Справа № 755/4902/24 Головуючий у суді І інстанції Яровенко Н.О.
Провадження № 22-ц/824/7871/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
28 травня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2024 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
У березні 2024 року ТОВ «Євро-Реконструкція» звернулося до суду з вказаним вище позовом, в якому просило стягнути солідарно із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за послуги з централізованого опалення/постачання теплової енергії та постачання гарячої води у розмірі 108 858,82 грн, інфляційну складову боргу у розмірі 22 726,48 грн, 3 % річних у розмірі 6 808,42 грн та понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 3 028,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води до будинку АДРЕСА_1 , в тому числі й до квартири № 32 , здійснюється ТОВ «Євро-Реконструкція» на підставі ліцензії від 01 червня 2012 року № 198.
Відповідачі є споживачами (користувачами) послуг з централізованого опалення/постачання теплової енергії та постачання гарячої води у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Однак, із січня 2016 року відповідачі своєчасно не вносили плату за отриманні послуги з централізованого опалення/постачання теплової енергії, а з серпня 2017 року - за отримані послуги з гарячого водопостачання, в результаті чого станом на 01 лютого 2024 року у них утворилася заборгованість у розмірі 108 858,82 грн, з яких заборгованість з централізованого опалення - 34 380,32 грн, заборгованість із сплати послуг постачання гарячої води - 74 478,50 грн, яку позивач просив стягнути з відповідачів солідарно з урахуванням інфляційних втрат у розмірі 22 726,48 грн та 3 % річних у розмірі 6 808,42 грн у зв'язку із простроченням виконання ними грошового зобов'язання.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2024 року позов задоволено.
Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь ТОВ «Євро-Реконструкція» заборгованість за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води у розмірі 108 858,82 грн, інфляційну складову боргу в сумі 22 726,48 грн та 3 % річних в сумі 6 808,42 грн.
Стягнуто з відповідачів на користь ТОВ «Євро-Реконструкція» судові витрати по сплаті судового збору в рівних частках у розмірі 757,00 грн з кожного.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що він не був повідомлений судом про пред'явлений до нього позов, проходить службу у ЗСУ з лютого 2022 року, конверт із ухвалою про відкриття провадження у справі та позовною заявою повернувся до суду із позначкою «за закінченням терміну зберігання».
Розрахунок заборгованості знаходиться поза межами позовної давності (однак внаслідок неповідомлення про розгляд справи відповідач не зміг скористатись своїм правом на подачу заяви про застосування позовної давності). Сам розрахунок (їх в матеріалах справи два) не може вважатись належним та допустимим доказом, тому мав бути відхиленим судом. Цей розрахунок підписаний невідомими та не уповноваженими особами: ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Процесуальних повноважень цих осіб у справі немає, також вони не є керівниками позивача згідно з статутом чи даними ЄДРПОУ. Довіреності, або інші документи на підтвердження представництва позивача цими особами матеріали справи не містять.
В розрахунку заборгованості чітко зазначено: особа (власник, наймач) ОСОБА_2 . Прізвища скаржника в розрахунку немає. Отже відповідальним квартиронаймачем є саме ОСОБА_2 , до якої мав бути пред'явлений позов. Судом не досліджено наявність або відсутність ордеру, договору найму житлового приміщення і саме хто є власником особового рахунку та наймачем квартири. Вважає, що позов мав подаватись до власника особового рахунку - наймача квартири, тобто особи, яка є документально підтвердженим належним наймачем квартири. Позивачем також не надані підтверджуючі документи (ордери, договори), хто є відповідальним квартиронаймачем.
Розрахунок не містить всіх обов'язкових реквізитів, наприклад тарифів, одиниць обліку (метрів кубічних), формул обрахунку тощо. Тобто, в розрахунку є лише суми боргу, тому такий розрахунок є неповним, неточним та не дає змогу здійснити відповідний контррозрахунок. Також позивач не надав суду затверджених в установленому порядку тарифів (письмових документів), згідно з якими він надає послуги та які можна використати для розрахунків. Позивач не довів жодним доказом, що саме він надавав послуги відповідачу за вказаною адресою: АДРЕСА_1 , зокрема рішень органів місцевого самоврядування, наказів, дислокації, зональності тощо.
В рішенні суд посилався на неіснуючий закон - Житловий кодекс Української РСР. Згідно з Законом України «Про дерадянізацію законодавства України» ще у квітні 2022 року назву кодексу було змінено на «Житловий кодекс України». Вважає, що суд першої інстанції застосував неіснуюче законодавство, що має наслідком скасування рішення.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ «Євро-Реконструкція» - адвокат Гречан М.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити.
Представник ТОВ «Євро-Реконструкція» надіслала до апеляційного суду клопотання про розгляд справи без її участі в судовому засіданні.
Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилися, судові повістки, які були направлені на їх адреси поштовими відправленнями, повернулись до суду апеляційної інстанціїіз відмітками служби поштового зв'язку, що адресати відсутні за вказаною адресою.
Відповідно до частини другої статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою.
Частиною шостою статті 128 ЦПК України визначено, що судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
За змістом пунктів 3, 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України та пункту 91-1 Правил надання послуг поштового зв?язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі.
Отже, наведені норми дають підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання (перебування), що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 та в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі №814/1469/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 826/20408/14, від 09 липня 2020 року у справі № 751/4890/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20, від 29 липня 2022 року у справі № 148/2412/19, від 30 листопада 2022 року у справі № 760/25978/13-ц.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що неявка вищевказаних учасників справи у призначене судове засідання відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення скаржника в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом встановлено, що надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води до квартири АДРЕСА_1 здійснюється ТОВ «Євро-Реконструкція» на підставі ліцензії від 01 червня 2012 року № 198 та відповідно до положень Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії» від 10 квітня 2014 року № 1198-VII, за яким виконавцем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності з 01 липня 2014 року є об'єкт господарювання з постачання теплової енергії (а.с. 19).
Згідно інформації про задеклароване/зареєстроване місця проживання особи Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осібДніпровської РДА від 22 березня 2024 року всі відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 28-31).
Відповідачі, як споживачі послуг, із січня 2016 року не вносили плату за надані позивачем послуги з централізованого опалення та з серпня 2017 року - спожиті ними послуги з постачання гарячої води, у зв'язку з чим станом на 01 лютого 2024 року утворилась заборгованість у загальному розмірі 10 8858,82 грн, з яких заборгованість з централізованого опалення - 34 380,32 грн, заборгованість зі сплати послуг за гаряче водопостачання - 74 478,50 грн (а.с. 6-9).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі належним чином не здійснювали оплату наданих позивачем та спожитих ними послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води відповідно до вимог закону, а тому наявні підстави для стягнення з них в солідарному порядку на користь позивача суми заборгованості, інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання
Апеляційний суд не може в повній мірі погодитися із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Щодо доводів апеляційної скарги про неповідомлення відповідача про дату, час та місце судового засідання
Встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2024 року відкрито провадження у справі та постановлено проводити розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с. 32).
Згідно даних супровідного листа від 29 березня 2024 року копію зазначеної ухвали разом з матеріалами позовної заяви було направлено відповідачу ОСОБА_1 на адресу: АДРЕСА_1 (а.с. 33).
Відповідно до наявного у справі поштового відправлення судова кореспонденція повернулась до суду першої інстанції із відміткою служби поштового зв'язку - «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 37, 38).
Приписи ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повісток без зазначення конкретної причини повернення є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи, оскільки таке повернення повістки про виклик до суду не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її відсутність за адресою, повідомленою суду. Повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду.
Подібного правового висновку дійшли Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 та Верховний Суд в постанові від 17 жовтня 2019 року у справі № 130/3251/13.
Отже, відповідач не був повідомлений про пред'явлений до нього позов і не зміг скористатись своїми процесуальними правами, в тому числі правом на подання відзиву на позовну заяву.
Проте, вказана обставина не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки пункт 3 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачає обов'язкову підставу для скасування судового рішення лише у випадках неповідомлення учасника справи про дату, час та місце судового засідання. Однак у даній справі судове засідання не проводилось, а отже учасники справи не викликались.
Своє відношення до позовної заяви та рішення суду відповідач виклав у апеляційній скарзі, тим самим реалізувавши принцип змагальності. Також відповідач мав можливість надати суду апеляційної інстанції докази, які він не зміг надати до суду першої інстанції з причин не повідомлення його про відкриття провадження у справі
За таких обставин порушень норм процесуального права, які є обов'язковими підставами для скасування рішення суду першої інстанції відповідно до вимог статті 376 ЦПК України апеляційним переглядом не встановлено.
Щодо доводів апеляційної скарги по суті спору
Правовідносини між сторонами у спірний період були врегульовані нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Закону України «Про теплопостачання», Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які були затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630, однак втратили чинність 01 травня 2022 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 85 від 02 лютого 2022 року.
Водночас на час виникнення спірних правовідносин діяв Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV, яким регулювалися основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.
Проте, 10 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, який врегульовує відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг.
За змістом розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV в попередній редакції визнається таким, що втратив чинність з дня введення в дію Закону № 2189-VIII (тобто з 01 травня 2019 року), крім норм, що регулюють надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, управління будинком, спорудою або групою будинків, ремонту приміщень, будинків, споруд, які втрачають чинність через шість місяців з дня набрання чинності цим Законом (тобто з 10 червня 2018 року).
Щодо доводів апеляційної скарги про недоведеність надання послуги з теплопостачання та гарячого водопостачання саме позивачем
Квартира № 32 , в якій зареєстровані відповідачі, знаходиться в багатоквартирному будинку АДРЕСА_1 і підключена до систем теплопостачання та гарячого водопостачання. Ця обставини скаржником не оспорюється.
Колегія вважає, що обставини щодо надання послуг з централізованого опалення до будинку АДРЕСА_1 , у тому числі квартири № 32, у м. Києві ТОВ «Євро-Реконструкція» не підлягає доказуванню, оскільки ця енергетична компанія забезпечує теплом споживачів Дарницького та Дніпровського районів Києва, що є загальновідомим фактом. Відповідна інформація розміщена на веб-сторінці Київської міської державної адміністрації за посиланням: https://dzкі.куivсitу.gov.ua/сопtепt/vукопаvсі-котипаlпуh-роslug.html?РrіпtVеrsiоп,https://dzкі.куivсitу. gov.ua/vукопаvсі-котипаlпуh-роslug.
Скаржник, заявляючи, що позивач не надав суду доказів того, що саме він надає послуги з теплопостачання та гарячого водопостачання до будинку відповідачів не навів жодного аргументу, на підставі якого у суду можуть виникнути сумніви у достовірності цієї обставини, яка в межах м. Києва є загальновідомою.
Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-ІV (діяв до 01 травня 2019 року) договір про надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), що укладається виконавцем із споживачем - фізичною особою, яка не є суб'єктом господарювання, є договором приєднання).
Пунктом 13 Правил надання послуг з постачання теплової енергії, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 830, передбачено, що індивідуальний договір вважається укладеним зі споживачем, якщо протягом 30 днів з дня його опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем. Фактом приєднання споживача до умов індивідуального договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які свідчать про його бажання укласти договір, зокрема, надання виконавцю підписаної заяви-приєднання, сплата рахунка за надані послуги, факт отримання послуги.
Згідно частини першої статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
23 липня 2014 року у газеті «Хрещатик» (№ 103 (4503) позивачем розміщено повідомлення із пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації із зазначенням відповідної адреси.
Загальнодоступний публічний договір приєднання (проект договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води) опублікований в офіційному віснику Київської міської ради - газеті «Хрещатик» 06 серпня 2014 року (№ 111(4511), сторінка 7.
Інформація, надрукована в газеті «Хрещатик», є загальнодоступною, перебуває у вільному доступі та не потребує додаткового доказування.
Частиною п'ятою статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-ІV визначено, що процедура погодження договору відбувається протягом одного місяця з дня внесення проекту договору однією із сторін.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 646/834/17, скасовуючи судові рішення про відмову у стягненні боргу за надані комунальні послуги та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, Верховний Суд зазначив, що надавач послуг опублікував в газеті у якості пропозиції (оферти) для підписання споживачами публічний договір про надання комунальних послуг, а тому з огляду на те, що відповідач протягом місяця з дня публікації не направив свою письмову відмову укласти договір, то він вважається таким, що прийняв пропозицію позивача про укладення договору. При цьому Верховний Суд керувався тим, що на фізичних осіб покладено законодавчий обов'язок укласти договір та вносити плату за користування послугами, а тому у випадку відсутності прийняття оферти шляхом погодження на укладання договору про надання послуг або конклюдентних дій, які свідчать про прийняття пропозиції, таке прийняття може бути також у вигляді мовчання.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 є неналежним відповідачем у даній справі
Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року № 1875-IV (далі - Закон № 1875-IV) споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Згідно пункту 6 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII (далі - Закон № 2189-VIII) індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
У відповідності до пункту 2 частини першої статті 5 Закону № 2189-VIII до житлово-комунальних послуг належать комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.
Статтею 9 Закону № 2189-VIII унормовано, що споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. За бажанням споживача оплата житлово-комунальних послуг може здійснюватися шляхом внесення авансових платежів згідно з умовами договору про надання відповідних житлово-комунальних послуг. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Матеріалами справи встановлено, що відповідачі зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 , отже незалежно від того, хто із них є власником квартири чи основним квартиронаймачем (у випадку належності квартири до комунальної власності), вони несуть солідарний обов'язок зі сплати комунальних послуг.
Тому доводи скаржника про те, що судом не встановлено власника квартири чи квартиронаймача, що на його думку, є підставою для відмови у задоволенні позову до нього, є помилковим. Всі особи, які зареєстровані в квартирі, мають нести солідарну відповідальність по сплаті комунальних послуг.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не проживає в квартирі, а тому не має сплачувати за надані комунальні послуги, також не спростовують правильність висновків суду, оскільки згідно пункту 6 частини першої статті 7 Закону № 2189-VIIIспоживач має право на неоплату вартості комунальних послуг (крім, постачання теплової енергії) у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об'єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів, за умови документального підтвердження відповідно до умов договорів про надання комунальних послуг.
Подібна норма також містилась у пункті 6 частини першої статті 20 Закону № 1875-IV.
У пункті 29 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 та які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, зазначено, що споживач має право на зменшення, розміру плати у разі тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї на підставі письмової заяви споживача та офіційного документа, що підтверджує його/їх відсутність (довідка з місця тимчасового проживання, роботи, лікування, навчання, проходження військової служби, відбування покарання).
Отже, споживач має право не сплачувати вартість житлово-комунальних послуг (крім послуги за постачання теплової енергії) у випадку, якщо він звернеться із відповідною письмовою заявою до надавача послуг та документально оформить свою відсутність в квартирі.
Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
Однак, ОСОБА_1 доказів звернення до ТОВ «Євро-Реконструкція» із заявою про не проживання у квартирі в спірний період та бажання припинити отримання житлово-комунальних послуг на певний час, зокрема, на час його відсутності за вказаною адресою, не надано, а тому підстав для звільнення його від оплати житлово-комунальних послуг немає.
Надана суду довідка військової частини НОМЕР_1 про походження ОСОБА_1 військової служби з 24 лютого 2022 року на доведення факту не проживання його у квартирі не може бути підставою для звільнення його від оплати за житлово-комунальні послуги у спірний період, оскільки такий документ він зобов'язаний був надати до надавача послуг і в спірний період.
Відповідно до частини третьої статті 20 Закону № 1875-IV, частини другої статті 7 Закону № 2189-VIII споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до статті 19 Закону № 1875-IVвідносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Відсутність договору не звільняє споживача житлово-комунальних послуг від їх оплати.
Відповідно до норм Закону № 1875-IV споживач має право одержувати своєчасно та належної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством і умовами укладених договорів, при цьому такому праву прямо відповідає визначений цим Законом обов'язок споживача оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг. Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року № 751/3840/15-ц.
У постановах Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13 та від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 зроблені правові висновки про те, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Аналогічний правовий висновок міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17.
Відповідач ОСОБА_1 не відмовився від наданих позивачем житлово-комунальних послуг з постачання гарячої води та централізованого опалення, їх отримував як користувач квартири, а тому зобов'язаний їх оплачувати навіть за відсутності укладеного договору із виконавцем послуг.
Колегія суддів не погоджується із доводами апеляційної скарги в тій частині, що позивач не надав належних і допустимих доказів розміру заборгованості, оскільки скаржник поставив під сумнів наданий позивачем розрахунок заборгованості, підписаний начальником відділу розрахунків з населенням ОСОБА_6 та економістом ОСОБА_5 . Даний розрахунок підписаний уповноваженими особами і скріплений печаткою підприємства, є чітким, повним та розгорнутим по окремим категоріям, а відтакпідстав ставити його під сумнів немає.
Таким чином доводи апеляційної скарги про те, що позивач не обґрунтував, яким чином він проводив розрахунки заборгованості, є необґрунтованими та зводяться до непогодження з наданими розрахунками заборгованості, проте власних контррозрахунків, які на думку відповідача, є правильними, суду надано не було.
За змістом статей 19, 25 Закону України «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію і у разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії теплопостачальної організації остання має право на стягнення заборгованості.
Виходячи зі змісту статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Дані норми закону регулюють відносини, що виникають при пасивній солідарності (множинності осіб на стороні боржника).
Згідно частини четвертої вищевказаної статті виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.
Отже, після виконання солідарного зобов'язання незалежно від того, виконане воно всіма боржниками або одним із них, воно повністю припиняється. Натомість виникає нове зобов'язання між боржником, який виконав зобов'язання, й іншими боржниками, яке визначено положеннями статті 544 ЦК України.
Аналіз наведених положень закону вказує на те, що позивач має право вимагати виконання обов'язку щодо сплати житлово-комунальних послуг як від власника (наймача) квартири, так і від будь-якої іншої особи, яка зареєстрована або проживає у житлі власника, адже така особа на рівні з власником користується усіма комунальними послугами.
Враховуючи, що відповідачі у справі в розумінні положень Закону № 1875-IV і Закону № 2189-VIIIє споживачами комунальних послуг, а відтак зобов'язані сплачувати фактично отримані послуги, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції в тому, що позивач має право вимагати з відповідачів, в тому числі ОСОБА_1 сплати заборгованості солідарно.
Разом із тим, з огляду на те, що ОСОБА_1 не був повідомлений про пред'явлений до нього позов і не зміг надати свої заперечення проти нього, а також подати заяву про застосування позовної давності, колегія суддів вважає за необхідне перевірити також доводи апеляційної скарги щодо спливу строку позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання з оплати наданих послуг є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення заборгованості виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Згідно із частинами другою, третьою статті 263 ЦК України у разі виникнення обставин для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався постановами КМ України до 30 червня 2023 року.
Згідно з пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
У постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 212/10834/21 було зроблено висновок, що з урахуванням пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та часу введення в Україні карантину у межах позовної давності знаходиться період з березня 2017 року.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 зазначено, що у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину.
Отже, починаючи з 12 березня 2020 року строк позовної давності продовжений на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19).
У зв'язку з військовою агресією проти України указом Президента від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» на всій території України запроваджено правовий режим воєнного стану з 24 лютого 2022 року, дія якого неодноразово продовжувалась відповідними указами Президента України.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» внесено зміни до ЦК України щодо строків позовної давності, зокрема, Розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 19, який з-поміж іншого передбачає, що на період дії воєнного і надзвичайного стану продовжуються загальні і спеціальні строки позовної давності встановлені, статями 257-259 ЦК України.
Так, відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції Закону № 3450-ІХ від 08 листопада 2023 року) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Таким чином, керуючись пунктами 12, 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, оскільки карантин почався на території України від 12 березня 2020 року, а воєнний стан - від 24 лютого 2022 року, можна зробити висновок про те, що загальна позовна давність була продовжена 12 березня 2020 року на період дії карантину та призупинила свій перебіг з 24 лютого 2022 року на період дії воєнного стану.
Оскільки з 12 березня 2017 року строк позовної давності спочатку був продовжений, а потім призупинений, відтак наслідки спливу строків позовної давності на вимоги, які виникли після 12 березня 2017 року не можуть бути застосовані апеляційним судом.
Проте, до вимог, які виникли до 12 березня, а саме по вимогам за послуги з централізованого опалення з серпня 2016 року по березень 2017 року позовна давність спливла.
Як вбачається із розрахунку заборгованості, за цей період позивачем нараховано відповідачам 8 716,00 грн заборгованості за послуги з централізованого опалення/постачання теплової енергії, 22,21 грн - 3 % річних та 113,31 грн - інфляційних втрат.
Так, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (висновок Великої Палати Верховного Суду, висловлений у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
До правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у вкладника виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим порушенням грошового зобов'язання, тому позовна давність за такими вимогами обмежується останніми трьома роками до подачі такого позову.
Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц.
Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскільки відповідачі прострочили виконання грошового зобов'язання, вони мають сплатити на користь позивача інфляційні втрати та 3 % річних. Проте не підлягають стягненню інфляційні (113,31 грн) та три відсотки річних (22,21 грн) за період з січня 2016 року по лютий 2017 року.
З врахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є помилковим в частині визначення загального розміру заборгованості відповідачів перед позивачем, який з урахуванням сливу позовної давності за період з січня 2016 року по лютий необхідно зменшити.
За наведених обставин з відповідачів на користь позивача в солідарному порядку підлягає стягненню заборгованість за послуги теплопостачання у розмірі 100 141,82 грн (108 858,82 - 8 716,00 = 100 141,82), 3 % річних у розмірі 6 786,21 грн (6 808,42 - 22,21 = 6 786,21) та інфляційна складова боргу у розмірі 22 612,17 грн (22 726,48 - 113,31 = 2 2612,17), а всього- 129 540,20 грн.
При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що рішення суду в апеляційному порядку оскаржено лише одним із відповідачів, який не вправі представляти інтереси інших співвідповідачів у цій справі, проте в зобов'язанні, яке існує між сторонами, виник солідарний обов'язок боржників, зокрема внаслідок неподільності предмета зобов'язання (статті 541 ЦК України), то зменшення розміру заборгованості внаслідок пропуску позивачем позовної давності буде стосуватися як скаржника, так і для інших відповідачів навіть за відсутності їх апеляційної скарги.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків апеляційного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи вищезазначене, висновки суду першої інстанції щодо стягнення солідарно з відповідачів заборгованості в заявленому позивачем розмірі не відповідають фактичним обставинам справи, зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно до вимог статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат
Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
На підставі викладеного з кожного із відповідачів пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем у межах цієї справи, а саме 2 834,29 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, тобто по 708,57 грн судового збору з кожного (2 834,29 грн / 4).
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» задовольнити частково
Стягнути солідарно із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» заборгованість за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води у розмірі 100 141,82 грн, інфляційну складову боргу у розмірі 22 612,17 грн та 3 % річних у розмірі 6 786,21 грн, а всього- 129 540,20 грн.
У задоволенні решти позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція»відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» по 708,57 грн судового збору з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній