Справа № 320/6997/24 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В.
28 травня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого: Бєлової Л.В.,
суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.,
за участю секретаря судового засідання: Керімова К.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційні скарги Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії,
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправною відмову відповідача прийняти у позивача декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства рф;
- зобов'язати відповідача прийняти декларацію позивача про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства рф.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області щодо відмови ОСОБА_1 в прийнятті декларації про відмову від громадянства російської федерації.
Зобов'язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 15.12.2023р. щодо прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства, з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні, та прийняти відповідне рішення.
Не погоджуючись з таким рішенням суду сторони подали апеляційні скарги.
Позивач у апеляційній скарзі просить рішення суду - змінити.
В мотивувальній частині рішення сформувати висновок про те, що на підставі яких норм Закону України «Про громадянство України» позивач має право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства, та про те, що саме в ситуації позивача є незалежною від нього причиною неможливості отримати документ про припинення іноземного громадянства згідно з абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України», а також про незастосованість Закону № 1941-ІХ до ситуації ОСОБА_1 , на який в оскаржуваній відмові прийняти декларацію Позивача посилався Відповідач.
Резолютивну частину рішення викласти в наступній редакції:
«Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області щодо відмови ОСОБА_1 в прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області прийняти подану ОСОБА_1 декларацію про відмову від іноземного громадянства від 15.12.2023 замість документа про припинення громадянства російської федерації».
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, позивач зазначає, що суд першої інстанції застосував неефективний спосіб захисту порушеного права. Наполягає на тому, що такий спосіб захисту порушеного права, як зобов'язання повторно розглянути декларацію, є неефективним, оскільки відповідач повторно розгляне звернення ОСОБА_1 та відмовить з тих же підстав, що були покладені в основу першого рішення про відмову в прийнятті декларації позивача, що, в свою чергу, не сприятиме відновленню порушеного права позивача. На думку позивача, належним та ефективним способом поновлення порушеного права ОСОБА_1 є зобов'язання відповідача прийняти відповідну декларацію. Зауважує, що повноваження відповідача щодо прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства не є дискреційними.
У цьому контексті позивач просить суд апеляційної інстанції звернути увагу на висновок Верховного Суду, викладений, зокрема, у постанові від 16 травня 2019 року у справі №812/1312/18, а також на судову практику судів першої та апеляційної інстанцій адміністративної юрисдикції.
Також позивач зазначає, що суд першої інстанції не дослідив всі обставини справи та не зробив обґрунтованого висновку про те, на підставі яких норм Закону України «Про громадянство України» позивач має право на подання декларації про відмову від іноземного громадянства, а також не вказав, що саме в ситуації позивача є незалежною від нього причиною
неможливості отримати документ про припинення іноземного громадянства згідно з абзацом 13 статті 1 Закону України «Про громадянство України». При цьому суд не надав жодного обґрунтування незастосованості Закону № 1941-ІХ, на який в оскаржуваній відмові прийняти декларацію позивача посилався відповідач.
Крім того, позивач просить стягнути на його користь судові витрати з оплати судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 1816,50 грн та витрати на послуги адвоката за представництво інтересів в суді апеляційної інстанції в сумі 5 000,00 грн.
Відповідач у апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач вказує, що за обставинами справи позивачу необхідно було надати документ про припинення громадянства рф до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області або його територіальних підрозділів до 04.03.2023, однак у визначений законодавством термін позивачем не надано підтверджуючих документів про існування незалежних від особи причин неотримання документа про припинення іноземного громадянства та не надано документ про припинення громадянства рф. Натомість, 15.12.2023, тобто вже після спливу дворічного терміну на виконання власного зобов'язання щодо припинення громадянства рф позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про прийняття декларації про відмову від громадянства рф з мотивуванням про наявність у нього незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства. Відповідно, позивачем не виконано зобов'язання припинити громадянство рф.
Відповідач наголошує, що до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області іншими громадянами рф надаються довідки про припинення громадянства рф, видані третіми країнами, що свідчить про можливість отримання документу про припинення іноземного громадянства.
Отже, на переконання відповідача, у цьому випадку подання декларації про відмову від іноземного громадянства у зв'язку з неможливістю отримати документ про припинення громадянства з незалежних від позивача причин є передчасними, а відмова у прийнятті такої декларації відповідачем - правомірною.
Також відповідач наголошує, що суд першої інстанції не врахував положення пункту 5 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які беруть участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України» від 20.08.2024 № 3897-IX, яким визначено, що громадяни Російської Федерації та громадяни Республіки Білорусь (крім осіб, зазначених у пункті 3 цього розділу), які в період з 24.02.2020 набули громадянство України відповідно до Закону і подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, зобов'язані подати документ про припинення іноземного громадянства до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, протягом 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, якщо строк виконання поданого зобов'язання сплив.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2024 року та 23 грудня 2024 року відкриті апеляційні провадження за апеляційними скаргами Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому просить відмовити у її задоволенні.
У відзиві позивач зазначає, що чинним законодавством України не встановлено строку, протягом якого особа має право подати декларацію про відмову від іноземного громадянства. Строк у два роки встановлений для подачі документа про припинення іноземного громадянства.
Вказує, що твердження відповідача про те, що відмова в прийнятті декларації була надана у зв'язку з ненаданням позивачем документа про припинення громадянства рф є такими, що прямо суперечать Закону України «Про громадянство України», оскільки згідно з положеннями частини 5 статті 8 Закону іноземці мають право на подачу декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення іноземного громадянства.
Також у відзиві позивач звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 16 травня 2024 року у справі № 580/3264/22, згідно з якою подання декларації про відмову від іноземного громадянства на виконання «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1941-IX та подання декларації - на виконання Закону України «Про громадянство України» є двома різними випадками. Верховний Суд вказав, що подання декларації з підстави наявності у особи незалежних від неї причин неможливості отримати документ про припинення іноземного громадянства прямо передбачено Законом України «Про громадянство України».
Позивач звертає увагу, що на виконання зобов'язання позивач ще до початку збройного вторгнення рф на територію України звернувся до посольства російської федерації в Україні з заявою про вихід з російського громадянства, яка була прийнята та зареєстрована уповноваженим органом рф 14 лютого 2022 року під номером 269100543, яка мала бути розглянута до 14 серпня 2022 року. Тому, на думку позивача, він відповідально відносився до виконання свого обов'язку припинити громадянство рф та вчасно звернувся до уповноважених органів рф із заявою про вихід з російського громадянства. Натомість у зв'язку з російським вторгненням було розірвано дипломатичні відносини між Україною та росією.
Позивач наголошує, що посилання відповідача на Закон № 3897 є безпідставним, оскільки факт «пролонгації» строку для припинення попереднього громадянства жодним чином не впливає на законодавчі норми щодо подачі декларації про відмову від іноземного громадянства.
Відповідач також подав відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить відмовити в її задоволенні, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
У відзиві відповідач наголошує, що підстави позовних вимог щодо наявності незалежної від особи позивача причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства,
відповідно до ст. 1 Закону № 2235-ІІІ, та права, що, на думку позивача, виникає у зв'язку із цим на подачу декларації про відмову від іноземного громадянства відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону № 2235-ІІІ, ґрунтуються виключно на доказах у вигляді копії довідки посольства рф на Україні від 14.02.2022р. та копії відповіді мзс рф від 11.10.2022р. № 27044/кд-гр, оформлених усупереч вимог КАС України, без їх легалізації у встановленому законодавством України порядку, тобто довідки викладені іноземною мовою. При цьому, до письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином.
На думку відповідача, суд першої інстанції в цьому випадку при оцінці доказів у справі необґрунтовано перебрав на себе функції перекладача.
Також відповідач заперечив проти стягнення на користь позивача судових витрат з оплати судового збору в сумі 1211 грн. та 1817,50 грн. (за подачу апеляційної скарги) та витрат на послуги адвоката за представництво інтересів в суді апеляційної інстанції в сумі 5 000,00 грн.
Зокрема, відповідач зазначив, що матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження надання позивачу адвокатом Тарасенко Д.Ю. послуг відповідно до договору № 23/01/24 від 23.01.2024 про надання правової допомоги адвокатом.
Крім того, відповідач подав до суду відповідь на відзив позивача на апеляційну скаргу відповідача, в якому зазначив про безпідставне твердження позивач про те, що у листі - відмові прийняти декларацію відповідач не посилався на факт пропуску позивачем дворічного строку подачі декларації, оскільки у листі від 25.12.2023 №С-2305/6/8010-23/8010.4.2/4241-23 відповідач повідомив, що у зв'язку з неподанням позивачем у встановлений строк документу уповноваженого органу рф про припинення ним громадянства рф, декларація про відмову від громадянства рф від 15.12.23 повертається, адже підстави для її подачі відсутні, а незалежні причини не підтверджено належними та допустимими документами.
У свою чергу, позивач подав додаткові письмові пояснення у справі, в яких просив взяти до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 19.12.2024 у справі № 280/1155/23, згідно з якою факт звернення особи до уповноваженого органу рф із заявою про припинення громадянства російської федерації та факт прийняття уповноваженим органом рф такої заяви є незалежною від особи причиною неможливості отримати документ про припинення іноземного громадянства в розумінні Закону України «Про громадянство України» та свідчить про наявність права на подачу декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації.
Також позивач наголошує, що посилання відповідача на те, що позивачем надано копії документів іноземної держави, без їх легалізації в Україні та викладених іноземною мовою, є безпідставним, оскільки Кабінетом Міністрів України у постанові №107 від 04 лютого 2023 року встановлено, що під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 р. такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.
Отже, на думку позивача, документи, видані російською федерацією та засвідчені в установленому її законодавством порядку, приймаються на території України без спеціального посвідчення під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування.
Також позивач зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу, заявлений адвокатом Тарасенко Д. Ю. у цій справі, відповідає вимогам розумності та є співмірним із фактично наданим обсягом юридичної допомоги.
23 січня 2025 року до суду апеляційної інстанції надійшла заява позивача про долучення до матеріалів справи копії довідки посольства рф від 14.02.2022 разом з копією цієї довідки, яка містить переклад на українську мову.
У свою чергу, відповідач подав заперечення на вказану заяву позивача, посилаючись на те, що представник позивача не була позбавлена можливості долучити вказані докази, як на стадії подачі позовної заяви, так і під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення судового рішення. Одночасно, представник позивача у заяві від 23.01.2025 не надала жодних доказів та не навела будь-яких докладних аргументів щодо неможливості їх подання до суду першої інстанції у передбаченому процесуальним законом порядку (ч. 4 ст. 308 КАС України).
Після надходження матеріалів справи, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2025 року справу призначено до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні на 07 травня 2025 року.
У судовому засіданні, яке відбулось 07 травня 2025 року за участю представника відповідача - Вахненка Сергія Володимировича, розгляд справи відкладено на 28 травня 2025 року.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2025 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - Тарасенко Дарії Юріївни про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
У судовому засіданні представник позивача - Тарасенко Дар'я Юріївна у режимі відеоконференції підтримала доводи апеляційної скарги позивача та просила її задовольнити. У своїх поясненнях заперечила проти задоволення апеляційної скарги відповідача.
У судовому засіданні представник відповідача - Вахненко Сергій Володимирович підтримав доводи апеляційної скарги відповідача, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі. Також представник відповідача заперечив проти доводів викладених у апеляційній скарзі позивача.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на скаргу та інших заяв по суті справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач набув громадянство України з 04.03.2021, про що свідчить тимчасове посвідчення серії НОМЕР_1 , видане 15.09.2021, дійсне до 04.03.2023.
15.12.2023 позивач звернувся до відповідача з проханням прийняти декларацію про відмову від громадянства російської федерації з подальшим оформленням та видачею паспорта громадянина України.
До звернення позивач додав декларацію про відмову від іноземного громадянства, копію довідки посольства рф в Україні від 14.02.2022 №269100543, копію відповіді мзс рф від 11.10.2022 №27044/кд-гр.
Листом від 25.12.2023 №С-2305/6/8010-23/8010.4.2/4241-23 відповідач повідомив про відсутність підстав для прийняття декларації про відмову від громадянства російської федерації замість документу уповноваженого органу російської федерації про припинення громадянства російської федерації
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з позовом у цій справі.
Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив та зазначив, що позивачем вчинялись необхідні дії задля припинення громадянства російської федерації (звернення до відповідних органів рф та отримання відмови, не отримання відповіді), однак такі не призвели до певних правових результатів з незалежних від позивача причин. Отже, в цьому випадку законодавство передбачає можливість подання декларації про вихід з громадянства російської федерації.
При цьому, суд першої інстанції зазначив, що відповідач не розглянув по суті звернення позивача, не надав жодної оцінки підставам подачі ним декларації та протиправно зобов'язав його подати документ, неможливість отримання якого по суті і стало підставою для подачі такої декларації. Тобто, відповідачем фактично не прийнято жодного рішення за результатами розгляду декларації позивача.
При обранні способу захисту прав позивача, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути звернення позивача від 15.12.2023 щодо прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства, з урахуванням правової позиції викладеної судом та прийняттям відповідного рішення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частиною першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначено Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-III (далі - Закон №2235-III в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону №2235-III, громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках; громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства - є невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України (частина 1 статті 1 Закону №2235-III).
Положенням статті 6 Закону №2235-III закріплено підстави набуття громадянства України, зокрема, згідно з пунктом 2 частини 1 вказаної статті громадянство України набувається за територіальним походженням.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону №2235-ІІІ, особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Відповідно до частини 5 статті 8 Закону №2235-ІІІ іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Зразок декларації про відмову від іноземного громадянства затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 16.08.2012 № 715 Про затвердження зразків документів, які подаються для встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, та журналів обліку (далі Наказ МВС № 715).
Відповідно до затвердженого Наказом МВС № 715 зразка заявник має зазначити в декларації строк, установлений законодавством іноземної держави, протягом якого заявник не отримав документ про припинення громадянства цієї держави.
Указом Президента України від 27.03.2001 №215 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).
Зазначений Порядок визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.
Згідно з пунктом 119 розділу V Порядку особам, які набули громадянство України та взяли зобов'язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.
Отже, відповідно до законодавства України, особи які набули громадянство України та отримали тимчасову посвідку, мають подати документи про припинення іноземного громадянства.
З аналізу правових норм, слідує, що документ про припинення іноземного громадянства видається консульською установою, посольством тієї держави, громадянство якої особа виявила бажання припинити.
Відповідно до статті 19 Федерального Закону «Про громадянство Російської Федерації» (далі - Закон), вихід з громадянства Російської Федерації особи, яка проживає на території російської федерації, здійснюється на підставі добровільного волевиявлення такої особи в загальному порядку, за винятком випадків, передбачених статтею 20 цього Федерального закону. Вихід з громадянства Російської Федерації особи, яка проживає на території іноземної держави, здійснюється на підставі добровільного волевиявлення такої особи у спрощеному порядку, за винятком випадків, передбачених статтею 20 цього Федерального закону.
Статтею 32 вказаного Закону встановлено, що заява з питань громадянства російської федерації подається за місцем проживання заявника: a) особою, яка проживає на території Російської Федерації, - до територіального органу федерального органу виконавчої влади у сфері внутрішніх справ; б) особою, яка проживає за межами Російської Федерації і не має місця проживання на території Російської Федерації, - дипломатичного представництва або консульської установи Російської Федерації, що знаходяться за межами Російської Федерації.
Суд першої інстанції достовірно встановив, що позивач з 04.03.2021 набув громадянство України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України "Про громадянство України" та взяв на себе зобов'язання припинити іноземне громадянство російської федерації протягом двох років з моменту набуття нею громадянства України, тобто до 04.03.2023.
Враховуючи викладені вище норми чинного законодавства, саме на позивача покладається обов'язок припинити іноземне громадянство та подати документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту набуття громадянства.
14.02.2022 після підготовки документів та оплати консульських зборів, позивач подав заяву про припинення іноземного громадянства до консульського відділу російського посольства в Україні та отримав відповідну довідку від 14.02.2022 № 269100543, однак, 23.02.2022 посольство росії припинило роботу в Україні, а 24.02.2022 росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну і в цей же день були розірвані дипломатичні відносини із росією.
Консульські установи країни агресора, що розміщені на території України, станом на сьогодні із 23.02.2022 не функціонують, що унеможливлює отримання документа про припинення громадянства.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що обов'язковою передумовою для визнання причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства незалежною від особи, є факт звернення/прийняття клопотання такої особи уповноваженим органом держави її громадянства, в даному випадку російської федерації.
Тобто, позивач зобов'язаний подати документ про припинення російського громадянства.
При цьому, позивачем вчинялися необхідні дії задля припинення громадянства російської федерації (звернення до відповідних органів рф та сплата консульського збору), однак такі дії не призвели до результатів з незалежних від позивача причин, тому в такому випадку, законодавство передбачає можливість подання декларації про вихід з громадянства російської федерації.
Отже, позивач звертався до консульської установи російської федерації щодо припинення громадянства, заява останнього була прийнята, сплачений консульський збір та останнім взято на себе зобов'язання повернути національний документ громадянства російської федерації.
Встановлені у цій справі обставини свідчать про те, що позивач реально намагався припинити громадянство російської федерації та у зв'язку з тим, що представництва або консульські установи російської федерації більше не проводять свою діяльність на території України, у позивача не було можливості отримати документ про припинення громадянства зазначеної держави.
Отже, дана ситуація повністю підпадає під врегулювання частиною 5 статті 8 Закону №2235-ІІІ, якою встановлено, що іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач, подаючи декларацію про відмову від іноземного громадянства, діяв в межах та відповідно до чинного законодавства.
Враховуючи викладене, позивач мав повне право розраховувати на прийняття відповідачем декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки отримання ним документу про припинення громадянства російської федерації наразі не є можливим.
Колегія суддів наголошує, що у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, консульські установи держави-агресора в Україні не працюють, однак з початку повномасштабного вторгнення законодавство України не зазнало змін в частині визначення порядку дій та їх послідовності щодо відсутності в особи можливості отримання документа про припинення громадянства такої держави з незалежних від неї причин, що в свою чергу призводить до фактичного порушення прав такої особи.
У зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що позивач мав право розраховувати на прийняття відповідачем декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки він позбавлений можливості отримати документ про припинення громадянства російської федерації з незалежних від нього причин.
Посилання відповідача на те, що Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб» (далі - Закон № 1941), зокрема врегульовано питання можливості подання декларацій про відмову від іноземного громадянства разом із заявою про прийняття громадянства України тими категоріями осіб, які зазначені в Указі Президента України від 13 серпня 2019 № 594, однак до жодної з вказаних категорій осіб позивач не належить, суд оцінює критично з огляду на наступне.
Законом № 1941 внесені зміни до Закону № 2235, зокрема до статті 8 «Набуття громадянства України за територіальним походженням», яку викладено в новій редакції.
Після внесених змін частини п'ята, шоста цієї статті містять наступні редакції:
- частина п'ята: «Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства»;
- частина шоста: «Для оформлення набуття громадянства України замість зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство) може бути подано: 1) іноземцем, якого визнано біженцем або якому надано притулок в Україні, - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні; 2) іноземцем, який постійно проживає в Україні на законних підставах та є громадянином держави, з якою Україна уклала міжнародний договір, що передбачає припинення особою громадянства цієї держави одночасно з набуттям громадянства України, - заяву про зміну громадянства; 3) іноземцем, який в установленому законодавством України порядку проходить (проходив) військову службу за контрактом у Збройних Силах України, його подружжям - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку уклала контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України, та декларацію про відмову від іноземного громадянства для другого із подружжя; 4) іноземцем із числа осіб, зазначених у частині двадцятій статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та його подружжям - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та декларацію про відмову від іноземного громадянства для другого із подружжя; 5) іноземцем, його подружжям, які є громадянами держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, та зазнали у країні своєї громадянської належності переслідувань, - декларацію про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, разом із документом, що підтверджує переслідування.
Аналіз наведених норм (у редакції Закону № 1941) дає підстави дійти висновку, що частина шоста статті 8 Закону № 2235 визначає п'ять категорій іноземців, які з метою оформлення набуття громадянства України замість зобов'язання припинити іноземне громадянство (підданство) мають право подати чітко визначені цією нормою для кожної окремої із категорій документи, якими є: 1) декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні; 2) заява про зміну громадянства; 3) декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку уклала контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України, та декларацію про відмову від іноземного громадянства для другого із подружжя; 4) декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та декларація про відмову від іноземного громадянства для другого із подружжя; 5) декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань, разом із документом, що підтверджує переслідування.
Натомість частина п'ята статті 8 Закону 2235 врегульовує ситуацію, за якої іноземці, які мають усі передбачені законодавством держави свого громадянства підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), з незалежних від них причин не можуть отримати його. У такому випадку вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Отже, вказана норма є загальною, тобто стосується усіх тих іноземців, які набувають громадянство за територіальним походженням відповідно до статті 8 Закону № 2235 та з незалежних від них причин не можуть отримати документ про припинення іноземного громадянства (підданства), з огляду на що підлягає застосуванню і до спірного з позивачем випадку.
Суд першої інстанції правильно вказав, що відповідач вирішуючи питання щодо прийняття декларації позивача обмежився лише роз'ясненнями норм законодавства щодо процедури припинення іноземного громадянства, не прийняв декларацію та не надав мотивованої відмови позивачу в прийнятті такої декларації.
Тобто, відповідач не розглянув по суті звернення позивача, не надав жодної оцінки підставам подачі ним декларації та протиправно фактично зобов'язав подати документ, неможливість отримання якого по суті і стала підставою для подачі такої декларації.
Отже, відповідачем фактично не прийнято жодного рішення за результатами розгляду декларації.
Відповідач не довів законності та обґрунтованості відмови у прийнятті від позивача декларації про відмову від іноземного громадянства, при цьому, підстави, покладені в основу такого рішення, не відповідають ні фактичним обставинам справи, ні загальновизнаним обставинам припинення роботи посольства російської федерації в Україні через повномаштабне вторгнення та агресію проти України, що позбавляє позивача реальної можливості отримати документ про вихід з іноземного громадянства.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що адміністративний позов слід задовольнити шляхом визнання протиправними дії відповідача щодо відмови прийняти декларацію та зобов'язавши відповідача повторно розглянути звернення щодо прийняття декларації про відмову від іноземного громадянства, з урахуванням правової позиції викладеної судом та прийняттям відповідного рішення.
Поряд з цим, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Суд апеляційної інстанції, виходячи з обставин цієї справи та встановлених фактів, вважає правильним висновок суду першої інстанції стосовно того, що позов підлягає задоволенню саме шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути звернення позивача щодо прийняття у нього декларації про відмову від іноземного громадянства замість документа про припинення громадянства російської федерації, з урахуванням висновків суду, зазначених у цьому рішенні.
Колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги позивача стосовно того, що відповідач повторно розгляне звернення позивача та відмовить з аналогічних підстав, з яких вже було відмовлено раніше, що не сприятиме відновленню порушеного права, позаяк такі твердження є припущеннями, а відтак не можуть бути достатньою правовою підставою для задоволення вимог апелянта.
Отже, приймаючи рішення про зобов'язання орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження, суд, перш за все, відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та особами, які звернулись за захистом, що і було вчинено судом першої інстанції в межах спірних правовідносин.
Належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга позивача не містить.
Колегія суддів не враховує посилання представника позивача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 19.12.2024 у справі № 280/1155/23, згідно з якою органи ДМС з 24 лютого 2022 року можуть прийняти декларацію про відмову від іноземного громадянства від колишніх громадян російської федерації, які набули громадянство України на загальних підставах до 24 лютого 2022 року за двох умов:
- якщо такі особи як до, так і після 24 лютого 2022 року вже безпосередньо зверталися до уповноваженого органу рф, з відповідною заявою, у якій виявили бажання припинити попереднє громадянство, проте не отримали інформації щодо вирішення їхньої заяви протягом строків її розгляду, що підтверджується доказами;
- якщо такі особи як до, так і після 24 лютого 2022 року вже безпосередньо зверталися до уповноваженого органу рф з відповідною заявою, отримали негативну відповідь та надали докази, що підтверджують ці обставини.
У вказаній справі Верховний Суд сформулював такий висновок за інших обставин справи та правового регулювання, оскільки за обставинами справи № 280/1155/23 позивач просив прийняти у нього декларацію про відмову від іноземного громадянства з можливістю застосування до нього права наданого пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні» положення Закону № 1941-IX, при цьому позивач з 25.02.2022 перебував на військовій службі, брав участь у заходах проти агресії рф.
Безпідставними є доводи відповідача про те, що суд першої інстанції не врахував положення пункту 5 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо правового статусу іноземців та осіб без громадянства, які беруть участь у захисті територіальної цілісності та недоторканності України» від 20.08.2024 № 3897-IX (далі - Закон № 3897-IX), яким визначено, що громадяни Російської Федерації та громадяни Республіки Білорусь (крім осіб, зазначених у пункті 3 цього розділу), які в період з 24.02.2020 набули громадянство України відповідно до Закону і подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, зобов'язані подати документ про припинення іноземного громадянства до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, протягом 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, якщо строк виконання поданого зобов'язання сплив.
Вказаний Закон № 3897-IX прийнятий 20.08.2024, тобто після виникнення спірних правовідносин (відмови у 2023 році відповідачем прийняти декларацію про відмову від іноземного громадянства).
Доводи апеляційних скарг жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Вирішуючи питання щодо відшкодування позивачеві понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції в розмір 5000,00 грн, суд виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьою статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положенням частини першої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з пункту 1 частини третьої статті 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.10.2019р. у справі №922/445/19 та постанові від 20.12.2019р. у справі №903/125/19.
Відповідно до положень частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 6 статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною сьомою статті 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу наведених положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі №810/4749/15.
При цьому, з імперативних положень частини шостої статті 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії", заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 КАС України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі №520/1849/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504176).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012р. №5076-VI (далі - Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону №5076-VI).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону №5076-VI).
Статтею 19 Закону №5076-VI визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Судом встановлено, що між позивачем (Клієнт) та адвокатом Тарасенко Д.Ю. (Адвокат) 23.01.2024 укладено договір про надання правової допомоги №23/01/24, за умовами якого Адвокат зобов'язалась надати клієнту правову (професійну правничу) допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.
Додатком №2 до вказаного Договору визначено вартість послуг у розмірі 5000,00 грн.
Адвокатом виставлено рахунок від 25.11.2024 №25/11/24-1 на суму 5000,00 грн.
Згідно з Додатком №2 до вказаного Договору послуги адвоката включають, зокрема, складання відзиву на апеляційну скаргу відповідача, письмових пояснень, участь у судових засідань.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 , зокрема, подала відзив на апеляційну скаргу відповідача, додаткові пояснення у справі та брала участь у судовому засіданні.
Проаналізувавши обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд вважає, що розмір витрат на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн. є співмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу.
Отже, визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу є обґрунтованою, що зумовлює висновок суду про стягнення з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань в користь позивача витрати на правову допомогу в сумі 5000,00 грн.
Керуючись ст. ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційні скарги Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року - залишити без змін.
Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А; код ЄДРПОУ42552598) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати на послуги адвоката за представництво інтересів в суді апеляційної інстанції в сумі 5 000,00 грн (п'ять тисяч гривень нуль копійок).
Постанова набирає законної сили з моменту ухвалення та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 02.06.2025.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді В.О. Аліменко,
Н.В. Безименна