вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110, тел./факс 0 (44) 284 15 77
e-mail: inbox@kas.gov.ua, inbox@kia.court.gov.ua, web: kas.gov.ua, код ЄДРПОУ 42258617
Унікальний номер справи № 363/1312/23 Головуючий у суді першої інстанції - Свєтушкіна Д.А.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/5650/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
22 травня 2025 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Невідома Т.О., Соколова В.В.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційні скаргиОСОБА_1 , які подані адвокатом Зачепіло Зоряною Ярославівною на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 жовтня 2024 року та на додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 листопада 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до фізичної-особи підприємця ОСОБА_1 про захист прав споживачів,
У березні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із вказаним позовом.
В обґрунтування своїх вимог зазначала, що 18 жовтня 2021 року між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 було укладено усний договір, відповідно до якого ФОП ОСОБА_1 зобов'язався у 35-ти денний термін виготовити та провести монтаж дверей розсувних у відповідності до погодженого ескізу.
На виконання вказаного усного договору підприємець, шляхом електронного зв'язку, надав позивачці рахунок на оплату №1 від 18 жовтня 2021 року. Того ж дня позивачка перерахувала на рахунок ФОП ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 43 304,00 грн, що підтверджується квитанцією №9248-2493-3193-2425 від 18.10.2021 року та платіжним дорученням №8s07r80t від 18.10.2021 року.
У зв'язку з невиконанням відповідачем попередніх домовленостей, позивач звернувся до відповідача з претензією від 11.01.2022 року в якій ОСОБА_2 вимагала у семиденний термін повернути сплачені грошові кошти. Незважаючи на той факт, що відповідачем отримано претензію ще 18.01.2022 року грошові кошти позивачу не повернуто.
Протягом тривалого часу у зв'язку з тим, що відповідач не виконував свої зобов'язання позивачці довелось додатково виділяти кошти з сімейного бюджету та займатись тривалим пошуком іншого постачальника та виконавця робіт, що призвело до відтермінування робіт по ремонту квартири та мало суттєвий вплив на комфортне відчуття у власній оселі. Це все спричинило виникнення пригніченого стану, розладу стосунків у родині позивача. Внаслідок понесення додаткових витрат, позивачка була змушена змінити повсякденний спосіб життя та відмовляти собі у звичайних для себе витратах.
Посилаючись на викладене, позивачка просила суд стягнути суму боргу в розмірі 627 138,76 грн, з яких: сума основної заборгованості - 43 304,00 грн, 3% відсотки річних - 1 441,49 грн, інфляційні втрати - 11 249,67 грн, 3% за кожен день прострочення - 526 143,60 грн, та моральна шкода у сумі 45 000,00 грн.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 24 жовтня2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 43 304 грн, три відсотки річних, інфляційні втрати та пеню у розмірі 43 304 грн, завдану моральну шкоду у розмірі 5 000 грн, а всього - 91 608 грн.
У іншій частині позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1 073, 60 грн.
Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 11 листопада 2024 року частково задоволено заяву позивачка про стягнення судових витрат.
Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4 382,18 грн.
У задоволенні заяви в частині вимоги про відшкодування судових витрат у більшому розмірі відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач ФОП ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково, стягнувши з нього 43 304 грн основної суми заборгованості, в іншій частині позову відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позивачка не довела, що невиконання умов договору сталось саме з вини відповідача. Вказує, що нараховані позивачкою штрафні санкції не відповідають вимогам щодо їх розумності та справедливості.
Посилається також на те, що вимога про стягнення моральної шкоди не підлягає задоволенню у зв'язку з її необґрунтованістю.
Крім цього, відповідач ФОП ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 листопада 2024 року, яку обґрунтовує тим, що питання розподілу судових витрат вже було у повному обсязі вирішене судом у рішенні від 24 жовтня 2024 року, тому підстави для ухвалення додаткового рішення були відсутні.
Просить додаткове рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви про стягнення судових витрат.
У відзивах на апеляційні скарги позивачка ОСОБА_2 проти задоволення апеляційних скарг заперечила. Вказує, що рішення та додаткове рішення суду є законними і обґрунтованими, підстави для їх скасування відсутні.
У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник позивачки ОСОБА_2 - адвокат Целіков В.В., який просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга на рішення суду підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що 18 жовтня 2021 року між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 , було укладено договір, відповідно до якого ФОП ОСОБА_1 зобов'язався виготовити, доставити та провести монтаж дверей розсувних Д*В*Ш 2450*2335*150 за ціною 54 130,00 грн у відповідності до погодженого ескізу, що не оспорюється сторонами та підтверджується рахунком на оплату № 1 від 18.10.2021 року.
Відповідно до наданої квитанції № 0.0.2306103374.1 та платіжного доручення від 18.10.2021 року ОСОБА_2 перерахувала на картковий рахунок ФОП ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 43 304,00 грн.
11.01.2022 року позивачка надіслала на адресу відповідача претензію на повернення грошових коштів, у якій вимагала у семи денний термін повернути сплачені грошові кошти. Зазначена претензія була отримана відповідачем 18.01.2022 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Станом на момент розгляду справи судом ФОП ОСОБА_1 умови договору від 18 жовтня 2021 року не виконано, грошові кошти позивачці не повернуто.
Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з вимогами ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У відповідності до частин 1, 2 ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
За змістом ч.1 ст. 839 ЦК України підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором.
Частиною 1 статті 846 ЦК України визначено, що строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.
Відповідно до п.7 ч.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» договір - усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція.
За змістом ч.1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Статтями 570-571 ЦК України визначено, що завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі N 910/12382/17).
Згідно з ч.1 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов'язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим.
Жодних доказів, що відповідачем було виготовлено двері відповідно до умов договору, однак монтаж зазначених дверей не було проведено з вини позивача суду не надано.
Оскільки відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання, що полягали у виготовленні, доставці та проведенні монтажу розсувних дверей, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги в частині стягнення перерахованих відповідачу на виконання умов договору грошових коштів в сумі 43 304 грн підлягають задоволенню.
Апеляційний суд також враховує, що відповідач не оскаржує рішення суду в цій частині та не заперечує щодо встановлених судом обставин.
Разом з цим, у своїй позовній заяві ОСОБА_2 просила суд також стягнути з відповідача три відсотки річних та інфляційні втрати, передбачені ст. 625 ЦК України, а також пеню, передбачену ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження N 12-189гс19) зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах N 703/2718/16-ц (провадження N 14-241цс19) та N 646/14523/15-ц (провадження N 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі N 922/3095/18 (провадження N 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі N 902/417/18 (провадження N 12-79гс19).
За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц (провадження N 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі N 686/21962/15-ц (провадження N 14-16цс18).
Тобто правовідношення, в якому у зв'язку із фактичним закінченням строку виконання умов договору виникло зобов'язання повернути позивачу суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти), є грошовим зобов'язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу. Таких висновків дійшла ВП ВС у своїй постанові від 22.09.2020 року у справі N 918/631/19.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що інфляційні втрати на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України не є штрафними санкціями, а є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, та підлягають стягненню за весь період прострочення.
Встановлено, що сума перерахованих відповідачу грошових коштів за договором, що підлягають стягненню 43 304 грн, тому 3 % річних за період з 26.01.2022 року (перший день прострочення виконання зобов'язання щодо повернення коштів) по 06.03.2023 року (дата звернення з позовом) складає 1 441,49 грн, інфляційні втрати за вказаний період - 11 249, 69 грн. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову у цій частині та наявність підстав для стягнення вказаних коштів з відповідача.
Разом з цим, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для нарахування відповідачу пені ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з 26.01.2022 по дату мобілізації відповідача до ЗСУ.
Так, у відповідності до ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
Як встановлено із матеріалів справи, 11.01.2022 року позивачка надіслала на адресу відповідача претензію на повернення грошових коштів, у якій вимагала у семи денний термін повернути сплачені грошові кошти, що свідчить про розірвання між сторонами договору підряду, та, відповідно, припинення у відповідача обов'язку щодо виконання робіт за договором.
За таких обставин колегія суддів вважає, що нарахування пені, передбаченої ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в даному випадку є безпідставним, така пеня не підлягає стягненню з відповідача.
Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Статті 4 та 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (частини перша, друга статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).
01.09.2020 ВП ВС у справі №216/3521/16-ц (провадження N 14-714цс19) прийняла постанову, якій сформувала правовий висновок про те, що виходячи з положень статей16 і 23ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб'єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
Вказані правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 23 жовтня 2019 року у справі № 210/4735/15-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 275/1052/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 360/723/16-ц та від 30 вересня 2020 року у справі № 727/12721/17-ц.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, а ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.
Судом установлено, що внаслідок невиконання відповідачем умов споживчого договору позивачу заподіяно моральну шкоду, яка виразилась в негативних емоціях та душевних переживаннях, що призвело до розладу стосунків у родині, зміни повсякденного життя позивача.
При вирішенні питання щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції врахував обставини справи, характер спричинених позивачці моральних страждань, однак, зважаючи на встановлені обставини справи та виходячи із принципу розумності, виваженості і справедливості, колегія суддів доходить висновку про можливість зменшення розміру моральної шкоди до 1000,00 грн.
Розмір моральної шкоди, визначений позивачкою суд вважає є завищеним та може становити надмірний тягар для відповідача.
На підставі викладеного, оцінюючи в сукупності наявні у справі докази, суд першої інстанції дійшов у цілому правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів підлягають частковому задоволенню.
Разом з цим, помилковим є висновок суду першої інстанції щодо нарахування пені, передбаченої ч.5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки у резолютивній частині оскаржуваного рішення вказано про стягнення трьох відсотків річних, інфляційних втрат та пені у загальному розмірі - 43 304 грн, колегія суддів вважає за необхідне змінити резолютивну частину рішення, виклавши її у редакції цієї постанови.
Апеляційна скарга ФОП ОСОБА_1 на додаткове рішення суду також підлягає частковому задоволенню.
Так, відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
З матеріалів справи установлено, що у судовому засіданні від 24.10.2024 року у суді першої інстанції представник позивачки до закінчення судових дебатів у справі зазначив, що ним будуть подані докази щодо розміру судових витрат понесених відповідачем в порядку, передбаченому ч.8 ст. 141 ЦПК України.
Із клопотанням про ухвалення додаткового рішення представник позивачки звернувся через підсистему «Електронний суд» 29.10.2024 року, тобто, у строк та порядку установленому ч. 8 ст. 141 ЦПК України.
Установлено, що питання щодо розподілу судових витрат на правову допомогу, у рішенні Вишгородського районного суду Київської області від 24.10.2024 року не вирішувалось.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Відповідно до положень статті 265 ЦПК України, суд під час ухвалення судового рішення вирішує питання про судові витрати склад та розмір яких входить до предмета доказування в справі.
Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно із частинами першою та другою статті 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
На підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката Целікова В.В. у матеріалах справи наявні:
- копія витягу з Договору про надання правової допомоги №230306-1 від 06.03.2023 року, укладеного між Адвокатським бюро «Владілена Целікова «Фабула Юстиції» та ОСОБА_2 ;
- копія узгодженого переліку послуг Адвокатським бюро «Владілена Целікова «Фабула Юстиції», Одинець Л.В.;
- копія ордеру про надання правничої допомоги серії від 06.03.2023 року;
- розрахунок суми судових витрат;
- копії рахунків на оплату;
- копії актів надання послуг.
Загальна сума витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 73 610,00 грн.
Вирішуючи питання про стягнення з позивача витрат на професійну правову допомогу, суд виходить з диспозиції частини першої статті 137 ЦПК України, у відповідності до якої, витрати пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Так, згідно із частиною другою статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правової допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
За змістом частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (наданих послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначала про те, що «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява №31107/96) Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ вказав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
З урахуванням наведеного не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема, у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату фіксованої суми за одне судове засідання, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність».
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 грудня 2021 у справі № 927/237/20).
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Враховуючи вищевикладене, зважаючи на складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неспівмірність заявленого до стягнення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 73 610,00 грн, який є завищеним.
За таких обставин, суд визнав доведеним факт понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн, як такий, що є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), ціною цього позову та значенням справи для позивача. І з таким висновком суду першої інстанції апеляційний суд погоджується.
Враховуючи, що у разі часткового задоволення позову судові витрати покладаються пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що з відповідача на користь позивача має бути стягнено документально підтверджених понесених позивачем судових витрат, відповідно до відсотку задоволених позовних вимог. Разом з цим, оскільки апеляційний суд дійшов висновку про зміну рішення по суті заявлених вимог, зміні також підлягає додаткове рішення, шляхом зменшення суми витрат до стягнення з 4382,18 гривень до 2726,44 гривень.
Доводи апеляційної скарги про те, що питання розподілу судових витрат вже було у повному обсязі вирішене судом у рішенні від 24 жовтня 2024 року, тому підстави для ухвалення додаткового рішення були відсутні, колегія суддів відхиляє, оскільки у рішенні суду по суті заявлених вимог було вирішено питання щодо розподілу витрат зі сплати судового збору, в той час як додатковим рішенням суд вирішив питання розподілу понесених позивачкою витрат на правову допомогу.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційних скарг відповідача шляхом зміни рішення та додаткового рішення суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , які подані адвокатом Зачепіло Зоряною Ярославівною задовольнити частково.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 жовтня 2024 року змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення в такій редакції:
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 43 304 гривні, три відсотки річних у розмірі 1 441,49 гривень, інфляційні втрати у розмірі 11 249, 69 гривень, завдану моральну шкоду у розмірі 1000 гривень, а всього стягнути - 56 995 (п'ятдесят шість тисяч дев'ятсот дев'яносто п'ять) гривень 18 копійок.
Додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 листопада 2024 року змінити, зменшивши суму витрат до стягнення з 4382,18 гривень до 2726,44 гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено 29 травня 2025 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді Т.О. Невідома
В.В. Соколова