03.06.2025 Справа№914/1669/25
Суддя Господарського суду Львівської області Бургарт Т.І. розглянувши матеріали заяви
Приватного підприємства «Троянда-Захід» про забезпечення позову до подання позовної заяви,
без повідомлення учасників справи,
Приватне підприємство «Троянда-Захід» (далі також ПП «Троянда-Захід») звернулося до Господарського суду Львівської області із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви.
Заяву мотивовано тим, що ПП «Троянда-Захід» має намір звернутися з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також ТзОВ) «Трансмарт СМ» про стягнення заборгованості в сумі 2'189' 226,42 грн за договором поставки від 01.03.2023 № 010323/01П. Заявник вбачає необхідність у вжитті заходів забезпечення майбутнього позову у реальній загрозі невиконання або ускладнення виконання судового рішення. Така загроза, на думку заявника, обґрунтована таким:
· відповідач може відчужити майно;
· відповідач може вивести кошти з рахунків;
· відповідач може вжити дії, які унеможливлять виконання рішення суду;
· заборгованість відповідача перед позивачем є тривалою (перевищує 6 місяців);
· сума простроченої заборгованості є суттєвою для заявника;
· Господарським судом Львівської області розглядається 50 інших справ про стягнення з відповідача заборгованості, що свідчить про систематичне невиконання ТзОВ «Трансмарт СМ» господарських договорів.
У заяві про забезпечення позову до подання позовної заяви ПП «Троянда-Захід» просить вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти та/або майно відповідача в межах 2' 189' 226,42 грн, які перебувають на банківських рахунках або у власності Відповідача.
Вивчивши матеріали заяви про забезпечення позову та додані до неї докази, суд не встановив наявності підстав для задоволення вимог заявника, з огляду на таке.
Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову в судовому процесі.
За змістом статті 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається до пред'явлення позову якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він має намір звернутися до суду.
Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову (подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20).
Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Водночас важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази.
У постанові від 12.02.2020 у справі №381/4019/18 Великою Палатою Верховного Суду зроблено правовий висновок про те, що необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
Суд, оцінивши фактичні обставин справи, дійшов висновку, що такі не свідчать про наявність ризиків істотного ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду, або ефективного захисту, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача в разі задоволення позову, що обґрунтовується наступним.
Як вбачається з матеріалів справи, вимогу про забезпечення позову заявник обґрунтовує наявністю ризиків реального невиконання майбутнього рішення суду, існування яких пояснює наявністю тривалої заборгованості у значній сумі та недобросовісною поведінкою відповідача, яка проявляється у систематичному невиконанні своїх фінансових зобов'язань не лише у правовідносинах з заявником, але й з іншими суб'єктами господарювання, що призвело до необхідності звернення контрагентів відповідача до суду за захистом їх порушених прав.
На підтвердження своїх аргументів заявник долучив до заяви про забезпечення позову такі письмові докази: копію договору поставки, копію акту звірки з ТзОВ «Трансмарт СМ» за грудень 2024 року, копію претензії від 02.04.2025, витяг з офіційного веб порталу судової влади України щодо справ за участі боржника, які розглядаються судами.
При вирішенні питання про застосування заходів забезпечення позову суд дослідив, зокрема:
· характер спірних правовідносин між сторонами, наявність чи відсутність правової вимоги, яка підлягає судовому захисту;
· співмірність заявлених заходів забезпечення позову із позовними вимогами;
· наявність обставин, які свідчать про можливе ухилення відповідача від виконання судового рішення або про інші ризики, що можуть перешкодити його виконанню;
· наявність доказів, що підтверджують необхідність негайного втручання суду з метою забезпечення ефективного захисту прав або інтересів позивача.
Щодо характеру спірних правовідносин між сторонами, наявності чи відсутності правової вимоги, яка підлягає судовому захисту.
Вивченням додатків до заяви про забезпечення позову суд встановив, що заявником не підтверджено поза розумним сумнівом обґрунтованість та належність матеріально-правової вимоги, яка підлягає наступному судовому захисту в межах спірних правовідносин.
Зокрема, між заявником та ТзОВ «Трасмарт СМ» 01.03.2023 укладено договір поставки
№ 010323/01П, відповідно до умов якого ПП «Троянда-Захід» зобов'язалося постачати покупцю (ТзОВ «Трансмарт СМ») товар, який останній повинен прийняти та оплатити, що підтверджується письмовою копією цього договору, наявною в матеріалах справи.
Згідно тверджень заявника, ТзОВ «Трансмарт СМ» допустило заборгованість по оплаті прийнятого на підставі договору поставки товару, яка на момент звернення до суду становить 2' 189' 266,42 грн.
На підтвердження вказаної обставини заявник долучив акт звірки з контрагентом ТзОВ «Трансмарт СМ» за грудень 2024 року.
Дослідженням вказаного акту встановлено, що такий не містить дати його складення та підписання сторонами, що позбавляє суд можливості встановити період часу, в якому така заборгованість була визнана боржником та перевірити факт її можливого погашення чи часткового погашення на момент звернення заявника до суду із заявою про забезпечення позову.
Крім цього, в акті також відсутні покликання на будь-який договір, відтак, суд не може з достовірністю встановити, що узгоджена сторонами підписанням вказаного акту заборгованість виникла щодо договірних зобов'язань саме за договором поставки № 010323/01П від 01.03.2025.
Первинних документів, які беззаперечно підтверджують факт виконання заявником своїх зобов'язань з поставки товару за договором поставки № 010323/01П від 01.03.2025, останнім до матеріалів заяви про забезпечення позову не додано.
Відтак, на час розгляду заяви про забезпечення позову суд позбавлений можливості з достеменністю встановити дійсну суму вимоги та в повній мірі оцінити характер спірних правовідносин, що виникли між сторонами. Це пояснюється, крім іншого, також і тим, що ці обставин є безпосереднім предметом спору у вказаній справі.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що заявником при зверненні до суду з заявою про забезпечення позову не надано належних та достатніх доказів на підтвердження аргументів щодо суми заборгованості. Більше того, вказані обставини підлягають встановленню судом безпосередньо під час розгляду справи на підставі всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх її обставин та надання оцінки всім доказам в їх сукупності, що не може бути здійснено у цій справі під час вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову на підставі доказів, що долучені до заяви про вжиття цих заходів.
Щодо співмірності заявлених заходів забезпечення позову із позовними вимогами.
Заявник просить суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на грошові кошти та/або майно відповідача в межах 2' 189' 226,42 грн.
Щодо арешту грошових коштів, суд зазначає таке.
Оцінюючи співмірність вжитих заходів, суд дійшов висновку, що накладення арешту на грошові кошти боржника в такому обсязі матиме безумовний вплив на здійснення ним господарської діяльності. Відтак, вирішуючи питання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти відповідача, суд повинен дотриматися розумного балансу між необхідністю забезпечити можливе майбутнє виконання судового рішення та неприпустимістю блокування господарської діяльності відповідача з огляду на значний розмір боргу, заявленого до стягнення у майбутньому позові.
Однак, неможливість достеменного встановлення судом суми вимоги станом на момент розгляду заяви про забезпечення позову має наслідком також неспроможність суду вирішити питання співмірності та релевантності заходів, якими така вимога може бути забезпечена у випадку винесення судом рішення про її задоволення. Наступне недоведення заявником в ході розгляду справи в суді суми заявленої до стягнення заборгованості чи в повному обсязі, чи частково, за умови накладення судом арешту на грошові кошти боржника навіть до заявлення відповідного позову, призведе до неможливості боржника користуватися коштами в межах суми накладеного арешту.
З огляду на викладене, суд вважає, що накладення арешту на грошові кошти відповідача у межах заявленої суми є заходом, який не відповідає критерію співмірності. Такий захід фактично блокує можливість здійснення відповідачем господарської діяльності, що може мати наслідком заподіяння йому непропорційної шкоди, у разі, якщо позов виявиться частково або повністю необґрунтованим.
Узгоджуючи принцип забезпечення ефективного судового захисту з вимогою дотримання справедливого балансу між інтересами сторін, суд дійшов висновку, що застосування такого заходу як накладення арешту на грошові кошти відповідача у повному обсязі заявленої вимоги - за відсутності чітко визначеного та підтвердженого розміру позову - є передчасним, надмірним та таким, що може спричинити невиправдане втручання у господарську діяльність відповідача.
Щодо накладення арешту на рухоме та нерухоме майно боржника, суд зазначає таке.
Заявник не надав жодних доказів на підтвердження факту наявності у відповідача - суб'єкта господарювання - рухомого чи нерухомого майна, на яке можливе звернення заходу забезпечення позову. Разом з поданою заявою не подано витягів з відповідних реєстрів або інших доказів, які б дозволили суду хоча б імовірно ідентифікувати конкретне майно боржника, що підлягало б арешту.
Судом самостійно досліджено відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до яких відповідач не володіє зареєстрованими правами на будь-які об'єкти нерухомості. Отже, накладення арешту на нерухоме майно є фактично неможливим, оскільки відсутній об'єкт для застосування відповідного заходу.
Щодо рухомого майна, суд звертає увагу, що заявник фактично просить суд накласти арешт на невизначене майно, наявність якого не підтверджена належними доказами. Такий підхід є неприпустимим, оскільки застосування забезпечення позову не може ґрунтуватися на припущеннях або гіпотетичних обставинах, без чіткої ідентифікації майна, на яке має бути накладено арешт. Подібна невизначеність порушує принцип правової визначеності як елемент верховенства права, гарантований статтею 8 Конституції України та практикою Європейського суду з прав людини.
Крім того, суд бере до уваги характер господарської діяльності боржника, який здійснює роздрібну торгівлю, що передбачає наявність у постійному обігу значного обсягу товарно-матеріальних цінностей (товару), що формують оборотні активи суб'єкта підприємницької діяльності. У такому випадку накладення арешту на усе рухоме майно без його індивідуалізації може призвести до блокування основної діяльності підприємства, у тому числі, до вилучення з обігу товарів, що є необхідними для здійснення торгівлі, виконання зобов'язань перед споживачами, постачальниками та іншими контрагентами.
За обставин, коли арешт рухомого майна ставить під загрозу безперервність господарської діяльності відповідача, не забезпечуючи водночас належної конкретизації об'єкта арешту, такий захід є непропорційним, надмірним та таким, що не відповідає завданням забезпечення позову.
Щодо наявності обставин, які свідчать про можливе ухилення відповідача від виконання судового рішення або про інші ризики, що можуть перешкодити його виконанню.
Судом встановлено, що у заяві про забезпечення позову заявник посилається на низку загальних припущень щодо ризиків невиконання відповідачем можливого судового рішення, зокрема: імовірність відчуження майна відповідачем; імовірність виведення грошових коштів з рахунків; потенційне вчинення дій, спрямованих на унеможливлення виконання судового рішення;
наявність понад 50 судових спорів, у яких відповідач виступає стороною за позовами про стягнення заборгованості, що, на думку заявника, свідчить про системне невиконання господарських зобов'язань.
Разом з тим, суд звертає увагу, що застосування заходів забезпечення позову, зокрема, накладення арешту на майно або кошти, є допустимим лише за умови наявності достатніх і обґрунтованих доказів фактичних обставин, які свідчать про реальний ризик невиконання судового рішення в разі його ухвалення на користь позивача.
Такий ризик може підтверджуватись, зокрема, поведінкою відповідача після виникнення спору або пред'явлення позову, яка виходить за межі звичайної господарської діяльності.
Водночас саме по собі загальне припущення заявника про можливість таких дій без конкретного посилання на обставини, що можуть свідчити про дійсність цього ризику, не може вважатися достатньою підставою для застосування заходів забезпечення позову.
Щодо твердження про наявність інших судових справ, у яких боржник виступає відповідачем у спорах про стягнення заборгованості, суд зауважує, що сам по собі факт участі у численних судових спорах не є свідченням ухилення від виконання судових рішень або доказом недобросовісної поведінки. Така участь може бути зумовлена об'єктивними чинниками, пов'язаними із господарською діяльністю, та не доводить існування ризиків у конкретній справі без наведення обставин, що свідчать про фактичне невиконання зобов'язань, визнаних рішеннями суду.
Таким чином, за відсутності фактичних доказів вчинення відповідачем будь-яких дій, що реально можуть свідчити про намір ухилитися від виконання майбутнього судового рішення, суд вважає, що заявником не доведено наявності обставин, передбачених ст. 136 ГПК України, які б обґрунтовували необхідність застосування заходів забезпечення позову. Посилання на гіпотетичні ризики без не лише належного підтвердження, але і будь - якої аргументації, яка б пояснювала ці ризики, не відповідає стандарту доказування у справах про забезпечення позову.
Щодо наявності доказів, що підтверджують необхідність негайного втручання суду з метою забезпечення ефективного захисту прав або інтересів позивача.
Суд зазначає, що інститут забезпечення позову має допоміжний, тимчасовий і виключно запобіжний характер. Його призначення полягає у гарантуванні реального й ефективного захисту прав та інтересів особи у разі їхнього порушення, невизнання або оспорення. Водночас негайне втручання у сферу майнових прав іншої сторони через застосування заходів забезпечення позову є крайнім заходом, що потребує особливої обережності та виправданості.
Застосування такого заходу можливе лише за умови, коли заявником буде доведено наявність реальної, а не лише потенційної чи гіпотетичної загрози для виконання майбутнього судового рішення. Сам по собі факт подання позову чи абстрактне припущення про можливе ускладнення виконання рішення суду не є достатніми підставами для втручання у сферу прав відповідача. Наявність ризику повинна бути підтверджена належними та допустимими доказами, які вказують на конкретні дії або наміри відповідача, що можуть свідчити про ухилення від виконання рішення, знищення або відчуження майна тощо.
Правові позиції Верховного Суду неодноразово акцентували, що лише обґрунтоване побоювання істотного ускладнення чи неможливості виконання рішення суду, не підтверджене доказами, не може бути підставою для забезпечення позову. При цьому заявник несе процесуальний обов'язок доведення наявності відповідних ризиків, і цей обов'язок не може бути замінений загальними міркуваннями про доцільність або побоюваннями, не підтвердженими доказами.
Судом встановлено, що заява про забезпечення позову та додані до неї матеріали не містять жодних конкретних даних або доказів, які б вказували на наявність реального ризику ухилення відповідача від виконання рішення суду у разі задоволення позову та необхідність негайного втручання суду. Відсутні відомості про вчинення відповідачем дій, що могли б ускладнити виконання рішення суду.
Разом із тим, суд наголошує, що закон не обмежує можливість заявника звернутися із повторною заявою про вжиття заходів забезпечення позову на будь-якій стадії розгляду справи, у тому числі після відкриття провадження, - за умови наявності підтвердженої необхідності вжиття таких заходів і належного доказового обґрунтування заявлених ризиків.
За таких обставин підстави для негайного втручання суду у сферу майнових прав відповідача у формі забезпечення позову на цій стадії відсутні.
Оцінивши доводи заяви та подані на їх підтвердження докази на предмет обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу суд дійшов висновку, що наявні матеріали справи не підтверджують існування ризику унеможливлення або істотного ускладнення виконання майбутнього судового рішення без застосування заходів забезпечення позову. З матеріалів заяви вбачається, що запропоновані заявником заходи не мають необхідного зв'язку з предметом позову та є надмірними, що призвело б до необґрунтованого обмеження прав відповідача, а доводи заявника не містять достатніх доказів можливих дій відповідача, які ускладнять виконання рішення суду.
Відтак, застосування заходів забезпечення позову в запропонованому обсязі не відповідає принципам пропорційності та балансу інтересів сторін, а також може порушити права третіх осіб.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 139, 140, 234 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
1.Відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю «Троянда-Захід» у задоволенні заяви про забезпечення позову.
2.Ухвала набирає законної сили відповідно до ст. 235 ГПК України та може бути оскаржена до Західного апеляційного господарського суду в порядку та строки, визначені статтями 256, 257 ГПК України.
3.Веб-адреса суду http://lv.arbitr.gov.ua на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається.
Суддя Бургарт Т.І.