14.05.2025 року м.Дніпро Справа № 908/958/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.,
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 30.07.2024
та на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.08.2024 (суддя Науменко А.О.)
у справі № 908/958/24
за позовом: ОСОБА_1
до відповідача: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Лермонтово»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю “АДМІН»
про зобов'язання укласти договір на компенсацію витрат з опалення
До Господарського суду Запорізької області звернулась ОСОБА_1 з позовом до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Лермонтово» про зобов'язання укласти договір на компенсацію витрат з опалення.
Ухвалою господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 у справі № 908/958/24 закрито провадження у справі № 908/958/24.
01.08.2024 до Господарського суду Запорізької області від відповідача надійшло клопотання, на підставі ст.ст. 129, 130 ГПК України, про вирішення питання про розподіл судових витрат та стягнення з позивача на користь відповідача 15 000,00 гри витрат на правову допомогу.
Ухвалою господарського суду Запорізької області від 07.08.2024 у справі № 908/958/24 клопотання Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово» про вирішення питання про розподіл судових витрат у справі № 908/958/24 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово» 9 000 (дев'ять тисяч) грн. 00 коп. витрат на правову допомогу. В іншій частині клопотання відмовлено.
Не погодившись з вказаними судовими рішеннями ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить ухвалу господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 про закриття провадження у справі № 908/958/24 скасувати. Справу №908/958/24 передати для продовження розгляду до Господарського суду Запорізької області. Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.08.2024 по справі № 908/958/24 про розподіл судових витрат скасувати, у задоволенні заяви про розподіл судових витрат відмовити.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що ухвали суду першої інстанції прийняті з порушенням норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- щодо належності позивачки до членів ОСББ (відповідача). Господарський суд Запорізької області помилково встановив у мотивувальній частині ухвали, що «нежитлове приміщення позивача не перебуває в управлінні ОСББ, а ОСОБА_1 не є членом ОСББ»;
- щодо суті спору, який став підставою для звернення з первісним позовом. Питання з забезпеченням отримання ОСОБА_1 як споживачем та членом ОСББ «Лермонтово» послуги з опалення нежитлового приміщення № 2 адміністративного корпусу літ. Б-7, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 , в якому створено ОСББ «Лермонтово» досі не вирішено у зв'язку з ухиленням відповідача від укладення договору на компенсацію витрат з опалення;
- фактично спір стосується управлінням та використанням спільного майна співвласників в складі ОСББ.
Щодо ухвали про розподіл судових витрат апеляційна скарга мотивована тим, що:
- у даному випадку, суд може стягнути судові витрати лише, якщо вони понесені внаслідок необґрунтованих дій позивача. Натоміть в своїй ухвалі від 07.08.2024 р. - суд першої інстанції жодним чином не зазначив та не обґрунтував, які саме дії позивача він вважає необґрунтованими та з яких підстав;
- в будь-якому разі розмір цих витрат є неспівмірним та непропорційним, а також таким, що не підтверджується відповідними документами відповідача, про що було заявлено представником позивача в ході судового засідання з питання розподілу судових витрат - 07.08.24 р.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
13.11.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній, зокрема, не визнає вимоги позивача, наводить своє обґрунтування заперечень щодо обставин спору та заперечує проти задоволення скарги, наполягаючи на необхідності залишення ухвали суду першої інстанції без змін.
20.11.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача (апелянта) надійшло клопотання про залучення до справи письмових пояснень та доказів, в яких він підтримав доводи своєї апеляційної скарги та наголосив на наявності підстав для її задоволення.
Саме ж клопотання обґрунтовано тим, що після ознайомлення із наданими клієнтом матеріалами справи № 908/958/24, зокрема, із відзивом на апеляційну скаргу ОСББ «Лермонтово», виникла необхідність у поданні до суду додаткових доказів та пояснень на їх обґрунтування. З відкритої інформації, яка розміщена на офіційному сайті Запорізької міської ради за посиланням https://zp.gov.ua/uk/documents/item/6960, було з'ясовано, що рішенням Виконавчого комітету Запорізької міської ради №233/5 від 26.05.2011 «Про оформлення права власності на квартири та нежитлові приміщення по вул. Волгоградській,26-а за фізичними та юридичними особами», за наслідками розгляду звернення та наданих документів Товариства з обмеженою відповідальністю «АДМІН» (ідентифікаційний код юридичної особи 33134232, місцезнаходження: 69071, м. Запоріжжя, вул. Чарівна, буд.119, кв.241), на підставі Сертифікату відповідності №ЗП 000645, який виданий 25.10.2010, оформлено право власності за фізичними та юридичними особами на квартири та нежитлові приміщення по вул. Волгоградській,26-а в м. Запоріжжя, згідно з додатками 1,2 до рішення.
Враховуючи наведене, з метою з'ясування факту які саме приміщення входять до будинку № 26-А по вул. Волгоградська у м. Запоріжжі, був направлений адвокатський запит до Архівного управління Запорізької міської ради про надання належним чином засвідченої копії рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради №233/5 від 26.05.2011 «Про оформлення права власності на квартири та нежитлові приміщення по вул. Волгоградській,26-а за фізичними та юридичними особами», а також копій документів, на підставі яких було прийняте дане рішення. На адвокатський запит 18.11.2024 Архівним управлінням Запорізької міської ради була надана копія рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради №233/5 від 26.05.2011 «Про оформлення права власності на квартири та нежитлові приміщення по АДРЕСА_2 за фізичними та юридичними особами». Також надана копія Сертифікату відповідності №ЗП 000645, який виданий 25.10.2010 Інспекцією держархбудконтролю у Запорізькій області та копія звернення від замовника об'єкта будівництва ТОВ «АДМІН» (лист від 11.04.2011 № 141). У зазначеному листі забудовник ТОВ «АДМІН» просить оформити право власності на новозбудований об'єкт нерухомості - житловий комплекс по вул. Волгоградській,26А у м. Запоріжжі А-14,Б-7, який введений в експлуатацію. У зверненні ТОВ «АДМІН» перелічені житлові та нежитлові приміщення, які входять до житлового комплексу по АДРЕСА_1 (у тому числі належне Позивачу приміщення № 2) та додані заяви власників. Як вбачається із Сертифікату відповідності №ЗП 000645, який виданий 25.10.2010, Інспекцією держархбудконтролю у Запорізькій області засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта: Житловий комплекс по АДРЕСА_1 (нове будівництво). Загальна площа квартир 21 361 кв. м. Житлова 21 109 кв. м. Торговельна 9041,1 кв. м. Офісна 1610,9 кв. м. Трансформаторна підстанція 73,3 кв. м. Паркінг 5776 кв. м. Кількість квартир 148 од. Кількість поверхів 14 од. Загальна площа будинку 34 299,52 кв. м.
Пояснення та докази не були надані у встановлений судом строк з поважних причин, оскільки для надання правової допомоги та збирання доказів у справі потребувався час, зокрема, для отримання від Архівного управління Запорізької міської ради копії рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради №233/5 від 26.05.2011 «Про оформлення права власності на квартири та нежитлові приміщення по АДРЕСА_2 за фізичними та юридичними особами». Зважаючи на те, що до моїх послуг ОСОБА_1 звернулась лише 13.11.2024, потребувався також час для вивчення матеріалів справи та формування правової позиції у спорі, тому пояснення та докази подаються у максимально стислий строк.
Враховуючи наведене, на підставі ч. 8 ст. 80 ГПК України просить залучити вказані письмові пояснення та докази на їх обґрунтування до матеріалів справи та врахувати їх при розгляді справи № 908/958/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 та на ухвалу господарського суду Запорізької області від 07.08.2024 у справі № 908/958/24.
Як передбачено ч.ч. 1-2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
При цьому згідно ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Наведені положення передбачаються наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (правовий висновок, наведений в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14).
Так, відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов'язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення ЄСПЛ від 03.04.2008 у справі «Пономаренко проти України»).
Згідно ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема: подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.
При цьому учасники справи зобов'язані: подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України).
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 80 ГПК України).
Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб'єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення, разом із першими заявами по суті справи.
Колегія суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.
До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 у справі № 925/1082/18).
Згідно ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до правового висновку щодо застосування ст.ст. 80, 269 ГПК України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - боржника).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).
Під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем подавалися заяви про долучення доказів (т. 2 а.с. 39-40, 69-70), до яких позивачем подавалися різні докази на підтвердження своїх доводів та обґрунтування проти заперечень відповідача.
При цьому апелянт не повідомляв суд про неможливість надання копії рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради №233/5 від 26.05.2011 «Про оформлення права власності на квартири та нежитлові приміщення по вул. Волгоградській, 26-а за фізичними та юридичними особами» з додатками та звернення до Архівного управління Запорізької міської ради для її отримання, як і не просив суд витребувати його у зв'язку зі складністю самостійного забезпечення такого доказу.
Більше того, інформація щодо останнього знаходиться у загальновідкритому доступі та розміщена на офіційному сайті Запорізької міської ради за посиланням https://zp.gov.ua/uk/documents/item/6960.
Варто зважати й на те, що вказане рішення датоване ще 2011 р. і доказів неможливості отримання його в розумні строки та поважності причин із зволіканням Баклан Ю.О. суду не надано. При цьому укладення договору з новим адвокатом та обрання іншої стратегії захисту не свідчить про поважність підстав.
Відтак, заявником не доведено винятковості випадку неможливості отримання копії рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради №233/5 від 26.05.2011 «Про оформлення права власності на квартири та нежитлові приміщення по вул. Волгоградській, 26-а за фізичними та юридичними особами» з додатками до та/або під час розгляду справи в суді першої інстанції, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.
В свою чергу, на даній стадії апеляційного перегляду здійснюється перевірка законності ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі, у зв'язку з чим судом не перевіряється обґрунтованість позовних вимог та не надається оцінка доказам на їх підтвердження.
Колегією суддів зауважується, що подання даних доказів зумовлюється формуванням адвокатом апелянта правової позиції у спорі, про що зазначається у клопотанні, однак, судом не розглядається спір по суті.
За сукупністю вказаних обставин, відсутні правові та фактичні підстави для задоволення клопотання та долучення до матеріалів справи згаданих додаткових доказів при здійсненні апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 про закриття провадження у справі № 908/958/24, яке відбувається в межах доводів та вимог апеляційної скарги, що не містить в собі посилання на ці докази, в той час як суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В судовому засіданні 14.05.2025 брали участь представники сторін.
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Також, вважав за потрібне скасувати ухвалу про розподіл судових витрат та відмовити відповідачу у його вимогах.
Представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, наполягав на необхідності залишення ухвал суду першої інстанції без змін.
Апеляційний господарський суд, заслухавши присутніх в судовому засіданні представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, до Господарського суду Запорізької області звернулась ОСОБА_1 з позовом до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Лермонтово» про зобов'язання укласти договір на компенсацію витрат з опалення, проект якого додається до позовної заяви в наведеній у позові редакції.
Позовні вимоги мотивовані таким. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна. ОСОБА_1 (споживач) є власником нежитлового приміщення № 2 адміністративного корпусу літ. Б-7, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 (загальною площею 172,9 кв.м.), на підставі Договору купівлі-продажу від 02.12.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Морозовою В. М., зареєстрованого в реєстрі за № 1999. На підставі рішення загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 від 07.09.2018 року № 1/18/33 створено Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово» та затверджено його Статут. Згідно зазначеного Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», співвласники багатоквартирного будинку - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку. А отже, ОСОБА_1 є співвласником багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 ., в якому створено ОСББ «Лермонтово», та членом ОСББ «Лермонтово». Рішенням загальних зборів ОСББ «Лермонтово» від 19.09.2019 року (протокол № 2/19/33), функції з управління будинком АДРЕСА_1 покладено на правління ОСББ «Лермонтово». Головою правління ОСББ «Лермонтово» є ОСОБА_2 . Ураховуючи те, що спір стосується захисту прав позивача як співвласника майна багатоквартирного будинку, порушених, на його думку, діяльністю юридичної особи, тому цей спір є найбільш наближеним до спорів, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи. Отже, цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. станом на сьогоднішній день, питання з забезпеченням отримання ОСОБА_1 як споживачем та членом ОСББ «Лермонтово» послуги з опалення нежитлового приміщення № 2 адміністративного корпусу літ. Б-7, що знаходяться у будинку АДРЕСА_1 , в якому створено ОСББ «Лермонтово», та власником якого є позивач - досі не вирішено у зв'язку з ухиленням відповідача від укладення договору. У зв'язку з чим, позивач вимушена спонукати відповідача до виконання ОСББ «Лермонтово» свого обов'язку - укладення договору на компенсацію витрат з опалення.
06.05.2024 через підсистему “Електронний суд» від представника відповідача до суду надійшла, зокрема, заява про закриття провадження у даній справі, у зв'язку з непідвідомчістю даного господарському суду. Відповідач вказує, що Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово» створено відповідно до ст. 6 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», за результатами проведених установчих зборів 21.05.2014 року. Після створення ОСББ від забудовника - ТОВ «АДМІН» йому було передано житлову частину будинку 14 381,90 кв.м. В акті приймання передачі об'єкта в управління з управління зазначено, що в управління ОСББ передається 10-ти поверхова секція та дві секції по 14 поверхів над поверхнею землі з двоповерховим підземним паркінгом на -1 та -2 поверхах. Нежитлове приміщення позивачки знаходиться в 7-ми поверховій частині будівлі яка не була передана в управління відповідачу, а відтак позивачка не є співвласником багатоквартирного будинку. Відтак пред'явлений нею позов не може вважатись позовом співвласника і реалізацією співвласником права на управління багатоквартирним будинком. В даному випадку нежитлова 7-ми поверхова будівля, в якій розташоване приміщення Позивачки не відноситься до житлового комплексу відповідача, а відтак, з огляду на суб'єктний склад сторін, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
За результатом заслуховування позицій учасників справи, розгляду поданих ними процесуальних документів, суд першої інстанції виснував, що даний спір не є спором між членом ОСББ та юридичною особою ОСББ «Лермонтово» з приводу створення, діяльності, управління або припинення діяльності юридичної особи, оскільки на даний момент нежитлове приміщення позивача не перебуває в управлінні ОСББ, вона не є членом ОСББ, і спір у цій справі виник стосовно прав і обов'язків фізичної особи щодо користування та розпорядження її нежитловим приміщенням як учасника правовідносин з надання житлово-комунальних послуг, тому він має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що предметом цього спору є вимоги про зобов'язання Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Лермонтово» укласти з ОСОБА_1 договір на компенсацію витрат з опалення в редакції проекту, викладеного у прохальній частині позовної заяви (з урахуванням уточнень).
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
За приписами ч.ч. 1, 2, 3, 5, 7 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.
Із положень п. 4, 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України в поєднанні з вимогами ст. ст. 4, 13, 14, 74 цього Кодексу випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси і яка у зв'язку із цим звертається за їх захистом до господарського суду, має зазначити в позовній заяві, яка особа порушила її права чи інтереси, яким чином відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.
Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.09.2024 у справі № 990/220/24 звернула увагу, що закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.
Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов'язкових процесуальних рішень, пов'язаних з визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною.
Водночас, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.
Отже, саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Слід зауважити, що у ст. 20 ГПК України в редакції закону від 03.10.2017 №2147-VІІІ визначена предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень щодо розгляду справ, віднесених до їхньої компетенції.
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, та спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність в законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Зокрема, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарський суд розглядає справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Словосполучення "в тому числі" у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України використовується для конкретизації переліку спорів, які розглядаються господарськими судами у сфері корпоративних відносин у розумінні процесуальних норм.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Згідно з ч. 3 ст. 167 ГК України під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 81 ЦК України).
У статті 96-1 ЦК України передбачено, що права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства.
Корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання.
В свою чергу, як вже було акцентовано увагу, до юрисдикції господарських судів належать не лише справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин у значенні статті 96 ЦК України (а саме: щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав), але й, відповідно до наведеного у статті 20 ГПК України переліку.
Такими є також спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув:
- спори, пов'язані зі створенням юридичної особи;
- спори, пов'язані з діяльністю юридичної особи;
- спори, пов'язані з управлінням юридичною особою;
- спори, пов'язані з припиненням діяльності юридичної особи.
ГПК України окремо уточнює, що до цих спорів відносяться також спори, пов'язані з діяльністю юридичної особи.
Спори, пов'язані з діяльністю юридичної особи, та спори, пов'язані з управлінням юридичною особою, не є тотожними за своїм змістом.
Спори, пов'язані з управлінням юридичною особою, стосуються формування та діяльності її органів управління, прийняття ними рішень та їх виконання. Спори, пов'язані з діяльністю юридичної особи, стосуються здійснення юридичною особою своїх прав та обов'язків, визначених її установчими документами та законодавством. Обидві категорії цих спорів підлягають розгляду в господарських судах відповідно до прямої вказівки.
Тому, якщо між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом) виникає спір, який пов'язаний з діяльністю юридичної особи, то такий спір мають розглядати господарські суди відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України.
У постанові Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 910/15494/20 зазначено таке:
«Верховний Суд зазначає, що спори у правовідносинах, які стосуються порядку створення, реєстрації, реорганізації, діяльності і ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, з огляду на характер спірних правовідносин, розглядаються господарськими судами, оскільки такі спори виникають при здійсненні права управління юридичною особою, а тому є найбільш наближеними до спорів, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої ст. 20 ГПК України) незалежно від суб'єктного складу такого спору.
Подібні висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 906/1308/19, від 02.10.2019 у справі № 501/1571/16-ц, від 06.02.2019 у справі № 462/2446/17.
Водночас, за статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Статтями 5, 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин (аналогічний висновок міститься у пункті 5.10 постанови Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 920/336/22).
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які діють за правилами цивільного і кримінального судочинства, а також господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити за відповідними судовими процедурами. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29.04.1988 у справі "Белілос проти Швейцарії"); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12.10.1978 у справі "Занд проти Австрії").
Через визначення юрисдикційності спору забезпечується дотримання принципу правової визначеності, за яким необхідно не допускати наявності проваджень, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами різних юрисдикцій. Тому потрібно визначати юрисдикційність відповідного спору так, щоб унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після відповідного коригування позовних вимог та формування іншого складу учасників справи.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Звертаючись до суду з позовом, позивач самостійно визначає склад сторін справи, вказуючи відповідачів у справі, визначає предмет та підстави позову. Однак правила розгляду юридичного конфлікту у суді необхідно встановлювати, виходячи з дійсного змісту спірних матеріальних правовідносин та складу сторін таких правовідносин, не обмежуючись сформованим позивачем складом сторін справи (аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 920/40/19, у пункті 6.8 постанови Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 920/343/22, у пункті 23 постанови Верховного Суду від 02.05.2023 у справі № 920/225/22, у пункті 5.12 постанови від 24.05.2023 у справі №920/336/22).
Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (див. постанови від 12.10.2022 у справі №183/4196/21, від 08.06.2022 у справі № 362/643/21, від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19).
Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що під час визначення предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, Баклан Юлія Олександрівна просить суд зобов'язати Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Лермонтово» укласти договір на компенсацію витрат з опалення у викладеному в прохальній частині проекті.
Тобто фактично предметом спору у справі є управління належним позивачці нерухомим майном та стосуються захисту її цивільного права на отримання комунальних послуг.
Відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК України власність зобов'язує.
Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України).
Як визначено ч. 1 ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII) до житлово-комунальних послуг належать:
1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку;
2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.
У даному випадку інтерес Баклан Ю.О. полягає в отриманні послуг теплопостачання для свого нежитлового приміщення № 2 адміністративного корпусу літ. Б-7, що знаходяться у будинку № 26-А по вулиці Волгоградській у м. Запоріжжя, і в цих правовідносинах остання має статус споживача в розумінні Закону № 2189-VIII.
Заявлені позовні вимоги не стосуються питань створення, діяльності або управління діяльності Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Лермонтово».
Варто наголосити, що у постанові від 29.09.2021 у справі № 761/3726/19 Верховний Суд зазначив, що «спори між членом садового товариства та садовим товариством щодо користування електромережою товариства, у тому числі щодо оскарження розміру заборгованості за спожиту електроенергію, правомірності відключення, про зобов'язання підключити електропостачання - належить до юрисдикції цивільного суду, оскільки не пов'язані з вирішенням питань участі в управлінні цим товариством».
У постанові від 09.08.2023 у справі № 187/1387/22 Верховний Суд зробив висновок, що: «суди не врахували, що не буд-який спір між членом садового товариства та товариством є корпоративним, а лише той, який пов'язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. Спори між членом садового товариства та садовим товариством щодо користування електромережею, у тому числі щодо оскарження розміру заборгованості за спожиту електроенергію, правомірності відключення, про зобов'язання підключити електропостачання належить до юрисдикції цивільного суду, оскільки не пов'язані з вирішенням питань участі в управлінні та діяльності цього товариства. Позивачем заявлено вимоги про зобов'язання відповідача відновити постачання електричної енергії до ділянки позивача для використання у власних побутових потребах, тобто підстави та предмет позову не стосуються захисту корпоративних прав позивача". Велика Палата Верховного Суду у справі № 906/1308/19 вказала на те, що конфлікт, який виник між ОСББ та його членом, не є спором, який випливає з корпоративних відносин. У зазначеній справі особа-1 звернулася з позовом до ОСББ та до ФОП про визнання недійсним договору на надання послуг, укладеного ОСББ, членом якого є позивач, та ФОП - виконавцем цих послуг, указавши на порушення укладенням спірного договору з надання послуг з управління та обслуговування будинку прав позивача - фізичної особи як співвласника багатоквартирного будинку. Суди встановили, що укладений відповідачами договір за своїм змістом є договором про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, оскільки визначені договором обов'язки ФОП як виконавця за договором є частиною компетенції органів управління ОСББ. Тобто надання управителем послуг з управління будинком породжує права та обов'язки між співвласниками багатоквартирних будинків і виконавцем таких послуг. Враховуючи предмет, характер спору та суб'єктний склад його сторін, ВП ВС дійшла висновку, що спір у цій справі виник стосовно прав і обов'язків позивача щодо користування та розпорядження спільним майном як співвласника багатоквартирного будинку, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. В Постанові Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №473/2005/19 суд наголосив, що спір за позовом фізичної особи, яка не є членом об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), не є співвласником майна членів ОСББ, не є власником чи користувачем нерухомого майна у будинку, у якому діє ОСББ підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства».
Враховуючи предмет, характер спору та суб'єктний склад його сторін, спір у цій справі виник стосовно прав і обов'язків позивача щодо користування та розпорядження майном як власника нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку та як учасника правовідносин з надання житлово-комунальних послуг, тому має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 02.02.2021 у справі № 906/1308/19.
Наведеним спростовуються протилежні аргументи скаржниці.
В свою чергу, судом встановлено, що Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово» створено відповідно до ст. 6 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», за результатами проведених установчих зборів 21.05.2014.
Після створення ОСББ від забудовника - ТОВ «АДМІН» йому було передано житлову частину будинку 14 381,90 кв.м. В акті приймання передачі об'єкта в управління з управління зазначено, що в управління ОСББ передається 10-ти поверхова секція та дві секції по 14 поверхів над поверхнею землі з двоповерховим підземним паркінгом на -1 та -2 поверхах. Нежитлове приміщення позивачки знаходиться в 7-ми поверховій частині будівлі, яка не була передана в управління ОСББ «Лермонтово», а відтак позивачка не є членом ОСББ (т. 1 , а.с 106-107).
На підтвердження обставин викладених в заяві про закриття провадження у справі в додаткових поясненнях від 09.07.24 відповідачем надано витяги з реєстру речових прав на нерухоме майно. Для прикладу взята інформація по 10-ти поверховій секції житлової частини будинку та 14-ти поверхової секції житлового будинку. З отриманої інформації вбачається що житлові секції будинку по вул. Волгоградська 26а не мають літер. В той час як нежитлова 7-ми поверхова будівля має окрему літеру - Б, вона не була передана в управління ОСББ.
У відповідь на ухвалу Господарського суду Запорізької області по справі №908/958/24 від 26.06.2024 року ТОВ «Адмін» листом № 04/06 від 04.07.24 повідомило суд, що до Акту прийняття-передачі об'єкта в управління з управління, який складений 10 серпня 2016 року між ТОВ «Адмін» та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово», будівля під літерою Б-7 не була включена до акту, оскільки продаж приміщень у цій будівлі триває.
Відповідно до довідки ОСББ «Лермонтово» від 12.06.2024 з моменту створення ОСББ і по сьогоднішній день власники нежитлового приміщення в адміністративній будівлі літ Б-7, що розташоване за адресою м. Запоріжжя, вул. Володимира Грищенка (Волгоградська), буд. 26а не сплачували внески і платежі співвласників.
Листом № 10 від 27.06.24 ТОВ «КНІС» повідомило ОСББ «Лермонтово», що рішенням співвласників нежитлових приміщень(протокол №1 від 12.04.24) в адміністративній будівлі /літ. Б-7/ та літ А-14 приміщення №149, №151 багатоквартирного будинку за адресою: м. Запоріжжя, вул. В. Грищенка 26А управління спільним майном в адміністративній будівлі /літ. Б-7/ багатоквартирного будинку за адресою м. Запоріжжя, вул. В. Грищенка 26 А (в тому числі і поточне обслуговування та догляд за електромережами) здійснюється управителем - ТОВ «КНІС».
Доводи апеляційної скарги про те, що Господарський суд Запорізької області помилково встановив у мотивувальній частині ухвали, що «нежитлове приміщення позивача не перебуває в управлінні ОСББ, а Баклан Юлія Олександрівна не є членом ОСББ» і що такі утворюють преюдицію є безпідставними з огляду на таке.
Відповідно до частин 4, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.
Обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.
У постанові Верховного Суду від 05.09.2023 у справі № 910/11761/21 викладено висновок про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/11287/16, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17.
Отже, преюдиційність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було би не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.06.2024 у справі № 914/585/22, від 17.08.2023 у справі № 910/4316/22, від 16.05.2023 у справі № 910/17367/20, від 29.06.2021 у справі № 910/11287/16.
Натомість за змістом ч.ч. 1-3 ст. 232 ГПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Ухвала Господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 у справі № 908/958/24 не є рішенням, яким розглянуто справу по суті та відповідно встановлювалися б преюдиційні обставини.
До того ж, не має преюдиційного значення мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Відтак, навіть участь у даному спорі сторін у статусі члена ОСББ та самого об'єднання, за умов, що такий не пов'язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи та не виник з правочинів щодо інших корпоративних прав в цій юридичній особі, не змінює правової природи такого спору як цивільного та його направленість на захист прав позивача як споживача комунальних послуг.
Також, слід зауважити, що у даному випадку спір виник між фізичною особою ОСОБА_1 та юридичною особою ОСББ “Лермонтово» щодо укладення договору. У спірних правовідносинах позивачка не є суб'єктом господарювання, що виключає можливість розгляду даного спору господарським судом й відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 41 рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» від 28.02.2008 р. Суд зазначив, що згідно з принципами, які закріплені в його практиці (див., п. 31 рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27.10.1987 р.), спір щодо «права», про яке можна стверджувати (принаймні на підставах, які можна довести), що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватися як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Окрім того, чи буде право розглядатися як право цивільного характеру у світлі відповідних положень Конвенції, має визначатися не лише за юридичною галузевою кваліфікацією, але й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права в межах національної правової системи (див. п. 89 рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» від 28.06.1978 р. (Konig v. Germany)). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, вважається безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. п. 90 «Кьоніг проти Німеччини»).
Суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, у п. 24 рішення ЄСПЛ від 20.07.2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Суд вказав, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
До того ж ЄСПЛ у рішенні від 12.10.1978 р. у справі «Занд проти Австрії» зазначив, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
З огляду на зазначене, не вважається «судом, встановленим законом» орган, який не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Також, у рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема, для дотримання правил судової процедури.
У даній справі позиція господарського суду узгоджується з вищенаведеними висновками ЄСПЛ.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, а саме що спір у цій справі виник стосовно прав і обов'язків фізичної особи щодо користування та розпорядження її нежитловим приміщенням як учасника правовідносин з надання житлово-комунальних послуг, тому він має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до постановлення помилкової ухвали, апеляційним судом не виявлено, скаржником висновків суду не спростовано.
За таких умов, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги та відсутність підстав для зміни чи скасування ухвали Господарського суду Запорізької області від 30.07.2024.
У відповідності до ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Щодо доводів апелянта в частині оскарження ухвали Господарського суду Запорізької області від 07.08.2024.
01.08.2024 до суду від відповідача надійшло клопотання, на підставі ст.ст. 129, 130 ПІК України, про вирішення питання про розподіл судових витрат та стягнення з позивача на користь відповідача 15 000,00 гри витрат на правову допомогу.
Судом встановлено, що 30.07.2024 Господарським судом Запорізької області постановлено ухвалу у справі № 908/958/24 про закриття провадження у даній справі згідно із п. 1 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Клопотанням, поданим до суду 01.08.2024, на підставі ст.ст. 129, 130 ГПК України, відповідач звернувся до суду з проханням вирішити питання про розподіл судових витрат та стягнення з позивача на користь відповідача 15 000,00 грн витрат на правову допомогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно зі ст. 16 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі статтею 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно з ч. 5 та ч. 6 ст. 130 Господарського процесуального кодексу України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. У випадках, встановлених частинами третьою - п'ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв'язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини восьмої статті 129 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат відповідач зазначав у першій заяві по суті - відзиві на позовну заяву.
Згідно з відзивом: «... У зв'язку із підготовкою та розглядом даної справи Відповідач, очікує понести судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу орієнтовно у розмірі 15 000,00 грн. (без врахування ПДВ).
В судовому засіданні 30.07.2024 під час судових дебатів представником відповідача було зазначено, що: «в межах даної справи, за підготовку правової позиції, матеріалів справи та інших документів по справі Відповідач поніс витрати в розмірі 15 000,00 грн. докази чого будуть надані додатково, оскільки останнє судове засідання було проведено 30.07.2024 то і акт виконаних робіт між сторонами підписано у цей день, тож надати документи раніше не виявлялось за можливе».
Як свідчать матеріали справи, відзив подано представником відповідача - адвокатом Сідельниковою Оленою Леонідівною, на підставі ордеру серії АР 1125523 від 29.04.2024.
Зазначеним адвокатом подавались і інші документи по справі, Сідельникова О.В. представляла відповідача в судових засіданнях.
Суд виснував, що надання правової допомоги відповідачу підтверджується матеріалами справи.
29.04.2024 між відповідачем (замовником) та Адвокатським бюро «Станіслава Гришина» (виконавцем) укладено договір про надання правової допомоги № 29/04, предметом якого є представництво відповідача у справі № 908/958/24.
Пунктом 5.1 Договору сторони передбачили, що замовник зобов'язаний оплачувати надані послуги виконавцем у розмірі, визначеному цим Договором.
Згідно з п. 6.1 Договору за послуги, надані виконавцем, замовник сплачує грошову винагороду в розмірі 15 000 гри 00 кеш.
За результатами виконаних робіт (наданих послуг) виконавець складає акт, який підписується обома сторонами і вважається невід'ємною частиною Договору.
29.04.2024 між Адвокатським бюро «Станіслава Гришина» та адвокатом Сідельниковою Оленою Леонідівною укладено Договір про спільну діяльність з виконання зобов'язань за Договором про надання правової допомоги № 29/04 від 29.04.2024.
30.07.2024 між відповідачем та Адвокатським бюро «Станіслава Гришина» підписано акт прийому-передачі наданих послуг згідно Договору про падання правової допомоги № 29/04 від 29.04.2024, згідно з яким, виконавець надав, а замовник прийняв повний комплекс послуг, передбачених Договором про надання правової допомоги № 29/04 від 29.04.2024 (підготовка правової позиції та дослідження матеріалів справи, підготовка процесуальних і заяв та заяв по суті спору та представництво інтересів клієнта в судових засіданнях у справі № 908/958/24. Вартість послуг складає 15 000 гри 00 коп.
Платіжною інструкцією № 438 від 07.05.2024 відповідач сплатив АБ «Станіслава Гришина» 15 000 гри 00 коп. за юридичні послуги за Договором.
Враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); тими обставинами, що спір по суті не вирішувався, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, беручи до уваги критерій реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, господарський суд вважав, що 9 000 грн 00 коп. становлять співмірні і розумні витрати відповідача на професійну правничу допомогу у даній справі.
З урахуванням вищевикладеного, суд першої інстанції ухвалив стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9 000 грн 00 коп.
Проте, у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що у даному випадку, суд може стягнути судові витрати лише, якщо вони понесені внаслідок необґрунтованих дій позивача. Натоміть в своїй ухвалі від 07.08.2024 р. - суд першої інстанції жодним чином не зазначив та не обґрунтував, які саме дії позивача він вважає необґрунтованими та з яких підстав
Апеляційний суд погоджується з обґрунтованістю таких тверджень та вважає помилковим висновок суду про наявність підстав для стягнення з позивачка витрат на правничу допомогу виходячи з наступного.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2021 у справі № 550/936/18 зазначила, що питання про стягнення (визначення, розподіл) судових витрат вирішується зазвичай при вирішенні питання про закінчення судового провадження, тобто при закритті провадження у справі, залишенні позову без розгляду чи вирішенні спору по суті з ухваленням рішення суду. Окремо питання про стягнення судових витрат вирішується у разі, якщо судом воно не вирішувалося при ухваленні відповідного судового рішення про закінчення розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати. Додаткове рішення або ухвала про відмову в прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені (частина п'ята статті 244 ГПК України).
Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 232 ГПК України судовими рішеннями є: ухвали; рішення; постанови.
Тобто, з урахуванням вищенаведеного, у разі, якщо закінчено судове провадження (тобто, закрито провадження у справі/залишено позов без розгляду/вирішено спір по суті), і судом не вирішено питання про розподіл судових витрат, суд у порядку статті 244 ГПК України має право за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення до основного рішення у справі (ухвали про закриття провадження у справі; ухвали про залишення позову без розгляду; рішення/постанови за результатом розгляду справи по суті), яким закінчено провадження у справі.
Відповідно, в залежності від виду прийнятого судом процесуального рішення ухваленого за результатом закінчення розгляду справи (ухвали/рішення/постанови), залежить і назва додатково рішення у справі, якими можуть відповідно бути: додаткова ухвала, додаткове рішення, додаткова постанова.
Водночас, порядок ухвалення додаткового рішення встановлений, зокрема, ч. 3 ст. 244 ГПК України (якщо вирішено спір по суті спору) та ч. 6 ст. 130 ГПК України (у разі закриття провадження у справі/залишення позову без розгляду).
Наведене відповідає правовому висновку Верховного Суду у постанові від 06.03.2024 у справі № 905/1840/21.
Колегія суддів зазначає, що судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у п. 49 постанови від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).
Стаття 123 ГПК України визначає види судових витрат, до яких належать судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи.
Так, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (ч. 3 ст. 123 ГПК України).
Згідно ч.ч. 1-4 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Стаття 129 ГПК України регламентує загальні правила розподілу судових витрат.
Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що положення статей 126, 129 ГПК України є універсальними у правовідносинах при розподілі витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи, що підтверджується сталою практикою Верховного Суду.
Разом з тим, у ст. 130 ГПК України "Розподіл витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду" закріплений розподіл судових витрат, зокрема у разі закриття провадження у справі.
У контексті наведеного, колегія суддів звертається до сталої правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №922/3787/17, від 09.07.2019 у справі № 922/592/17, додатковій ухвалі Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 910/14162/17, додатковій ухвалі Верховного Суду від 12.07.2021 у справі №903/254/20, відповідно до якої правовий аналіз статей 129, 130 ГПК України дає підстави для висновку, що у разі, зокрема, закриття провадження у справі, суд зобов'язаний виходити з положень ч. 5 ст. 130 ГПК України, оскільки вказана норма є спеціальною.
Отже, при застосуванні ч. 5 ст. 130 ГПК України судом має бути встановлена наявність/відсутність саме необґрунтованих дій позивача. Такі критерії встановлюються судом у кожній справі відповідно до встановлених обставин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат у разі закриття провадження у справі можливе саме у випадку необґрунтованості дій позивача, та звертала увагу, що сам по собі факт закриття провадження у справі не підтверджує ні відсутність спору позивача з відповідачем, ні відсутність предмету спору, ні свідоме порушення позивачем правил суб'єктної юрисдикції та не свідчить про наявність безумовних підстав для компенсації судових витрат відповідачу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 640/1029/18, ухвали Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 906/961/17, від 08.07.2020 у справі № 810/3711/18).
У Верховному Суді склалася стала та послідовна практика застосування цієї норми процесуального закону. Так, в постановах від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 09.07.2019 у справі № 922/592/17, від 25.07.2019 у справі № 910/11310/18, від 21.01.2020 у справі №922/3422/18, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 26.05.2022 у справі № 905/460/21, від 01.11.2023 у справі № 905/85/23, від 06.06.2024 у справі № 905/1840/21, від 02.12.2024 у справі № 904/217/24, суд касаційної інстанції виходив з того, що у разі закриття провадження у справі відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Отже, відповідач повинен обґрунтовано заявити про наявність витрат, які виникли у зв'язку із поданням позову до нього і у подальшому - із закриттям провадження у справі.
Тобто стягнення (з позивача) компенсації понесених (відповідачем) витрат, зокрема і витрат на правничу допомогу у разі закриття провадження у справі, можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача (така правова позиція є сталою і послідовною, та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 у справі № 903/1079/23, від 20.06.2023 у справі № 925/1372/21, від 11.05.2023 у справі №921/811/21, від 25.04.2023 у справі № 924/341/22, від 10.10.2023 у справі № 907/636/20).
Відтак, відповідно до приписів ч. 5 ст. 130 ГПК України для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, необхідно довести, а суду - встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони виражені, зокрема:
- чи діяв позивач недобросовісно, пред'явивши позов;
- чи систематично протидіяв правильному вирішенню спору;
- чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача;
- чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.
Близька за змістом позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 09.07.2019 у справі № 922/592/17, від 21.01.2020 у справі №922/3422/18, від 24.03.2021 у справі № 922/2157/20, від 19.04.2021 у справі № 924/804/20, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 06.03.2024 у справі № 905/1840/21, від 25.04.2024 у справі № 903/1079/23.
Колегія суддів враховує, що ГПК України не містить норм, які б встановлювали критерії визначення необґрунтованості дій позивача, однак, відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.02.2021 у справі № 905/121/19, від 13.05.2021 у справі №910/16777/20, від 15.09.2021 у справі № 902/136/21, від 18.01.2022 у справі № 922/2017/17, очевидно, що під такими діями можна розуміти таку реалізацію позивачем своїх процесуальних прав, внаслідок якої виникають підстави для закриття провадження або залишення позову без розгляду.
Тобто, ч. 5 ст. 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості/необґрунтованості, а тому такі встановлюються судом у кожній справі відповідно до встановлених обставин. Така позиція узгоджується із висновками наведеними у додатковій постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 905/460/21.
Разом з тим, Верховний Суд акцентує, що поняття "необґрунтованість дій позивача" не є тотожнім таким поняттям як "зловживання правом", "неправомірність дій" або ж "встановлення того, що спір виник внаслідок необґрунтованих дій позивача" (така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01.12.2022 у справі № 922/2017/17).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 зазначила, що при компенсації правничих витрат відповідача у справі за рахунок позивача із застосуванням частини п'ятої статті 130 ГПК України має бути встановлена необґрунтованість дій позивача, пов'язаних з розглядом справи, та необхідність понесення витрат відповідачем з надання правничої допомоги в порушеній позивачем справі (необхідність ознайомлення адвокатом з матеріалами справи, подання відзиву відповідачем у справі, участь адвоката в судових засіданнях, вчинення дій щодо збирання доказів та інше).
Як вбачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, господарський суд, частково задовольняючи заяву відповідача про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, не дослідив в повній мірі в чому саме проявлялися необґрунтовані дії позивачки та чи мали такі місце взагалі.
Таким чином, судом не встановлено наявність підстав для стягнення з позивачки на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу згідно вимог ч. 5 ст. 130 ГПК України.
Поряд з цим, відповідно до положень статей 2, 4, 14, 130, 191 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується, і ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Апеляційний суд виходить з того, що подання позову (звернення Баклан Ю.О. до суду за захистом порушеного права) у справі № 908/958/24 не може беззаперечно свідчити про необґрунтованість її дій, що полягають у пред'явленні завідомо необґрунтованого позову чи зловживання процесуальними правами, адже доступ до суду є правом особи, гарантованим державою.
Так само і сам по собі факт закриття провадження у справі не підтверджує ані відсутність спору позивача з відповідачем, ані відсутність предмета спору, ані свідоме порушення позивачем охоронюваних законом прав та інтересів відповідача та не свідчить про наявність безумовних підстав для компенсації судових витрат відповідачу.
Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, господарський суд обмежився лише тим фактом закриття провадження у справі згідно із п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України та можливість відшкодування судових витрат відповідача у випадках, передбачених ч. 5 та ч. 6 ст. 130 ГПК України.
Однак, судом першої інстанції не мотивовано як такі висновки узгоджуються з приписами п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, адже такі самі по собі не можуть автоматично свідчити про необґрунтованість дій позивача.
Колегія суддів враховує, що судом також не встановлено того, що позивач від моменту звернення до суду із позовною заявою до прийняття судом ухвали про закриття провадження у справі діяв недобросовісно, зловживав процесуальними правами, протидіяв вирішенню спору, чи мав на меті ущемлення прав та (або) інтересів відповідача.
У поданому до суду відповідачем клопотанні не доведено необґрунтованості дій позивача, які призвели до припинення провадження у справі, не надано суду будь-яких доказів на підтвердження таких дій позивача чи свідчень зловживання ним своїми процесуальними правами.
В той час, як обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 74 ГПК України).
У постанові від 09.07.2019 у справі № 922/592/17 Верховний Суд зазначив, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, відповідачу слід було довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується тощо (пункт 4.2.3 постанови).
Аргументованих обґрунтувань наведених вище обставин як і доказів на їх підтвердження, як свідчить зміст оскаржуваного судового рішення, заява ОСББ «Лермонтово» не містить.
Отже, суд першої інстанції під час розгляду клопотання відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу допустив порушення норм процесуального права, а саме - ч. 5 ст. 130, ст.ст. 86, 236, 237 ГПК України, адже відповідачем не доведено, а господарським судом не встановлено, що закриття провадження у справі відбулось внаслідок необґрунтованих (недобросовісних) дій позивача, а тому відсутні підстави для покладення на ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу відповідача.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги у відповідній частині знайшли своє підтвердження.
Згідно положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Додаткова ухвала Господарського суду Запорізької області від 07.11.2023 у цій справі наведеним вимогам не відповідає.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для застосування ч. 5 ст. 130 ГПК України до спірних правовідносин, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, інші доводи скарги не розглядаються, як такі, що не впливають на вказані висновку суду.
Принцип справедливості судового розгляду в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12.07.1988, серія A № 140, с. 29, п. 46).
Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014 no. 4436/07, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18.07.2006 та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21.04.2011).
Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Згідно ч. 1 та 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи все вищевикладене, апеляційну скаргу належить задовольнити: оскаржувану ухвалу від 07.08.2024 - скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні клопотання відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Зважаючи на те, що судовий збір за подання апеляційної скарги на ухвалу про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу не сплачується, відповідно, судом апеляційної інстанції він не розподіляється.
Керуючись ст.ст. 20, 129, 130, 232-236, 244, 269, 275-280, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 та на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.08.2024 у справі № 908/958/24 задовольнити частково.
Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.08.2024 у справі № 908/958/24 скасувати.
Постановити нове рішення про відмову у задоволенні клопотання Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Лермонтово» про стягнення з ОСОБА_1 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 30.07.2024 у справі № 908/958/24 залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 03.06.2025
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.Г. Іванов
Суддя А.Є. Чередко