28 травня 2025 року
м. Київ
справа № 676/4563/22
провадження № 61-17480св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого- Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Універсал банк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал банк» на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Бондаря О. О., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року Акціонерне товариство «Універсал банк» (далі - АТ «Універсал банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 30 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладений кредитний договір, згідно з яким відповідачка отримала кредит у розмірі 250 000,00 дол. США. Цільове призначення виданого кредиту - для придбання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
У той же день між сторонами укладений договір іпотеки, предметом якого є, крім вказаного житлового будинку, також земельна ділянка площею 0,1067 га, кадастровий номер: 6822487400:03:001:0332.
У зв'язку із невиконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, позивач звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, який задоволений судом та з відповідачки стягнута заборгованість за кредитним договором. Під час примусового виконання рішення суду державний виконавець наклав арешт на вказане майно.
03 травня 2019 року приватний нотаріус провів державну реєстрацію права власності на вказані житловий будинок та земельну ділянку за банком, однак у спірному будинку залишилися зареєстрованими та проживають відповідачі, які не бажають добровільно виселятися з житла, яке належить банку.
З урахуванням зазначеного, позивач просив суд виселити відповідачів з будинку АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 травня 2024 року у задоволенні позову АТ «Універсал банк» про виселення без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з будинку за адресою: АДРЕСА_1 , відмовлено.
У стягненні з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь АТ «Універсал банк» судового збору в сумі по 496,20 грн з кожного відповідача відмовлено.
Стягнуто з АТ «Універсал банк» судовий збір у сумі 9 924,00 грн на користь держави.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ «Універсал банк», суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок боржник ОСОБА_1 придбала не за кредитні кошти, а тому відсутні підстави для виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу АТ «Універсал банк» задоволено частково.
Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 травня 2024 року в частині стягнення з АТ «Універсал банк» на користь держави 9 924,00 грн судового збору скасовано.
У решті рішення суду залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 набула у власність житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , ще до отримання кредиту. Достатніх та належних доказів придбання спірного будинку виключно за кредитні кошти матеріали справи не містять. Посилання банку на тотожність суми придбання будинку та суми отриманого кредиту самі по собі такої обставини не підтверджують. Зміст укладеного між сторонами кредитного договору від 30 жовтня 2007 року № 03-2/7610-К не містить посилань на мету отримання кредиту, а висновок щодо можливості надання кредиту ОСОБА_1 , на який посилається банк, відповідно до якого цільовим призначенням кредиту є купівля нерухомості (а. с. 92), є внутрішнім банківським документом, зміст якого з ОСОБА_1 не погоджений, тому цей висновок відповідних обставин також не підтверджує.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з АТ «Універсал банк» на користь держави 9 924,00 грн судового збору, апеляційний суд зазначив, що суд не врахував, що позивач сплатив за подання позовної заяви судовий збір в сумі 2 481,00 грн, який, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, покладається на позивача, а не стягується з останнього на користь держави.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У грудні 2024 року АТ «Універсал банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що спірний будинок був придбаний ОСОБА_1 за особисті кошти, а не за кредитні.
Вказує, що придбання житлового будинку (предмета іпотеки) здійснено повністю за кредитні кошти, які надавались відповідачці саме на купівлю нерухомого майна.
Сума виданого кредиту становить 250 000,00 дол. США (1 262 500,00 грн). Вартість придбаного відповідачкою будинку та земельної ділянки також становить 1 262 500,00 грн.
Кредитний договір, договір іпотеки та договір купівлі-продажу, згідно з яким відповідачка придбала спірний будинок та земельну ділянку, укладені в один день - 30 жовтня 2007 року.
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) та у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16.
Судові рішення в частині розподілу судами судових витрат не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У лютому 2025 року представник ОСОБА_5 - адвокат Худий І. А. та представник ОСОБА_1 - адвокат Цвігун Т. С. подали відзиви на касаційну скаргу, в якому просили відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 січня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2025 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У лютому 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
30 жовтня 2007 року між ВАТ «Універсал банк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 03-2/7610-К, відповідно до пункту 1.1 якого ОСОБА_1 був наданий кредит у сумі 250 000,00 дол. США, строком до 29 жовтня 2037 року. Цільове призначення надання кредиту у договорі не вказано.
