30 травня 2025 року справа №320/4004/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту також позивачка, ОСОБА_1 ) з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту також відповідач), в якому просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки виконання рішення Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №640/14/20 від 09.09.2021 про поновлення на посаді ОСОБА_1 за період з 10.09.2021 по 07.09.2023 у розмірі 826 041,92 грн.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачка повідомила, що наказом від 15.11.2019 її було звільнено з посади прокурора Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 21.11.2019. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 у справі №640/14/20: визнано протиправним та скасовано рішення Кадрової комісії №1 від 04.11.2019 №242 про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 15.11.2019 №1532ц та поновлено позивачку з 21.11.2019 на посаді прокурора відділу підготовки матеріалів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення прокурорів з посад управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України; стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.
Позивачка стверджує, що вищевказана постанова суду апеляційної інстанції була виконана лише 08.09.2023 шляхом прийняття наказу №1054ц, яким поновлено позивачку на посаді, з якої її раніше було звільнено, з 21.11.2019.
У зв'язку з цим позивачка вважає, що відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України вона має право на стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за затримку виконання судового рішення про поновлення на посаді, за період з 10.09.2021 по 07.09.2023.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.02.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 не містила вимоги щодо негайного виконання рішення суду про поновлення на посаді, що свідчить про незастосовність до спірних відносин положень статті 236 Кодексу законів про працю України.
На переконання відповідача, процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи. Для цього потрібна заява від особи, яка бажає поновитися на посаді та працювати, або відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Відповідач пояснив, що 10.12.2021 до нього надійшла постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження у справі №640/14/20 щодо поновлення позивачки на посаді. Проте, 09.12.2021 державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з надходженням від нього заяви про повернення виконавчого документу, що, на його думку, свідчить про відсутність волевиявлення позивачки на поновлення на посаді.
Відповідач зазначив, що 10.03.2023 ним було направлено на адресу позивачки лист щодо виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021, який повернувся без вручення. В подальшому відповідачем направлялись листи аналогічного змісту, до отримання яких позивачка до Офісу Генерального прокурора не зверталась.
На виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 та виконавчого листа наказом від 08.09.2023 скасовано наказ Генерального прокурора України від 15.11.2019 про звільнення позивачки та поновлено її на посаді з 20.11.2019, про що позивачку повідомлено листом від 08.09.2023.
Враховуючи означені обставини, на переконання відповідача, відсутня вина у несвоєчасному виконанні ним рішення суду, а відтак відсутні підстави, передбачені статтею 236 КЗпП України для виплати позивачці середнього заробітку за затримку виконання рішення суду.
Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Позивачкою подано до суду відповідь на відзив, в якій зазначено про безпідставність доводів відповідача щодо обов'язку звернення ОСОБА_1 із заявою до Офісу Генерального прокурора про необхідність виконання судового рішення про поновлення її на посаді, оскільки добровільне виконання судового рішення боржником є його законодавчим обов'язком та не залежить від дій особи, яку поновлено на роботі. В свою чергу, відповідальність за несвоєчасне виконання рішення суду про поновлення на посаді має наслідком настання відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України.
Щодо посилань відповідача на подання позивачкою до органів державної виконавчої служби заяви про повернення виконавчого документа №640/14/20 стягувачу, позивачка пояснила, що нею дійсно було подано таку заяву, в якій було зазначено про надання можливості боржнику самостійно виконати судове рішення, а також, що у разі невиконання самостійно боржником судового рішення буде розглянута можливість повторного направлення виконавчого листа на примусове виконання.
На думку позивачки, сам наказ про поновлення її на посаді, в якому зазначено про його винесення на виконання рішення суду та постанови державного виконавця, свідчить про те, що рішення суду не було виконано відповідачем добровільно.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.03.2024 відповідачу відмовлено у задоволенні заяви про здійснення розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Наказом Генеральної прокуратури України від 15.11.2019 №1532ц ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу підготовки матеріалів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення прокурорів з посад управління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.11.2019.
Н погоджуючись з правомірністю свого звільнення, позивачка звернулася до суду за захистом своїх порушених прав.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.04.2021 у справі №640/14/20 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.04.2021 скасовано та прийнято нове рішення.
Адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Кадрової комісії № 1 від 04.11.2019 №242 «Про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора».
Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 15.11.2019 №1532ц.
Поновлено ОСОБА_1 з 21.11.2019 на посаді прокурора відділу підготовки матеріалів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення прокурорів з посад правління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21.11.2019 по 09.09.2021 у розмірі 718 992,00.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
11.10.2021 Окружним адміністративним судом міста Києва був виданий виконавчий на примусове виконання рішення суду апеляційної інстанції щодо поновлення позивачки на посаді.
Постановою державного виконавця від 03.12.2021 ВП НОМЕР_2 відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №640/14/20, виданого 11.10.2021 Окружним адміністративним судом міста Києва про поновлення ОСОБА_1 на посаді.
Постановою державного виконавця від 09.12.2021 ВП НОМЕР_2 на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закон України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повернуто стягувачу.
Листом від 27.07.2023 №07/1/1-1107ВИХ-23, отриманим ОСОБА_1 28.08.2023, Офіс Генерального прокурора повторно просив позивачку прибути до Департаменту кадрової політики та державної служби Офісу Генерального прокурора з метою вирішення питання щодо виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 у справі №640/14/20 про поновлення на посаді.
Лист аналогічного змісту від 10.03.2023 №07/1/1-379ВИХ-23, направлений позивачці, повернувся з відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Постановою від 31.08.2023 ВП НОМЕР_3 відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №640/14/20, виданого 11.10.2021 Окружним адміністративним судом міста Києва, про поновлення ОСОБА_1 на посаді.
Наказом Офісу Генерального прокурора від 08.09.2023 №1054ц відповідно до статті 9 Закону України «Про прокуратуру», скасовано наказ Генерального прокурора від 15.11.2019 №1532ц про звільнення позивачки та поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу підготовки матеріалів щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення прокурорів з посад правління організаційного забезпечення діяльності (Секретаріат) Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів Департаменту кадрової роботи та державної служби Генеральної прокуратури України з 21.11.2019. Підставою вказано заяву ОСОБА_1 , постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021, постанову заступника начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 31.08.2023 ВП НОМЕР_3 про відкриття виконавчого провадження у справі №640/14/20.
Листом Офісу Генерального прокурора від 08.09.2023 №07/1/1-1269ВИХ-23 позивачку повідомлено про прийняття означеного наказу та направлено його копію.
Листом відповідача від 08.09.2023 №07/1/1-1268ВИХ-23 заступника начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повідомлено про винесення наказу від 08.09.2023 №1054ц з проханням закрити виконавче провадження.
Постановою від 04.10.2023 ВП НОМЕР_3 закінчено виконавче провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з виконанням рішення суду.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачка зазначає, що оскільки постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 фактично було виконано лише 08.09.2023, то відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України вона має право на стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за період з 10.09.2021 по 07.09.2023, з приводу чого суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з положеннями статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
При цьому статтею 236 Кодексу Законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку за час затримки.
Статтею 129 Конституції України обов'язковість рішень суду (до яких належать і ухвали) визначена як одна з основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення є обов'язковими до виконання.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Згідно з частинами другою та третьою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
У відповідності з пунктом 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Згідно з частиною другою статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Аналіз наведених вище норм законодавства, дає підстави для висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов'язковими та виконуються негайно, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов'язками, які мали місце до звільнення. Обов'язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов'язків.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 702/725/17 зазначив, що КЗпП України не містить поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 17.06.2020 у справі № 521/1892/18, від 26.05.2022 у справі №640/4699/20.
При цьому, роботодавець зобов'язаний виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі добровільно і негайно шляхом видання про це наказу. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивості обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно - з дати його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав працівника, гарантованих Конституцією України. В разі невиконання рішення суду в добровільному порядку воно підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою.
Аналогічна правова позиція вже неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постановах по справах №640/19103/19 від 21.10.2021, №640/10445/21 від 09.11.2022, № 340/693/22 від 05.10.2023.
Суд зауважує, що виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці і КЗпП України пов'язує таку виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 22.04.2021 у справі № 826/8789/18, від 27.01.2022 у справі № 580/5185/20, від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21.
Як встановлено судом вище, позивачку звільнено із займаної посади 20.11.2019, однак постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021, яка в силу положень статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає негайному виконанню в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми середнього заробітку за один місяць, адміністративний позов задоволено.
Отже, в Офісу Генерального прокурора, як роботодавця, виник обов'язок добровільно і негайно виконати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 у справі №640/14/20, зокрема, в частині поновлення позивачки на роботі.
При цьому, відсутність у постанові суду посилання на необхідність негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді не нівелює імперативно закріплений статтею 371 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок роботодавця негайно виконати рішення суду в означеній частині.
Суд звертає увагу на те, що спосіб відновлення порушеного права в адміністративному судочинстві має бути ефективним і таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Як свідчать матеріали справи, право позивачки на поновлення на роботі порушено внаслідок затримки виконання рішення суду, а тому в межах цього спору необхідно вжити заходів стосовно ефективного поновлення прав позивача.
Враховуючи встановлені чинним законодавством гарантії обов'язковості виконання судових рішень, суд зазначає, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.
Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 Кодексу законів про працю України, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Таким чином, згідно статті 236 Кодексу законів про працю України проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Слід зазначити, що усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем (зокрема, постанови Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 807/2434/15, від 19.04.2021 у справі №826/11861/17, від 24.06.2021 у справі №640/15058/19, від 20.07.2021 у справі №826/3465/18, від 21.10.2021 у справі №640/19103/19, від 26.12.2024 у справі №240/11963/21).
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 09.11.2022 у справі №460/600/22 зазначено, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України чітко і однозначно установлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передусім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов'язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущене до негайного виконання, яке покладає на нього зобов'язання щодо поновлення працівника на посаді.
Верховний Суд у постанові від 19.05.2022 у справі №160/288/19 зауважив, що положення КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, в цьому випадку - пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.
Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 31.07.2019 №813/593/17, від 24.09.2019 №826/16191/17, від 03.10.2019 у справі №804/8042/17 тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №711/8138/18 зазначила, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.
В постанові від 15.05.2020 у справі № 500/424/19 Верховний Суд зазначив, що поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем, що виходячи зі змісту статей 21 і 24 Кодексу Законів про працю України, передбачає не лише винесення наказу про поновлення працівника на роботі, але і фактичний допуск його до роботи, виконання працівником своїх службових (посадових) обов'язків, а роботодавцем - обов'язку виплачувати працівникові заробітну плату.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII також передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу».
Таким чином, доводи представника відповідача щодо того, що процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи та необхідності для цього звернення цієї особи з відповідною заявою або відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про поновлення на роботі, оцінюються судом критично, оскільки спростовуються нормами статті 236 Кодексу законів про працю України та усталеною практикою Верховного Суду.
Тобто, законодавством України не передбачено обов'язку звернення працівника до роботодавця із заявою про поновлення його на роботі, оскільки судове рішення про поновлення позивача на роботі мало виконуватися негайно без прив'язки до вчинення будь-яких дій з боку позивача.
Також суд зауважує, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Таким чином, оскільки судом встановлено факт затримки виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2021 в адміністративній справі №640/14/20, виходячи з меж заявлених позовних вимог, у період з 10.09.2021 по 07.09.2023 позивачка має право на виплату середнього заробітку за час такої затримки.
Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивачки середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 10.09.2021 по 07.09.2023.
У свою чергу, обчислення середньої заробітної плати для оплати вимушеного прогулу внаслідок затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі здійснюється відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі по тексту також - Порядок №100).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Абзацом першим пункту 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки Офісу Генерального прокурора від 27.04.2020 №21-666зп, середня заробітна плата, яка обчислена, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню, відповідно до Порядку №100 складає 34 351,84 грн (із розрахунку середньоденної заробітної плати у розмірі 1 597,76 грн).
Як встановлено вище, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі підлягає стягненню за період з 10.09.2021 по 07.09.2023.
При обчисленні кількості робочих днів суд враховує, що відповідно до пункту 2 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
У свою чергу, частиною шостою статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022) визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України "Про відпустки".
Таким чином, починаючи з 24.03.2022 не застосовуються, зокрема, такі норми:
- ч. 3 ст. 67 КЗпП України (у випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого);
- ст. 73 КЗпП України (святкові і неробочі дні).
Отже, з 24.03.2022 при розрахунку кількості робочих днів враховуються усі дні з понеділка по п'ятницю включно.
З урахуванням наведеного, кількість робочих днів за період з 10.09.2021 по 07.09.2023 становить 515 днів (2021 рік: вересень 15 днів, жовтень - 20 днів, листопад - 22 дні, грудень - 22 дні; 2022 рік - 257 днів; 2023 рік: січень - 22 дні, лютий - 20 днів, березень - 23 дні, квітень - 20 днів, травень - 23 дні, червень - 22 дні, липень - 21 день, серпень - 23 дні, вересень - 5 днів).
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 10.09.2021 по 07.09.2023 становить 822 846,40 грн (1 597,76 грн х 515 днів), яка підлягає стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь позивача.
При цьому різниця між наведеним розрахунком та тим, який зазначений у позовній заяві, пов'язана з допущенням позивачкою помилки при обчисленні загальної кількості робочих днів у 2022 році (позивачкою помилково вказана загальна кількість днів 259 замість 257).
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, позов слід задовольнити частково.
Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 8 260,42 грн, що підтверджується квитанцією від 03.10.2023 №6547-8166-0564-6827.
Враховуючи часткове задоволення позову, понесені позивачкою судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 8 228,46 грн (822 846,40 грн * 8 260,42 грн / 826 041,92 грн), підлягають стягненню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора - пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 10.09.2021 по 07.09.2023 у розмірі 822 846,40 грн (вісімсот двадцять дві тисячі вісімсот сорок шість грн 40 коп.).
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 8 228,46 грн (вісім тисяч двісті двадцять вісім грн 46 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.