Справа № 640/2100/21
02 червня 2025 року Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Левчук О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 230-20 від 18.06.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Судан ОСОБА_1 ; зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Судан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є громадянином Республіки Судан та перебуває за межами своєї країни, в Україні, у зв'язку з тим, що він був змушений залишити територію своєї країни походження та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в нього обгрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я. Через обгрунтовані побоювання стати жертвою систематичного порушення прав людини на території Республіки Судан, був вимушений покинути країну свого походження. Відмова відповідача в наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутись до країни походження, а відтак (з огляду на інформацію про країну походження позивача та побоювання позивача) така відмова є порушенням норм законодавства України та міжнародного права.
Представником відповідача Державної міграційної служби України до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача вказує, що вході прийняття рішення щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі наведенні підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998, п.п. 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування»». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень та точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте, у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Відповідно до вимог ч. 7 ст. 7, ч. 2 ст. 13 Закону позивач повинен надавати документи та матеріали, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захист. Однак, у своїх свідченнях позивач неодноразово припускався неточностей та суперечностей. Таким чином, рішення ДМС України від 18.06.2020 року № 230-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято правомірно та з дослідженням усіх обставин справи.
Представником позивача та представником відповідача до суду надано додаткові пояснення, доводи, викладені в яких відповідають змісту позовної заяви та відзиву.
Ухвалою суду від 01 квітня 2025 року прийнято справу до провадження, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Судану, уродженець м. Ер-Ріяд, Саудівська Аравія; за національністю афро-араб; за віросповіданням мусульманин-суніт. Освіта середня; спілкується арабською, на початковому рівні володіє російською мовою, неодружений.
Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження у квітні 2018 виїхав із Судану, м. Хартум. Протягом двох місяців проживав в Москві. За допомогою перевізників разом із знайомими громадянами Сомалі нелегально прибув в Україну (м. Львів), де перебував 1 день та переїхав до м. Київ. Повідомив, що його паспорт Судану у нього забрали перевізники, які перевезли його із Росії в Україну.
20 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 27).
15 січня 2019 року ДМС України Центральним міжрегіональним управлінням міграційної служби у м. Києві та Київській області складено висновок, яким вважається доцільним прийняти рішення щодо оформлення документів для вирішення питання, про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Судан ОСОБА_1 (а.с. 43).
15 січня 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято наказ № 10 про прийняття в оформлення документів громадянина Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 44).
15 березня 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням міграційної служби у м. Києві та Київській області винесено наказ № 96/1 про продовження строку розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 54).
20 травня 2020 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції центрального міжрегіонального управління у м. Києві та Київській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 62 з.б -72).
18 червня 2020 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 230-20, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Судан ОСОБА_1 (а.с73 з.б - 74).
20 січня 2021 року ОСОБА_1 отримав повідомлення № 205 від 25.06.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 75).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач причинами звернення за захистом зазначив, що не може повернутися до своєї країни, оскільки в країні йде війна та відчувається расистське ставлення з боку представників влади. Під час анкетування ОСОБА_1 вказав, що не бажає повертатися до Батьківщини через війну та проблеми з расизмом (а.с. 27)
При цьому, ані під час звернення із заявою про отримання захисту, ані під час анкетування, ані під час співбесіди 10.01.2019 року та 04.10.2019 року позивач не повідомляв про погрози йому та членам сім'ї, як і не зазначив про їх переховування.
У своїй заяві позивач зазначив, що причиною, через яку він не може повернутися в Судан, є угрупування «Джанджавід», представники якого вбивають місцеве населення, захоплюють землі, а також у зв'язку із станом громадянської війни. При цьому він додав, що всі його рідні проживають на території Судану ( м.Ель Генейна) і він має намір повернутися в країну постійного проживання, якщо «все там буде добре».
Під час співбесіди від 10.01.2019 позивач зазначив мету виїзду із Судану: «Поїхав дивитись Чемпіонат світу з футболу». Водночас, він зазначив мету приїзду в Україну: «Тут можна знайти роботу».
Тобто, надана позивачем, ОСОБА_1 , інформація про причини виїзду з країни проживання та підстави звернення за захистом є непослідовною, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення. Заявлена мета виїзду із Судану (дивитись Чемпіонат світу з футболу) розходиться з метою приїзду в Україну (тут можна знайти роботу). Відсутність логічного зв'язку або пояснень щодо переходу від туристичної (конкретної події) до економічної мети (пошук роботи) створює логічний розрив і викликає питання про справжні мотиви та послідовність подій у розповіді позивача.
При цьому, позивач ані під час звернення за захистом, ані під час звернення до суду не навів конкретних випадків застосування насилля чи погрози від угрупування «Джанджавід». Його побоювання ґрунтуються лише на власних здогадках. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Також, з матеріалів справи вбачається, що під час співбесід ОСОБА_1 зазначив, що легально прилетів до росії, не мав жодних проблем з виїздом за межі країни громадянської належності.
Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності.
Заявлена позивачем інформація стосовно країни походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї.
Твердження позивача щодо існування небезпеки, яка йому загрожує в країні походження особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування.
Як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_1 прибув до України у 24.08.2018 року, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 20.12.2018 року.
Таким чином, після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території до 20.12.2018 року ОСОБА_1 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.
При цьому, вищевикладене свідчить, що позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме “особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, вказані вимоги не були дотримані позивачем, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, заявник не зазначив. Надана позивачем інформація при викладені причин неможливості повернення до країни громадянської належності є непослідовною, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення від № 230-20 від 18.06.2020 року, відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
В постанові від 28 листопада 2019 року по справі №420/133/19 Верховний Суд вказав, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
В постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі № 420/5266/18.
За таких підстав, з огляду на вищевикладене, суд приходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
З матеріалів справи слідує, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Судані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, матеріали особової справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 18.06.2020 року № 230-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 132, 139, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -
Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 230-20 від 18.06.2020 року, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Судан ОСОБА_1 ; зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Судан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. ст. 295, 297 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.
Суддя О.А. Левчук
.