вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63
02.06.2025р. Справа № 904/1031/25
За позовом: Керівника Криворізької центральної окружної прокуратури в інтересах держави в особі Лозуватської сільської ради, с. Лозуватка (позивач)
До: Селянського (фермерського) господарства «Людмила», с. Грузьке
Про: розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки
Суддя Васильєв О.Ю.
Без участі представників сторін
Керівник Криворізької центральної окружної прокуратури в інтересах держави в особі Лозуватської сільської ради (позивач) звернувся до господарського суду з позовом до С(Ф)Г «Людмила» (відповідач) про розірвання договору оренди земельної ділянки від 01.06.2007р. укладеного між Криворізькою районною державною адміністрацією та С(Ф)Г «Людмила» про передачу в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 1221882200:03:001:0180 загальною площею 15,49га ; та про зобов'язання С(Ф)Г «Людмила» повернути Лозуватській сільській раді земельну ділянку з кадастровим номером 1221882200:03:001:0180 загальною площею 15,49га.
В обґрунтування позову прокурор посилається на те, що відповідачем протягом тривалого часу не вжито належних заходів для приведення договору оренди у відповідність до вимог чинного законодавства щодо визначення розміру плати за водний об'єкт та перегляду орендної плати за користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим сільська рада не доотримує плату за водний об'єкт.
Ухвалою суду від 17.03.25р. відкрите провадження у справі №904/1031/25 за правилами спрощеного позовного провадження, встановленими ГПК України, без призначення судового засідання та виклику сторін - за наявними у ній матеріалами.
С(Ф)Г «Людмила» (відповідач) заперечує проти позовних вимог та вказує, що спірна ділянка не належить до комунальної власності, а вказана в якості позивача Лозуватська сільська рада не має права розпорядження нею. Спірна земельна ділянка є державною власністю, що підтверджується матеріалами судової справи, зокрема витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з якого вбачається, що власником є держава в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
Окрім того, відповідач вказує, що оскаржуваний договір оренди укладено між відповідачем та Криворізькою районною державною адміністрацією, а не органом місцевого самоврядування. Отже, права чи інтереси Лозуватської сільської ради не порушено, тому вказаний орган місцевого самоврядування не може бути позивачем у цьому спорі. Ініціювання прокуратурою позову про розірвання договору в інтересах держави в особі зазначеної сільської ради, яка не є стороною спірного договору, суперечить вимогам ст. 651 ЦК України. Стосовно сплати орендної плати за користування земельною ділянкою відповідач вказує, що у грудні 2019р. СФГ «Людмила» зверталася з листом до орендодавця - Криворізької районної державної адміністрації (КРДА) з проханням переглянути орендну плату. Не дочекавшись відповіді від КРДА, господарство в односторонньому порядку збільшило розмір орендної плати за спірну ділянку, встановивши її в розмірі, який відповідає середньому по Дніпропетровській області і який в 5-6 разів перевищує розмір орендної плати.
Керівник Криворізької центральної окружної прокуратури у відповіді на відзив зазначив, що Лозуватська сільська рада набула право на розпорядження спірною земельною ділянкою та є належним позивачем у цій справі, відповідно до п. 24 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України з дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними. Тобто Дніпропетровська ОДА вже втратила право на розпорядження спірною земельною ділянкою, а розпорядником земельної ділянки є Лозуватська сільська рада в силу закону. Окрім того, за змістом відповіді на відзив, відповідачем застосовується мінімальна ставка орендної плати при обчисленні плати за користування спірною земельною ділянкою, виходячи з положень ст. 288 Податкового кодексу України, тому твердження про підвищення плати за землю в односторонньому порядку є маніпуляцією. Отже, відповідач не може вважатися добросовісним орендарем, оскільки уклав договір без проведення нормативної грошової оцінки землі в порушення ст. 13 Закону України «Про оцінку земель», таку оцінку землі не провів з 2007р., розраховує плату за землю виходячи із середніх показників вартості землі за 1 га ріллі по області, що суттєво занижує орендну плату, та застосовує мінімальну ставку орендної плати, що свідчить про явну недобросовісність при виконанні ним зобов'язань за спірним договором.
Від С(Ф)Г «Людмила» (відповідач) надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначено, що твердження прокуратури стосовного того, що відповідач не може вважатись добросовісним орендарем, оскільки всупереч ст. 13 «Про оцінку земель» він не провів нормативну грошову оцінку землі з 2007р. є безпідставними та надуманими, оскільки ст. 13 Закону України «Про оцінку землі» не надає ані права, ані обов?язку орендарю проводити нормативну грошову оцінку землі. Відповідач не погоджується із твердженням представника прокуратури, що Лозуватській сільська рада є власником і розпорядником спірної земельної ділянки на підставі Перехідних положень ЗК України. Оскільки ним проігноровано зареєстроване відповідно до закону за державою право власності на спірну землю в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
Від Лозуватської сільської ради (позивача) жодних заяв та клопотань не надходило.
Враховуючи приписи ч. 4 ст. 240 ГПК України, у зв'язку з розглядом справи без повідомлення (виклику) учасників справи, рішення прийнято без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши подані докази, господарський суд,
01.06.07р. між Криворізькою районною державною адміністрацією (орендодавець) та С(Ф)Г «Людмила» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендодавець надає, а орендар приймає в оренду, тобто строкове володіння і користування земельну ділянку, загальною площею 15 4900га (п. 1).Переданій в оренду земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер, а саме: 1221882200:03:001:0180.
Земельна ділянка надається строком на 49 років починаючи з моменту підписання стронами цього договору та відповідної реєстрації. (п. 3.1.). Розмір орендної плати 70 грн. за 1 га в рік з урахуванням коефіцієнту індексації грошової оцінки землі згідно чинного законодавства України. Виплата орендної плати проводиться шляхом перерахування орендарем на відповідний рахунок сільської (селищної) ради на території якої розташована відповідна земельна ділянка у повному розмірі до « 01» грудня кожного поточного року. Орендна плата вноситься щомісячно. Орендар має право на дострокову виплату орендної плати згідно діючого законодавства України. (п. 4.2.). Орендна плата за земельні ділянки надані для сільськогосподарського використання переглядається один раз в три роки. (п. 4.3.). У разі необхідності розмір. порядок, строки та умови сплати орендної плати можуть змінюватись за взаємним погодженням сторін і згідно діючого законодавства. У разі визнання цього договору недійсним одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди не повертається. (п. 4.4.).
Прокурор в позовній заяві вказує, що орендарем систематично та істотно порушуються умови спірного договору - не сплачується орендна плата за користування у відповідному розмірі, що відповідно до вимог ст. 651 ЦК України є підставою для розірвання договору.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».
Відповідно до ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абз. 1 і 2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Системне тлумачення положень ч. 3-5 ст. 53 ГПК України і ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
Якщо ж суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень п. 2 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України (залишення позову без розгляду). Зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Проте процедура, передбачена абз. 3 і 4 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Тобто залишення позову прокурора без розгляду після відкриття провадження у справі стосується виключно випадків, коли прокурор правильно визначив орган, уповноважений на захист інтересів держави у спірних правовідносинах в обраний прокурором спосіб, проте не підтвердив наявності підстав для представництва інтересів держави в особі цього органу в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Верховний Суд у постановах від 25.04.18р. у справі № 806/1000/17, від 20.09.18р. у справі № 924/1237/17 виснував, що здійснення захисту неналежним чином проявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Таким чином, як невиконання, так й неналежне виконання своїх обов'язків щодо захисту інтересів держави уповноваженим суб'єктом є рівнозначними підставами для здійснення такого захисту прокурором (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 916/1329/24).
Згідно висновку, наведеного у п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Верховний Суд у постанові від 20.04.2023 у справі № 922/5002/21 звернув увагу на те, що «критерій розумності», який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначатися судом з урахуванням великого кола чинників. До таких чинників відноситься, зокрема, але не виключно, обізнаність позивача про наявність правопорушення або про можливе порушення інтересів держави та вжиті ним заходи з моменту виникнення такої обізнаності, спрямовані на захист інтересів держави. Схожі за змістом висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 07.04.21р. у справі № 913/124/10, від 08.04.21р. у справі № 925/11/19.
У постанові від 04.07.23р. у справі № 922/1394/21 Верховний Суд виснував, що у випадку якщо за обставинами справи вбачається, що відповідному органу було відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про таке порушення, але такий орган не здійснював та/або не здійснює захист порушених інтересів, то, у такому випадку вимога про надання відповідному органу «розумного строку» для самостійного реагування на порушення і, як наслідок, залишення позову прокурора без розгляду з цих підстав є проявом правового пуризму та надмірного формалізму, який порушує право на справедливий розгляд справи (див. також постанови Верховного Суду від 26.05.21р. у справі № 926/14/19, від 14.07.21р. у справі № 911/3211/19).
Суд звертає увагу на те, що 04.11.20р. здійснено державну реєстрацію речового права на зазначену земельну ділянку за власником - Дніпропетровською обласною державною адміністрацією, що стверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 18.03.25р. (а.с. 70-71). Окрім того, суд зазначає, що суб'єктом право власності на спірну земельну ділянку відповідно до інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку станом на 18.03.25р. є Дніпропетровська обласна державна адміністрація. (а.с. 72-73).
Натомість, прокурор стверджує, що він звертається з позовом в інтересах Лозуватської сільської ради , як власника земельної ділянки, у зв'язку із недоотриманням тою орендної плати за користування спірною земельною ділянкою.
Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб'єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов'язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове рішення.
Нормами Господарського процесуального кодексу України не передбачено можливості заміни позивача чи залучення особи як співпозивача.
Якщо позов пред'явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред'явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову.
У п.114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021р. у справі №761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20) зазначено: «Велика Палата Верховного Суду погоджується з позивачкою в тому, що кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити».
А тому, встановлення судом обставини звернення прокурора в інтересах неналежного позивача, тобто особи, яка не уповноважена на виконання функцій держави у спірних правовідносинах, має процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідного позову.
Відтак, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, а саме інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 18.03.25р., інформацією Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 18.03.25р., що прокурором не надано належних доказів переходу прав власника земельної ділянки від держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації до органу місцевого самоврядування - Лозуватської сільської ради.
Окрім того, суд звертає увагу прокурора на ту обставину, що відповідно до листа вих. №1442/0/2-25 від 16.04.25р. Лозуватською сільською радою поступово вживаються заходи для перереєстрації всіх земельних ділянок, які перейшли із державної у комунальну власність згідно з положеннями п. 24 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України. Доказів перереєстрації Лозуватською сільською радою права власності на спірну земельну ділянку матеріали справи не містять.
Якщо позов пред'явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред'явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову. Це є самостійною підставою для відмови в позові. Вказані правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.07.20р. у справі № 910/10647/18, від 08.10.19р. у справі № 916/2084/17.
Встановивши обставини звернення з позовом неналежного позивача, суд повинен відмовити в задоволенні такого позову, не розглядаючи його по суті позовних вимог, оскільки у випадку наступного звернення до суду належного позивача можуть бути встановлені певні фактичні обставини у первісно поданому позові без участі належної сторони спору (правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 17.04.18р. у справі № 910/3433/17).
Враховуючи вищевикладені приписи чинного законодавства та ту обставину , що зазначена в якості позивача Лозуватська сільська рада не є власником спірної земельної ділянки, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.18р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що обґрунтованість позовних вимог прокуратури не доводиться матеріалами справи, а тому в позові слід відмовити .
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 73-79, 86, 91, 129, 185, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, господарський суд, -
В задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, судові витрати покласти на прокурора.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України рішення складено та підписано без його проголошення 02.06.25р.
Відповідно до вимог ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до вимог ст. 257 ГПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя Васильєв О.Ю.