Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"15" травня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/724/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІЯ-ТРАНС", с. Смиківці Тернопільської області
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтаріс ЛТД", м. Харків
про стягнення 124 751,36 грн
за участю представників:
відповідача - Балла В.В. (в режимі відеконференції)
Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛІЯ-ТРАНС" (надалі - Позивач) звернулося 05 березня 2025 року до Господарського суду Харківської області з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтаріс ЛТД" (надалі - Відповідач) грошові кошти в сумі 124751,36 грн, а також витрати на правничу допомогу та судовий збір.
Також, Позивачем заявлено про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «АЛЬТАРІС ЛТД» (код ЄДРПОУ 41668794) оригінал договору перевезення вантажів автомобільним транспортом №БЮ12/08/24.1 від 12.08.2024р., заявки на перевезення вантажу №АЛ000002526 від 12.08.2024р., Акту приймання передачі послуг перевезення №238 від 20.08.2024р.
Судом прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №922/724/25, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 20 березня 2025 року о 12:45, про що постановлено ухвалу від 07.03.2025.
Ухвалою суду від 10.04.2025 було відмовлено у задоволені клопотання (вх. №8972 від 10.04.2025) Позивача в частині відкладення підготовчого засідання. Суд зазначив, що клопотання (вх. №8972 від 10.04.2025) Позивача в частині визнання обов'язкової явки директора ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" буде розглянуто в межах розгляду справи. Підготовче провадження було закрито та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 24 квітня 2025 року о 11:45.
Представник Позивача у судове засідання не з'явився, 24.04.2025 року подав через систему Електронний суд заяву (вх. №10156) у якій просить суд: повернутися до розгляду справи в порядку підготовчого провадження; витребувати у Відповідача первинні документи щодо міжнародних транспортно-експедиційних послуг, а саме заявку №ZD12/08/24_06 від 12.08.2024р., Міжнародну транспортну накладну, або інший документ, яким підтверджено транспортні послуги, акти приймання передачі вказаних послуг між ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" та BUD-PLUS SHNITSER SP. K., контракт ZD21/06/2024 від 21.06.2024р., укладений між ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" та BUD-PLUS SHNITSER SP. K. для дослідження у судовому засіданні; викликати у судове засідання та допитати у якості свідка директора ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" - ОСОБА_1 ; - продовжити позивачу строк на подання до суду рахунку на оплату ZD12/08/24_06 від 13.08.2024р. та долучити його до матеріалів справи.
Представник Відповідача у судовому засіданні проти заяви Позивача заперечує. Стосовно заявлених Позивачем позовних вимог з урахуванням викладеного у відзиві, Відповідач вважає, що позов є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки між Позивачем та Відповідачем не укладались жодних договорів, заявок та не виконувалось жодних послуг по перевезенню.
Відповідач вважає, що доказ наданий Позивачем, а саме міжнародна товарно-транспортна накладна CMR не містить відомості, що ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" є учасником даного перевезення, проте зазначено, що вантажовідправником є ТОВ "Торгова фірма "Галаксі", перевізником ТОВ "Лія-транс", вантажоотримувачем - Bud-PLUS SHNITSER SP.K, а вантаж взагалі отримало Chemoproject a.s.
Також, Відповідач зазначає, що не зрозуміло з наданого Позивачем документу, який складений на іноземній мові, ANNEX VII, замовником перевезення є Bud-PLUS SHNITSER SP.K, імпортер - Chemoproject a.s., а перевізником спочатку зазначено ПП "АГРОІМПУЛЬС УКРАЇНИ", а штамп проставлено перевізника ТОВ "Лія-транс", що на думку Відповідача взагалі ставить під сумнів, інформацію, викладену у даних документах.
Відповідач вважає доказ наданий Позивачем - скріншоти листування з месенджера "Вайбер" є не належним, оскільки не зрозуміло, що дана переписка ведеться саме з представником ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" та не зрозуміло щодо якої перевозки йде річ. Крім того, з даного листування не зрозуміло з ким воно ведеться, адже, відповідно до функціоналу мобільного застосунку "Вайбер", будь-який контакт в мобільному телефоні можна назвати зручним для себе ім'ям (в даному випадку "АЛЬТАРИС") і вести будь-яке зручне для себе за змістом листування.
Дослідивши матеріали справи та заяву (вх. №10156) Позивача стосовно переходу до розгляду справи на стадію підготовчого провадження, для всебічного і повного розгляду справи, посилаючись на отриманий Позивачем доказ, який, на його думку, має важливе значення для розгляду справи, а саме рахунок на оплату послуг ZD12/08/24_06 від 13.08.2024р., суд зазначає наступне.
Для повного та всебічного розгляду справи, що передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин, наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями, що дозволить запобігти однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення, суд вважає за доцільне прийняти до розгляду наданий Позивачем доказ - рахунок №ZD12/08/24_06 від 13.08.2024р., який долучається до матеріалів справи.
Суд зазначає, що оцінка наданому доказу буде викладена у даному процесуальному документі.
Щодо здійснення судом процесуальної дії у вигляді виклику у судове засідання та отримання від директора ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД" - Бондаренко Катерини Олександрівни пояснень, як свідка, суд вважає за доцільне відмовити з наступних підстав.
Відповідно до викладеного у ст. 87 ГПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб. Показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка (ч. 1 ст. 8 цього Кодексу).
У частині 1 ст. 89 ГПК України передбачено, що свідок викликається судом для допиту за ініціативою суду або за клопотанням учасника справи у разі, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти.
Таким чином, приписами зазначеної норми встановлено, що свідок може бути викладений для допиту за умови встановлення в ході здійснення господарським судом судочинства суперечливості обставин, викладених свідком у заяві іншим доказам; виникнення у суду сумнівів щодо змісту обставин, викладених свідком у заяві; виникнення у суду сумнівів щодо достовірності чи повноти, викладених свідком у заяві обставин.
Проте, з боку Позивача відсутні докази невідповідності обставин (заяви свідка). Позивач у своїх позовних вимогах посилається про відсутність сплати за надані послуги з перевезення, суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 87 ГПК України на підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах.
Відповідно до положень частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В матеріалах справи відсутні докази у відповідності до приписів ст. 88 ГПК України, робить неможливим застосування ст. 89 ГПК України, а тому вчинення процесуальної дії з виклику свідка не вбачається за необхідне.
Щодо витребування доказів, суд зазначає наступне.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. (ст. 13 ГПК України)
Відповідно до п. 2, п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
В силу ч. 1, ч. 2 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За приписами ч.1, ч. 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством (ч.1, ч.2, ч.4 ст. 91 ГПК України).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ч. 4 ст. 74 ГПК України).
Суд зазначає, що положення ГПК України передбачають можливість учасника спору звернутися до суду із заявою про витребування доказів, які цей учасник самостійно не може отримати.
Згідно з ч.1, ч.2, ч.4 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
З аналізу вищенаведених норм ГПК України вбачається, що учасник процесу, у випадку неможливості самостійно подати суду певні докази, може звернутися до суду із відповідним клопотанням.
Пунктом 3 частини 1 статті 42 ГПК України передбачено, що учасники справи мають право подавати заяви та клопотання.
Приписами ст. 169 ГПК України визначено, що при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, або на вимогу суду заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.
Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
Порядок витребування доказів у сторони спору визначено положеннями вже згадуваної ст. 80 ГПК України, а також ст. 81 ГПК України.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.
Відповідно до ч. 4, ч. 7 ст. 81 ГПК України у разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази. Будь-яка особа, в якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.
Частиною 5 статті 13 ГПК України встановлено, що суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Норми ГПК України передбачають можливість витребування доказів за клопотанням учасника справи, однак, при цьому, встановлює умови, за яких таке клопотання може бути задоволено.