Згідно з пунктами 4.2, 4.3 кредитного договору для видачі кредиту банк відкриває позичальнику позичковий рахунок та рахунок для сплати процентів.
Датою видачі кредиту вважається день списання коштів з позичкового рахунку (утворення строкової заборгованості за позичковим рахунком).
Згідно з договором купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 30 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 478,3 кв. м, та земельну ділянку з кадастровим номером 6822487400:03:001:0332, площею 0,1067 га.
Продаж житлового будинку та земельної ділянки вчинено за 1 262 500,00 грн, що згідно з офіційним курсом НБУ станом на 30 жовтня 2007 року було еквівалентом 250 000,00 дол. США. Продаж земельної ділянки здійснено за 1 000 000,00 грн, продаж житлового будинку вчинено за 262 500,00 грн.
30 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки нерухомого майна, відповідно до умов якого на забезпечення виконання зобов'язання в іпотеку банку передано нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 478,2 кв. м, та земельну ділянку з кадастровим номером 6822487400:03:001:0332, загальною площею 0,1067 га.
Згідно з довідкою виконкому Слобідьсько-Кульчієвецької сільської ради від 30 серпня 2018 року № 1381/02-23 у будинку АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
Відповідно до свідоцтва від 03 травня 2019 року приватний нотаріус Кам'янець-Подільського районного нотаріального округу Хмельницької області Саварчук В. М., відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статті 49 Закону України «Про іпотеку», на підставі акта про те, що прилюдні торги (аукціон) не відбулися, посвідчив, що АТ «Універсал Банк» належить на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельна ділянка з кадастровим номером 6822487400:03:001:0332, площею 0,1067 га за цією ж адресою.
03 травня 2019 року за АТ «Універсал банк» зареєстровано право власності на вказане нерухоме майно.
Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 11 травня 2022 року у справі № 676/1317/21, яке набрало законної сили, в позові АТ «Універсал банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю - житловим будинком АДРЕСА_1 , відмовлено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга АТ «Універсал банк» підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (частина перша статті 37 Закону «Про іпотеку»).
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно, - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що зміст укладеного між сторонами кредитного договору від 30 жовтня 2007 року № 03-2/7610-К не містить посилань на мету отримання кредиту.
Матеріали справи не містять достатніх та належних доказів придбання спірного будинку виключно за кредитні кошти.
Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довів, що спірний житловий будинок придбаний за надані ОСОБА_1 кредитні кошти.
Доводи касаційної скарги про те, що предмет іпотеки придбаний за кредитні кошти, оскільки є тотожними сума придбання будинку та сума отриманого кредиту, а також дата укладення кредитного договору та договору купівлі-продажу нерухомого майна, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до переоцінки доказів.Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Разом із тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення, суди попередніх інстанцій не врахували таке.
Стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.
Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц.
Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об'єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об'єкта житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК України допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанови Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц (провадження № 61-9059св21), від 23 жовтня 2024 року у справі № 295/6178/22 (провадження № 61-12445св23); від 15 січня 2025 року у справі № 336/5984/17 (провадження № 61-3798св24).
При вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК України Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі №209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20).
Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується ЄСПЛ при вирішенні спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 496/5343/18 (провадження № 61-5351св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 756/5928/20 (провадження № 61-2232св22), від 31 липня 2024 року у справі № 206/2041/23 (провадження № 61-3904св24), від 02 квітня 2025 року у справі № 336/1859/20 (провадження № 61-8599св24).
Суди попередніх інстанцій не встановили, чи є спірний будинок єдиним житлом відповідачів, чи забезпечені вони іншим житловим приміщенням.
За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог АТ «Універсал банк».
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановлено, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, а передає справу на новий розгляд, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково.
Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 23 травня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 листопада 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець