П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/5476/24
Головуючий в 1 інстанції: Малих О. В.
Час і місце ухвалення: м. Миколаїв
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Лук'янчук О.В.
суддів - Бітова А. І.
- Ступакової І. Г.
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одеса адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати га виплатній ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року) з моменту звільнення 12.08.2021 року по день фактичного розрахунку 07.06.2024 року (за 731 робочий день).
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що відповідачем несвоєчасно проведено з ним розрахунок при звільненні, у зв'язку з чим він має право на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.08.2021 року по 19.01.2023 року.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатній ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.08.2021 року по 18.07.2022 року, виходячи з принципу пропорційності, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, з урахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатній ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, з урахуванням раніше виплачених сум.
В решті позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 , подала апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми статей 116 і 117 КЗпП України та постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» не поширюються.
На думку апелянта, у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідно часу.
Апелянт зазначає, що на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, а вина відповідача у її не виплаті була відсутня, що виключає відповідальність останнього, передбачену ст. 117 КЗпП України.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.09.2010 року по 12.08.2021 року.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 12.07.2021 року № 32 (по особовому складу) позивача звільнено зі служби. Наказом Командира Військової частини НОМЕР_1 від 12.08.2021 року № 180 (по стройовій частині) позивача з 12.08.2021 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 17.01.2024 року у справі № 400/13784/23 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення в період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, враховуючи базовий місяць - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 28.03.2024 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28.03.2024 року у справі № 400/13784/23 залишено без змін.
07.06.2024 року позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року у сумі 82370,85 грн.
Позивач вважає, що має право на виплату сум середнього заробітку зв'язку з несвоєчасним розрахунком з нею при звільненні, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, виходив з того, що при звільненні позивача з Військової частини НОМЕР_1 з ним не проведено повного розрахунку, зокрема не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст. 116 КЗпП України, та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Водночас вказав, що правовідносини щодо стягнення на корись позивача середнього заробітку за період з 14.02.2017 року по 18.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється ст. 117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 року по 07.06.2024 року - ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Колегія суддів надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції з урахуванням доводів апелянта виходить з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон № 2011).
Статтею 1 Закону № 2011 встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно положень ч. 2 та 3 ст. 9 Закону № 2011, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 року у справі № П/811/276/16, від 31.10.2019 року у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19.
Згідно ч. 5 ст. 242 КАС України , при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а тому доводи апелянта в цій частині є безпідставними.
Відповідно до ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У відповідності до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15, проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Як встановив суд першої інстанції та підтверджено колегією суддів, при звільнення з Військової частини НОМЕР_1 позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року.
Індексація грошового забезпечення за вказаний період виплачена позивачу 07.06.2024 року у розмірі 82370,85 грн, на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 2817.01.2024 року у справі № 400/13784/23.
Таким чином, при звільненні позивача з Військової частини НОМЕР_1 з ним не проведено повного розрахунку, зокрема не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст. 116 КЗпП України, та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, що вірно зазначено судом першої інстанції.
Позивача було виключено зі списків особового кладу та знято із забезпечення Військової частини НОМЕР_1 - 12.08.2021 року.
Проте, остаточний розрахунок на виконання судового рішення проведено лише 07.06.2024 року, а отже бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем за період з 12.08.2021 року по 07.06.2024 року є протиправною.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач зобов'язаний виплатити позивачу середній заробіток за період затримки остаточного розрахунку при звільненні з 12.08.2021 року по 07.06.2024 року.
Водночас правомірно звернув увагу, що 19.07.2022 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року № 2352-IX, яким викладена в новій редакції ст.117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 року передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 року у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 року регулюється вже чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 року у справі № 440/8467/23, від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22, від 28.06.2023 року у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 року у справі № 380/19103/22.
Відтак, правовідносини щодо стягнення на корись позивача середнього заробітку за період з 14.02.2017 року по 18.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється ст. 117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 року по 07.06.2024 року - ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Таким чином, з урахуванням приписів ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, починаючи з 19.07.2022 року позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 02.05.2024 року, лише в межах шести місяців - з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові 24.06.2021 року у справі № 480/2577/20, встановлення розміру усіх належних звільненому працівникові сум та розміру сум, які були несвоєчасно виплачені позивачу, є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Встановлення цих обставин має значення для правильного вирішення справи.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з метою належного і достатнього захисту порушених прав позивача, слід встановити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п. 5 розділу IV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Однак в матеріалах справи відсутня довідка про доходи позивача, що унеможливлює здійснення розрахунку розміру компенсації за вказаний період. При цьому, позивачем сума середнього заробітку за час затримки не розраховано та така сума не є спірною.
Суд першої інстанції правильно зазначив про необхідність здійснення нарахування та виплати компенсації за затримку розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення. Суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Таким чином, суд вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає.
З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Керуючись ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів , -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України
Повний текст постанови складено та підписано 03 червня 2025 року .
Головуючий суддя: О.В. Лук'янчук
Суддя: А. І. Бітов
Суддя: І. Г. Ступакова