.
Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. у справі № 912/856/24 в позові відмовлено.
Додатковим рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24:
- заяву Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт Приютівка" від 30.08.2024 про ухвалення додаткового рішення у даній справі задоволено частково;
- стягнуто з Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви на користь Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт Приютівка" 16 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу;
- відмовлено в задоволені решти вимог.
Не погодившись з цими рішеннями господарського суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулося Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. та додаткове рішення від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити в повному обсягу; стягнути з відповідача на користь позивача всі понесені позивачем судові витрати.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт, зокрема зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не надав оцінки таким обставинам:
- рішення загальних зборів Релігійної громади, визнання незаконними і скасування яких є предметом спору у цій справі, прийняті на зборах, що скликані 27.05.2023 р. особами, які не мають на це повноважень, та проведені без дотримання вимог Статуту Релігійної громади;
- протокол від 27.05.2023 р. про рішення про зміну канонічної підлеглості релігійної організації прийнято сторонніми особами, що не є членами релігійної організації;
- протокол від 27.05.2023 р. підписано представниками територіальної (а не релігійної) громади смт Приютівка, які не мають відношення до парафії, оскільки не визнають статут Релігійної громади, не відвідують богослужіння, не перебувають у канонічному послухові настоятелю та не були прийняті Парафіяльними зборами організації до членів Релігійної організації;
- на підставі протоколу від 27.05.2023 р., який позивач вважає незаконним, внесені зміни та доповнення до діючого Статуту без дозволу єпархіального архієрея, що є порушенням ст.ст. 8, 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та п. 5.1. Статуту релігійної громади;
- паралельно зі зборами, які позивач вважає незаконними, в той самий час та в тому ж самому населеному пункті, тобто в межах тієї ж територіальної громади, проведено аналогічні збори, але вже за участі реальних членів релігійної громади та з повним дотриманням норм Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" і Статуту релігійної громади. Рішення цих зборів є протилежними за змістом тим, визнання незаконними і скасування яких є предметом спору у цій справі.
Обґрунтування оскарження додаткового рішення Господарського суду Кіровоградської області від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 зводиться апелянтом до того, що воно є похідним від результатів розгляду справи, визначених у первісному рішенні, а тому підлягає скасуванню у разі ухвалення судом апеляційної інстанції рішення про задоволення позовних вимог.
Релігійною організацією "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт Приютівка" подано до Центрального апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, у відповідності до якого відповідач заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить залишити рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. та додаткове рішення від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 без змін.
В обґрунтування своїх заперечень проти доводів апеляційної скарги відповідач, зокрема зазначає, що відповідач є юридичною особою, при цьому, позивач не є засновником чи учасником відповідача. Згідно з положеннями Статуту (як у новій, так і попередній редакціях) Парафіяльні збори є вищим органом управління Парафії. При цьому відповідач у своїй релігійній та адміністративно-фінансовій діяльності не підзвітний та непідконтрольний Олександрійській єпархії Української Православної Церкви, а спірні рішення, прийняті відповідачем, стосуються виключно питань щодо управління Парафією і не визначають питання щодо управління та контролю Олександрійській єпархії Української Православної Церкви.
Відповідач вважає, що рішення та статут, визнання незаконними і скасування яких є предметом спору у цій справі, прийняті у повній відповідності до діючого законодавства та відповідають релевантній практиці Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.11.2025 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою за апеляційною скаргою Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. та додаткове рішення від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24, розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 25.03.2025 р.
У судовому засіданні 25.03.2025 р. оголошено перерву у справі до 27.05.2025 р.
Представник апелянта в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав у повному обсягу та просив її задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а апеляційну скаргу позивача безпідставною.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, Релігійна організація "Релігійна громада парафія на честь святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української православної церкви смт. Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області" зареєстрована у 2007 році.
Згідно зі Статутом Релігійної організації (в редакції 2016 року) вона є неприбутковою релігійною організацією, первинним структурним підрозділом Української Православної Церкви (далі - УПЦ), яка безпосередньо входить до складу Олександрійської єпархії УПЦ.
Згідно з п. 2.4. Статуту вищим органом парафіяльного управління є Парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель.
До складу Парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, члени парафії, миряни, які досягли 18-річного віку, визнають обов'язковість Статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті (п. 2.5. Статуту).
Ведення списків Парафіяльних зборів, скликання Парафіяльних зборів та головування на них належить до повноважень настоятеля парафії (пп. г) і з) п. 2.2., п. 2.4., п. 2.8 Статуту).
Відповідно до п. 2.9. Статуту Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше 2/3 від числа членів Парафіяльних зборів.
Згідно з п. 2.10. Статуту рішення Парафіяльних зборів приймається простою більшістю голосів присутніх на зборах. При рівній кількості голосів голос головуючого є вирішальним.
Матеріали справи містять копію списку членів Релігійної організації від 12.01.2023, складених настоятелем парафії та затверджених керуючим Олександрійською єпархією Української Православної Церкви, згідно з яким чисельний склад Релігійної організації становить 25 осіб.
Також матеріали справи містять два протоколи від 27.05.2023 р., згідно з якими в смт Приютівка були проведені загальні (парафія льні) збори, проте на яких були ухвалені протилежні рішення.
Так, згідно з протоколом № 2 від 27.03.2023 членами Релігійної організації у смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області проведено загальні (парафія льні) збори під головуванням настоятеля парафії.
Зі вказаного протоколу № 2 від 27.03.2023 вбачається, що з третього питання збори ухвалили:
1. Залишитись вірними Українській Православній Церкві та її Предстоятелю Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Онуфрію, та безпосередньо Митрополиту Олександрійському і Світловодському Боголєпу - керуючому Олександрійською єпархією.
2. Залишитись вірними та у складі Української Православної Церкви у єдності та під управлінням її Предстоятеля - Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія безпосередньо у складі Олександрійської єпархії Української Православної Церкви.
Згідно ж з протоколом № 1 від 27.03.2023 у смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області відбулись загальні (парафіяльні) збори Релігійної громади парафії на честь святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української Православної Церкви смт. Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області, на яких були ухвалені рішення:
- висловити недовіру ОСОБА_2 , настоятелю релігійної організації УПЦ (МП), припинити повноваження вчиняти дії від імені релігійної організації та зобов'язати його надати оригінали правоустановчих, реєстраційних документів;
- висловити недовіру та припинити повноваження Парафіяльної ради до обрання нової;
- змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях Релігійної громади парафії на честь святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української Православної Церкви смт. Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області та увійти до складу Кропивницької єпархії Православної Церкви України, змінивши при цьому назву на: Релігійна організація "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії Православної Церкви України смт Приютівка";
- внести зміни до Статуту шляхом прийняття його в новій редакції із зміною назви релігійної організації на таку: Релігійна організація "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії Православної Церкви України смт Приютівка".
Крім того, зборами уповноважено Дона О.А. представляти релігійну організацію, зокрема в частині вчинення реєстраційних дій, а також обрано склад Парафіяльної ради.
Розпорядженням Голови Кіровоградської обласної державної адміністрації від 03.08.2023 № 891-р затверджено нову редакцію Статуту Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії Православної Церкви України смт Приютівка".
Позивач наполягає на тому, що вказані рішення та редакція Статуту є незаконними та такими, що грубо порушують права та законні інтереси позивача, оскільки прийняті особами, які не є членами Релігійної організації та суперечать положенням чинного на момент прийняття названих рішень Статуту Релігійної організації, а також закону.
На думку позивача оскаржуваний Протокол не відповідає вимогам ст.ст. 8, 14 Закону та п. 5.1 Статуту, що є підставою для його скасування. Відповідно визнанню незаконним підлягає і Статут відповідача, що є похідним від названого протоколу.
За доводами позивача незаконність оскаржуваних рішень полягає в тому, що:
- вони прийняті на зборах, що скликані 27.05.2023 особами, які не мають на це повноважень, та проведені без дотримання вимог Статуту Релігійної організації;
- рішення про зміну канонічної підлеглості релігійної організації, що оформлене Протоколом від 27.05.2023, прийнято сторонніми особами, що не є членами релігійної організації;
- Протокол від 27.05.2023 підписано представниками територіальної (а не релігійної) громади смт Приютівка, які не мають відношення до парафії, оскільки не визнають статут Релігійної організації, не відвідують богослужіння, не перебувають у канонічному послухові настоятелю та не були прийняті Парафіяльними зборами організації до членів Релігійної організації.
- на підставі незаконного протоколу від 27.05.2023 внесені зміни та доповнення до діючого Статуту без дозволу єпархіального архієрея, що є порушенням ст.ст. 8, 14 Закону та Статуту Релігійної організації.
Наведені вище обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у цій справі.
Ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними доказами як порушення законодавства при прийнятті оскаржуваних рішень, оформлених протоколом № 1 від 27.05.2023, так і прав позивача. Так, судом першої інстанції було встановлено, що рішення відповідача, оформленні протоколом № 1 від 27 травня 2023 року, що є предметом позову в цій справі, стосується прав виключно членів релігійної громади; рішення, які були прийняті загальними зборами релігійної громади, належать до рішень, які були прийняті всередині цієї громади (релігійної організації) її членами, спрямовані на реалізацію прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками місцевого господарського суду, з огляду на наступне.
Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.
Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
В Україні правовідносини, пов'язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації".
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Як зазначає в апеляційній скарзі Управління Олександрійської єпархії Української Православної Церкви, позов у цій справі мотивований втручанням з боку певних осіб у діяльність релігійної організації відповідача, по відношенню до якої Управління виконує функції керівника та штатного духовенства.
Отже, для вирішення цього спору, аналізу підлягає питання визнання державою права на вільну зміну підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях і механізм його реалізації.
Так, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від часу його прийняття у 1991 році містив у статті 8 положення про те, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.
17.01.2019 Верховна Рада України прийняла Закон N 2673-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи". Цей закон був розроблений, оскільки "конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі" (з пояснювальної записки до проєкту закону N 4128 від 23.02.2016).
Урегулювання механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях полягало у встановленні у статті 8 Закону, що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею18 цього Закону.
Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.
Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об'єднання.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Згідно зі статтею 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації (релігійні громади як місцеві релігійні організації) в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.
Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого статтею 9 Конвенції в світлі статті 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству.
Також, гарантована статтею 9 Конвенції свобода віросповідання означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" в об'єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об'єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", § 121).
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Тобто насамперед релігійна громада є об'єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об'єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.
У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації.
Таким чином, йдеться про те, щоб поставити дійсність рішення релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях та визнання державою цього рішення в залежність від умови обов'язкового схвалення (згоди) ієрарха релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається.
На тому, що така обов'язковість схвалення є умовою дійсності рішення і навіть умовою його прийняття, а також на тому, що це випливає з ієрархічної структури організації, наполягає позивач.
Так, позивач вказує, що протокол № 1 від 27.05.2023 р. підписано представниками територіальної (а не релігійної) громади смт Приютівка, які не мають відношення до парафії, оскільки, зокрема, не перебувають у канонічному послухові настоятелю та не були прийняті Парафіяльними зборами організації до членів Релігійної організації. Також позивач покликається на те, що зміни та доповнення до Статуту відповідача внесені без дозволу єпархіального архієрея.
Однак прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право - ілюзорним.
Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов'язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova", заява N 45701/99, § 123), що свідчило б про недотримання нею обов'язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями.
При цьому необхідно враховувати, що законодавець у частині восьмій статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" закріпив правило, спрямоване на захист права на свободу віросповідання частини громади, яка не згідна з рішенням про зміну підлеглості: вона має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).
Таким чином, самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує позивач, не може порушуватись право інших членів цієї громади на свободу віросповідання.
У цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і затверджений ними статут громади в новій редакції, які були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підстави з огляду на таке.
Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга статті 35 Конституції України).
Частина третя статті 35 Конституції України визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України (частини друга, четверта статті 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").
Стаття 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.
Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.
Релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Такі зобов'язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері.
Позитивні зобов'язання відповідно до статті 9 можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (рішення ЄСПЛ у справі "Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland", заява N 29086/12, § 86).
Хоча межа між позитивними та негативними зобов'язаннями держави згідно із Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (рішення ЄСПЛ у справі "Izzettin Dogan and Others v. Turkey" [GC], заява N 62649/10, § 96).
Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об'єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов'язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. рішення ЄСПЛ у справах "Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova", заява N 45701/99, § § 118, 123; "Hasan and Chaush v. Bulgaria" [GC], заява N 30985/96, § 62).
Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 (див. рішення ЄСПЛ у справі "Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova", § 118).
У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов'язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі "Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova", § § 115, 116).
Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади.
У цій справі позивач просить суд втрутитись у справи такої релігійної організації як релігійна громада, шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та прийнятого нею статуту в новій редакції, для обґрунтованості чого необхідно звернутися до аналізу особливостей релігійної громади як релігійної організації.
Стаття 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
Тобто релігійну громаду Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" характеризує як місцеву релігійну організацію.
Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв'язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.
Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.
Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.
8.52. Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Однак, попри те, що позивач звертає увагу суду апеляційної інстанції на нетотожність понять "релігійна громада" та "територіальна громада", територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі зважаючи на положення Статуту відповідача.
Розглядаючи справу "Свято-Михайлівська Парафія проти України", ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є "релігійною організацією" та що є "релігійною громадою", чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус "релігійної громади" та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви.
У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов'язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах "Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France" [GC], заява N 27417/95; "Mirolubovs and Others v. Latvia", заява N 798/05).
Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо обов'язку держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, необхідно враховувати, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими "якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку" (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П'ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): "Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ" (Правило 38).
Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, необхідно враховувати зв'язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.
Статтею 13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.
Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Стаття 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції.
Стаття 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
Як юридична особа релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова у державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом.
ЄСПЛ у рішенні "Свято-Михайлівська Парафія проти України" зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, § 105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, § 62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. § § 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов'язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 11 Конвенції.
Отже, втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання релігійної організації.
З огляду на підстави, з яких позивач по суті просить суд втрутитись у внутрішні питання релігійної громади шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та статуту в новій редакції, під час розгляду цієї справи дослідженню підлягають порядок ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту.
Частинами третьою-шостою статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Поряд з цим за частиною першою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях.
Стаття 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:
1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;
2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.
До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:
1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;
2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).
Разом з тим Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.
З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", в якому він виснував, що наведена стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об'єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції.
Отже, законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях:
1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;
2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;
3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.
При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах:
- членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади;
- релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).
Щодо аргументів апеляційної скарги про порушення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та Статуту відповідача при ухваленні рішення загальних зборів релігійної громади судова колегія зазначає наступне.
Так, апелянт наполягає на тому, що членство в релігійній організації є фіксованим, а членами Релігійної організації можуть бути лише особи, що були прийняті Парафіяльни ми зборами до свого складу.
Дійсно, згідно з пунктом 2.5. Статуту, до складу Парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, члени парафії, миряни, які досягли 18-річного віку, визнають обов'язковість Статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
Апелянт, посилаючись на наявний в матеріалах справи список членів Релігійної організації від 12.01.2023, складений настоятелем парафії та затверджений керуючим Олександрійською єпархією Української Православної Церкви, згідно з яким чисельний склад Релігійної організації становить 25 осіб, стверджує, що лише зазначені в цьому списку 25 осіб мали право на проведення загальних зборів Релі гійної громади та ухвалення рішень від її імені.
Однак, судова колегія відхиляє зазначені доводи апелянта, з огляду на те, що згідно з положеннями частини другої статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", повноваження щодо обрання нових членів та виключення існуючих належать самій релігійній громаді, і передання цих повноважень настоятелю ні Законом, ані Статутом не передбачено. Водночас позивачем не надано доказів того, що саме ті 25 осіб, що зазначені у складеному настоятелем парафії списку, були обрані членами Релігійної організації.
При цьому вказана норма Закону передбачає, що Статутом має встановлюватися порядок прийняття нових та виключення існуючих членів громади, проте, дослідивши Статут Релігійної організації в редакції 2016 року (чинний на момент ухвалення оскаржуваного рішення загальних зборів Релігійної організації), судова колегія констатує, що цей Статут не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.
Таким чином, позивач оспорює рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості, вважаючи його таким, що ухвалене з порушенням Закону, в умовах, коли статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, однак містив перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також в умовах коли статут не встановлював кількість членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів.
Так, з протоколу № 1 вбачається, що 27.03.2023 у смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області відбулись загальні (парафіяльні) збори Релігійної громади парафії на честь святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української Православної Церкви смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області, на яких були ухвалені рішення, визнання недійсними яких є предметом позову у цій справі.
Згідно з цим Протоколом № 1 у загальних зборах Релігійної громади, що відбулись 27.03.2023, взяла участь 71 особа, які, згідно з ухваленим по третьому питанню порядку денного рішенням, підтвердили свою належність до членів Релігійної громади парафії на честь святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української Православної Церкви смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області.
Також, з цього протоколу вбачається, що загальними зборами Релігійної громади були ухвалені рішення:
- висловити недовіру ОСОБА_2 , настоятелю релігійної організації УПЦ (МП), припинити повноваження вчиняти дії від імені релігійної організації та зобов'язати його надати оригінали правоустановчих, реєстраційних документів;
- висловити недовіру та припинити повноваження Парафіяльної ради до обрання нової;
- змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях Релігійної громади парафії на честь святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української Православної Церкви смт. Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області та увійти до складу Кропивницької єпархії Православної Церкви України, змінивши при цьому назву на: Релігійна організація "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії Православної Церкви України смт Приютівка";
- внести зміни до Статуту шляхом прийняття його в новій редакції із зміною назви релігійної організації на таку: Релігійна організація "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії Православної Церкви України смт Приютівка".
З огляду на відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, судова колегія при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує встановлені у статуті Релігійної громади в редакції 2016 року критерії членів парафіяльних зборів, до складу яких належать священнослужителі, церковнослужителі, члени парафії, миряни, які досягли 18-річного віку, визнають обов'язковість Статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.
Такими критеріями, відповідність яким може бути об'єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння.
Позивач не стверджує, що будь-хто з тих осіб, які брали участь у зборах громади 27.03.2023, не досягнув 18-річного віку.
З огляду на відсутність даних, на які б посилався позивач і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, судова колегія враховує визначений вище критерій територіального зв'язку, тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння.
Про невідповідність учасників зборів 27.03.2023 цьому критерію позивач також не стверджує. Позивач, навпаки, вважає неправильним ототожнення понять "релігійна громада" і "територіальна громада", наголошуючи, що протокол № 1 від 27.03.2023 підписаний представниками територіальної (а не релігійної) громади смт Приютівка.
При цьому судова колегія відзначає, що поняття "релігійна громада" і "територіальна громада" не є тотожними і викладені вище висновки не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, судова колегія застосовує критерій територіального зв'язку як такий, що робить об'єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння.
Зазначена вище за текстом цієї постанови позиція відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 03.04.2024 року у справі № 906/1330/21.
Отже, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення, які були прийняті загальними зборами релігійної громади, що оформлені протоколом № 1 від 27.03.2023, належать до рішень, які були прийняті всередині цієї громади (релігійної організації) її членами, спрямовані на реалізацію прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади. Таким чином, рішення відповідача, оформленні протоколом № 1 від 27 травня 2023 року, визнання недійсними яких є предметом позову у цій справі, стосуються прав виключно членів цієї релігійної громади.
