Справа № 420/9205/25
02 червня 2025 року Одеський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Левчук О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження в місті Одесі справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та стягнення середнього заробітку, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить суд визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.09.2020 року по 14.03.2025 року включно; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року у сумі 105 540,04 (сто п'ять тисяч п'ятсот сорок) гривень 04 копійки та за період з 19.07.2022 року по 14.03.2025 року у сумі 71674,55 (сімдесят одна тисяча шістсот сімдесят чотири) гривні 55 копійок; визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-111 "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" за період 29.01.2020 року по 14.03.2025 року у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, встановленим рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року у справі № 420/37205/23; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-111 "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" за період 29.01.2020 року по 14.03.2025 року у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, встановленим рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року у справі № 420/37205/23.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на виконання рішення суду відповідачем було нараховано та виплачено 14.03.2025 року суму в 105 526,35 грн. Проте, відповідачем не було нараховано та виплачено середній заробіток з огляду на несвоєчасний розрахунок при звільненні. Крім того, не було нараховано та виплачено компенсацію втрати частини доходів за період 29.01.2020 року по 14.03.2025 року у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, встановленим рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року у справі № 420/37205/23.
Представником відповідача Військової частини НОМЕР_1 до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову та вказує, що позивач проходив військову службу в ЗСУ та мав статус військовослужбовця, а тому положення ст. 116, 117 КЗпП не може поширюватись на спірні правовідносини. Військова частина НОМЕР_1 добровільно виконано рішення суду, тобто жодних фінансових зобов'язань перед позивачем на даний час не вбачається, а тому підстав для стягнення середнього заробітку немає. При цьому, грошове забезпечення присуджене рішенням суду, які були виконані в межах календарного місяця після набрання законної сили та їх надходження до частини, а тому відповідач не затримував присудженої суми, а у зв'язку з чим немає підстав для виплати компенсації втрати частини доходів.
Ухвалою суду від 03 квітня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.08.2020 № 168 військовослужбовця військової служби за контрактом сержанта ОСОБА_3 , наказом командира військової частини НОМЕР_1 від « 04» серпня 2020 року №25-РС звільненої з військової служби у запас за пунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», вважати такою, що справи та посаду здала і направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 31 серпня 2020 року виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23, адміністративний позов задоволено, визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_2 грошового забезпечення з 29.01.2020 по 31.08.2020, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2020 рік, грошової допомоги для оздоровлення за 2020 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 01 січня 2020 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_2 з 29.01.2020 по 31.08.2020, грошової допомоги для оздоровлення за 2020 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2020 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44; визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не обчислення та не виплати ОСОБА_2 одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби, у розмірі 50% (п'ятдесяти відсотків) місячного грошового забезпечення (виходячи із щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за останньою займаною посадою) за 15 повних календарних років служби, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 одноразову грошову допомогу у разі звільнення з військової служби, у розмірі 50% (п'ятдесяти відсотків) місячного грошового забезпечення (виходячи із щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за останньою займаною посадою) за 15 повних календарних років служби, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2024 року по справі № 420/37205/23 апеляційні скарги військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року без змін.
14 березня 2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23, яке набрало законної сили, ОСОБА_2 виплачено кошти у розмірі 105531,35 грн. (а.с. 19).
ОСОБА_4 звернулась до Військової частини НОМЕР_1 із заявою щодо компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-111 "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (а.с. 26-27).
Згідно ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
З аналізу вищевикладеного слідує, що обов'язок здійснити компенсацію втрати частини доходів настає лише у випадку порушення встановлених строків їх виплати.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року по справі № 487/6923/16-а.
Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 159.
Відповідно до п. 1 Порядку № 159 дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно п. 2, 4 Порядку № 159 компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держстатом.
Пунктом 3 Порядку № 159 визначено, що компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, страхові виплати дитині, яка народилася з інвалідністю внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
З аналізу вищевикладеного слідує, що право на компенсацію втрати частини грошового забезпечення у зв'язку з порушенням строків її виплати не ставлять у залежність від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку. Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.
При цьому, приписами чинного законодавства України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Таким чином, позивач має право на компенсацію втрати частини грошових доходів внаслідок порушення строків виплати пенсії за час затримки виконання судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року по справі №815/2454/18.
При цьому, Верховний Суд в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/2454/18, з посилання на висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 2а-1102/09/2670 правові висновки, зазначив, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду. А отже, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-III є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.
Відтак, основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст.46 Закону №1058-ІV, ст.2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі індексації). Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі військовою частиною) добровільно чи на виконання судового рішення.
Вказана правова позиція узгоджується з позицією, викладеною Верховним Судом, зокрема у постанові від 14.04.2021 у справі №465/322/17.
При цьому, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст. 1-3 Закону №2050-ІІІ та окремих положень Порядку №159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13.11.2018 року по справі №814/1527/17, від 18.12.2018 року по справі №816/301/16, від 04.01.2019 року по справі №159/1615/17, від 30.09.2020 року по справі №2-а-1/11, від 15.10.2020 року по справі №240/11439/19, від 31.08.2021 року по справі №264/6796/16-а.
За таких обставин, право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення, а тому посилання позивача на те, що він має право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення з 31.03.2022 року є неспроможними.
З матеріалів справи вбачається, що 14 березня 2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23, яке набрало законної сили, ОСОБА_2 виплачено кошти у розмірі 105531,35 грн. (а.с. 19).
При цьому, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23 набрало законної сили - 16 вересня 2024 року.
Таким чином, саме з 17.09.2024 року (наступний день після набрання законної сили рішенням суду) у Військової частини НОМЕР_1 виник обов'язок щодо нарахування та виплати ОСОБА_2 грошового забезпечення.
Однак, виплату грошового забезпечення ОСОБА_2 на виконання рішення суду по справі № 420/37205/23 відповідачем проведено лише 14.03.2025 року.
За таких підстав, суд дійшов висновку, що Військова частина НОМЕР_1 зобов'язана нарахувати та виплатити позивачу, ОСОБА_2 , компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» № 2050-ІІІ від 19.10.2000 та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001.
Що стосується позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.09.2020 року по 14.03.2025 року включно; стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року у сумі 105 540,04 (сто п'ять тисяч п'ятсот сорок) гривень 04 копійки та за період з 19.07.2022 року по 14.03.2025 року у сумі 71674,55 (сімдесят одна тисяча шістсот сімдесят чотири) гривні 55 копійок, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно ст. 3 ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу» правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Разом з тим, ні ЗУ «Про військовий обов'язок та військову службу», ні іншими нормативно-правовими актами не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця зі служби.
При цьому, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
В постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Верховний Суд в постанові від 13 травня 2020 року по справі № 810/451/17 вказав, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідно до ст. 9 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Таким чином, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
При цьому, аналогічна правова позиція щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладена в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року по справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року по справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року по справі № 826/15235/16.
З матеріалів справи вбачається, що у день звільнення та виключення позивача зі списків особового складу, їй не були виплачено в повному обсязі грошове забезпечення, при цьому, такий розрахунок в повній мірі був здійснений 14.03.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23.
За таких підстав, суд дійшов висновку, що Військовою частиною НОМЕР_1 допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Верховний Суд в постанові від 25 квітня 2024 року по справі № 440/8467/23 вказав, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього.
Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте період з 19 липня 2022 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно правового регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року по справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року по справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року по справі №560/9586/22, від 18 квітня 2024 року по справі № 380/4205/23, від 01 травня 2024 року по справі № 140/16184/23.
Таким чином, за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року період затримки розрахунку складає 686 днів та за період з 19.07.2022 року по 14.03.2025 року (шість місяців) складає 184 дні.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100.
Відповідно до п. 1 Порядку № 100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки-розрахунку середнього заробітку, виплаченого ОСОБА_5 за останні два місяці перед звільнення, середній заробіток становить 415,91 грн. (а.с. 54).
Таким чином, розмір середнього заробітку позивача за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року становить 285314,26 грн. (686 днів х 415,91 грн.) та за період з 19.07.2022 року по 14.03.2025 року (шість місяців) складає 76527,44 грн. (184 дні х 415,91 грн.).
В постанові від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Істотність частки невиплаченої суми (105531,35 грн.) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року становить 36,99 % (105531,35 грн. сума компенсації за судовими рішеннями) / 285314,26 грн. (середній заробіток за час затримки розрахунку) х 100 %).
Таким чином, сума, яка підлягає відшкодуванню за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року становить 105537,74 грн. (36,99 % від 285314,26 грн.).
За таких підстав загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.09.2020 року по 18.07.2022 року та за період з 19.07.2022 року по 14.03.2025 року (шість місяців) складає 182065,18 грн. (105537,74 грн. + 76527,44 грн.).
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
На підставі вищевикладеного, розглянувши справу на підставі наданих доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 182065,18 грн. (сто вісімдесят дві тисячі шістдесят п'ять гривень 18 копійок), з урахуванням обов'язкових відрахувань; визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати сум грошового забезпечення, нарахованих 14.03.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23; зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів за період з 17.09.2024 року по 13.03.2025 року, у зв'язку з порушенням термінів виплати сум грошового забезпечення, нарахованих на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року. В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 139, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання протиправними дій та стягнення середнього заробітку, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 182065,18 грн. (сто вісімдесят дві тисячі шістдесят п'ять гривень 18 копійок), з урахуванням обов'язкових відрахувань.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати сум грошового забезпечення, нарахованих 14.03.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів за період з 17.09.2024 року по 13.03.2025 року, у зв'язку з порушенням термінів виплати сум грошового забезпечення, нарахованих на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 березня 2024 року по справі № 420/37205/23, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. ст. 295, 297 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.
Суддя О.А. Левчук