26 травня 2025 року м. Харків Справа №922/477/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,
позивача (в режимі відеоконференції) - Валявська О.О. (самопредставництво), наказ №373 від 01.09.2025 року, довіреність №02/01/25 від 02.01.2025 року;
відповідача - Чуб С.В. (адвокат), свідоцтво серія ДН №5093 від 25.07.2018 року, ордер серія АХ№1262673 від 26.05.2025 року;
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» (вх.№973Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року у справі №922/477/25,
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А», м.Кропивницький, Кіровоградська область,
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал», с. Веселе, Харківська область,
про стягнення 13508235,20 грн,-
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» звернулось до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал», в якій просило суд стягнути з відповідача за договором поставки № 4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року 13508235,20 грн, з яких 8993596,28 грн основний борг за отриманий та не оплачений товар (з урахуванням курсової різниці), 1114834,94 грн пеня, 1888035, 73 грн штраф, 1511768,25 грн 36% річних. Також просив покласти на відповідача витрати зі сплати судового збору.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року у справі №922/477/25 (повний текст складено та підписано 07.04.2025 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 07.04.2025 року, суддя Хотенець П.В.) позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» (62420, Харківська область, Харківський район, село Веселе, вул. Сонячна, буд. 4, код ЄДРПОУ 34630924) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» (25014, Кіровоградська область, м. Кропивницький, вул. Перша Виставкова, буд. 29М, код ЄДРПОУ 39374096) 7330531,90 грн, з яких: 7108019,78 грн основний борг за отриманий та не оплачений товар (з урахуванням курсової різниці), 100000,00 грн пеня, 122512,12 грн 3% річних та 109957,98 грн судового збору.
Вирішено надати Товариству з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» (62420, Харківська область, Харківський район, село Веселе, вул. Сонячна, буд. 4, код ЄДРПОУ 34630924) відстрочку виконання рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року по справі №922/477/25 на один рік до 01.04.2026 року.
В решті позову відмовлено.
Позивач з вказаними рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить:
- скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року у справі №922/477/25 в частині відмови у задоволенні позовних вимог на суму 6177703,30 грн та надання відстрочки виконання рішення на один рік - до 01.04.2026 року; розподілу судових витрат, а саме стягнення судового збору в пропорційному розмірі;
- прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції, рішення прийнято без дослідження поданих позивачем доказів. Відповідач безпідставно визначає суму основного боргу за специфікацією №1 від 21.02.2023 року до договору №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року у розмірі 6826483,24 грн, посилаючись на загальну здійснену ним оплату в межах договору у розмірі 3912414,76 грн. Позивач вказує, що в межах договору було укладено декілька специфікацій, а отже і постановок. У той час саме за специфікацією №1, що є предметом даного судового провадження було сплачено суму лише у розмірі 2740178,64 грн, решта коштів у розмірі 1171963,12 грн здійснена за іншими специфікаціями та поставками, які не входять до предмету позову у даній справі. Так позивач двічі подавав до суду докази на спростування доводів відповідача щодо здійсненої ним оплати в сумі 3912141,76 грн, проте суд їх долучив до матеріалів справи і не надав їм оцінки.
Позивач вказує, що до суду першої інстанції був наданий розрахунок курсової різниці, однак в оскаржуваному рішенні будь-яких обґрунтувань щодо визначення розміру курсової різниці судом не надано. Визначаючи суму курсової різниці в розмірі 281 536,54 грн, суд не обґрунтував її розрахунок, не навів джерел визначення відповідних курсів, не спростував розрахунок позивача і взагалі не надав йому жодної правової оцінки.
Апелянт звертає увагу, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що умови договору, які передбачають одночасне нарахування пені та штрафу за порушення строків оплати товару, є такими, що суперечать положенням ст. 61 Конституції України. При цьому суд безпідставно послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 року у справі №910/12876/19. Зокрема, казана правова позиція Великої Палати, навпаки, підтверджує допустимість застосування комплексної відповідальності - пені та штрафу, якщо це прямо передбачено договором. Суд повинен був врахувати, що сторони договору погодили конкретний механізм відповідальності, який передбачає накладення штрафу за перевищення строків прострочення, окрім щоденної пені.
Крім того судом зменшено розмір пені та відсотки річних з 36% до 3% і таке рішення прийнято суто на переконання суду, не містить належного підґрунтя і просто дублює заявлені відповідачем вимоги у відзиві. Звертає увагу, що відповідачем не було надано належних і допустимих доказів на підтвердження виключності випадку та обставин, з якими законодавець пов'язує як можливість зменшення штрафних санкцій так і можливість надання відстрочки виконання рішення.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 29.04.2025 року відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» на рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року у справі №922/477/25. Встановлено строк протягом якого відповідач має право подати до суду відзив на апеляційну скаргу, а також встановлено строк протягом якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/477/25.
Вказана ухвала була направлена та доставлена сторонам у справі засобами електронного зв'язку через підсистему Електронний суд до електронного кабінету користувача 30.04.2025 року.
02.05.2025 року матеріали справи №922/477/25 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
Від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№6048 від 14.05.2025 року), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення норм матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Як вказує відповідач суд першої інстанції належним чином дослідив усі докази подані в межах, встановленого процесуальним законодавством строку. З боку позивача мало місце подання доказів у справі з порушенням норм процесуального права, а саме строку без будь-яких поважних причин, що виключає можливість їх прийняття і надання оцінки. Розрахунок суми боргу повністю відповідає як умовам договору, так і формулі розрахунку, здійсненому самим позивачем. Різні значення курсової різниці виникли виключно через різну базу нарахування, зменшення якої детально обґрунтовано позивачем.
Вважає, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини щодо зменшення заявлених до стягнення річних та пені, а також підстав для надання відстрочки виконання рішення. Звертає увагу, що відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові у справі №465/5653/15-ц від 30.10.2024 року, то згідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, їх одночасне застосування за одне й те саме порушення, суперечить положенням статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду у справі №359/4630/19 від 11.08.2023 року, №756/15896/18
Позивач надав відповідь на відзив (вх.№6304 від 19.05.2025 року), в якому наполягає на тому, що під час подання доказів порушень не було. Так, позивач при поданні позову не мав на меті подання відповідних документів, з метою об'єктивного відображення реальності ситуації. У той час, відповідна необхідність виникла лише після того, як відповідач в своєму відзиві на позовну заяву зазначив, що його зобов'язання виконано не на 2039019,38 грн, а на 3912141,76 грн. З метою спростування такої позиції, задля об'єктивного роз'яснення ситуації з відповіддю до відзиву були надані докази по справі. Відхиляє посилання відповідача на відсутність повідомлення про збільшення ціни у зв'язку з зростанням курсової різниці, оскільки таке повідомлення не передбачено підписаним сторонами договором та жодним документом чи домовленостями. Натомість положення договору та специфікацій передбачаються таку зміну ціни в сторону її збільшення. Також вказує, що у справі відсутні належні докази, що підтверджують невідповідність розміру заявлених позивачем штрафних санкцій наслідкам порушення. Необґрунтованими вважає посилання відповідача на відсутність збитків зі сторони позивача, оскільки наявність збитків, у тому числі у формі інфляційних втрат, втраченої вигоди або недоотриманого доходу, додаткових витрат є наслідком прострочення виконання зобов'язання з боку відповідача, і не потребує окремого доведення відповідно до чинного законодавства України. Посилання відповідача на незадовільний фінансовий стан є бездоказовим та не може бути підставою для звільнення його від відповідальності за порушення умов договору.
У судовому засіданні 26.05.2025 року представник позивача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги і наполягав на її задоволенні. Представник відповідача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).
Так, 16.02.2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» (продавець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» (покупець, відповідач у справі) укладено договір поставки №4756/23/П/ВРКГС, відповідно до якого продавець зобов'язався передати, а покупець прийняти та оплатити посівний матеріал, засоби захисту рослин (ЗЗР), добрива.
За договором продавець зобов'язувався передати у власність покупця товар, а покупець зобов'язувався перерахувати на розрахунковий рахунок продавця грошові кошти за товар у строки та розмірі, визначені в специфікаціях до договору.
Матеріали справи свідчать про те, що продавцем було передано товар на суму 173891,90 доларів США та 57694,05 Євро, еквівалент в гривні на момент підписання специфікації №1 становив 8699605,62 грн.
Товар було прийнято покупцем, що підтверджується видатковими накладними №/02/00801 від 24.02.2023 року, №/03/01150 від 13.03.2023 року, №/04/02612 від 24.04.2023 року та №/06/00430 від 05.06.2023 року, які підписані повноважними представниками обох сторін договору і скріплені печатками.
У специфікації №1 від 21.02.2023 року сторонами було погоджено наступний порядок оплати поставленого товару: 11,49%, що складає в гривні 1000000,00 грн - в строк до 28.02.2023 року; 88,51%, що складає в гривні 7699605,62 грн - в строк до 27.03.2023 року.
У зв'язку із простроченням оплати товару, неможливістю здійснення своєчасного розрахунку покупцем та із урахуванням положень пункту 3.4 договору, сторони погодили здійснити дооцінку товару із пролонгацією строків оплати.
18.04.2024 року сторонами укладено додаткову угоду до договору поставки №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року, якою закріплено загальну грошову суму зобов'язання покупця в розмірі 10797478,88 грн, нові строки та умови оплати, а саме: 11,11%, що складає в гривні 1200000,00 грн - в строк до 21.04.2023 року; 0,93%, що складає в гривні 100000,00 грн - в строк до 08.03.2024 року; 87,96%, що складає в гривні 9497478,88 грн - в строк до 05.08.2024 року.
Крім того, 18.04.2024 року сторонами складено акт перегляду ціни до договору поставки №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року, яким встановлено збільшення вартості товару за специфікацією №1 на 2039019,38 грн, тобто до 10738625,00 грн.
Вказані документи містять різну ціну товару, у зв'язку з чим погодженим вважається документ, підписаний сторонами пізніше, відповідно до інформації про час накладання підпису, - акт перегляду ціни.
Як зазначає позивач, Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» у встановлені строки не здійснено повної оплати за поставлений товар, що стало підставою для звернення до суду з позовом у даній справі про стягнення з відповідача заборгованості за поставлений товар, штрафних санкцій та відсотків річних за порушення виконання зобов'язань за договором.
Статтею 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару; договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Дослідивши умови договору поставки №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року, то вказаний договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу до якого повинні застосовуватись положення Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, а також положення параграфу 1, 3 глави 54 Цивільного кодексу України.
Згідно статті 526 Цивільного кодексу України та частини 1 статті 193 Господарського кодексу України, зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Приписами статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу, України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Згідно статей 526 та 525 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено законом або договором.
Позивач стверджує, що ним поставлено товар на суму 173891,90 доларів США та 57694,05 Євро, еквівалент в гривні на момент підписання специфікації №1 становив 8699605,62 грн, що не заперечується відповідачем та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами.
Позивач також стверджує, що товар було сплачено Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» лише частково в розмірі 2740178,64 грн.
У той час, у відзиві на позовну заяву відповідачем вказано та надано докази оплати товару на загальну суму 3912141,76 грн, а саме: платіжні доручення від 21.04.2023 року на суму 1200000,00 грн, від 19.05.2023 року на суму 42793,00 грн, від 09.06.2023 року на суму 51665,34 грн, від 13.06.2023 року на суму 58145,30 грн, від 22.09.2023 року на суму 171170,36 грн, від 22.09.2023 року на суму 232581,22 грн, від 13.10.2023 року на суму 206661,34 грн, від 08.11.2023 року на суму 408946,56 грн, від 08.03.2024 року на суму 100000,00 грн, від 23.08.2024 року на суму 40178,64 грн, від 09.09.2024 року на суму 200000,00 грн, від 20.09.2024 року на суму 50000,00 грн, від 04.10.2024 року на суму 100000,00 грн; від 08.11.2024 року на суму 50000,00 грн, від 30.12.2024 року на суму 500000,00 грн, від 16.01.2025 року на суму 500000,00 грн.
Позивач зазначає, що оплати здійснені за платіжними дорученнями від 19.05.2023 року в сумі 42793,00 грн, від 09.06.2023 року в сумі 51665,34 грн, від 13.06.2023 року в сумі 58145,30 грн, від 22.09.2023 року в сумі 171170,36 грн, від 13.10.2023 року в сумі 232581,22 грн, від 13.10.2023 року в сумі 206661,34 грн, від 08.11.2023 року в сумі 408946,56 грн (загальний розмір 1171963,12 грн) не мають відношення до даного судового спору. Зокрема позивач вказує, що відповідні кошти були сплачені за поставку товару за специфікацією №2 від 21.04.23 року, №3 від 09.06.2023 року, №4 від 13.06.23 року до договору поставки №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року (копії додаються), а також згідно видаткової накладної №/06/02615 від 26.06.2023 року.
Досліджуючи платіжні доручення, судом першої інстанції встановлено, що в них міститься призначання платежу з посиланням на договір №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року, за яким стягується заборгованість у даній справі. Будь-яких інших визначень щодо інших обставин немає.
Так, при поданні позовної заяви позивачем заявлено, про поставку товару на загальну суму 8701159,26 грн, що підтверджено доданими до позовної заяви доказами. У свою чергу відповідачем у поданні відповіді на відзив вказано, що товар було оплачено в загальній сумі 3912141,76 грн, що також підтверджено доказами.
Колегія суддів допускає наявність поставки за договором №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року за іншими специфікаціями, зокрема №2, №3 та №4. У той час, які підстави не приймати платежі за договором №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року за поставками за специфікацією №1, яка була складена та товар за яким поставлено раніше ніж за наступними специфікаціями, позивач не наводить. Враховуючи принцип темпоральності, то слід вважати, що платежі відповідачем вчинено за договором №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року (у зв'язку з відсутністю позначення більш конкретного визначення) в рахунок виконання зобов'язання, що виникло першим, наразі це за специфікацією №1.
Суд першої інстанції з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, дослідивши долучені докази на предмет вірогідності, керуючись принципами диспозитивності та змагальності, суд прийшов правомірного висновку про оплату товару в розмірі 3912141,76 грн у зв'язку з чим заборгованість за поставлений товар за договором з урахуванням курсової різниці становить 710019,78 грн.
Колегія суддів Східного апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідач в порушення умов договору та норм чинного законодавства не виконав взяті на себе зобов'язання з оплати за товар, у зв'язку з чим в останнього виникла заборгованість перед позивачем саме у розмірі 7108019,78 грн. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що вимога про стягнення суми заборгованості за договором у розмірі 7108019,78 грн є обґрунтованою, матеріалами справи підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.
Частина 1 ст.612 Цивільного кодексу України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
Стаття 230 Господарського кодексу України встановлює, що штрафні санкції це господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пунктом 8.5 договору передбачено, що в разі невиконання покупцем договірних зобов'язань, щодо оплати за отриманий товар, останній несе відповідальність у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки від суми боргу за кожен день прострочення, а також, у разі прострочення до 7 днів, штраф у розмірі 5% (п'яти) процентів від суми несплаченого боргу, від 8 до 14 днів - 10 (десяти) процентів від суми несплаченого боргу, та на строк, більший 14 днів, - 20 (двадцять) процентів від суми несплаченого боргу.
Як зазначає позивач, відповідачем одночасно порушено строк оплати товару та порушено строк оплати товару більше ніж на 14 днів, а тому у своїх позовних вимогах просить стягнути з відповідача як пеню так і штраф.
