28 травня 2025 року № 320/17958/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Кочанова П.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Київської обласної прокуратури, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Київської обласної прокуратури в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньої місячної заробітної плати у сумі 21 786,79 грн.,
- стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середньої місячної заробітної плати у сумі 21 786,79 грн.,
- стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (виплати вихідної допомоги) за шість місяців, починаючи з 22 квітня 2020 року, виходячи із розрахунку середньоденної заробітної плати 1 062,77 грн, у сумі 133 909,02 грн.
Позовна заява обґрунтована посиланнями на наявність правових підстав для стягнення з відповідача відповідних коштів. Позивач зазначає, що відповідач безпідставно не виплатив їй вихідну допомогу, посилається при цьому на положення Кодексу законів про працю України, які вважає спеціальними в частині правового регулювання відповідного питання.
Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 320/17958/24 та у зв'язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Кочановій П.В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду міста Києва від 08 травня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 320/17958/24, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами (письмове провадження).
Відповідач у відзиві на позовну заяву позовні вимоги не визнав, просив відмовити у задоволенні позову, мотивуючи тим, що відповідно до пункту 7 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 №113-1Х прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у регіональних та місцевих прокуратурах, можуть бути переведені на посаду в обласних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому розділом ІІ відповідного Закону.
Тобто, Законом від 19.09.2019 №113-IX введено у дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, яким передбачено умови для подальшого проходження прокурором служби в органах прокуратури, а саме:
- подача заяви Генеральному прокурору про переведення та про намір у зв'язку з цим пройти атестацію (тобто волевиявлення прокурора про продовження роботи в органах прокуратури);
- успішне проходження атестації.
Закон України від 19.09.2020 №113-IX пов'язує звільнення з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» не з рішеннями про ліквідацію, реорганізації органу прокуратури чи скороченням кількості прокурорів органу прокуратури, а насамперед з процедурою проходження прокурорами атестації, як складовою частиною процесу реформування органів прокуратури, введеного в дію Законом України від 19.09.2020 №113-IX.
Підставою звільнення позивача на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» стало рішення №265 кадрової комісії № 2 від 09.04.2020 року про неуспішне проходження позивачем атестації.
Тобто Законом України «Про прокуратуру», який передбачає інший порядок звільнення, ніж Кодекс законів про працю України, у разі звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», не передбачена виплата вихідної допомоги.
Отже, положення ст.44 Кодексу законів про працю України у даному випадку застосуванню не підлягають, оскільки норми Закону від 19.09.2020 №113-1X, який є спеціальним, мають застосовуватися імперативно, а тому захист прав позивача у спосіб, у який він просить суд, не відповідає вимогам цього Закону.
Враховуючи зазначене, представник відповідача просив відмовити у задоволенні адміністративного позову.
У відповіді на відзив позивачем зазначено, що вихідна допомога є мінімальною державною гарантією в оплаті праці і складовою змісту права на працю.
При цьому, зазначає, що оскільки підстава звільнення за п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» аналогічна за змістом підставі звільнення за п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, при звільненні позивача з посади та з органів прокуратури, відповідач був зобов'язаний виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України.
На думку ОСОБА_2 твердження відповідача про те, що за приписами ч. 5 ст. 40 К3пП України, Закону №1697-VII та Закону №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-ІХ) не підлягають застосуванню положення ст. 44 КЗпП України до прокурорів, які звільняються з органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» - безпідставні та не відповідають нормам чинного законодавства, суперечать судовій практиці.
Вважає, що КЗпП України не встановлює можливості обмеження застосування ст. 44 Кодексу законів про працю України до окремих категорій працівників.
Спеціальним законом також не встановлено, що на прокурорів, звільнених за п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» не поширюється положення законодавства щодо виплати вихідної допомоги (ст. 44 КЗпП України).
Такого обмеження не встановлено ані Законом України «Про прокуратуру», ані Законом №113-IX.
Доводи Київської обласної прокуратури про те, що ОСОБА_1 звільнено за п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» виключно на підставі рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, без факту реорганізації, ліквідації чи скорочення кількості прокурорів органу прокуратури та у зв'язку з чим у відповідача не виникло обов'язку виплатити позивачу вихідну допомогу, є необґрунтованими.
Крім того, позивачем зазначено, що саме з вини відповідача їй не була виплачена вихідна допомога, а тому відповідно до вимог чинного законодавства остання має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, наказом прокуратури Київської області від 17.04.2020 року № 152 к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Київської області, на якій перебувала тимчасово на період відпустки ОСОБА_3 для догляду за дитиною до досягненню нею трирічного віку, та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII) з 22 квітня 2020 року.
Цим же наказом зобов'язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку провести розрахунок з позивачем.
Листом Київської обласної прокуратури від 10.01.2024 року № 27-9вих-24 підтверджено, що ОСОБА_2 не виплачено вихідну допомогу при звільненні.
Вважаючи таку невиплату протиправною, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру».
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-ІХ, який набрав чинності 25.09.2019, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
Зокрема, згідно з п. 6 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».
За приписами п. 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Згідно з підпунктом 1 п. 19 розділу II Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання ним чинності займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію або у разі неуспішного проходження атестації.
Згідно з підп. 2 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органі прокуратури» № 113-IX від 19.09.2019 прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.
Відповідно до пункту 9 частини 1статті 51 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-IX від 19.09.2019статтю 51 Закону України «Про прокуратуру» доповнено частиною п'ятою, згідно з якою на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Згідно статті 1 Кодексу законів про працю України, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.
За приписами пункту 1 частини 1статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-IX від 19.09.2019 статтю 40 Кодексу законів про працю України доповнено частиною п'ятою.
Отже, відповідно до частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Судом встановлено, що позивача звільнено з посади на підставі підп. 2 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органі прокуратури» у зв'язку з неуспішним проходженням атестації прокурором.
Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі неуспішного проходження атестації.
Проте, Кодекс законів про працю України встановлює обов'язок роботодавця виплатити працівнику вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, якщо працівника звільнено у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Закон України «Про прокуратуру» є спеціальним законом, що регулює правовідносини у зв'язку із звільненням прокурорів, проте Кодекс законів про працю регулює трудові правовідносини, що виникли між працівником і роботодавцем в тій частині, що не врегульовано спеціальним законом.
Таким чином, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Враховуючи те, що нормами спеціального законодавства не врегульовано питання виплати вихідної допомоги, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України.
Суд зазначає, що внесені зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX від 19.09.2019 в Закон України «Про прокуратуру» та в Кодекс законів про працю України не встановлюють жодних обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора на підставі п. 9 ч. 1ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».
Закон України «Про прокуратуру» встановлює обмеження тільки щодо не поширення положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Внесені зміни в Кодекс законів про працю стосуються обмежень щодо застосування положень частини другої статті 40, статей 42,42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу.
При цьому, застереження щодо виплати прокурорам вихідної допомоги при звільненні ані Закон №1687, ані КЗпП України не містять.
В той же час, відсутність у наказі про звільнення посилань на положення п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України не може бути підставою для обмеження права позивача на отримання вихідної допомоги.
У постановах Верховного Суду від 11.10.2018 у справі №823/244/16 та від 17.10.2018 року у справі №823/276/16 міститься правовий висновок, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку зі скороченням штатів, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Основним аргументом відповідача, зазначеним у відзиві на позовну заяву є те, що юридичним фактом, що зумовив звільнення позивача в даному випадку є неуспішне проходження атестації. На переконання відповідача, в даному випадку позивач не має права на виплату вихідної допомоги, оскільки цей юридичний факт (підстава звільнення), на думку відповідача, є відмінним від юридичного факту (підстави), у зв'язку з яким статтею 44 КЗпП України передбачено виплату вихідної допомоги. З цього приводу, відповідач звертає увагу на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 31.01.2018 у справі №820/1119/16.
З даного приводу суд вважає за необхідне зауважити наступне.
У постанові від 31 січня 2018 року (справа № 820/1119/16) Верховний Суд зазначив, серед іншого, таке: «Закон України «Про прокуратуру» в редакції від 05.11.1991 року, у тому числі ч.1 ст. 46-2, якою передбачалось звільнення прокурорів за КЗпП України, втратив чинність 15.07.2015 року на підставі п.1 пп.1 п.3 Прикінцевих положень Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року, а тому на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року були відсутні.
Враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України №1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання».
Водночас варто зауважити, що після набрання чинності Законом № 113-ІХ Верховний Суд неодноразово висловлював іншу (протилежну) правову позицію з приводу стягнення вихідної допомоги на підставі статті 44 КЗпП у спорах, які виникали у зв'язку зі звільненням з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII (через призму положень пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ).
Однак, з приводу посилання на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, Верховний Суд у постанові від 22 липня 2021 року (справа № 300/2000/20) звернув увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись таким самим підходом Верховний Суд у постанові від 22 липня 2021 року (справа № 300/2000/20) дійшов висновку, що з огляду на сталу практику Верховного Суду у цій категорії спорів потрібно враховувати правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 360/2160/20.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23.12.2020 у справі №560/3971/19, від 21.01.2021 у справі № 260/1890/19, від 11.02.2021 у справі № 420/4115/20 та від 24.10.2024 року у справі №620/4186/21.
Як зазначалось вище, наказом прокуратури Київської області від 17.04.2020 № 152к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Київської області, на якій перебувала тимчасово на період відпустки ОСОБА_3 для догляду за дитиною до досягненню нею трирічного віку, та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» (далі Закон №1697-VII) з 22 квітня 2020 року.
Цим же наказом зобов'язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку провести розрахунок з позивачем.
На день звільнення Київською міською прокуратурою позивачу не виплачено вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП України.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_2 заявлено вимоги щодо стягнення вихідної допомоги, при цьому в конкретно визначеній сумі 21 786,79 грн.
Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).
Так, за змістом абзацу третього пункту 2 розділ ІІ Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 4 розділу ІІІ Порядку №100, визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються: а) виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в обов'язки працівника (за винятком доплат за суміщення професій і посад, розширення зон обслуговування або виконання додаткових обсягів робіт та виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, а також різниці в посадових окладах, що виплачується працівникам, які виконують обов'язки тимчасово відсутнього керівника підприємства або його структурного підрозділу і не є штатними заступниками); б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); г) премії за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об'єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності); д) грошові і речові винагороди за призові місця на змаганнях, оглядах, конкурсах тощо; е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; є) літературний гонорар штатним працівникам газет і журналів, що сплачується за авторським договором; ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; и) виплати, пов'язані з ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; і) вартість безплатно наданих деяким категоріям працівників комунальних послуг, житла, палива та сума коштів на їх відшкодування; ї) заробітна плата на роботі за сумісництвом (за винятком працівників, для яких включення її до середнього заробітку передбачено чинним законодавством); й) суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; к) доходи (дивіденди, проценти), нараховані за акціями трудового колективу і вкладами членів трудового колективу в майно підприємства; л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати.
При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Згідно з пунктом 5 розділу VI Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки про середню заробітну плату Київської обласної прокуратури від 22.05.2024 № 21ф-115 заробітна плата ОСОБА_1 за 2 останні місяці перед звільненням, а саме лютий-березень 2020 року, становила 36 134,15 грн (21 680,49 грн + 14 453,66 грн).
Відтак середньоденна заробітна плата становить 1 062,77 грн (заробітна плата за останні 2 місяці 36 134,15 грн /41 робочий день за останні два повні місяці лютий - березень 2020 року), у свою чергу середньомісячна заробітна плата позивача становить 21 786,79 грн.
При цьому суду зазначає, що відповідачем наразі не здійснювалися дії щодо обчислення розміру такої вихідної допомоги для позивача, оскільки відповідач заперечував право позивача на таку допомогу в цілому. Тобто, поведінка відповідача має характер бездіяльності.
Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльність Київської обласної прокуратури в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні та стягнення на користь ОСОБА_2 вихідної допомоги у розмірі 21 786,79 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (виплати вихідної допомоги) за шість місяців, починаючи з 22 квітня 2020 року, виходячи із розрахунку середньоденної заробітної плати 1 062,77 грн., у сумі 133 909,02 грн., суд враховує наступне.
Відповідно до положень ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 зауважила, що за змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Суд звертає увагу на те, що у даному випадку вимога позивача про зобов'язання відповідача виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (виплати вихідної допомоги) за шість місяців, починаючи з 22.04.2020 рок є передчасною, оскільки правопорушення (невиплата вихідної допомоги при звільненні) є триваючим, а позивач може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким буде день фактичного розрахунку.
Враховуючи факт не проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, відтак суд позбавлений можливості стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (виплати вихідної допомоги) за шість місяців, починаючи з 22.04.2020 року, виходячи із розрахунку середньоденної заробітної плати 1 062,77 грн., у сумі 133 909,02 грн., а тому вказані вимоги до задоволення не підлягають.
Суд зауважує, що позивач не позбавлена можливості захистити своє порушене право шляхом подання відповідного позову до адміністративного суду після проведення відповідачем з нею остаточного розрахунку, а саме виплати вихідної допомоги при звільненні.
Враховуючи зазначене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями частини першої статті 139 КАС при задоволені позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрат, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Оскільки позов задоволено частково, з урахуванням пропорційності задоволених вимог, на користь позивача підлягають присудженню судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 169,45 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії- задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Київської обласної прокуратури щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньої місячної заробітної плати у сумі 21 786,79 грн.
Стягнути з Київської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909996, 01601, бульвар Лесі Українки, 27/2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідну допомогу при звільненні у розмірі 21 786 (двадцять одна тисяча сімсот вісімдесят шість) гривень 79 копійок.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Київської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909996, 01601, бульвар Лесі Українки, 27/2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 169 (сто шістдесят дев'ять гривень) 45 коп.
Повний текст судового рішення складено та підписано 28 травня 2025 року.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Кочанова П.В.