21 травня 2025 року м. Київ
Справа №757/20881/21-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/4350/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Невідомої Т.О., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Цюрпіти Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Деснянського районного суду м. Києва, ухваленого під головуванням судді Гринчак О.І. 07 жовтня 2024 року в м. Київ, повний текст рішення складений 17 жовтня 2024 року, у справі за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 про захист ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації,
У квітні 2021 року представник позивача звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 про захист ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації, в якій просив:
визнати недостовірною та такою, що порушує право Міністерства юстиції України на недоторканість ділової репутації, інформацію, оприлюднену на інтернет-сайті газети «Закон і Бізнес» в абзацах 4, 6, 8-10, реченні 2 абзацу 13, абзаці 14 статті «ІНФОРМАЦІЯ_2», опублікованої у випуску НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 інтернет-видання газети «Закон і бізнес», автором якої є ОСОБА_1 , а саме:
- «Задекларований Міністерством автоматичний арешт коштів також є профанацією. В АСВП виконавець тільки друкує текст постанови про арешт, а далі надрукований лист направляє до банківських установ, із 74 діючих в Україні банків лише 7 задекларували можливість прийняття відсканованих копій постанов про арешт засобами електронної пошти. Проте перед цим виконавцю все одно постанову треба роздрукувати, підписати та скріпити печаткою»;
- «Однак найбільше юридичну спільноту хвилюють кроки міністерства щодо знищення незалежного приватного виконавця як професії. Наведемо тільки деякі цифри. Протягом 2020 року приватними виконавцями стали аж 24 особи. За той самий час Мін'юст зупинив діяльність 27 приватних виконавців. При цьому за каденції попередньої команди Мін'юсту було зупинено діяльність лише трьох осіб»;
- «Натомість інформацію про дисциплінарну практику відносно приватних виконавців можна отримати лише з тексту судових рішень, якими рішення міністерства про притягнення виконавців до дисциплінарної відповідальності визнаються незаконними. До речі майже всі такі рішення суди скасовують. І на те є об'єктивні причини»;
- «По-перше, масштаб незаконних рішень Мін'юсту за 2020 рік уже сформував узгоджену судову практику. За весь час каденції попереднього керівництва відомства Дисциплінарна комісія приватних виконавців розглянула тільки 55 подань стосовно приватних виконавців, з яких задоволено - 23. За нетривалої роботи ОСОБА_2 через комісію пройшло вже 274 подання, за якими притягнуто до дисциплінарної відповідальності 66 виконавців»;
- «По-друге, суддів просто вражає нехтування міністерством Конституції та законів. Відповідно до Конституції, контроль за виконанням рішення здійснюється виключно судом. Це ж саме підтверджує закон, підкреслюючи, що скарги боржника розглядає тільки суд. Натомість із 274 матеріалів, які надійшли до ДКПВ, лише 16 підготовлені за скаргами стягувачів»;
- «Останній випадок був уражаючий: громадянин особисто підтвердив, що скарги не писав, що вона сфальсифікована. Проте для міністерства це вже не мало значення: діяльність приватного виконавця було зупинено».
- зобов'язати ОСОБА_1 спростувати недостовірну інформацію, оприлюднену у статті «ІНФОРМАЦІЯ_2» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3, у спосіб, яким її було поширено, а саме шляхом розміщення повідомлення такого змісту: «Спростування. Інформація, яка містилася у випуску інтернет-видання газети «Закон і бізнес», № НОМЕР_1 у статті «ІНФОРМАЦІЯ_2», а саме:
- «Задекларований Міністерством автоматичний арешт коштів також є профанацією. В АСВП виконавець тільки друкує текст постанови про арешт, а далі надрукований лист направляє до банківських установ, із 74 діючих в Україні банків лише 7 задекларували можливість прийняття відсканованих копій постанов про арешт засобами електронної пошти. Проте перед цим виконавцю все одно постанову треба роздрукувати, підписати та скріпити печаткою»;
- «Однак найбільше юридичну спільноту хвилюють кроки міністерства щодо знищення незалежного приватного виконавця як професії. Наведемо тільки деякі цифри. Протягом 2020 року приватними виконавцями стали аж 24 особи. За той самий час Мін'юст зупинив діяльність 27 приватних виконавців. При цьому за каденції попередньої команди Мін'юсту було зупинено діяльність лише трьох осіб»;
- «Натомість інформацію про дисциплінарну практику відносно приватних виконавців можна отримати лише з тексту судових рішень, якими рішення міністерства про притягнення виконавців до дисциплінарної відповідальності визнаються незаконними. До речі майже всі такі рішення суди скасовують. І на те є об'єктивні причини»;
- «По-перше, масштаб незаконних рішень Мін'юсту за 2020 рік уже сформував узгоджену судову практику. За весь час каденції попереднього керівництва відомства Дисциплінарна комісія приватних виконавців розглянула тільки 55 подань стосовно приватних виконавців, з яких задоволено - 23. За нетривалої роботи ОСОБА_2 через комісію пройшло вже 274 подання, за якими притягнуто до дисциплінарної відповідальності 66 виконавців»;
- «По-друге, суддів просто вражає нехтування міністерством Конституції та законів. Відповідно до Конституції контроль за виконанням рішення здійснюється виключно судом. Це ж саме підтверджує закон, підкреслюючи, що скарги боржника розглядає тільки суд. Натомість із 274 матеріалів, які надійшли до ДКПВ, лише 16 підготовлені за скаргами стягувачів»;
- «Останній випадок був уражаючий: громадянин особисто підтвердив, що скарги не писав, що вона сфальсифікована. Проте для міністерства це вже не мало значення: діяльність приватного виконавця було зупинено».
Позовні вимоги мотивовані тим, що у випуску інтернет-видання газети «Закон і бізнес» НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 опубліковано статтю «ІНФОРМАЦІЯ_2». Автором статті є ОСОБА_1 , член Дисциплінарної комісії приватних виконавців, радник ADER HABER. Позивач стверджує, що опублікована стаття містить недостовірну інформацію щодо діяльності Міністерства юстиції України, яка завдає шкоди діловій репутації Мін'юсту, а тому опублікована відповідачем інформація, наведена у позові, підлягає спростуванню відповідачем у спосіб, яким вона була поширена.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2024 року позовні вимоги Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 про захист ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації - залишено без задоволення.
Рішення суду мотивоване тим, що спірна інформація є власним оціночним судженням відповідача, який надав власну оцінку ситуації, що склалась у зв'язку з практичною діяльністю приватних виконавців щодо накладення арешту на кошти в рамках виконавчих проваджень, притягнення до дисциплінарної відповідальності приватних виконавців з метою доведення до громадськості особистих власних міркувань щодо діяльності Дисциплінарної комісії Міністерства юстиції України на підставі наявної у нього інформації. Крім того, з оспорюваної позивачем інформації вбачається, що відповідач, даючи оцінку подіям, пов'язаним з розглядом звернень громадян, висловив власну позицію, судження з огляду на співставлення певних обставин.
Крім того, позивачем не було доведено самого факту впливу інформації, викладеної в статті відповідача, на ділову репутацію позивача, тобто не було вказано яким саме чином суб'єктивні судження відповідача перешкодили позивачу повно та своєчасно здійснювати його особисте немайнове право або завдали їм шкоди.
Не погодилось із вказаним рішенням суду Міністерство юстиції України, представником міністерства подано апеляційну скаргу, в якій він зазначає, що рішення суду є необґрунтованим та підлягає скасуванню. Зазначає, що поширена відповідачем інформація є фактичними твердженнями, а не його оціночним судженнями, є недостовірною інформацією, а тому підстави для відмови у позові відсутні.
Вказує, що оприлюднена відповідачем інформація є такою, що не відповідає дійсності, принижує ділову репутацію державного органу, оскільки ставить під сумнів компетенцію осіб, які забезпечують виконання рішень та органу в цілому у питаннях інформаційного обміну документами між виконавцями та банками із застосуванням відповідного програмного забезпечення, а тому має бути спростована відповідачем.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує, що рішення суду першої інстанції є законним, правильним та повністю обґрунтованим. Вказує, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежування цих термінів лежить в основі захисту права на честь і гідність. Тобто, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевіряти на предмет їх відповідності дійсності.
На підставі викладеного, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача - Росоха С.В. підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просила про задоволення заявлених ними вимог.
Відповідач ОСОБА_1 заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просив залишити його без змін.
В судовому засіданні 12 березня 2025 року апеляційним судом були розглянуті клопотання сторони позивача про призначення у справі експертизи телекомунікаційних систем (обладнання) та засобів та лінгвістичної експертизи, які залишені без задоволення з огляду на те, що не вбачається порушень норм процесуального права при їх вирішенні судом першої інстанції в ухвалі від 24 вересня 2024 року, яка містить належне обґрунтування. /т.3 а.с.189-195/
Так, п.п. 6,7 ч.2 ст. 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Виходячи з положень ст. 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Призначення експертизи телекомунікаційних систем (обладнання) та засобів позивач мотивує необхідністю фіксації змісту електронного ресурсу, на якому міститься оспорювана інформації. Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що відповідач не заперечував вказаних обставин. А тому доцільності призначення вказаної експертизи не вбачається.
Призначення лінгвістичної експертизи позивач мотивує необхідністю спеціальних знань для визначення чи є спірні висловлювання фактичним твердження або оціночним судженням. Проте вказане питання не є таким, що потребує спеціальних знань в сфері іншій ніж право, а підлягає оцінці судом.
До того ж сторона позивача не була позбавлена можливості проведення таких експертиз за власним замовленням до звернення до суду з позовом, жодних перешкод у цьому не вбачається, а посилання на фінансові можливості не може бути визнано обґрунтованим.
Таким чином, виходячи з вимог процесуального закону відсутні правові підстави для призначення заявлених позивачем експертиз на стадії апеляційного перегляду справи.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.
Судом встановлено, що на інтернет-сайті газети «Закон і Бізнес» у випуску НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 опубліковано статтю ОСОБА_1 «ІНФОРМАЦІЯ_2» за посиланням https://zib.com.ua/ua/146611-privatnihvikonavcivkarayut za te scho vonivikonuyut rishe.html. Обставини здійснення спірної публікації та авторство відповідача визнано сторонами у справі. /т.1 а.с.18-20/
Позивач вважає інформацію викладену в абзацах 4, 6, 8-10, реченні 2 абзацу 13, абзаці 14 статті недостовірною та такою, що порушує право Міністерства юстиції України на недоторканість ділової репутації, а саме:
- «Задекларований Міністерством автоматичний арешт коштів також є профанацією. В АСВП виконавець тільки друкує текст постанови про арешт, а далі надрукований лист направляє до банківських установ, із 74 діючих в Україні банків лише 7 задекларували можливість прийняття відсканованих копій постанов про арешт засобами електронної пошти. Проте перед цим виконавцю все одно постанову треба роздрукувати, підписати та скріпити печаткою»;
- «Однак найбільше юридичну спільноту хвилюють кроки міністерства щодо знищення незалежного приватного виконавця як професії. Наведемо тільки деякі цифри. Протягом 2020 року приватними виконавцями стали аж 24 особи. За той самий час Мін'юст зупинив діяльність 27 приватних виконавців. При цьому за каденції попередньої команди Мін'юсту було зупинено діяльність лише трьох осіб»;
- «Натомість інформацію про дисциплінарну практику відносно приватних виконавців можна отримати лише з тексту судових рішень, якими рішення міністерства про притягнення виконавців до дисциплінарної відповідальності визнаються незаконними. До речі майже всі такі рішення суди скасовують. І на те є об'єктивні причини»;
- «По-перше, масштаб незаконних рішень Мін'юсту за 2020 рік уже сформував узгоджену судову практику. За весь час каденції попереднього керівництва відомства Дисциплінарна комісія приватних виконавців розглянула тільки 55 подань стосовно приватних виконавців, з яких задоволено - 23. За нетривалої роботи ОСОБА_2 через комісію пройшло вже 274 подання, за якими притягнуто до дисциплінарної відповідальності 66 виконавців»;
- «По-друге, суддів просто вражає нехтування міністерством Конституції та законів. Відповідно до Конституції контроль за виконанням рішення здійснюється виключно судом. Це ж саме підтверджує закон, підкреслюючи, що скарги боржника розглядає тільки суд. Натомість із 274 матеріалів, які надійшли до ДКПВ, лише 16 підготовлені за скаргами стягувачів»;
- «Останній випадок був уражаючий: громадянин особисто підтвердив, що скарги не писав, що вона сфальсифікована. Проте для міністерства це вже не мало значення: діяльність приватного виконавця було зупинено».
На підтвердження своєї правової позиції позивачем надано довідку Департаменту державної виконавчої служби; накази Міністерства юстиції України про застосування до приватних виконавців дисциплінарних стягнень за період з 21 грудня 2019 року по 20 лютого 2021 року; витяги з протоколів засідання та протоколи засідання Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 07 березня 2018 року по 04 лютого 2021 року; запит відповідача на отримання публічної інформації в електронному вигляді; листи Міністерства юстиції України на запит відповідача; науково-правовий висновок Національного університету «Одеська юридична академія» від 19 лютого 2021 року. /т.1 а.с.20-т.2 а.с.127/
Відповідач заперечуючи проти заявлених позовних надав суду при подачі відзиву на позовну заяву копії ряду публікацій, в тому числі публікації Міністерства юстиції України, Комітету з питань правової політики Верховної Ради України, судові рішення, на основі яких ним були зроблені власні висновки наведені в оскаржуваній публікації. /т.3 а.с.89-136/
Відповідно до ст.28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. А в силу ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах.
У відповідності з ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
В свою чергу ст. 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Разом з тим відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
В силу ч.1 ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Згідно з ч.1 ст.94 ЦК України юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.
Відповідно до ст.200 ЦК України інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
В порядку визначеному ч.1 ст.201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Згідно з ч.1 ст.277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок порушення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила (ч.6 ст. 277 ЦК України).
Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена (ч.7 ст. 277 ЦК України).
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про інформацію» основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
Статтею 27 Закону України «Про інформацію» передбачено, що порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України.
За змістом ст. 29 Закону України «Про інформацію» суспільство має право на отримання суспільно необхідної інформації і предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.
Положеннями ст.30 цього Закону визначено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
В рішенні від 10 серпня 2006 року у справі «Ляшко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. Межі припустимої критики відповідно ширші, коли йдеться про політика, ніж коли йдеться про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово та дія першого неминуче та свідомо стають об'єктом ретельного вивчення з боку журналістів та громадськості, і, отже, він повинен виявляти вищий ступінь толерантності (див. Lingens v. Austria, рішення від 8 липня 1986, Series A no. 103, п. 42).
Суд також звернув увагу на те, що повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19.
У пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2005 року у справі «Українська прес-група проти України» зазначено, що навіть, якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний баланс для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшенням за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (рішення DEHAES GIJSELSv. BELGIUM, стор. 236, параграф 47).
Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави стверджувати, що слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (рішення ЄСПЛ від 08 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»). Однак навіть у разі, якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатнє «фактологічне підґрунтя» для оспорюваного висловлювання, в іншому випадку воно буде надмірним (рішення ЄСПЛ у справі «Ліндон, Очаковський-Лоран та Жулі проти Франції»). Щоб розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань (рішення ЄСПЛ у справі «Бразільє проти Франції» від 11 квітня 2006 року), оскільки судження з питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів (рішення ЄСПЛ «Патурель проти Франції» від 22 грудня 2005 року, «ТОВ «Інститут економічних реформ» проти України» від 02 червня 2016 року).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 грудня 2021 року у справі №905/902/20 вказала на те, що праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
У п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначено, що при розгляді даної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з п. 18 зазначеної постанови, обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Пунктом 19 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України судам також роз'яснено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з'ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Отже, спростуванню підлягає тільки поширена недостовірна інформація і саме позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18 вказала на те, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Верховний Суд у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі №753/22612/17 звернув увагу на те, що не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
В постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 372/4284/23 Верховний Суд вказав на те, що ознаками оціночного судження є відсутність у його складі посилань на фактичні обставини та відсутність можливості здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності дійсності. Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
За змістом ч. 3 ст.12, ч.1ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено частиною другою ст. 77 ЦПК України.
В порядку ч.ч.2,4 ст.83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 28 квітня 2022 року у справі № 521/10766/18 вказав на те, що згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Виходячи з наведених норм чинного законодавства, кожному гарантовано право на судовий захист особистих немайнових прав, однак за умови доведення наявності порушеного права позивача відповідачем.
З наведених обставин справи вбачається, що позивач звертаючись до суду з позовом вказував на порушення його права на захист ділової репутації внаслідок поширення відповідачем інформації у формі публікації в мережі Інтернет.
Апеляційний суд проаналізувавши тези статті, які позивач вважає недостовірними, вважає правильними висновки суду першої інстанції, що спірна інформація є власним оціночним судженням відповідача, який надав власну оцінку ситуації, що склалася у зв'язку з практичною діяльністю приватних виконавців щодо накладення арешту на кошти в рамках виконавчих проваджень, притягненням до дисциплінарної відповідальності приватних виконавців з метою доведення до громадськості особистих власних міркувань щодо діяльності Дисциплінарної комісії Міністерства юстиції України на підставі наявної у нього інформації.
До того ж, з оспорюваної позивачем інформації вбачається, що відповідач, даючи оцінку подіям, пов'язаним з розглядом звернень громадян, висловив свою власну позицію, судження, з огляду на співставлення певних обставин, що стосувалися діяльності Міністерства юстиції України.
Також слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що позиція щодо статусу позивача як юридичної особи публічного права передбачає, що межі критики такої особи чи органу є ширшими, ніж щодо особи приватної. Вказаний висновок відповідає правовим позиціям наведеним Верховним Судом у постановах від 21 березня 2018 року у справі №752/21313/15-ц та від 04 листопада 2020 року у справі №373/1994/17.
Крім того, аналогічні за змістом судження відповідача висловлені ним на прес-конференції щодо «Останній випадок був уражаючий: громадянин особисто підтвердив, що скарги не писав, що вона сфальсифікована. Проте для міністерства це вже не мало значення: діяльність приватного виконавця було зупинено» вже досліджувались у судовому порядку і Верховний Суд у постанові від 27 вересня 2024 року у справі №757/19001/21-ц вказав, що ОСОБА_1 у цій конкретній ситуації від свого імені оцінив висловлювання інших осіб, що не може бути спростовано, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 08 липня 1986 року (справа 12/1984/84/131, Лінгенс проти Австрії) та статті 30 Закону України «Про інформацію».
Встановивши, що поширена відповідачем під час прес-конференції інформація, спростування якої просить Міністерство юстиції України, не носить характеру завідомо неправдивих відомостей та є оціночним судженням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
На підставі викладеного, апеляційний суд приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, вказані позовні вимоги є необґрунтованими, а тому слід погодитись з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для залишення їх без задоволення.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду не вбачає.
Враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування рішення суду першої інстанції, відсутні і підстави для компенсації позивачеві понесених ними витрат на стадії апеляційного перегляду справи.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України - залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: Т.О. Невідома
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 02 червня 2025 року.