04 червня 2025 року м. Чернівці Справа № 713/415/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Лисака І.Н.,
суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.,
секретар: Собчук І.Ю.,
позивач: Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області,
відповідач: ОСОБА_1 ,
при розгляді справи за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 03 квітня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Кириляк А.Ю., дата виготовлення повного тексту рішення не зазначена,
У лютому 2025 року ГУ ПФУ звернулося до суду з позовом до відповідачки про стягнення надміру перерахованої (виплаченої) суми пільг на житлово-комунальні послуги у розмірі 12675,55 грн.
Свої вимоги мотивувало тим, що 10.01.2023 року ОСОБА_1 звернулася до ПФУ із заявою про надання пільг на оплату житлово-комунальних послуг, придбання твердого палива і скрапленого газу.
Призначення пільги було здійснено на підставі заяви та заповненої декларації від 10.01.2023 року, де відповідач вказала місце проживання АДРЕСА_1 , проте, рішення про призначення пільги є неправомірним і суперечить Закону №2145-VІІІ, оскільки згідно п.3 ст.57 ЗУ «Про освіту» пільги надаються педагогічним працівникам, які працюють у сільських місцевостях і селищах міського типу, та проживають в таких населених пунктах.
Оскільки відповідач проживала не в сільській місцевості, а в м. Вижниця, що підтверджено її заявою та декларацією, нараховані кошти у сумі 12675,55 грн підлягають поверненню.
З посиланням на викладене та норми права, що регулюють спірні правовідносини, просило позов задовольнити.
Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 03 квітня 2025 року в позові Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області відмовлено.
Провадження №22-ц/822/486/25
Не погоджуючись з вказаним рішенням сторона позивача оскаржила його, подавши апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі наводить обставини, ідентичні тим, що викладені в позовній заяві.
Вказує, що згідно п.19 постанови №373 від 17.04.2019 року «Деякі питання надання житлових субсидій та пільг на оплату житлово-комунальних послуг, придбання твердого палива і скрапленого газу у грошовій формі» суми пільг, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пільговика або неповідомлення ним уповноваженого органу про зміну обставин, зазначених в п.3 цього Порядку, на вимогу уповноваженого органу повертаються пільговиком.
Наголошує, що оскільки відповідач не повідомила про обставини, які вплинули на отримання пільг, що призвело до переплати коштів у виді пільги на загальну суму 12675,55 грн, з неї необхідно стягнути вказані кошти.
Виходячи зі змісту наведених вище законодавчих норм, вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і прийшов до хибних висновків про відсутність підстав для задоволення позову.
Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи викладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заявлених вимог в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вказав, що позивачем не було доведено факту недобросовісності з боку відповідачки, оскільки вона зазначила фактичне місце проживання та реєстрації АДРЕСА_1 , що не давало їй підстав з самого початку на дану пільгу, однак незважаючи на невідповідність, позивачем призначено їй відповідну пільгу.
З таким висновком колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 заповнено заяву про надання пільг на оплату ЖКП, придбання твердого палива і скрапленого газу та декларацію про доходи сім'ї, де крім іншого, вказано, що остання є сільським педагогом на пенсії, зареєстроване та фактичне місце проживання АДРЕСА_1 (а.с.6-7).
ГУ ПФУ в Чернівецькій області двічі, 15.11.2024 року та 30.12.2024 року направлялися ОСОБА_1 повідомлення про досудове врегулювання спору (а.с.8-9).
Згідно довідки про розмір виплачених пільг/житлової субсидії № НОМЕР_1 ОСОБА_1 нарахована та виплачена житлова субсидія в розмірі 12675,55 грн (а.с.29).
Листом від 01.05.2025 року ГУ ПФУ в Чернівецькій області повідомлено ОСОБА_1 про те, що їй відмовлено в призначенні пільги через те, що вона проживає не у сільській місцевості, а в м. Вижниця (а.с.30).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Згідно зі статтею 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
Не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Отже, законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі №6-91цс14 та у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі №545/163/17.
При цьому, правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.
Наведене узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №753/15556/15-ц, постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №607/4570/17-ц.
Частина 3 ст.57 ЗУ «Про освіту» обумовлює, що педагогічним працівникам, які працюють у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали педагогічними працівниками в таких населених пунктах і проживають у них, держава відповідно до законодавства забезпечує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм. Зазначені пільги надаються за умови, що розмір середньомісячного сукупного доходу сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 Положення про порядок призначення житлових субсидій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 «Про спрощення надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового» обумовлено, що це Положення визначає умови призначення та порядок надання громадянам таких житлових субсидій, крім іншого, житлової субсидії на придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива один раз на рік.
Житлові субсидії на придбання твердого та рідкого пічного побутового палива призначаються у разі, коли домогосподарство не отримує комунальну послугу з постачання теплової енергії для централізованого опалення (теплопостачання) та не використовує природний газ або електричну енергію для індивідуального опалення (п.6 Положення).
Пунктом 9 Положення визначено, що контроль за правильністю призначення і виплати житлових субсидій здійснює Нацсоцслужба та її територіальні органи.
В силу п.24 Положення житлова субсидія розраховується на всіх членів домогосподарства. До складу домогосподарства включаються всі особи, що зареєстровані в житловому приміщенні (будинку) (для орендарів, внутрішньо переміщених осіб - особи, які фактично проживають). На таких осіб розраховуються соціальні норми житла та соціальні нормативи житлово-комунального обслуговування і їх доходи враховуються під час призначення житлової субсидії.
Приписами п.56 Положення визначено, що уповноважені органи мають право робити запити та безоплатно отримувати у строк до 10 календарних днів від інших підприємств, установ і організацій інформацію, необхідну для призначення житлових субсидій та проведення перевірок достовірності даних, отриманих від осіб, які звертаються за їх призначенням.
Згідно абз.3, 4 пункту 119 Положення за рішенням уповноваженого органу надання раніше призначеної житлової субсидії припиняється, у тому числі за поданням управителів, об'єднань, виконавців комунальних послуг у разі, коли: у заяві та/або декларації громадянин зазначив недостовірні дані, що вплинуло на встановлення права на житлову субсидію або визначення її розміру на суму, яка перевищує 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день призначення житлової субсидії; громадянин не повідомив уповноваженому органу про обставини, зазначені у пункті 90 цього Положення, протягом 30 календарних днів з дня їх виникнення.
Відповідно до положень ст.7 Закону України «Про верифікацію та моніторинг державних виплат» органи, які здійснюють державні виплати, мають право проводити додаткові перевірки інформації, наданої реципієнтами під час звернення за державними виплатами та опрацювання рекомендацій, наданих органом, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат, а також приймати рішення щодо припинення або продовження державних виплат реципієнтам за результатами опрацювання рекомендацій, наданих органом, що здійснює верифікацію та моніторинг державних виплат.
Так, ВП ВС у постанові від 27.03.2019 року в справі №727/5743/15-ц в п.19-21 виснувала, «…що сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії є майном, збереженим без достатньої правової підстави. А тому на правовідносини з повернення цієї суми поширюються приписи глави 83 ЦК України. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що надмірно перерахована (виплачена) субсидія є шкодою. Застосування до спірних правовідносин приписів статей 1166 і 1231 ЦК України є помилковим. Не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, пенсії, допомоги, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (п.1 ч.1 ст.1215 ЦК України). Отже, не може бути повернута сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії зокрема тоді, якщо позивач не доведе, що виплату здійснив добровільно, але внаслідок рахункової помилки з його боку чи недобросовісності з боку особи як набувача субсидії. Така недобросовісність може проявлятися у несумлінному ставленні до виконання власних обов'язків, зловживанні правом у власних інтересах або в інтересах третіх осіб тощо…».
Відповідно до ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Тобто, суд вирішує питання про незаконність набуття права власності, у всіх випадках, окрім, коли така незаконність прямо не випливає із закону. Такими випадками може бути імперативна заборона закону на відчуження певних видів майна. Суд може встановлювати такі обставини, надавати їм оцінку, але спору про перехід права і титул власності, який може бути вирішений на користь будь-якої із сторін, немає. Пряме застосування судом ч.2 ст.328 ЦК в такому разі має охоронне значення.
Однією з цілей регулювання, встановленого ЦК України і Законом про забезпечення, є захист добросовісного набувача. Водночас регулювання має бути спрямованим виключно на захист того набувача, який є добросовісним, і не надавати захисту недобросовісному набувачу.
Загалом, принцип (презумпція) добросовісності немає переваги над всіма іншими принципами, які водночас можуть бути презумпціями. Наприклад, Конституцією України встановлена презумпція знання закону. Ч.2 ст.68 Конституції України визначає, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Як конституційна презумпція найвищого рівня, вона має перевагу перед всіма іншими презумпціями. Звісно вона застосовується в тих випадках, коли правове регулювання визначене (чіткий і зрозумілий закон існує).
Добросовісність як презумпція матеріального права має процесуальне значення та впливає на розподіл доказування.
Враховуючи приписи частини першої статті 1212 ЦК України та статті 1215 ЦК України, законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.
При цьому, правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи. У справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовнішний спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» від 05 січня 2000 року, «Онер'їлдіз проти Туреччини» від 18 червня 2002 року, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» від 08 квітня 2008 року, «Москаль проти Польщі» від 15 вересня 2009 року).
Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» від 20 травня 2010 року і «Тошкуце та інші проти Румунії» від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» від 18 червня 2002 року та «Беєлер проти Італії» від 05 січня 2000 року). Суд вказав, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Слід зазначити, що в матеріалах цієї справи відсутні відомості про те, що відповідач, подаючи заяву про призначення субсидії мала на меті навмисно подати недостовірні відомості або приховати відомості щодо свого проживання, що вплинули на встановлення права на призначення субсидії, тобто відсутній прямий умисел щодо введення в оману органу державної влади.
Подаючи заяву та декларацію про надання пільг на оплату ЖКП, придбання твердого палива і скрапленого газу - ОСОБА_1 вказала адресу свого проживання, а саме АДРЕСА_1 , що, в свою чергу, мало потягнути за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні такої заяви та не призначення пільг. Отже, в цьому спорі відсутня обов'язкова умова для застосування п.119 Положення - зазначення заявником недостовірних відомостей.
Саме позивач допустив порушення чинного законодавства і безпідставно призначав державну соціальну допомогу, більше того, позивачем не доведено, що у відповідача відбулися матеріалів зміни.
Отже зі сторони відповідача відсутня недобросовісність і нема підстав відповідно до ст. 1215 ЦК України для стягнення з нього незаконно призначеної державної соціальної допомоги.
Грошові кошти у вигляді державної соціальної допомоги надані позивачем відповідачу добровільно та на підставі необхідних для цього документів, тому підстави для стягнення з відповідача надмірно отриманих коштів відсутні.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 5 липня 2023 року (справа №912/2797/21) виснувала, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
З урахуванням викладених вище обставин справи та норм матеріального права колегія суддів вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт зловживання з боку відповідача ОСОБА_1 чи недобросовісності з її боку при подачі заяви про призначення субсидії, внаслідок чого їй було надміру виплачена субсидія, а тому визначена до стягнення позивачем сума поверненню не підлягає, що свідчить про законність рішення суду першої інстанції.
Вирішуючи спір між сторонами у справі суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Такий висновок також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 25 березня 2020 року у справі №234/9643/19.
Доводи апеляційної скарги фактично є ідентичними тому, що були викладені в позовній заяві і вони були предметом перевірки судом першої інстанції, який дійшов обґрунтованого та законного висновку.
Інші доводи апеляційної скарги, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення або призвели до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено. Отже, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не встановлено.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст.141, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області залишити без задоволення.
Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 03 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Суддя-доповідач І.Н. Лисак
Судді: Н.К. Височанська
І.М. Литвинюк