У той час, з таким тлумаченням не можна погодитись, оскільки фактично відповідачем здійснено одне порушення - не оплачено товар, на умовах та у строки узгоджені сторонами у договорі.
За таких обставин вимоги про притягнення відповідача до відповідальності як за порушення строків поставки (не поставку товару в узгоджені сторонами строки), так і за не поставку товару в цілому не відповідає приписам ст.61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові у справі №465/5653/15-ц від 30.10.2024 року, відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, їх одночасне застосування за одне й те саме порушення, суперечить положенням статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі №359/4630/19 від 11.08.2023 року.
Враховуючи той факт, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» вчинило одне правопорушення - не оплатило поставлений товар у встановлені законом строки, притягнення відповідача до відповідальності одночасно за порушення строків оплати та порушення строків оплати більше ніж на 14 днів, суперечить положенням ст. 61 Конституції України та принципу верховенства права, що включає себе принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми.
Таким чином, судом правомірно та обґрунтовано відмовлено у позовних вимогах щодо стягнення із відповідача штрафу за прострочення оплати товару більше ніж на 14 днів.
Як свідчать матеріали справи Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» не оплатило поставлений товар, натомість, як вже встановлено, при поданні позовної заяви невірно встановлено розмір заборгованості за договором поставки № 4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року, що є наслідком вірний розрахунок штрафних санкцій - пені.
При цьому, досліджуючи викладений у позовній заяві розрахунок пені незрозуміло визначені періоди прострочення та база нарахування. Так, прострочення мало місце з 06.08.2024 року у той час у розрахунку невірно відображена сума заборгованості щодо якої здійснюється розрахунок, а визначаючи періоди позивач не змінює базу нарахування незважаючи на наявність з боку боржника оплат.
Відповідача у відзиві на позовну заяву зазначав, що заявлений розмір штрафних санкцій є надмірним та не відповідає обставинам справи та з посиланням на положення ч.1 ст.233 Господарського кодексу України, ч.2 ст.551 Цивільного кодексу України просив його зменшити.
Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що в силу приписів статті 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно з ч.3 ст. 551 Цивільного кодексу України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що зменшення розміру заявленої до стягнення пені та штрафу є правом суду, а за відсутності переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені та штрафу.
У постанові від 23.03.2021 року у справі №921/580/19 Верховний Суд вказує, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності в законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
При цьому, виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (пені) до її розумного розміру (постанова Верховного Суду від 30.03.2021 року у справі №902/538/18).
Нормами законодавства України не визначено розмір, на який суд може зменшити неустойку, а тому при вирішенні цього питання суди мають забезпечувати дотримання балансу інтересів сторін у справі з урахуванням правового призначення неустойки.
У постанові від 16.03.2021 року у справі №922/266/20 Верховний Суд зазначає, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним із принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Неустойка спрямована на забезпечення компенсації майнових втрат постраждалої сторони. Для того, щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було би передбачити.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за неналежне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника.
Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів.
Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що судова практика щодо застосування вказаних норм Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України наразі є усталеною (див. зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18, Верховного Суду від 14.04.2021 у справі №923/587/20, від 01.10.2020 у справі №904/5610/19, від 02.12.2020 у справі №913/698/19, від 26.01.2021 у справі №922/4294/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 19.01.2021 у справі №920/705/19, від 27.01.2021 у справі №910/16181/18, від 31.03.2020 у справі №910/8698/19, від 11.03.2020 у справі №910/16386/18, від 09.07.2020 у справі №916/39/19, від 08.10.2020 у справі №904/5645/19, від 14.04.2021 у справі №922/1716/20, від 13.04.2021 у справі №914/833/19, від 22.06.2021 у справі №920/456/17) і відповідно до неї при визначення розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):
- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але ГК України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов'язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як ЦК України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;
- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;
- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов'язане з цим клопотання;
- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;
- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;
- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;
- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно статті 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Тобто, при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 Господарського кодексу України та статті 551 Цивільного кодексу України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.
При цьому, суд не зобов'язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення штрафних санкцій. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236-238 Господарського процесуального кодексу України).
Такий висновок міститься, зокрема у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 року у справі №916/878/20.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Зазначене свідчитиме про дотримання справедливого балансу інтересів сторін, не призведе до порушення засад розумності, справедливості та добросовісності, не стане для відповідача надмірним та несправедливим фінансовим тягарем. Відтак, необхідність зменшення заявленого до стягнення розміру штрафу у даному разі не може свідчити про нівелювання мети існування неустойки як відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
Позивачем не надано до матеріалів справи доказів заподіяння збитків невиконанням відповідачем зобов'язань за договором, крім того, суд враховує, що, як заявлено позивачем, ним було поставлено товар на суму 8701159,26 грн, 3912141,76 грн з яких вже сплачено відповідачем. У подальшому сторонами погоджено збільшити вартість вже поставленого товару, саме у зв'язку з порушенням строку оплати товару.
Тобто, заявлена позивачем до стягнення сума 13508235,20 грн майже втричі перевищує розмір несплаченої вчасно відповідачем ціни товару.
Крім того, суд приймає до уваги твердження відповідача, що останній є юридичною особою, що здійснював господарську діяльність з вирощування зернових культур на території Харківської області.
Території, де знаходилося підприємство, були тимчасово окуповані Російською Федерацією в період з 24.02.2022 року по 12.09.2022 року, там велися активні бойові дії, що вбачається, зокрема, із Переліку територіальних громад, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022 року.
Під час розгляду справи №922/1256/24 Господарським судом Харківської області було встановлено, що комплекс будівель, що знаходиться за тією ж адресою, що і орендоване приміщення млину, внаслідок військової агресії Російської Федерації було пошкоджено артилерійським обстрілом, частково знищено ангари, зруйновано будівлі та знищено товарно-матеріальні цінності. Також встановлено, що у зв'язку з воєнною агресією РФ, стало неможливе здійснення сільськогосподарського виробництва на території Веселівської сільської ради Харківського району. Суборендар - Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Труд.Земля.Капітал» - протягом 2022-2023 років не здійснювало сільськогосподарські роботи на землях, що були передані йому на правах суборенди, з причин, за які суборендар не відповідає. Після деокупації відповідних територій земельні ділянки залишаються непридатними для ведення сільськогосподарського виробництва.
Наразі суд першої інстанції враховував поведінку відповідача, ступінь виконання ним зобов'язання, вид діяльності відповідача, а також виконання ним своїх зобов'язань за договором в умовах воєнного стану в країни, що в свою чергу дійсно могло впливати на спроможність оплатити товар відповідачем.
Нормами чинного законодавства України не визначено розмір, на який суд може зменшити неустойку, а тому при вирішенні цього питання суди мають забезпечувати дотримання балансу інтересів сторін у справі з урахуванням правового призначення неустойки.
Конституційний Суд України в рішенні від 11.07.2014 року №7-рп/2013 у справі №1-12/2013 сформував правову позицію, що наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
У постанові від 24.02.2021 року у справі №924/633/20 Верховний Суд зазначає, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призвести до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора (така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18).
Водночас, суд бере до уваги, що застосування штрафних санкцій у вигляду пені спрямовано перш за все на покарання за допущене правопорушення. При цьому, суд приймає до уваги, що пеня є лише санкціями за невиконання грошового зобов'язання, а не основним боргом, а тому збільшувати на цих платежах свої доходи позивач не може.
З аналізу вищевикладеного слідує, що у даному випадку стягнення пені з відповідача не виконує своєї основної мети, а саме стимулювання боржника до виконання основного грошового зобов'язання, та з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум штрафних санкцій, зокрема у вигляді пені за несвоєчасну оплату товару, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, суд вважає цілком справедливим висновок про пропорційність і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, обмеження розміру пені у 100000,00 грн.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вказана стаття визначає відповідальність за порушення грошового зобов'язання та її приписи підлягають застосуванню у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру. Відповідно такі додаткові зобов'язання є заходами відповідальності за порушення основного зобов'язання, у тому числі, коли має місце прострочення виконання основного зобов'язання.
Річні за своїми ознаками є платою за користування чужими коштами в цей період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою є самостійним способами захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.
Сплата процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права і інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Пунктом договору передбачено, що у разі невиконання покупцем зобов'язань щодо оплати отриманого товару, покупець, відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, сплачує на користь продавця крім суми заборгованості 36% річних.
Отже, позивачем заявлено до стягнення відсотки річних, що у 12 разів перевищують визначений законом розмір і фактично є такою ж господарською санкцією.
Великою Палатою Верховного Суду у справі №902/417/18 (від 18.03.2020 року) зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України. Про зазначене вказала й Об'єднана палата Касаційного господарського суду в ухвалі від 23.05.2024 року зі справи №910/2440/23.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 року у справі №910/14524/22 звернула увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
Зваживши на фактичні обставини спору, приймаючи до уваги інтереси обох сторін, враховуючи важливість збереження господарської діяльності відповідача, відсутність будь-яких доказів, які б свідчили про погіршення фінансового стану, ускладнення в господарській діяльності чи завдання позивачу збитків саме в результаті порушення відповідачем умов договору поставки №4756/23/П/ВРКГС від 16.02.2023 року відсутність в діях відповідача прямого умислу, спрямованого на порушення зобов'язання, наявність і реалізація права позивача на отримання курсової різниці, з огляду на приписи статей 253, 509, 525, 526, 549, 551, 610, 611, 627, 629 Цивільного кодексу України та статей 231-233 Господарського кодексу України, спираючись на принципи справедливості та розумності, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про доцільність зменшення відсотків річних до 3%, що становить 122512,12 грн.
При поданні відзиву на позовну заяву відповідачем заявлено клопотання про надання відстрочки виконання рішення суду на один рік з дати ухвалення рішення.
В обґрунтування заявленого клопотання відповідач зазначає, що через військову агресію Російської Федерації з 2022 року зазнав труднощів у провадженні господарської діяльності, пов'язаних з тим, що орендовані земельні ділянки на території Харківської області, що використовувалися підприємством для вирощування зернових було окуповано ворожими військами, забруднено вибухонебезпечними снарядами, що в свою чергу унеможливило виробництво і, відповідно, отримання прибутку товариством. Вказані обставини підтверджує рішеннями суду, що набрали законної сили. Відповідач зазначав, що продовжує докладати зусиль для відновлення господарської, проте, для такого відновлення потрібен час, а стягнення великої суми грошових коштів одразу після набрання рішенням законної сили унеможливить подальше відновлення підприємства і призведе до його банкрутства.
Відповідно до ч.1 ст.239 Господарського процесуального кодексу України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Згідно ст.331 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: ступінь вини відповідача у виникненні спору; стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо. Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Суд зазначає, що відстрочення виконання рішення спрямоване на забезпечення повного виконання рішення суду та є допоміжним процесуальним актом реагування суду на перешкоди, які унеможливлюють або ускладнюють виконання його рішення.
Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, тощо.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 року по справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина «судового розгляду». У рішенні від 17.05.2005 року по справі «Чижов проти України» (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії §1 ст.6 Конвенції.
Затримка у виконанні рішення може бути виправдана за виняткових обставин. Але затримка не повинна бути такою, що позбавляє сутності право, яке захищається пунктом 1 статті 6 Конвенції («Іммобільяре Саффі проти Італії», заява №22774/93, §74, ЄСПЛ 1999-V).
Колегія суддів відзначає, що законодавець у будь-якому випадку пов'язує відстрочення виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, виключними обставинами, що ускладнюють виконання судового рішення. Тобто підставою для відстрочення виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк, встановлений судом.
За висновками Конституційного Суду України, викладеними в рішенні від 26.06.2013 року №5-пр/2013 у справі №1-7/2013 підставою для застосування відстрочки (розстрочки) виконання судового рішення є наявність об'єктивних обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення в установлені процесуальним законодавством строки. Зокрема, до таких обставин належать скрутне матеріальне становище боржника, наявність загрози банкрутства юридичної особи боржника, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо. Розстрочення чи відстрочення виконання рішення суду має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників.
Межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом. Обставини, які зумовлюють надання розстрочки виконання рішення суду повинні бути об'єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення.
Господарським процесуальним кодексом України не визначено переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнення його виконання, у зв'язку з чим суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами статті 86 вказаного Кодексу, і за наявності обставин, які істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, господарський суд має право відстрочити виконання рішення, ухвали, постанови.
Правовий аналіз статей 239 та 331 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду. При вирішенні питання про можливість відстрочення виконання рішення, суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених сум, зокрема, із розміром збитків, враховує інтереси обох сторін. Необхідною умовою задоволення заяви про відстрочення виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, господарські суди повинні досліджувати та оцінювати доводи та заперечення як позивача, так і відповідача, а також дотримуватися розумного строку відстрочення.
Дійсно, здійснюючи підприємницьку діяльність, відповідач повинен самостійно нести всі ризики: як щодо дотримання норм чинного законодавства України, так і щодо належного виконання добровільно взятих на себе договірних зобов'язань, а також самостійно нести юридичну відповідальність за допущені у своїй діяльності правопорушення.
У той же час необхідно врахувати вид діяльності відповідача, його розташування, прийняти до уваги ту обставину, що відповідач істотно постраждав від агресії Російської Федерації і відновлює свою господарську діяльність, направлену на вирощування сільськогосподарських культур.
Строк відстрочення, який просить надати відповідач, відповідає дозволеному ч.5 ст.334 Господарського процесуального кодексу України .
На державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як у теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 року у справі «Чижов проти України», заява №6962/02). За практикою Європейського суду з прав людини в окремих справах проти України було встановлено, що короткі затримки, менші ніж один рік, не вважаються настільки надмірними, щоб піднімати питання про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції («Корнілов та інші проти України», заява №36575/02, ухвала від 07.10.2003 року).
Строк відстрочення виконання рішення у цій справі, який просить надати відповідач, не може бути визнаний надмірним і не розглядається як такий, що суперечать вимогам розумного строку, передбаченого статтею 6 Конвенції.
З огляду на матеріали справи, аргументи сторін та подані ними докази, виходячи з принципів розумності та справедливості, враховуючи інтереси як боржника, так і стягувача, а також те, що рішення суду є обов'язковим до виконання та має бути виконане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення заяви відповідача про відстрочку виконання судового рішення строком на один рік з дати ухвалення рішення.
При цьому, надання відстрочки виконання рішення наразі додатково та позитивне вплине на виконання рішення, оскільки передбачає можливість відповідачу акумулювати ресурси, додатково запустити потужності щодо підприємницької діяльності та вчинити дії для виконання зобов'язання перед позивачем, який перш за все в цьому заінтересований.
Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів зазначає, що апелянтом по даній справі всупереч приписів ст. 73, 74, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження своєї позиції по справі. Зокрема, судом першої інстанції під час розгляду справи була досліджена сума боргу так і заявлена до стягнення курсова різниця у сукупності з сумою за товар. Відсутність окремого висновку в рішенні щодо курсової різниці не свідчить про те, що судом така обставина не досліджувалась. Зменшення пені та річних входить до дискреційних повноважень суду, якими він скористався і мотивував свої висновки. Незгода сторони з такими висновками не є беззаперечною обставиною для їх скасування.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Колегія суддів звертає увагу, що аргументи були почуті, враховані апеляційним судом, при цьому зазначає, що оскаржене рішення є вмотивованим, місцевим судом зазначено з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтуються його висновки, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Хаджинастасиу проти Греції»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року у справі №922/477/25 має бути залишене без змін.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-79, 126, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агроресурс-А» залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 року у справі №922/477/25 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 30.05.2025 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук