65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"21" травня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/5155/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (код ЄДРПОУ 14360570, 01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд.1Д)
до відповідача: Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" (код ЄДРПОУ 00278818, 68600, Одеська обл., м. Ізмаїл, вул. Нахімова, буд. 300)
про стягнення 5778133,93 грн.
за участю представників сторін:
від позивача: Євгеній Канципа
від відповідача: Андрій Кохан, Світлана Фірсова
Позивач Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" про стягнення 5778133,93 грн. заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору кредиту №4И13759И від 20.11.2013.
Ухвалою суду від 02.12.2024 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків.
У встановлений господарським судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні докази.
Ухвалою від 16.12.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розглядати справу в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання, встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи.
31.12.2024 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
15.01.2025 від позивача надійшла відповідь на відзив.
В судовому засіданні 16.01.2025 було оголошено перерву до 06.02.2025.
06.02.2025 від відповідача надійшло заперечення та клопотання про зупинення провадження у справі.
В судовому засіданні 06.02.2025 ухвалено про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та оголошено перерву до 20.02.2025.
19.02.2025 позивачем подано заперечення на клопотання про зупинення провадження у справі.
20.02.2025 від відповідача надійшли пояснення на заперечення банку щодо клопотання про зупинення провадження у справі.
Ухвалою від 20.02.2025 відмовлено у задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" про зупинення провадження у справі; закрито підготовче провадження у справі №916/5155/24 та призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 05.03.2025.
Ухвалою від 05.03.2025 за клопотанням відповідача відкладено судове засідання на 20.03.2025.
В судовому засіданні 20.03.2025 оголошено перерву до 02.04.2025.
Ухвалою від 02.04.2025, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, постановлено розглянути справу у розумні строки; відкладено розгляд справи на 30.04.2025; зобов'язано позивача Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" надати суду деталізований розрахунок банківської винагороди, нарахований відповідно до п.А10 та п.4.5 договору кредиту №4И13759И від 20.11.2013.
28.04.2025 на виконання вимог суду позивачем подано деталізований розрахунок банківської винагороди та опис деталізованого розрахунку.
29.04.2025 відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду справи для можливості здійснити перевірку наданого позивачем деталізованого розрахунку.
В судовому засіданні 30.04.2025 за клопотанням відповідача оголошено перерву до 21.05.2025.
20.05.2025 відповідачем подано додаткові пояснення та клопотання про залишення позовної заяви без руху.
В судове засідання 21.05.2025 з'явились представники сторін.
Судом ухвалено про залишення без розгляду додаткових пояснень Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" у зв'язку із поданням останніх на стадії розгляду справи по суті. При цьому суд також врахував відсутність підстав для застосування приписів ч.5 ст.161 ГПК України, оскільки суд не визнавав необхідним подання відповідачем додаткових пояснень.
Також, представником відповідача було підтримано клопотання про залишення без руху позовної заяви банку в порядку ч.11 ст.176 ГПК України, оскільки, на переконання заявника, в порушення приписів п.3 ч.3 ст.162 ГПК України позовна заява не містить обґрунтованого розрахунку сум, що стягуються.
За результатами розгляду означеного клопотання судом відмовлено у його задоволенні, оскільки при зверненні до суду АТ КБ "ПриватБанк" разом із позовною заявою було подано до суду розрахунок заявлених до стягнення винагороди, річних та збитків від інфляції. Також, на вимогу суду позивачем було подано деталізований розрахунок банківської винагороди, нарахованої відповідно до п.А10 та п.4.5 договору кредиту №4И13759И від 20.11.2013, та опис розрахунку. За наведеного судом констатовано про необґрунтованість клопотання відповідача та відсутність підстав для залишення позовної заяви без руху.
Представник позивача підтримав позовні вимоги, надав відповідні пояснення та просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
Представник відповідача позовні вимоги вважає необґрунтованими, заперечує проти наявності заборгованості, заявленої до стягнення, та просить суд відмовити у задоволенні позову.
Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі ухвалено за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
В судовому засіданні 21.05.2025 на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 20.11.2013 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк" (позивач, банк) та відповідачем Приватним акціонерним товариством "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" (відповідач, позичальник) укладений кредитинй договір № 4И13759И (т.1 а.с.27-30), відповідно до умов якого (п. 1.1.) банк за наявності вільних коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у формі згідно з п.А.1, з лімітом і на цілі, зазначені у п.А.2, не пізніше 5 днів із моменту, зазначеного у третьому абзаці п.п.2.1.2, в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди в обумовлені цим договором строки.
Відповідно до п.1.2, дата повернення кредиту зазначена у п.А.3. Зазначена дата може бути змінена згідно з п.п.1.3, 2.2.14, 2.3.2, 2.4.1 цього договору.
Усі істотні умови кредитування наведені в Розділі А "Істотні умови кредитування".
Так, кредитним договором, з урахуванням змін та доповнень, які вносились до нього додатковими угодами від 23.07.2014, 17.11.2014, 27.07.2015, 10.11.2015, 25.01.2016, 03.11.2016, 29.11.2016, визначені наступні умови кредитування:
- вид кредиту: відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається позичальнику частинами, або повністю до дати, зазначеної в пункті 1.2, в межах ліміту договору, в тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору (пункт А.1 кредитного договору);
- ліміт кредитного договору - 2200000,00 грн. на наступні цілі: фінансування поточної діяльності (пункт А.2 кредитного договору);
- строк повернення кредиту: дати згідно Графіку зменшення поточного ліміту пп. А.2.1 (пункт А.3, 1.2. кредитного договору).
- Графік зменшення поточного ліміту (пункт А.2.1 кредитного договору):
27.11.2015 - 100000,00 грн.
27.01.2016 - 0,00 грн.
Відповідно до п.2.1.2 кредитного договору, банк зобов'язується надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів в межах суми, обумовленої п. 1.1.
Згідно з пунктом 2.2.5, позичальник, окрім іншого, зобов'язується сплатити банку винагороду у відповідності з пунктами 4.5, 4.7, 4.15 цього договору.
За умовами пункту 4.1, плата за користування кредитними коштами за цим договором складається з відсотків за фіксованою процентною ставкою, згідно з пунктами 4.2, 4.3, та винагороди за користування кредитом, згідно з пунктом 4.5.
Так, пунктом 4.5 кредитного договору передбачено, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом відповідно до пункту А.10 (додаткова угода 2014 року - т.1 а.с.35 зворот - 37), згідно з яким винагорода за користування кредитом розраховується за неведеною в цьому пункті формулою, в якій:
Ai - різниця між сумою видачі та сумою погашення кредиту за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і";
D - базис днів у році для розрахунку процентів - 360 днів;
Ki - офіційний курс гривні до долара США на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і";
Кn - офіційний курс гривні до долара США на день розрахунку;
Pi - сума погашених процентів за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і";
Rj - числове значення фіксованої процентної ставки за договором, що діє на визначену, яка відповідає порядковому номеру дня "i";
Sn - вхідне сальдо на день розрахунку;
V - сума винагороди за користування кредитом;
i - порядковий номер дня в історії кредитного договору;
n - порядковий номер дня в історії кредитного договору, на який здійснюється розрахунок винагороди.
При від'ємному значенні сума винагороди "V" сплаті не підлягає.
У разі дострокового повного погашення зобов'язань за договором (кредиту, відсотків винагороди за користування кредитом), подальший розрахунок винагороди за користування кредитом відбувається згідно із зазначеною формулою, де подальші обороти після повного погашення зобов'язань розглядаються як початкові, "n" та "і" набувають нових первинних значень.
Додатковою угодою 2016 року (т.1 а.с.57-зворот), в тому числі, було внесено зміни в п.4.6 договору щодо строку сплати та дня нарахування винагороди.
Так, згідно з пунктом 4.6 кредитного договору, з урахуванням додаткової угоди 2016 року, сума винагороди за користування кредитом (п.4.5) сплачується 28.12.2016, або достроково (пп.2.4.1). У разі несплати винагороди за користування кредитом у зазначену дату несплачена винагорода вважається простроченою.
В свою чергу, пунктом 4.13 договору, в редакції додаткової угоди 2015 року (т.1 а.с.48 - зворот), передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом здійснюються у дату встановлення нульового поточного ліміту (пп. А.2.1) або у день дострокового повернення кредиту (п. 2.4.1).
Отже, за умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний був сплатити банку винагороду за користування кредитом 28.12.2016.
Відповідно до пункту 5.7 договору, в редакції додаткової угоди 2014 року (т.1 а.с.35 - зворот - 37), строки позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років.
Кредитний договір та додаткові угоди до нього підписані уповноваженими представниками сторін без жодних зауважень, з використанням електронних цифрових підписів (печаток) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центра сертифікації ключів банку. Перевірка електронних цифрових підписів (печаток) на кредитному договорі та додаткових угодах до нього можлива з використанням загальнодоступного online-сервісу Акредитованого центру сертифікації ключів АТ КБ "ПриватБанк" за посиланням https://acsk.privatbank.ua/online-services, що підтверджено наявними в матеріалах справи протоколами перевірки.
На виконання умов кредитного договору банк виконав свій обов'язок належним чином, надавши позичальнику кредит. Дана обставина визнається обома сторонами.
Як стверджує позивач, станом на 27.01.2016 позичальником була погашена заборгованість за кредитом та процентами, що підтверджено виписками з рахунків, платіжними дорученнями та меморіальними ордерами (т.1 а.с.79-215, т.2 а.с.1-262, т.3 а.с.1-51).
Крім того позивач звертає увагу, що після погашення заборгованості за кредитом, за період з 29.01.2016 по 01.12.2016 відповідач сплатив 1100000,00 грн. винагороди за користування кредитом і припинив платежі після націоналізації Банку.
Отже, в порушення пункту 4.6 кредитного договору, до 28.12.2016 винагорода за користування кредитом сплачена відповідачем частково, залишок непогашеної заборгованості за винагородою складає 3402409,97 грн., що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.
Заперечуючи проти задоволення позову Приватне акціонерное товариство "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" у відзиві на позовну заяву та його представник в судовому засіданні зазначає, що плату за користування кредитом банком у кредитному договорі встановлено двома способами одночасно, а саме: відсотки за фіксованою процентною ставкою за користування кредитом, виходячи з процентної ставки в розмірі 11,8 % річних, та винагорода за користування кредитом згідно п.п А10, 4.5, 4.6 договору, визначення якої передбачено з використанням формули, до якої включено також дані щодо офіційного курсу гривні до долару США.
Тобто, на переконання відповідача, призначення платежу за винагородою у відповідності до умов договору беззаперечно встановлено як плату за користування кредитними коштами, що абсолютно відповідає визначенню за чинним законодавством процентів. Крім того, відповідальність за порушення строків виплати винагороди у кредитному договорі також встановлено як за порушення строків виплати процентів, та міститься у одному пункті договору - п.5.1.
Відповідач зазначає, що винагорода, яка розраховується за формулою з урахуванням зміни курсу гривні відносно долара США, передбачена умовами виключно тих кредитних договорів, за якими валютою договору є гривня, а за кредитними договорами з валютою договору у доларах США - винагорода не передбачена. З урахуванням механізму розрахунку винагороди, вказаному у договорі (формула з урахуванням зміни курсу гривні відносно долару США), винагорода може також трактуватись як компенсаційна плата банку за втрати внаслідок знецінення національної валюти відносно долара США, що не є тотожним знеціненню гривні внаслідок інфляції. До того ж, інфляційні втрати від знецінення національної валюти мають інші методи розрахування та компенсації, та визначені Законом України. Зазвичай інфляційні втрати кредитору відшкодовуються внаслідок порушення зобов'язання за приписами ст.625 ЦК України, в той час як умовами кредитного договору передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом здійснюється в строк повернення кредиту (п.1.2) або в строк дострокового повернення кредиту (п.2.4.1). Пунктом 4.10 у тому числі передбачено, що при несплаті винагороди у відповідні дати/строки вона вважається простроченою, що за чинним законодавством буде підставою для застосування банком на суму простроченої заборгованості за винагородою відповідальності за ст.625 ЦК України, тобто для стягнення інфляційних втрат та 3% річних. Вказана обставина, на думку відповідача, також свідчить про те, що винагорода не є компенсаційною виплатою від знецінення національної валюти внаслідок інфляції, а є саме процентами за користування кредитом.
Кредитним договором передбачено нарахування та виплату винагороди виключно після повної сплати позичальником виданого кредиту, процентів, пені, штрафу тощо. Таким чином, це не відповідає визначенню процентів за користування кредитними коштами, оскільки як фіксовані, так і змінювані проценти виплачуються систематично, а не після погашення кредиту.
ПАТ "Ізмаїльський ЦКК" зазначає, що навіть на момент погашення кредиту, процентів, пені банком не була визначена сума винагороди, оскільки це було неможливим виходячи з формули. Викладене, на переконання відповідача, у сукупності свідчить, що за правовою природою винагорода є процентами за користування кредитними коштами.
Відповідач також звертає увагу, що сума винагороди не лише визначена у кредитному договорі як за користування кредитом, що повністю співпадає з визначенням процентів за користування кредитними коштами та є тотожним поняттям, але і перевищує в чотири рази загальний розмір кредиту, процентів. Зокрема, сума винагороди становила на момент її нарахування 4,5 млн.грн.
Відповідач вважає, що визначення договором подвійного нарахування процентів за користування кредитними коштами, з урахуванням всіх викладених вище обставин щодо винагороди, є грубим порушенням банком доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).
Відповідачу (з урахуванням передбаченої умовами кредитного договору формулою для нарахування винагороди, складові частини якої не були відомі на момент укладення договору, оскільки передбачали наступні сплати/несплати інших процентів за кредитним договором, зміну курсу гривні щодо долару США тощо) не було відомо і не могло бути відомо конкретні цифри для розрахунку винагороди за формулою, і остаточну суму винагороди.
Позивач, як банківська установа, що надає протягом багатьох років у тому числі послуги з кредитування, маючи відповідних спеціальних фахівців, у тому числі обізнаних з тенденціями щодо коливання курсу валют, інфляційних процесів, впливу на грошову одиницю України політичних подій тощо, на момент укладення кредитного договору в частині винагороди більше орієнтувався у порівнянні з позичальником щодо як розміру винагороди, так і нівелювання за її допомогою можливих втрат від курсових коливань.
Відповідач зауважує, що позивач не надав доказів погодження сторонами станом на 28.12.2016 року винагороди у сумі 4502409,97 грн., та що з цього часу вона вважалась простроченою. Навпаки, у додаткових угодах, за якими періодично погашалась винагорода у сумі 100000 грн., 150000 грн., 200000 грн., було вказано, що лише у разі несплати визначеної додатковою угодою суми у визначений додатковою угодою строк - вона буде вважатись простроченою. У всіх додаткових угодах відсутня вказівка про залишок боргу по винагороді, та те, що залишок суми є простроченим, з визначенням дати. Остання додаткова угода з цього приводу вказує строк погашення заборгованості - 28.12.2016 року, але будь-яка сума, всупереч всім попереднім додатковим угодам щодо винагороди, не вказана.
Більш того, у довідці від 14.04.2016 року банк вказував про стан заборгованості за договором (а на той час кредит був повністю погашений) - 100000 грн., а не 4,5млн. грн.
Таким чином, на думку відповідача, відсутні належні допустимі докази, з урахуванням викладених фактичних обставин та змісту додаткових угод щодо винагороди, що залишок заборгованості з винагороди складав саме 3402409,97 грн. Тому і нарахування на вказану суму інфляційних втрат та 3% річних за ст.625 ЦК України є безпідставним.
Відповідач, з урахуванням викладеного у сукупності, вважав винагороду погашеною повністю, тим більше, що за сумою вона становила майже всі платежі за кредитом (тіло кредиту, проценти, пеню).
За наведеного відповідач просить суд на підставі змісту доктрини venire contra factum proprium та частин 3 статтей 13 і 16 Цивільного кодексу України відмовити у позові повністю.
Крім того, відповідач просить застосувати строк позовної давності до вимог банку.
В свою чергу, у відповіді на відзив позивач зауважує, що суть винагороди за користування кредитом полягає в хеджуванні ризику знецінення національної валюти по відношенню до курсу долара США. Зазвичай, винагорода застосовується до кредитних договорів із заниженою річною відсотковою ставкою (по відношенню до загальних ринкових ставок по кредитам).
За загальнодоступною офіційною статистикою Національного банку України, середня відсоткова ставка для суб'єктів господарювання станом на дату укладення кредитного договору (за даними статистичної звітності банків України) складала 13,7%, сягала максимального значення за період кредитування 26,5%, а середнє значення у цей проміжок часу становило 18,5% (що значно нижче за середньо ринкову, дані статистичної звітності знаходяться на офіційному сайті НБУ за посиланням https://bank.gov.ua/files/ProcentlastbKR.xls). Кредитний договір, при цьому, був укладений з відповідачем з відсотковою ставкою 11,8%, яка залишалася незмінною протягом всього строку кредитування.
Надаючи кредитні кошти в національній валюті за заниженою ставкою банк (за згодою позичальника) страхує ризики на випадок підвищення курсу долара США. Якщо курс долара не змінюється впродовж дії кредитного договору, винагорода за користування кредитом не сплачується.
Таким чином, за твердженням позивача, винагорода за користування кредитом застосовується по гривневим кредитам за заниженою ринковою ставкою та залежить від курсу долара, який за період кредитування значно збільшився (в 3 рази: 7,99 - 24,87).
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, отже такі регулюються самостійно сторонами шляхом укладення договору.
Відповідно до ч.2 ст.345 ГК України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Згідно ст.1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Відповідно до ст.1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За змістом ч.ч. 1, 3 ст.1049 Цивільного кодексу України, позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч.2 ст.1050 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів належних йому.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).
Аналогічні приписи містить частина 1 статті 180 Господарського кодексу України, згідно якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Положеннями ч.1 ст.3 Цивільного кодексу України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема, свободу договору, справедливість, добросовісність та розумність.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сутність свободи договору розкривається, насамперед, через співвідношення актів цивільного законодавства і договору: сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами. Свобода договору полягає передусім у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб.
Зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що норми законів, умови договорів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають відповідати загальновизнаним вимогам цивільного обороту, вимогам справедливості, добросовісності та розумності, що практично виражається у встановленні нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.
Цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалась шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.
Під предметом договору цивільно-правова теорія розуміє необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.
У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов'язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату. Однак усі вони (права та обов'язки) не можуть охоплюватися предметом договору, оскільки можуть стосуватися як різноманітних умов договору, так і бути наслідком укладення договору, який є підставою їх виникнення. При цьому значення предмета договору може набувати основна дія (дії), що вчинятиметься сторонами і забезпечить досягнення мети договору.
Суд враховує, що згідно частини 1 статті 180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Так, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (ч.2 ст.180 Господарського кодексу України).
За змістом статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов, до яких, серед іншого, віднесено умови про предмет договору.
Частинами 1, 3, 5 статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
За змістом статей 525, 526, 530 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Суд зазначає, що на кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Відповідно до вимог ст.6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
У спірних правовідносинах сторони, реалізуючи принцип свободи договору, вільно, самостійно, на власний розсуд, тобто за волевиявленням обох сторін, уклали договір, погодивши, що відповідач, крім іншого, сплачує банку винагороду за користування кредитом у розмірі, що визначається у спосіб, встановлений договором (п.А.10 кредитного договору).
Під час розгляду даної справи відповідачем було ініційовано спір про визнання недійсними пунктів А.10, 4.5, 4.6, 4.13 повністю, 5.1, 5.7, 5.8 - в частині винагороди за користування кредитом за кредитним договором №4И13759И від 20.11.2013, із внесеними додатковими угодами змінами, укладеними між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат". За позовом відповідача Господарським судом міста Києва було відкрито провадження у справі №910/16311/24.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі №910/16311/24 у задоволенні позову ПАТ "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" відмовлено у повному обсязі (https://reyestr.court.gov.ua/Review/127354992).
Таким чином, станом на час ухвалення рішення у даній справі договір є чинним, отже він є обов'язковим до виконання обома сторонами.
Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 25.03.2020 у справі №756/1381/17-ц, в якій застосовано принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. При цьому, це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір "під переважним впливом однієї зі сторін" (under the diminant sinfluence of the party)".
Суд наголошує, що позичальник (відповідач) під час укладення кредитного договору був ознайомлений з його істотними умовами, проти них не заперечував. При погодженні умов кредитного договору позичальник діяв вільно та виходив виключно з власних інтересів та на власний розсуд.
Підписавши кредитний договір та додаткові угоди про внесення змін до нього, позичальник узгодив із банком зміст договору без будь-яких заперечень.
Отже, підписання договору сторонами свідчить, що сторони досягли згоди за всіма його істотними умовами.
Відповідно до ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
За приписами ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно із ч.1 ст.1056-1 Цивільного кодексу України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.
Оскільки норми ст.ст. 1048, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України не містять формулювання, що за кредитним договором позичальник зобов'язується сплатити "лише відсотки" або "виключно відсотки", то умови договору щодо сплати винагороди за користування кредитом є правомірними, й такими, що відповідають нормам Цивільного кодексу України та не суперечать іншим законодавчим актам.
Встановлення у договорі додаткових зобов'язань по сплаті винагороди за користування кредитом для позичальника не суперечить приписам ст. 627 Цивільного кодексу України та узгоджені сторонами без будь-яких зауважень.
Так, у постанові від 04.07.2018 у справі №917/2033/16 Верховний Суд підтримав рішення судів попередніх інстанцій про підставність вимог банку про стягнення передбаченої умовами кредитного договору комісійної винагороди, тобто визнано право встановити у договорі кредитування за згодою сторін додаткових зобов'язань позичальника, які не обмежуються виключно сплатою процентів.
Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 у справі №904/5748/18, вирішуючи питання щодо правової природи винагороди за користування кредитом за погодженою позичальником та банком (АТ КБ "ПриватБанк") у договорі формулою, дійшов висновку, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв'язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку.
Відповідний правовий висновок підтверджений Верховним Судом у постанові від 25.05.2022 у справі №904/5314/20.
Суд критично ставиться до позиції відповідача відносно того, що йому на момент укладення договору не були відомі складові частини формули для нарахування винагороди, оскільки передбачали наступні сплати/несплати інших процентів за кредитним договором, зміну курсу гривні щодо долару США тощо, не було відомо і не могло бути відомо конкретні цифри для розрахунку винагороди за формулою та остаточну суму винагороди.
Так, умовами кредитного договору визначено порядок нарахування винагороди, формулу, за якою вона розраховується, та складові цієї формули. Отже, при укладенні договору відповідачу були відомі складові частини формули.
Крім того, як слідує з матеріалів справи, відповідачем шляхом підписання кредитного договору в 2013 році та додаткових угод до нього в 2014, 2015 та 2016 роках, якими, у тому числі, вносились зміни до пунктів що стосується винагороди банку, неодноразово свідомо вчинялись дії щодо схвалення окремих пунктів договору, відповідно до яких позичальник зобов'язався сплатити банку винагороду за користування кредитом.
Також, відповідач, починаючи з 2013 року, жодного разу не звертався до позивача з пропозиціями про внесення відповідних змін до договору, в тому числі в частині, що стосується сплати винагороди банку, протилежного суду не доведено. При цьому, відповідач здійснював часткове погашення винагороди за користування кредитом, що не заперечується обома сторонами.
Суд зазначає, що на кожну з сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань укладення договору до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
В даному випадку сторони погодили такі умови договору щодо сплати винагороди, а тому належним чином оцінили вказані вище принципи закону, встановили відповідні зобов'язання з урахуванням загальних принципів.
Що стосується посилання відповідача на довідку банку від 14.04.2016 №Е.21.0.0.0/4-98008 про стан заборгованості за кредитним договором (т.3 а.с.105), в якій зазначено, що станом на 01.01.2019 сума позичкової заборгованості склала 100000,00 грн. та не містяться відомості щодо наявної заборгованості з винагороди банку, що, на думку відповідача, свідчить про відсутність останньої.
По-перше, як слідує з означеної довідки, остання надана на запит ПАТ "ІЦКК" від 14.04.2016, який відсутній в матеріалах справи, а тому суду не доведено яка саме інформація запитувалась відповідачем у банку.
По-друге, умовами пункту 4.6 кредитного договору, з урахуванням додаткової угоди 2016 року, визначено, що сума винагороди за користування кредитом (п. 4.5) сплачується 28.12.2016, або достроково (пп. 2.4.1).
В свою чергу, пунктом 4.13 договору, в редакції додаткової угоди 2015 року (т.1 а.с.48 - зворот) передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом здійснюються у дату встановлення нульового поточного ліміту (пп. А.2.1 - 27.01.2016) або у день дострокового повернення кредиту (п. 2.4.1).
За умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний був сплатити банку винагороду за користування кредитом 28.12.2016.
Таким чином, станом на 01.01.2016 винагорода банку ще не була нарахована, що повністю узгоджується з означеними умовами договору.
За ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Під час розгляду справи судом встановлено, що між позивачем та відповідачем на підставі кредитного договору від 20.11.2013 №4И13758И виникли зобов'язальні правовідносини, згідно з якими позивач зобов'язався надати відповідачу кредит, а відповідач, в свою чергу, зобов'язався, в тому числі, сплатити винагороду за користування кредитом.
При цьому, відповідач свої зобов'язання за договором в частині сплати винагороди банку не виконав, винагороду сплатив частково, у зв'язку з чим за ним обліковується заборгованість в сумі 3402409,97 грн., протилежного суду не доведено.
Суд дослідив поданий позивачем деталізований розрахунок банківської винагороди та встановив його відповідність погодженій сторонами формулі.
Відповідачем контррозрахунку не надано, при цьому зазначено про неможливість здійснення перевірки деталізованого розрахунку позивача, оскільки останнім, на думку відповідача, фактично не надано до суду деталізованого розрахунку, тобто арифметичної дії.
З приводу означеного суд зауважує, що порядок нарахування винагороди банку визначено умовами кредитного договору та додатковими угодами до нього, а саме - наведена відповідна формула нарахування та її складові.
В деталізованому розрахунку банку відображені показники всіх складових цієї формули, крім того, банком додатково подано до суду опис деталізованого розрахунку.
Таким чином, доводи відповідача щодо неможливості здійснити перевірку заявленої до стягнення заборгованості, а також надати власний контррозрахунок носять суб'єктивний характер.
При цьому, з метою дотримання процесуальних прав учасників провадження, за клопотанням відповідача судом оголошувалась перерва в судовому засіданні на тривалий термін для надання можливості останньому здійснити перевірку розрахунку банку.
Відтак, з огляду на встановлені законом принципи: змагальності сторін, відповідно до якого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, та вірогідності доказів, згідно з яким наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування; зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених норм чинного законодавства, дослідивши всі обставини, що мають значення для справи, надавши їм відповідну правову оцінку та врахувавши факт неналежного виконання відповідачем умов договору, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за винагородою банку за користування кредитом у розмірі 3402409,97 грн. позивачем належним чином обґрунтовані, заявлені у відповідності до вимог чинного законодавства та умов укладеного між сторонами кредитного договору, підтверджуються належними доказами, які містяться в матеріалах справи, а відтак підлягають задоволенню в цій частині.
Відповідно до ст. ст. 611, 625 Цивільного кодексу України, наслідком прострочення виконання грошового зобов'язання є право кредитора вимагати, зокрема, сплати заборгованості, з нарахованими впродовж періоду прострочення на неї 3% річних та інфляційної індексації.
Так, позивач нарахував та заявив до стягнення 526299,26 грн. 3% річних за період з 29.12.2016 по 23.02.2022 і 1849424,70 грн. інфляційних втрат за період січень 2017 - лютий 2022.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно із ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Так, у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.
Перевіривши розрахунок вимог в частині збитків від інфляції та 3% річних суд зазначає, що його здійснено арифметично правильно, а тому вимоги в цій частині підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності суд зазначає наступне.
За приписами ст.256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із ч.3 ст.267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно до п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013, частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
За змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
В даному випадку судом встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача та наявність підстав для задоволення позову у повному обсязі.
Разом з тим, судом враховується, що відповідно до пункту 5.7. договору, в редакції додаткової угоди 2014 року (т.1 а.с.35 зворот - 37), строки позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років.
Таким чином, як станом на час звернення позивача до суду із даним позовом, так і станом на дату ухвалення рішення у цій справі строк позовної давності за вимогами про стягнення винагороди банку за користування кредитом не сплинув, у зв'язку з чим підстави для задоволення заяви відповідача відсутні.
Господарський суд зазначає, що враховуючи положення ч.1 ст.9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v Finland), №37801/97, п.36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v Finland), №49684/99, п.30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
За наведеного суд вважає за необхідне відзначити, що інші доводи та міркування учасників справи судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні даної справи не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
У зв'язку із задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 13, 73-79, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" (код ЄДРПОУ 00278818, 68600, Одеська обл., м. Ізмаїл, вул. Нахімова, буд. 300) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (код ЄДРПОУ 14360570, 01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд.1Д) - 3402409 (три мільйони чотириста дві тисячі чотириста дев'ять) грн. 97 коп. заборгованості за винагородою за користування кредитом, 1849424 (один мільйон вісімсот сорок дев'ять тисяч чотириста двадцять чотири) грн. 70 коп. інфляційних втрат, 526299 (п'ятсот двадцять шість тисяч двісті дев'яносто дев'ять) грн. 26 коп. 3% річних, 69337 (шістдесят дев'ять тисяч триста тридцять сім) грн. 59 коп. судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст. 257 ГПК України.
Повне рішення складено і підписано 02 червня 2025 р.