03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/365/2025
09 квітня 2025 року м. Київ
Справа № 369/16989/21
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Логовської Світлани Михайлівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 липня 2023 року, ухвалене у складі судді Фінагеєвої І.О.,
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частини квартири,
встановив:
У листопаді 2021 року ОСОБА_2 в інтересах малолітньої дитини з інвалідністю ОСОБА_1 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частини квартири.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на те, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Від шлюбу колишнє подружжя має дитину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 квітня 2012 року стягнуто аліменти з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 на утримання дитини ОСОБА_1 у розмірі від всіх видів заробітку (доходу).
15 липня 2013 року рішенням Апеляційного суду Київської області було визнано за ОСОБА_2 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .
Позивач наголошує на тому, що ОСОБА_3 не виконує належним чином рішення суду зі сплати аліментів на утримання своєї доньки ОСОБА_1 , що призвело до утворення заборгованості зі сплати аліментів і державним виконавцем було прийнято кілька постанов про накладення арешту на майно боржника. Під арешт потрапила й належна ОСОБА_3 частина квартири на підставі постанов державних виконавців про накладення арешту та заборони його відчуження від 09 березня 2016 року та від 22 липня 2016 року відповідно.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 листопада 2016 року з ОСОБА_3 було стягнуто додаткові витрати на дитину та видано 26 травня 2017 року виконавчий лист з цього приводу.
02 листопада 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо, що відповідач, будучи боржником зі сплати аліментів, маючи арешт та заборону відчуження всього майна, 20 квітня 2017 року подарував належну йому частку квартири своїй матері ОСОБА_4 .
Позивач наполягає на тому, що таким чином ОСОБА_3 відчужив єдиний належний йому матеріальний актив, який забезпечував можливе виконання боргових зобов'язань за ухваленими раніше судовими рішеннями. Позивач наголошує на тому, що оспорюваний правочин дозволив батьку також уникнути обов'язкової сплати аліментного зобов'язання на користь малолітньої дитини-інваліда, оскільки договір дарування нерухомого майна не відноситься до заробітку (доходу) відповідача.
Позивач вважає, що вищеописані дії відповідачів свідчать про укладення ними фіктивного правочину для уникнення ОСОБА_3 виконання боргових зобов'язань. За таких обставин ОСОБА_2 просить суд визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , від 20 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 липня 2023 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з заочним рішенням, позивач ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_1 , звернуласьз апеляційною скаргою, у якій просить скасувати заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Вважає, що суд першої інстанції прийняв заочне рішення про відмову в задоволенні позову, порушивши норми матеріального права внаслідок неповного та невсебічного розгляду справи, адже позивач на підтвердження факту укладення договору дарування надала інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 02.11.2021 року. Позивач дізналась про те, що їй необхідно було надати копію договору дарування 1/2 частки квартири від 20.04.2017 року, у зв'язку з відсутністю якого позивачу було відмовлено в задоволенні позову, тільки після прийняття судом першої інстанції відповідного рішення.
Також, відповідач порушив права позивача, як власника на спільне майно та знехтував двома арештами на це майно та заборонами на його відчуження, а тому договір дарування 1/2 частки квартири від 20.04.2017 року підлягає визнанню недійсним.
Відзиву на апеляційну скаргу відповідачі не подавали.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5 підтримали апеляційну скаргу та просили задовольнити.
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судове засідання повторно не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені апеляційним судом за наявними у матеріалах справи адресами, а також, у зв'язку з відсутністю зареєстрованого місця проживання ОСОБА_3 , оголошенням про виклик до суду на офіційному веб-сайті судової влади України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та її представника, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 1/ 2 частини квартири, позивач ОСОБА_2 , діючи в інтересах дитини ОСОБА_1 , вважає, що її право порушене вказаним правочином, оскільки частка квартири, яка належала на праві власності ОСОБА_3 , є єдиним майном відповідача, на яке можливо звернути стягнення в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення аліментів на утримання дитини. Проте вказану частку у нерухомому майні відповідач подарував ОСОБА_4 для уникнення звернення стягнення на належне йому майно.
Отже, предметом спору є договір дарування частки квартири, який позивач вважає фіктивним, оскільки оспорюваний правочин спрямований на уникнення боржником обов'язку зі сплати аліментів шляхом штучного створення стану неплатоспроможності в зв'язку з відсутністю будь-якого майна, на яке можливе звернення стягнення в рахунок погашення боргу.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять оригіналу чи належним чином завіреної копії договору дарування, а ОСОБА_2 в позовній заяві відповідно до вимог пункту 8 частини третьої статті 175 ЦПК України не зазначено про неможливість надання таких доказів та не заявлено клопотання про витребування такого доказу у разі неможливості надання його самостійно. Суд в розумінні статті 81 ЦПК України позбавлений можливості на підставі припущень стверджувати про те, що оспорюваний ОСОБА_2 правочин, за яким ОСОБА_4 набула право власності на спірну частку квартири, був укладений саме між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Так, наявний в матеріалах справи витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 листопада 2021 року підтверджує реєстрацію права власності на частку спірної квартири за ОСОБА_4 20 квітня 2017 року, водночас такий доказ в розумінні статті 80 ЦПК України є недостатнім для обґрунтування позовних вимог, оскільки суд позбавлений можливості перевірити суб'єктний склад спірних правовідносин.
За відсутності оригіналу чи належним чином завіреної копії оспорюваного договору дарування суд позбавлений можливості виключно на підставі припущень перевірити суб'єктний склад цивільних правовідносин, встановити обсяг цивільної дієздатності, якою були наділені сторони під час вчинення правочину, предмет правочину тощо.
Також суд вважав, що матеріали справи не містять доказів стосовно наявності у ОСОБА_3 заборгованості станом на час вчинення правочину, що могло б свідчити про цілеспрямоване уникнення відповідачем обов'язку з виконання судового рішення. Матеріалами справи підтверджується, що станом на 22 липня 2016 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 в порядку звернення стягнення на майно державним виконавцем на все рухоме та нерухоме майно боржника ОСОБА_3 було накладено арешт, оскільки рішення суду боржником не виконувалося добровільно, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 42 343,37 грн.
Зазначені в інформаційній довідці дані про стан виконавчого провадження містять відомості про наявність заборгованості станом на 23 травня 2017 року (дату виготовлення витягу), тобто на час укладення договору дарування у боржника була наявна заборгованість зі сплати аліментів, що може слугувати доказом фіктивності оспорюваного договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно в порядку примусового виконання судового рішення. Водночас, такі докази не є достатніми в розумінні статті 80 ЦПК України, оскільки не дають однозначних підстав стверджувати, що станом на час набуття іншою відповідачкою - ОСОБА_4 , права власності на частку спірної квартири саме ОСОБА_3 відчужив спірну частку нерухомого майна.
Тому суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги необґрунтовані належним чином, в зв'язку з чим у їх задоволенні слід відмовити.
З висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, оскільки вони зроблені без дотримання норм матеріального та процесуального права, за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Частинами 3- 5 ст. 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно до ч. 1 - 2 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що позивачем не подано до суду копії договору дарування частини квартири, який оспорюється у даній справі, та що клопотання про його витребування позивачем не заявлено, суд першої інстанції не звернув увагу, що позов ОСОБА_2 подано в інтересах дитини з інвалідністю ОСОБА_1 , 2009 року народження, та не роз'яснив позивачу належним чином її процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.
Враховуючи викладене, судом апеляційної інстанції було задоволено клопотання позивача про прийняття доказів, долучених до апеляційної скарги, зокрема, копії договору дарування частини квартири від 20 квітня 2017 року.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про народження, виданого Відділом РАЦС Святошинського РУЮ у м. Києві 28.02.2009 року, батьками ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 ( а.с. 13).
23 вересня 2021 року ОСОБА_2 отримано посвідчення серії НОМЕР_1 , відповідно до якого ОСОБА_1 , дочці позивача, надається державна соціальна допомога як дитині з інвалідністю до 18 років. Опікуном ОСОБА_1 зазначено ОСОБА_2 .
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 квітня 2012 року у справі №2-1933/12 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання дитини ОСОБА_1 , 2009 року народження, в розмірі 1/ 4 частини з усіх видів заробітку, починаючи з 30 січня 2012 року і до повноліття дитини.
15 липня 2013 року Апеляційним судом Київської області було ухвалено рішення у справі № 2-1714/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей Солом'янського району м.Києва, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на частину квартири та поділ майна подружжя.
Вказаним судовим рішенням встановлено, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , відповідач ОСОБА_3 отримав 31 травня 2010 року, на підставі рішення виконкому Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради №466 від 27 листопада 2009 року та зареєстрував 10 червня 2010 року, тобто квартира була набута ним в період шлюбу і тому, відповідно до ч.1 ст. 60 СК України спірна квартира є спільним майном подружжя.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 липня 2013 року у вказаній справі квартиру АДРЕСА_2 визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та в порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
В провадженні Києво-Святошинського районного відділу ДВС ГТУЮ у Київській області перебуває виконавче провадження № НОМЕР_2, відкрите постановою державного виконавця від 15 квітня 2015 року на підставі виконавчого листа № 2-1933/12, виданого Солом'янським районним судом м. Києва 24 травня 2012 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі частини з усіх видів доходу щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 30 січня 2012 року і до досягнення дитиною повноліття.
У вказаному виконавчому провадженні 13 листопада 2015 року державним виконавцем прийнято постанову про звернення стягнення на кошти на рахунках боржника з тих підстав, що боржником аліменти самостійно не сплачуються.
29 січня 2016 року головним державним виконавцем Києво-Святошинського РВ ДВС ГТУЮ у Київській області відкрито виконавче провадження № 50339670 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1714/12 від 15 серпня 2013 року, виданого на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2012 року у вищевказаній справі про поділ майна подружжя, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 4000 грн різниці в ідеальних частках.
09 березня 2016 року державним виконавцем в порядку звернення стягнення на кошти на рахунках боржника прийнято постанову про арешт коштів боржника, оскільки ОСОБА_3 рішення суду самостійно не виконано.
Постановою державного виконавця від 22 липня 2016 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 при виконанні виконавчого листа № 2-1933/12 від 24.05.2012 року про стягнення аліментів було накладено арешт на належне боржнику ОСОБА_3 рухоме та нерухоме майно в межах суми звернення стягнення 42 343 грн. 37 коп., оскільки заборгованість боржником не сплачена.
Крім того, рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 листопада 2016 року у справі №369/5143/16-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та пені по аліментам, додаткових витрат на утримання дитини - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 на відшкодування понесених додаткових витрат 16 874,97 грн. 97 коп.
Відповідно до Інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 02 листопада 2021 року , право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 по 1/2 частині за кожною. Відомості про наявні арешти нерухомого майна, накладених постановами державних виконавців, в реєстрі відсутні. Право власності на 1/ 2 частину вказаної квартири ОСОБА_4 набула на підставі договору дарування від 20.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н.С.
Як вбачається з договору дарування частки квартири від 20.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н.С. за реєстровим № 404, 20 квітня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Квартира, частка якої є предметом договору дарування , складається з 3-х кімнат, загальною площею 192,7 кв.м., житловою площею 87,3 кв.м.
У п. 1.4 договору дарування дарувальник підтвердив, що частки квартири у спорі та під забороною ( арештом) не перебуває.
07 грудня 2018 року Солом'янським районним судом м. Києва було розглянуто скаргу ОСОБА_3 на дії та бездіяльність головного державного виконавця Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Данилишина П.Б. при виконанні виконавчого листа, виданого на виконання рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24.04.2012 у справі 2-1939/12 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Як вбачається зі змісту ухвали суду від 07 грудня 2018 року, зі скаргою заявник ОСОБА_3 звернувся до суду 29 серпня 2016 року, посилаючись на те, що в ході здійснення виконавчих дій державним виконавцем складено довідку-розрахунок щодо його заборгованості по виплаті аліментів за період з 2013 року по липень 2016, яка склала 42 343, 37 грн., без врахування сум, сплачених ним в рахунок погашення аліментів в добровільному порядку. Державний виконавець представлені ним квитанції до уваги не взяв, і як наслідок попередньо визначений розмір заборгованості по аліментах фактично не змінився, що на його думку є незаконним та порушує його права. Окрім цього, в межах виконавчого провадження НОМЕР_2 державним виконавцем винесено постанову, якою накладено арешт на його майно. Вказану постанову він вважає незаконною, оскільки державний виконавець не пересвідчився, чи отримував він постанову про відкриття виконавчого провадження, у зв'язку з чим він був позбавлений можливості виконувати рішення суду в добровільному порядку. Крім того, арешт його майна застосований державним виконавцем в тому числі з метою забезпечення виконання рішення суду в частині стягнення заборгованості по аліментам, розмір якої , як він вважає, визначений державним виконавцем незаконно.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 07 грудня 2018 року скаргу ОСОБА_3 було задоволено частково. Визнано неправомірною бездіяльність головного державного виконавця Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Данилишина П.Б., яка полягає у нездійсненні перерахунку заборгованості по сплаті аліментів у виконавчому провадженні НОМЕР_2 .
Зобов'язано уповноважену посадову особу Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_3 по сплаті аліментів за рішенням Солом'янського районного суду м. Києва у справі №2-1933/12 з урахуванням сум, які були сплачені у відповідному періоді на користь ОСОБА_2 в рахунок аліментів на дитину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в добровільному порядку.
В задоволенні інших вимог скарги - відмовлено.
Відповідно до Інформації із Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень щодо виконавчого провадження № НОМЕР_2, 13 березня 2019 року головним державним виконавцем Сорохтей Л.Ю. винесено постанову про накладення штрафу на боржника ОСОБА_3 , оскільки відповідно до довідки розрахунку заборгованості від 01 березня 2019 року, сума заборгованості про сплаті боржником аліментів перевищує суму відповідних платежів за три роки та становить 107 129 грн. 40 коп.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
За правилом ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із ч. ч. 2 та 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц зазначено, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.
Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок про те, що вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
У разі оспорення правочину заінтересованою особою потрібним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам) (постанова Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18).
У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17).
Та обставина, що правочин з третьою особою, якій боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (постанова Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18).
Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 127/13995/21, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після настання строку виконання зобов'язань за договором позики від 11 січня 2018 року; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором. Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Таким чином, проаналізувавши надані позивачем докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , що діє в інтересах малолітньої дитини з інвалідністю ОСОБА_1 , оскільки дії відповідача ОСОБА_3 про безоплатному відчуженню належної йому частки квартири своїй матері ОСОБА_4 , при тому що ОСОБА_3 достеменно був обізнаний про необхідність сплати заборгованості за аліментами, що була нарахована у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, накладення арешту постановою державного виконавця від 22 липня 2016 року на все рухоме та нерухоме майно боржника, вказують на те, що спірний правочин вчинено ним без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов'язань.
Сукупність наведених обставин доводить той факт, що при укладенні договору дарування квартири воля відповідачів не відповідала зовнішньому прояву та не мала на меті реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином.
Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідно до довідки-розрахунку від 19 липня 2016 загальна сума заборгованості ОСОБА_3 по сплаті аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання дочки ОСОБА_7 , 2009 року народження, за період з січня 2013 по липень 2016 склала 42 343,37 грн. 19 серпня 2016 державним виконавцем складено довідку-розрахунок заборгованості за період з січня 2013 по липень 2016 року, в якій частково враховано платежі здійснені заявником у рахунок аліментів на користь стягувача на загальну суму 7180 грн.
Не погодившись із таким перерахунком, боржник ОСОБА_3 29 серпня 2016 року звернувся до суду зі скаргою, якою просив зобов'язати головного державного виконавця Києво-Святошинського РВ ДВС ГТУЮ у Київській області Данилишина П.Б. здійснити перерахунок заборгованості, врахувавши квитанції про сплату аліментів на користь ОСОБА_1 ; зобов'язати головного державного виконавця Києво-Святошинського РВ ДВС ГТУЮ у Київській області Данилишина П.Б. зняти арешт з його майна, накладений в межах виконавчого провадження № НОМЕР_3.
Також рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 23 листопада 2016 року у справі №369/5143/16-ц стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 на відшкодування понесених додаткових витрат на утримання дитини в сумі 16 874 грн. 97 коп.
Зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що відповідач був присутній в судовому засіданні, проти позовних вимог заперечував.
При розгляді даної справи про визнання договору дарування частини квартири недійсним як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судове засідання не з'являлись, відзиву на позовну заяву та апеляційну скаргу не подавали, заперечень проти заявленого позову не висловлювали та будь-яких доказів не подавали. Всі надіслані їм повістки про виклик до суду повернулись без вручення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Не зважаючи на те, що ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 07 грудня 2018 року скаргу ОСОБА_3 було задоволено частково і зобов'язано державного виконавця здійснити перерахунок заборгованості зі сплати аліментів, відповідачем у даній справі ОСОБА_3 не доведено відсутність заборгованості по сплаті аліментів станом на дату укладення договору дарування 20 квітня 2017 року, тоді як відповідно до Інформації із Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень щодо виконавчого провадження № НОМЕР_2, 13 березня 2019 року головним державним виконавцем Сорохтей Л.Ю. винесено постанову про накладення штрафу на боржника ОСОБА_3 , оскільки відповідно до довідки розрахунку заборгованості від 01 березня 2019 року, сума заборгованості про сплаті боржником аліментів перевищує суму відповідних платежів за три роки та становить 107 129 грн. 40 коп. Тобто відповідно до вказаної інформації, заборгованість станом на 01.03.2019 року перевищує суму відповідних аліментних платежів за три роки.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про відсутність у матеріалах справи доказів тих обставин, що станом на час вчинення правочину 20 квітня 2017 року у ОСОБА_3 була наявна заборгованість зі сплати аліментів.
Таким чином, станом на 20 квітня 2017 року ОСОБА_3 був достовірно обізнаним про нарахування 22 липня 2016 року заборгованості зі сплати аліментів на суму 42 343 грн. 37 коп., яка 19 серпня 2016 року була перерахована державним виконавцем та зменшена на суму 7180 грн., накладення державним виконавцем арешту на все рухоме та нерухоме майно відповідача у межах суми звернення стягнення постановою від 22 липня 2016 року, яка була ним оскаржена до суду 29 серпня 2016 року; стягнення рішенням суду від 23 листопада 2016 року з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 додаткових витрат на утримання дитини в розмірі 16 874 грн. 97 коп.
Сукупність наведених обставин дає підстави для висновку, що відповідач ОСОБА_3 при безоплатному відчуженні частки квартири на користь своєї матері ОСОБА_4 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача, а тому оспорюваний договір дарування квартири є фраудаторним правочином.
Також апеляційний суд враховує, що ОСОБА_3 подарував частку квартири на користь своєї матері, тобто спірне майно залишилось у сім'ї боржника, однак не у власності останнього, тому на нього не може бути звернуто стягнення в разі примусового виконання рішення суду, що також свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_3 та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна.
За висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Про те, що дії сторін оспорюваного договору дарування були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від майбутнього звернення стягнення на нього для погашення наявного у ОСОБА_3 боргу, свідчать також наступні обставини: як стверджує позивач, відповідач ОСОБА_4 не проживає в спірній квартирі, доказів протилежного матеріали справи не містять; за повідомленням Департаменту з питань реєстрації КМДА дані про ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , щодо задекларованого/зареєстрованого місця його проживання ( перебування) в м. Києві відсутні; ОСОБА_3 не має на праві власності іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення з метою виконання рішення суду та сплати заборгованості за аліментами.
Наступні дії боржника також свідчать про те, що на момент укладення оспорюваного договору він не мав наміру здійснювати погашення заборгованості та в подальшому сплачувати аліменти, оскільки станом на час звернення у листопаді 2021 року позивача до суду з даним позовом автомобіль ОСОБА_3 - Mitsubishi Lanser, 2007 року випуску, на який був накладений арешт постановою державного виконавця від 22 липня 2016 року, реалізований не був, заборгованість на час відкриття провадження у даній справі збільшилась та становила 271 575 грн. 60 коп.
Враховуючи факт існування заборгованості зі сплати аліментів станом на день укладення оспорюваного договору дарування та достовірнуобізнаність ОСОБА_3 з постановою державного виконавця про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно від 22 липня 2016 року у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2, цілком логічним вбачається висновок, що ОСОБА_3 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання такого зобов'язання та вжив заходів щодо ухилення від їх настання.
Встановлені у цій справі обставини дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору з метою недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції неналежним чином визначився із характером спірних правовідносин, не врахував правових висновків Верховного Суду щодо розгляду подібних спорів, а саме критеріїв, які підлягають врахуванню при оцінці правомірності правочину, не надав належної оцінки обставинам укладення оспорюваного правочину із зловживанням своїми правами боржником та невиконання рішення суду про стягнення аліментів, у зв'язку із чим дійшов помилкового висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог.
Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи та прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , від 20 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н.С. за реєстровим № 404.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).
За подання позовної заяви та апеляційної скарги позивач, яка діє в інтересах дитини з інвалідністю ОСОБА_1 , судового збору не сплачувала. Таким чином, з відповідачів підлягає стягненню судовий збір на користь держави за подання позовної заяви та апеляційної скарги у сумі: (908 грн. + 1362 грн. =2270 грн.)/2=1135 грн. з кожного.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Логовської Світлани Михайлівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , - задовольнити.
Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 липня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення :
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частини квартири - задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , від 20 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н.С. за реєстровим № 404.
Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у сумі по 1135 грн. з кожного.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 02 червня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.