28 травня 2025 року
м. Київ
справа № 465/1215/20
провадження № 61-15038св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , юридичний департамент Львіської міської ради, ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду міста Львова від 21 березня 2024 року у складі судді Дзеньдзюри С. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року в складі колегії суддів: Шандри М. М., Крайник Н. П., Левика Я. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , юридичного департаменту Львіської міської ради, ОСОБА_3 про визнання недійсними приватизації та договору дарування квартири.
Позов обґрунтований тим, що вона є наймачем квартири на АДРЕСА_1 , яка є її єдиним житлом, в якому постійно проживає. У зазначену квартиру вселилась і зареєструвалась після реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 у 1997 році. У зв'язку із скрутним матеріальним становищем з початку 2000-х років їздила в Польщу на заробітки. Відповідно до правил візового режиму, перебувала за кордоном не більше трьох місяців і поверталась в Україну, де проживала разом із чоловіком та його матір'ю. З 2014 року на заробітки став виїжджати і чоловік. Так тривало до смерті чоловіка, який раптово помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті чоловіка продовжувала виїжджати в Польщу, а приїжджаючи в Україну проживала в спірній квартирі. Протягом подружнього життя з свекрухою були хороші відносини.
У грудні 2016 року ОСОБА_2 подала позов до неї і її синів, які також були зареєстровані в квартирі, про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням та усунення перешкод шляхом зняття з реєстрації місця проживання. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 січня 2019 року у справі № 465/7157/16-ц, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2019 року, позов задоволено. Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позову до ОСОБА_1 скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в позові ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. При цьому касаційний суд встановив, що позивач проживала у спірному житловому приміщенні як член сім'ї (дружина сина позивача) і набула право користування квартирою. Верховний Суд дійшов висновку, що спірна квартира є єдиним житлом в Україні, позивач не втратила інтерес до цього житла, тимчасова відсутність була викликана перебуванням на заробітках у Польщі, а тому суди неправильно застосували норми житлового законодавства. Після ухвалення апеляційним судом постанови, 25 вересня 2019 року ОСОБА_1 була знята з реєстрації в спірній квартирі, та відповідач ОСОБА_2 здійснила її приватизацію і відчужила в користь ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 01 листопада 2019 року, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 лютого 2020 року.
Приватизація, яку провела ОСОБА_2 , є незаконною, а відтак і договір дарування спірної квартири від 01 листопада 2019 року є недійсним.
З урахуванням змінених 16 лютого 2022 року позовних вимог, просила суд:
визнати недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_2 , визнати недійсним наказ юридичного департаменту Львівської міської ради № 672-Ж-Ф від 10 жовтня 2019 року «Про передачу квартир у власність громадян» та визнати недійсним і скасувати свідоцтво про право власності від від 10 жовтня 2019 року на квартиру АДРЕСА_2 , видане ОСОБА_2 ;
визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 01 листопада 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком А. Є., реєстровий № 2529;
припинити право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , скасувати реєстрацію права власності, проведену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком А. Є. та скасувати запис в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно № 33753511 про реєстрацію ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 ;
усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 , вселивши ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_2 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 21 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року, позов задоволено.
Визнано недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_2 , визнано недійсним наказ Юридичного департаменту Львівської міської ради № 672-Ж-Ф від 10 жовтня 2019 року «Про передачу квартир у власність громадян», скасовано свідоцтво про право власності від 10 жовтня 2019 року на квартиру АДРЕСА_2 , видане ОСОБА_2 .
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 01 листопада 2019 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук А. Є., реєстровий № 2529.
Припинено право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , скасовано реєстрацію права власності, проведену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук А. Є. та скасовано запис в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно № 33753511 про реєстрацію ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 .
Усунено ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 , вселивши ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_2 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2 522,40 грн та подання заяви про забезпечення позову у розмірі 420,40 грн.
Рішення судів мотивовано тим, що обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі № 465/7157/16-ц, не підлягають доказуванню в силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України. Тому суд доходить висновку, що приватизація спірної квартири проводилася без згоди ОСОБА_1 , яка, з урахуванням рішення Верховного Суду від 05 лютого 2020 року, мала право користування квартирою, тому наявне порушення її прав на приватизацію житлового приміщення відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відчуження ОСОБА_2 спірної квартири на підставі договору дарування від 01 листопада 2019 року проведено без участі ОСОБА_1 , яка мала право користування спірним житловим приміщенням, тому такий правочин є недійсним в силу положень пункту 1 статті 203 та частин першої і третьої статті 215 ЦК України, що, у свою чергу, у контексті пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є підставою для державної реєстрації припинення права власності на квартиру ОСОБА_3 .
У зв'язку з визнанням недійсним правочину, на підставі якого ОСОБА_3 набула право володіння і користування квартирою, а також на підставі частини другої статті 65 ЖК України, підлягає до задоволення вимога про усунення ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою та її вселення.
Аргументи учасників справи
09 листопада 2024 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди проігнорували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, не врахували, що жодної її недобросовісної поведінки під час приватизації житла і дарування такого в користь ОСОБА_3 судом не встановлено.
Суди не надали жодної оцінки, що ОСОБА_1 вже приватизувала безоплатно іншу квартиру, а тому таке право використала. Брати участь у ще одній приватизації житла (тим більше безоплатній) ОСОБА_1 позбавлена права в силу рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2010 року у справі № 1-38/2010. Таким чином, покликання на те, що вона повинна бути обов'язковим учасником приватизації спірної квартири, начебто неправомірно проведеної без неї, є неприхованим зловживанням цивільними правами.
Обставини, встановлені у справі № 465/7157/16-ц, дійсно вперше констатовані Верховним Судом, який вказав, що позивачка проживала у житловому приміщенні в якості члена сім'ї наймача (дружина сина позивачки) і набула право користування квартирою, тимчасове перебування ОСОБА_1 у Польщі не є остатньою підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Однак касаційний цивільний суд не вправі був встановлювати обставини, які не були встановлені попередніми судовими інстанціями, вийшовши за межі повноважень, передбачених чинним процесуальним законодавством для такої судової інстанції, а тому суди не звільнялися від їх доказування та перевірки в порядку частини четвертої статті 82 ЦПК України, як помилково вважали суди попередніх інстанцій.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 січня 2019 року вступило у законну силу після перегляду справи судом апеляційної інстанції, тобто з 02 вересня 2019 року і перебувало у законній силі до його скасування колегією суддів Касаційного цивільного суду 05 лютого 2020 року. Тому реалізувавши саме у цей період своє право на приватизацію вона, як єдиний наймач спірної квартири, не порушила жодних прав інших осіб, в тому числі й ОСОБА_1 . На момент приватизації спірної квартири позивач не була членом її сім'ї, зі згодою якої закон пов'язує реалізацію права на передачу житла з державного до приватного житлового фонду. Відносини з приводу найму (оренди) житла врегульовані главою 59 ЦК України, а щодо найму житла, яке перебуває у державній чи комунальній власності - ще й ЖК України.
Квартирі були завдані руйнування внаслідок ракетного удару зі сторони країни-агресора російської федерації 15 лютого 2024 року. Поки вони з дочкою ОСОБА_3 займалися усуненням руйнування квартири, клопотання її представника адвоката Лущинець М. В. про неможливість прибуття у призначене судове засідання у справі на 26 лютого 2024 року було безпідставно відхилене. Розглянувши справу за відсутності будь-кого з відповідачів чи їх представників суд грубо порушив процесуальні права останніх.
Після набуття квартири у приватну власність і до скасування судового рішення, яким ініціатор процесу втратила право користування спірною житловою площею, ОСОБА_5 могла укладати стосовно цієї житлової нерухомості будь-які не заборонені законом правочини, в том числі і передати це майно в дар іншій особі. Усі ці обставини без достатніх на те підстав залишились поза увагою суду, який задовольнив позов ОСОБА_1 .
У позовній заяві не зазначено жодних обставин, які б свідчили, що ОСОБА_1 перешкоджають у користуванні житловою площею, доказів суду не надано. Сама позивач в своїх заявах до суду спростовує наявність перешкод в користуванні її житлом та підтверджує, що не проживає в ньому з власної волі. Визнання приватизації квартири недійсною саме по собі не свідчить про перешкоди у користуванні житлом, як про це помилково вказав суд.
Оскаржуване рішення взагалі не містить жодної аргументації незаконності наказу Юридичного департаменту Львівської міської ради № 672-Ж-Ф від 10 жовтня 2019 року, визнаного судом недійсним.
Задоволення судом самостійної вимоги про припинення права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру не ґрунтується на праві, верховенство якого гарантоване статтею 8 Конституції України. Серед способів припинення права власності особи на майно, передбачених статтею 346 ЦК України не передбачено рішення суду, яким задоволено позов подібного змісту. Довільний характер висновків районного суду в цій частині оскаржуваного рішення вбачається не тільки з відсутності будь-якої мотивації подібного присуду, але й з незазначення будь-якого іншого закону, котрий передбачав би застосований судом спосіб захисту начебто порушеного права ОСОБА_1 .
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 04 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що в 1997 році, після реєстрації шлюбу з громадянином ОСОБА_4 , ОСОБА_1 вселилась та була зареєстрована у квартирі в АДРЕСА_1 .
У грудні 2016 року ОСОБА_2 подала позов до Франківського районного суду м. Львова (справа № 465/7157/16-ц), яким просила визнати позивача такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та усунути перешкоди шляхом зняття її з реєстрації місця проживання.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 січня 2019 року у справі № 465/7157/16-ц, яке постановою Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2019 року залишено без змін, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та усунення перешкод шляхом зняття з реєстрації місця проживання, позов задоволено.
Відповідно до наказу ЛМР № 672-Ж-Ф від 10 жовтня 2019 року «Про передачу квартир у власність громадян» ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на квартиру у АДРЕСА_1 .
На підставі постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2019 року ОСОБА_1 було знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , а спірну квартиру було відчужено на підставі договору дарування від 01 листопада 2019 року ОСОБА_2 в користь ОСОБА_3 .
Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 465/7157/16-ц рішення судів в частині позову до ОСОБА_1 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Верховним Судом зазначено, що позивач проживала у спільному житловому приміщенні як член сім'ї (дружина сина позивача) і набула право користування квартирою. Тимчасове перебування у Польщі ОСОБА_1 не є достатньою підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Наявність у власності ОСОБА_1 успадкованого від матері житлового будинку в с. Новосілки, Буського району, Львівської області не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов'язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися з урахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «у справі, що переглядається, спір виник з приводу вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, вчиненого після рішення суду, ухваленого щодо встановлення факту спільного проживання однією сім'єю та визнання за продавцем права на спадщину. Волевиявлення власника (померлої особи) на перехід квартири до спадкоємця, а в подальшому продавця за договором купівлі-продажі цього майна, який оспорюється у цій справі, до предмета доказування саме у цій справі не входить. Однак з огляду на вищевикладене така відмінність не впливає на застосування зазначеного правового висновку. Наявність у спадкоємця права на відчуження майна суди повинні встановлювати у кожній справі відповідно до вимог законодавства про спадкування. При цьому Велика Палата Верховного Суду також зазначала, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення (постанова від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц). Однак у постанові Великої Палати від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 конкретизовані аналогічні висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 16 вересня 2015 року в справі № 6-1193цс15 та висновки, викладені у постанові Великої Палати від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц. Означена конкретизація полягала, зокрема, у тому, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінились чи припинились на підставі відповідного рішення».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 644/7422/16-ц (провадження № 14-363цс18) вказано, що:
«суд першої інстанції задовольнив указаний позов частково, а саме: визнав недійсною приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; скасував свідоцтво про право власності ОСОБА_5 на вказану квартиру; визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 листопада 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6; зняв ОСОБА_6 з реєстрації та виселив з указаної квартири; у задоволенні іншої частини вимог відмовив.
На час приватизації ОСОБА_5 квартири та видання 08 серпня 2016 року відділом приватизації житлового фонду Управління КМП Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міськради було чинним рішення суду про визнання позивачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, що стало підставою для зняття їх з реєстрації в ній, внаслідок чого ОСОБА_5 одноосібно набув у власність у порядку приватизації зазначену квартиру. Однак у подальшому це рішення суду скасовано судом апеляційної інстанції і в задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житлом, відмовлено. Приватизувавши це нерухоме майно, ОСОБА_5 відчужив його ОСОБА_6 за оспорюваним договором купівлі-продажу. На час укладення договору купівлі-продажу квартири у провадженні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з 15 вересня 2016 року перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Харківської міськради про встановлення порядку користування квартирою та зобов'язання укласти окремий договір найму. Крім того, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2017 року, заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 травня 2016 року скасовано, у позові ОСОБА_5 відмовлено. Указаним рішенням суду від 15 березня 2017 року встановлено, що станом на 08 серпня 2016 року була відсутня підстава для приватизації квартири лише ОСОБА_5, оскільки скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує. Враховуючи, що ОСОБА_5 незаконно одноосібно приватизував квартиру, то він не мав права розпоряджатися нею, тобто укладати договір купівлі-продажу.
За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, суди зробили законні й обґрунтовані висновки, що приватизація ОСОБА_5 спірної квартири проводилася без згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які мали право користування нею, тому порушено їхні права на приватизацію житла в силу Закону № 2482-XII. Також суди правильно вважали, що відчуження ОСОБА_5 вказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року без участі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які не лише мали право користування цим житловим приміщенням, але і не позбавлені права на її приватизацію, є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним згідно з вимогами частини першої статті 203, частин першої і третьої статті 215 ЦК України, і скасування державної реєстрації прав на квартиру за ОСОБА_6 відповідно до вимог частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»».
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).
Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого учасник справи самостійно вирішує чи оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному (касаційному) порядку та в яких межах (постанова Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 757/42885/19-ц, постанова Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 308/8567/20 (провадження
№ 61-3480сво21) вказано, що «Об'єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду відхиляє аргументи касаційної скарги в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо інших відповідачів (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4), з таких мотивів. У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У справі, що переглядається, інші відповідачі (ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4) не реалізували своє право на подання касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів свідчить про повну згоду з оскарженими судовими рішеннями в частині задоволених вимог заяви про забезпечення позову щодо них».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 вказано, що «основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). У справі, що переглядається: в касаційних скаргах скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, просять скасувати постанову апеляційного суду як в частині задоволених позовних вимог до них, так і в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4; інші відповідачі (ОСОБА_3, ОСОБА_4) не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка інших відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_4) свідчить про їх повну згоду з постановою апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до них. Аналіз аргументів касаційних скарг свідчить, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не навели переконливих доводів, яким чином судове рішення апеляційного суду порушує їх права та інтереси в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4, за умови, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, не оскаржили постанову апеляційного суду, тобто погодилися з постановою апеляційного суду в частині позовних вимог до них. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4 належить залишити без змін».
Аналогічні висновки зроблені, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (провадження № 12-31гс23) зазначено, що:
«131. У справі, що переглядається, прокурор пред'явив чотири вимоги: про скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 21.12.2018 до таких відповідачів: ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та Плисківської сільської ради, про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку до Плисківської сільської ради та дві вимоги про визнання договорів оренди недійсними до Плисківської сільської ради та ТОВ «Івангородське».
132. З касаційною скаргою на судові рішення в цій справі звернулося лише ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Плисківська сільська рада як особа, за якою зареєстроване право власності на спірні земельні ділянки, та ТОВ «Івангородське» як їх орендар своїм правом на подання касаційної скарги, а так само приєднатися до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка відповідачів фактично підтверджує їх повну згоду з судовими рішеннями.
133. ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області у касаційній скарзі не навело доводів з приводу незаконності та/або необґрунтованості судових рішень у частині задоволення позову в частині вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку та визнання договорів оренди землі недійсними, а також не зазначило, як задоволення зазначених вимог порушує його права та інтереси за умови, що відповідачі, до яких пред'явлені такі позовні вимоги, судові рішення не оскаржили».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п'ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
У справі, що переглядається:
суди, з урахуванням обставин, установлених у справі № 465/7157/16-ц, встановили, що з 1997 році ОСОБА_1 вселилась та була зареєстрована у спірній квартирі як член сім'ї (дружина сина ОСОБА_2 ) і набула право користування житловим приміщенням. Постановою Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 465/7157/16-ц рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 січня 2019 року та постанова Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2019 року в частині позову до ОСОБА_1 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що 25 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою у наведеній справі, яким 01 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Франківського районного суду міста Львова від 24 січня 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2019 року відмовлено. Разом з тим, під час касаційного перегляду судових рішень за вимогою ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, на підставі постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2019 року ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання в спірній квартирі, квартира приватизована ОСОБА_2 згідно з оспорюваним наказом юридичного департаменту Львівської міської ради № 672-Ж-Ф від 10 жовтня 2019 року, а 01 листопада 2019 року ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру своїй дочці ОСОБА_3 ;
встановивши, що на момент приватизації ОСОБА_2 спірної квартири право постійного користування нею мала також позивач, суди зробили обґрунтований висновок про порушення її прав на участь у приватизації цього житлового приміщення, передбаченого частиною першою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Тому у судів були підстави для задоволення позову в частині визнання недійсними приватизації спірної квартири, оспорюваного наказу юридичного департаменту Львівської міської ради № 672-Ж-Ф від 10 жовтня 2019 року та виданого на його підставі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на квартиру. З урахуванням викладеного суди зробили також правильний висновок, що оскільки ОСОБА_2 не мала підстав для розпорядженням спірною квартирою та укладення оспорюваного договору дарування, то наявні підстави для визнання його недійсним;
колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 раніше використала право на приватизацію державного житлового фонду, а тому таке її право не порушене і яка зловживає цивільними правами, оскільки аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_2 таких доводів у судах першої та апеляційної інстанцій не наводила (а. с. 45 - 47 - відзив на позовну заяву, а. с. 2 - 8 т. 2 - апеляційна скарга), відповідних доказів не надавала;
безпідставними є посилання в касаційній скарзі на те, що обставини щодо проживання позивача у спірному житловому приміщенні як члена сім'ї у справі № 465/7157/16-ц вперше встановив Верховний Суд, вийшовши за межі своїх повноважень, оскільки аналіз змісту постанови Верховного Суду від 05 лютого 2020 року свідчить, що суд касаційної інстанції в наведеній справі в межах позовних вимог ОСОБА_2 та відповідно до установлених попередніми судами обставин зробив висновок про відсутність підстав, передбачених статтею 72 ЖК УРСР, для визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням;
апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_3 як учасник спірних правовідносин рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов ОСОБА_1 в частині позовних вимог про припинення права власності ОСОБА_3 на квартиру, скасування відповідної реєстрації права власності та запису в Державному реєстр речових прав на нерухоме майно про реєстрацію такого права ОСОБА_3 , усунення ОСОБА_1 перешкод в користуванні квартирою та її вселення, пред'явлених до неї, в апеляційному порядку не оскаржувала. Така процесуальна поведінка ОСОБА_3 свідчить про її згоду з рішенням суду першої інстанції. Тому у апеляційного суду не було підстав для перегляду рішення суду першої інстанції по суті щодо кожної із заявлених позовних вимог за апеляційною скаргою ОСОБА_2 за умови, що ОСОБА_3 не скористалася своїм правом подачі апеляційної скарги, приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2 ;
у касаційній скарзі ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3 , порушують її права та інтереси за умови, що ОСОБА_3 ці судові рішення не оскаржила, тобто фактично погодилася з ними. У зв'язку з цим оскаржені судові рішення в зазначеній частині належить залишити без змін, а тому суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги по суті цих позовних вимог не аналізує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду міста Львова від 21 березня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І Пархоменко