Ухвалені відповідачем рішення з питань управління Парафією - спрямовані на зміну канонічної приналежності, прийняття статуту в новій редакції та інше, стосуються права лише членів релігійної громади, проте позивач як юридична особа не є і не був членом Релігійної організації "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт. Приютівка", тому відсутні підстави вважати, що він набув право на оскарження рішень, ухвалених релігійною громадою.
Водночас судова колегія відхиляє доводи апелянта про те, що паралельно зі зборами, які позивач вважає незаконними, в той самий час та в тому ж самому населеному пункті, тобто в межах тієї ж територіальної громади, проведено аналогічні збори, але вже за участі реальних членів релігійної громади та з повним дотриманням норм Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" і Статуту релігійної громади, та рішення яких є протилежними за змістом тим, визнання незаконними і скасування яких є предметом спору у цій справі.
Так, згідно з наданим позивачем протоколом № 2 від 27.03.2023 членами Релігійної організації у смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області проведено загальні (парафія льні) збори.
Зі вказаного протоколу № 2 від 27.03.2023 вбачається, що в цих зборах взяли участь, зокрема, клір та віруючі громадяни, православного віросповідання, які об'єднані навколо храму та парафії Релігійної громади Свято-Покровської Парафії Олександрійської єпархії Української православної церкви с. Чечеліївка Петровського району Кіровоградської області, згідно до додатку № 1 до цього протоколу, загалом - 203 (двісті три) особи, які досягли повноліття та мають право голосу (відповідно до вимог статті 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").
Таким чином, у зборах, рішення яких оформлені протоколом № 2 від 27.03.2023 р., взяли участь особи, які не мають відношення до релігійної громади смт Приютівка Олександрійського району ні територіально, оскільки є членами релігійної громади іншого населеного пункту в іншому районі, ні до храму, оскільки є членами релігійної громади Свято-Покровської Парафії.
Отже, судова колегія вважає, що зазначені в протоколі № 2 від 27.03.2023 особи не мали права брати участь у зборах та приймати рішення, що стосуються прав Релігійної громади Парафії на честь Святого Георгія Побідоносця Олександрійської єпархії Української православної церкви смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області.
За таких обставин, судова колегія констатує, що позивачем у цій справі не доведено належними доказами підстав для висновку про порушення норм Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" і Статуту релігійної організації при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суд першої інстанції у цій справі ухвалив правильне рішення про відмову в задоволенні позову.
Перевіривши законність та обґрунтованість додаткового рішення Господарського суду Кіровоградської області від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в цій частині, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 30.08.2024 через систему "Електронний суд" відповідач подав заяву від 30.08.2024 про ухвалення додаткового рішення у справі № 912/856/24, в якій просив стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 32 000,00 грн.
У відзиві на позов відповідач зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Згідно статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частина восьма статті 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
Частиною четвертою статті 126 ГПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Положеннями статті 59 Конституції України встановлено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Право особи на отримання правової допомоги під час розгляду справи у суді гарантоване статтею 131-2 Конституції України, статтею 16 ГПК України, відповідними положеннями Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
У статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 вказано, що метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості: ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу адвоката відповідач надав копії Договору про надання правничої (правової) допомоги № 023/11-06 від 06.11.2023, Додаткової угоди № 3 від 15.04.2024, акту прийняття - передачі наданих послуг від 28.08.2024, детальний опис робіт від 28.08.2024.
За умовами Договору про надання правничої (правової) допомоги № 023/11-06 від 06.11.2023 та Додаткової угоди № 3 від 15.04.2024, укладених адвокатом Кузьменком В.Б. (Адвокат) та Релігійною організацією "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт Приютівка" (Клієнт):
- Клієнт доручає, а Адвокат приймає на себе зобов'язання по наданню правничої (правової) допомоги під час розгляду справи № 912/856/24 (п. 1. Додаткової угоди),
- сторонами визначається фіксований розмір гонорару Адвоката за надані послуги, який складає - 32000,00 грн (п. 2. Додаткової угоди),
- Клієнт сплачує Адвокату гонорар в наступному порядку: на протязі трьох місяців з дня винесення судом першої інстанції рішення та набрання ним законної сили, в сумі 32 000,00 грн. Адвокат надає Клієнту Акт прийняття передачі наданих послуг до якого додає детальний опис робіт (наданих послуг) Адвокатом (п. 4 Додаткової угоди).
Договір та Додаткова угода підписані сторонами та скріплено печатками.
22.05.2024 на надання правничої (правової) допомоги Релігійною організацією "Релігійна громада Великомученика Юрія Переможця Кропивницької єпархії православної церкви України смт Приютівка" адвокату Кузьменку В.Б. видано ордер серії ВА № 1070624.
28.08.2024 сторонами складено та підписано Акт прийняття-передачі наданих послуг та детальний опис робіт з переліком таких робіт:
- ознайомлення з позовною заявою та доданими документами,
- визначення та узгодження правової позиції,
- ознайомлення з актуальною практикою Верховного Суду в подібних правовідносинах,
- підготовка документів по суті справи та клопотань з процесуальних питань,
- представництво інтересів Клієнта, шляхом участі в судових засіданнях по справі № 912/856/24,
- інформування Клієнта про перебіг та результати розгляду справи.
Матеріалами справи підтверджується, що Адвокат Кузьменко В.Б. брав участь у призначених судом першої інстанції засіданнях.
Критерії оцінки поданих заявником доказів суд встановлює самостійно у кожній конкретній справі, виходячи з принципів верховенства права та пропорційності, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що суди застосовують як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У розумінні положень частин п'ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Вказана правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі N 927/237/20).
Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5-7 та 9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч. 5-7 та 9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі N 922/445/19 та Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі N 904/4507/18 та від 16.11.2022 у справі N 922/1964/21.
Як встановлено з матеріалів справи: інтереси відповідача представляв адвокат Кузьменко В.Б. на підставі ордеру серії ВА N 1070624 від 22.05.2024, який брав участь у призначених засіданнях суду, а саме: 28.05.2024, 05.06.2024, 08.08.2024 та 26.08.2024.
Нові докази відповідачем не збирались і не подавались. Відзив на позов ґрунтується на позиції Великої Палати Верховного Суду у справі N 906/1330/21 від 03.04.2024.
Тривалість засідань суду у даній справі не є значною.
За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що витрати на професійну правничу допомогу у цій справі у заявленому відповідачем розмірі 32 000,00 грн є завищеними та неспівмірними зі складністю справи, а обґрунтованим та розумним розміром компенсації за вказані послуги буде 16 000,00 грн, що становить 50 % від заявлених витрат на правничу допомогу.
Судова колегія звертає увагу, що в апеляційній скарзі позивач, як на підставу для скасування додаткового рішення Господарського суду Кіровоградської області від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 посилається на втрату чинності цим рішенням у разі скасування судом апеляційної інстанції основного рішення від 26.08.2024 р. у цій справі. При цьому апелянт не наводить жодного спростування неспівмірності заявлених відповідачем до відшкодування судових витрат або неправомірності оскаржуваного додаткового рішення.
За таких обставин, враховуючи результати розгляду апеляційної скарги, судова колегія вважає, що місцевий господарський суд, виходячи з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, дійшов обґрунтованого висновку про покладення на позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу у сумі 16 000,00 грн.
З урахуванням усього вищенаведеного, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, оскаржувані рішення відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, тому підстави, передбачені ст. 277 ГПК України, для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. та додаткового рішення від 17.09.2024 р. у цій справі відсутні.
Згідно з ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті апелянтом судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 9 084,00 грн слід покласти на останнього.
З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. та додаткове рішення від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Кіровоградської області від 26.08.2024 р. та додаткове рішення від 17.09.2024 р. у справі № 912/856/24 - залишити без змін.
Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, покласти на Управління Олександрійської Єпархії Української Православної Церкви.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повна постанова складена та підписана 04.06.2025 року.
Головуючий суддя А.Є. Чередко
Суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.Г. Іванов