З аналізу норм ГПК України можна дійти висновку, що сторона спору може ставити перед судом питання про витребування доказів, які вона сама не може здобути, однак у такому порядку може бути витребувано не будь який доказ, який за переконанням учасника спору має бути у його розпорядженні та у матеріалах справи, а лише той доказ, який стосується розгляду спору у справі, в межах якої вимагається його витребування. Водночас такий доказ має стосуватися обставин, що входять у предмет доказування при розгляді справи, а на особу, яка клопоче про витребування доказу, покладається обов'язок зазначити обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати.
Звертаючись з заявою про витребування доказів, Позивачем в порушення ст. 81 ГПК України не надано доказів вжиття заходів для отримання документів, які він просить витребувати самостійно, не надано доказів вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання таких доказів.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання Позивача про витребування доказів.
Щодо повернення на стадію підготовчого провадження, суд відмовляє в задоволенні з наступних підстав.
За приписами статті 129 Конституції України, статті 2 Господарського процесуального кодексу України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Суд зазначає, що підготовче провадження, завданням якого, серед іншого, є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів (стаття 177 ГПК України).
Статями 181, 182 ГПК України визначено, що для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. Підготовче засідання проводиться судом з повідомленням учасників справи. У підготовчому засіданні суд, у тому числі, з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше; встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються під час розгляду справи по суті, про що зазначається в протоколі судового засідання; призначає справу до розгляду по суті, визначає дату, час і місце проведення судового засідання (декількох судових засідань - у разі складності справи) для розгляду справи по суті; здійснює інші дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.
У главі 3 розділу ІІІ ГПК України закріплені положення, які встановлюють порядок реалізації принципу "диспозитивності господарського судочинства" у підготовчому засіданні. Він полягає в тому, що кожен учасник справи може довести певні обставини справи, подавши відповідні докази, надавши пояснення чи заперечення саме під час підготовчого провадження. Це зумовить чітко визначене загальне спрямування судового розгляду, окреслить коло питань, що підлягають розв'язанню на стадії судового розгляду та дозволить процесуально зекономити час розгляду справи. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суд від 12.08.2021 у справі №910/17567/19, від 09.11.2021 у справі №913/20/21.
Після закриття підготовчого провадження суд призначає справу до судового розгляду по суті (пункт 3 частини другої статті 185 ГПК України). Завданнями розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат. (ст. 194 ГПК України).
Частиною 4 статті 236 ГПК України, яка кореспондується з положеннями частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Верховний Суд в постанові від 10.12.2024 у справі №922/1428/16 підкреслив, що стадія підготовчого провадження з огляду на її мету є не формальною, а реальною запорукою здійснення ефективного правосуддя на стадії розгляду справи по суті, тож належне та добросовісне ставлення до стадії підготовчого провадження як з боку суду, так і з боку всіх учасників справи, є таким, що у повній мірі відповідає засадам справедливого правосуддя.
Верховний Суд у вказаній постанові також акцентував, що суди першої інстанції за наявності певних обставин можуть прийняти рішення про повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій, які можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження. Разом з тим такі обставини мають бути вагомими, оскільки можливість повернення до стадії підготовчого провадження з будь-яких підстав нівелює саме значення стадій господарського процесу - як підготовчого провадження, так і стадії розгляду справи по суті. Такі висновки є сталими та викладені у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 у справі №910/7103/21, від 02.10.2019 у справі №916/2421/18, від 03.10.2019 у справі №902/271/18, від 07.03.2023 у справі №904/1252/22, від 30.08.2023 у справі №910/10477/22, а також в ухвалі від 22.06.2021 у справі №923/525/20.
Повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій є правом суду, водночас, суд має враховувати обставини конкретної справи, а підстави для повернення до стадії підготовчого провадження мають оцінюватись через призму чи можуть відповідні процесуальні дії реалізовані лише на стадії підготовчого провадження і чи є ці обставини вагомими.
Отже, для вирішення питання щодо можливості повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття суд першої інстанції має встановити: (1) чи відповідні процесуальні дії можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження; (2) чи є обставини, якими сторона обґрунтовує таку необхідність, вагомими. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права на справедливий суд.
Суд, вважає за доцільне також звернути увагу на такий висновок, який викладений Верховним Судом у пункті 30 постанови від 03.10.2019 у справі № 902/271/18:
"Також Верховний Суд звертається до власної практики, зокрема, постанови від 02.10.2019 у справі № 916/2421/18, у якій Верховний Суд погодився з судами першої та апеляційної інстанцій у питанні можливості повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття у випадку, якщо судом встановлено замовчування відповідачем важливого питання, яке мало б бути вирішено саме на стадії підготовчого провадження. На думку Верховного Суду, стадія підготовчого провадження з огляду на її мету є не формальною, а реальною запорукою здійснення ефективного правосуддя на стадії розгляду справи по суті, тож належне та добросовісне ставлення до стадії підготовчого провадження як з боку суду, так і з боку всіх учасників справи, є таким, що у повній мірі відповідає засадам справедливого правосуддя. На важливість дотримання строку на подання доказів звертав свою увагу Верховний Суд й раніше у постановах від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 03.04.2019 № 913/317/18".
У пункті 4.12 постанови від 16.02.2021 у справі № 922/2115/19 Верховний Суд зазначив: "Суд апеляційної інстанції, посилаючись на частину третю статті 269 ГПК України, відмовив у прийнятті додаткових доказів, наданих позивачем, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції, залишивши при цьому поза увагою, що ТОВ "Азотфострейд" звертався до суду першої інстанції з відповідними клопотаннями про повернення до стадії підготовчого провадження для подання доказів у зв'язку із обставинами, зазначеними відповідачем у відзиві. Отже висновок суду апеляційної інстанції про неприйняття наданих позивачем доказів на підставі зазначеної норми є передчасним".
У наведених правових висновків, Верховний Суд в ухвалі від 22.06.2021 у справі № 923/525/20 зазначив про те, що місцевий господарський суд обґрунтовано дійшов висновку про можливість повернення до розгляду справи на стадію підготовчого провадження після його закриття, виходячи з фактів неотримання відповідачем копій ухвали від 09.06.2020 про відкриття провадження у справі, ухвали від 15.07.2020 про відкладення розгляду справи, ухвали від 11.08.2020 про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті, які (ухвали) повернулися до господарського суду, що підтверджується наявними у справі доказами. При цьому господарськими судами було враховано клопотання відповідача про відновлення підготовчого провадження, яке (клопотання) обґрунтовується тим, що про судову справу відповідач дізнався тоді, коли підготовче провадження вже було закрито, що позбавило його можливості надати відзив на позовну заяву та скористатися іншими правами, наданими сторонам на стадії підготовчого провадження.
Отже, враховуючи вищевикладене та посилання Позивача у своїй заяві (вх. № 10156) про постановлення ухвали щодо повернення на стадію підготовчого провадження, суд дійшов до висновку, що з боку заявника не зазначено жодних об'єктивних обставин та не надано до суду належних, допустимих доказів. Крім того, враховуючи викладене у заяві з боку Позивача не надано: - в підтвердження неможливості отримати певні докази чи відмову в їх наданні на запит Позивача; - відсутні належні та допустимі докази суперечності показання директора Відповідача, якого заявник просить викликати у якості свідка; відсутні належні докази щодо замовчення з боку Відповідача певних питань, які стосуються справи.
Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 10, 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України).
В силу приписів ст. 2, 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому цим Законом. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом. Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
З врахуванням вказаних приписів чинного законодавства та з огляду на фактичні обставини справи суд констатує, що вчинив всі необхідні та можливі заходи для належного повідомлення сторін про дату, час та місце судового засідання по даній справі, їм надана можливість скористатись своїми процесуальними правами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України, в тому числі судом дотримано під час розгляду справи обумовлені чинним законом процесуальні строки для звернення учасників справи із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.
Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.
Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлений судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлений можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.
Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Короткий зміст заявлених позовних вимог.
Позивач (ТОВ "ЛІЯ-ТРАНС") зазначає, що Відповідача (ТОВ "АЛЬТАРІС ЛТД") надав Заявку на перевезення вантажу №АЛ000002526 від 12.08.2024р. ТОВ "ЛІЯ-ТРАНС" (Виконавець) здійснено міжнародне перевезення олії соняшникової (нерафінованої) за маршрутом, де адреса завантаження: м. Кривий Ріг, вул. Фабрична 3/24, митна обробка: м. Львів, Митна обробка(адреса): Кочова (Польща), Адреса розвантаження: Чеська республіка,/Provozovna Usti nad Labem, Zukovova, 100/27. Вартість перевезення склала 124751,36 грн. (а.с. 12).
У зазначеній Заявці зазначено, що її створено на підставі договору про надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом №БЮ12/08/24.1 від 12 серпня 2024р.
Проте, з боку Позивача такий договір не надається, оскільки два примірники ПРОЄКТУ договору для підписання було направлено новою поштою на адресу Відповідача 14.09.2024р. разом з оригіналом CMR накладною, рахунком на оплату, Заявкою, актом приймання-передачі наданих послуг та іншими документами. Позивач зазначає, що у нього відсутня інформація стосовно підписання вказаного договору, а з боку Відповідача не було повернуто Позивачеві підписаного договору та акту приймання-передачі наданих послуг.
Позивач вказує, що фактично послуги було надано без підписаного договору лише на підставі заявки Відповідача.
Так, в підтвердження своїх вимог Позивач посилається на наявність наступних доказів і відому йому інформацію, що Відповідач під час здійснення вказаного перевезення виступав у якості експедитора на підставі договору з замовником перевезення BUD-PLUS SHNITSER SP.K (ul. Prezydenta Gabriela Narutowicza 40 lok 1, 90-135 Lodz, Poland), а саме: - "ANNEX VII Information Accompanying Shipments of Waste" (а.с. 9); - Международну товарно-транспортну накладну, що використовується для міжнародних автомобільних вантажоперевезень - "CMR" (а.с. 10).
У зв'язку з невиконанням з боку Відповідача своїх зобов'язань, звернувся до суду за захистом.
З'ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.
Судом встановлено, що Позивачем надано "Додаток VII" посилається на форму, яка надає інформацію, що супроводжує відправлення відходів, як того вимагають окремі статті (3(2) і 3(4)) Регламенту Європейського Союзу (ЄС) № 1013/2006 щодо транспортування відходів. Ця форма використовується для транскордонних перевезень відходів у межах ЄС та за його межами., ANNEX VII (а.с. 9), де:
1. Особа, яка організовує відправлення - Bud-PLUS SHNITSER SP.K;
2. Імпортер/вантажоодержувач - CHEMOPROJEKT, A.S.;
5. Перевізник, спочатку зазначено ПП "АГРОІМПУЛЬС УКРАЇНИ", а штамп проставлено перевізника ТОВ "Лія-транс".
Згідно накладної CMR, наданим Позивачем, зазначено наступне в пронумерованих полях, які мають відповідні значення:
Поле номер 1: Відправник (Найменування компаній її адреса та країна реєстрацій): DE FIRM GALAXY LLC / "ТОРГОВА ФІРМА ГАЛАКС" (Київ)
Поле номер 2: Одержувач (Найменування компаній її адреса та країна реєстрацій): Bud-PLUS SHNITSER SP.K (Польща)
Поле номер 3: Місце розвантаження вантажу (Населений пункт, країна, дата): Czech Republic, Zucovova 100/27, 400 03 Usti nad Labem.
Поле номер 4: Місце навантаження вантажу (Населений пункт, країна, дата): Lviv.
Поле номер 5: документи, що додаються (Інвойс, пакувальний лист/packing list, контракт, сертифікати і т.д.) і обов'язково їх номер і дату: Invoce № GAL-SS-18 at 14.08.2024
Поле номер 16: Перевізник (Найменування, адреса та країна реєстрацій транспортної компанії): LIA-TRANS LLC/ТОВ "Лія-транс"
Поля за номерами 22 - 24 мають відбитки печаток (штампів) Відправника, Перевізника, Отримувача.
Підсумовуючи вищезазначене судом було встановлено, що з боку Позивач не підтверджено доказів стосовно здійснення з боку Відповідача (ТОВ "Альтаріс ЛТД"), як експедитором виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування. Відсутні будь-які посилання на Відповідача у зазначених документах.
Крім того, з боку Позивача не надано також інвойсу (GAL-SS-18 at 14.08.2024), який визначений у пункті 5 накладної CMR, де визначено Експедитора, замовника, найменування товару, вартість, кількість тощо.
Під час оформлення інвойсу при міжнародному перевезенні, який супроводжує товар при його переміщенні через митний кордон, зазначаються деталі про товар, його вартість, кількість, а також інформацію про експортера та імпортера. Тобто такий рахунок-фактура (інфвойс) потрібен для митного оформлення та розрахунку митних платежів. Вимоги щодо оформлення інвойсів
У п. 3 ч. 2 ст. 53 Митного кодексу України зазначено, що документами, які підтверджують митну вартість товарів, є рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об'єктом купівлі-продажу).
Частиною п'ятою статті 54 Митного кодексу України за органом доходів і зборів, який згідно з чинним законодавством здійснює контроль правильності визначення митної вартості товарів, закріплено право упевнюватися в достовірності або точності будь-якої заяви, документа чи розрахунку, поданих для цілей визначення митної вартості.
Відповідно до частини другої статті 52 Митного кодексу України декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов'язані подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об'єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню.
При цьому наданий Позивачем рахунок (інвойс) №ZD12/08/24_06 від 13.08.2024р. (а.с. 63), у якості доказу підтверджує, що ТОВ "Альтаріс ЛТД" є експедитором, Bud-PLUS SHNITSER SP.K - клієнт не підтверджує укладення з Позивачем (Перевізником), а ні Договору надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом №БЮ12/08/24.1 від 12.08.2024, а ні звернення до останнього з Заявкою на перевезення вантажу №АЛ000002526 від 12.08.2024.
Суд зазначає, що ч. 1 ст. 929 ЦК України та ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" (далі - Закон 1955-IV) визначено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
При цьому як статтею 932 ЦК України так і ст. 4 Закону 1955-IV визначено виконання зобов'язань стосовно договору транспортного експедирування, у тому числі залучення третіх осіб, тобто здійснення укладення договору з перевізником.
Статтею 1 Закону 1955-IV визначено, що експедитор (транспортний експедитор) - це суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування;
перевізник - юридична або фізична особа, яка взяла на себе зобов'язання і відповідальність за договором перевезення вантажу за доставку до місця призначення довіреного їй вантажу, перевезення вантажів та їх видачу (передачу) вантажоодержувачу або іншій особі, зазначеній у документі, що регулює відносини між експедитором та перевізником.
Також, суд критично ставиться до посилання Позивача про відсутність Договору надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом №БЮ12/08/24.1 від 12.08.2024, який було направлено на адресу Відповідача для його підписання, оскільки це суперечить загальним поняттям.
Так, Позивач у своєму позові посилається на те, що Експедитор (Відповідач) звернувся з Заявкою на перевезення вантажу №АЛ000002526 від 12.08.2024. Проте, таке твердження Позивача спростовується фактичними даними, оскільки дана заявка не підписана з боку Експедитора.
Отже постає питання, яким чином Позивач (Перевізник) без погоджених документів (відсутній підпис та печатка на Заявці, відсутній Договору, відсутня довіреність тощо) мав змогу від імені Експедитора забезпечити погрузку, відправку, проходження митного контролю та одержання вантажу Клієнтом (замовником)?
Так, досліджуючи документи надані Позивачем, суд звернув увагу на те, що з боку Позивача здійснювалось перевезення автомобілем НОМЕР_1 /ВО3679ХF, де згідно "Додаток VII" (ANNEX VII) (а.с. 9) одержувач - CHEMOPROJEKT, A.S. отримав товар 20.08.2024, а згідно накладної CMR (а.с. 10) одержувач - Bud-PLUS SHNITSER SP.K отримав товар 14.08.2024р., проте з наданих доказів не вбачається та не підтверджується певними доказами, що Відповідач за цими поставками надавав експедиторські послуги.
Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що з боку Позивача не підтверджено доказів укладення договору транспортного експедирування з Відповідачем.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до положень ст.ст.6, 11, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Статтею 174 ГК України визначено, що підставою виникнення господарських зобов'язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.
Відповідно до вимог частини першої статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Здійснення правочину законодавчо може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.
Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, передбачено статтею 205 ЦК України.
Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України).
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
Разом з тим, укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
У відповідності до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ст.903 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 316 ГК України та статті 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату й за рахунок другої сторони (замовника) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату (ст. 931 ЦК України).
Відповідно до статті 932 ЦК України експедитор має право залучити до виконання своїх обов'язків інших осіб.
За змістом статті 193 ГК України та статей 525, 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
Статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статті 1 Закону України "Про автомобільний транспорт" міжнародним перевезенням визнається перевезення вантажів автомобільним транспортом з перетином державного кордону. Організацію міжнародних перевезень вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень (стаття 53 Закону вказаного Закону).
При цьому, одним із основних міжнародних документів, який регулює відносини сторін при виконанні міжнародних перевезень вантажів автотранспортом, є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956, яка набрала чинності для України 17.05.2007 (далі - Конвенція).
Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін (ст. 1 Конвенції).
Відповідно до ст. 4 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, зокрема, наданою сторонами CMR, якою підтверджується прийняття вантажу до перевезення. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.
Відповідно до ст. 9 Конвенції вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.
Статтею 5 Конвенції передбачено, що вантажна накладна складається в трьох оригінальних примірниках, підписаних відправником і перевізником. Перший примірник передається відправнику, другий супроводжує вантаж, а третій залишається у перевізника.
Вимоги до вантажної накладної передбачені статтею 6 Конвенції, а саме в ній має бути вказано:
- дата і місце складання вантажної накладної;
- ім'я та адреса відправника;
- ім'я та адреса перевізника;
- місце і дата прийняття вантажу до перевезення і передбачене місце його доставки;
- ім'я та адреса одержувача;
- прийняте позначення характеру вантажу і спосіб його упакування та, у випадку перевезення небезпечних вантажів, їх загальновизнане позначення;
- кількість вантажних місць, їх спеціальне маркування і нумерація місць;
- вага вантажу брутто чи виражена в інших одиницях виміру кількість вантажу;
- платежі, пов'язані з перевезенням (провізна плата, додаткові платежі, митні збори, а також інші платежі, що стягуються з моменту укладання договору до доставки вантажу);
- інструкції, необхідні для виконання митних та інших формальностей;
- заява про те, що перевезення здійснюється незалежно від будь-яких умов згідно положень дійсної Конвенції.
Відповідно до частин першої та другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими і електронними доказами.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Крім того, згідно з приписами статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тобто тягар доказування лежить на сторонах.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 26.02.2024 у справі № 910/6757/23.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №554/4741/19, від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №209/3085/20).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі №390/34/17 зазначив, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Частиною другою статті 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. В разі порушення особою зазначених вимог закону суд може відмовити у захисті її цивільного права та інтересу (ч. 3 ст. 16 ЦК України).
Положення ч. 3 ст. 16 ЦК України є домірним засобом досягнення такої мети, як стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав (п. 5.5 Рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021р. №2-р(ІІ)/2021).
Суд зазначає, що позиція Позивача в цій справі видається суперечливою, оскільки він стверджує про звернення експедитора (Відповідача) з Заявкою на підставі укладеного Договору про надання послуги з перевезення, у зв'язку з чим ним здійснено міжнародне перевезення, але, при цьому, матеріали справи містять докази, що Позивач здійснив перевезення автомобілем ВО5078ЕР/ВО3679ХF до одержувача - CHEMOPROJEKT, A.S. (отримав товар 20.08.2024) та одержувача - Bud-PLUS SHNITSER SP.K (отримав товар 14.08.2024р.). При цьому з боку Позивача не доведено факту підписання, укладання договору з Відповідачем згідно якого останній зобов'язався оплатити вартість перевезення.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах"
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи те, що суд відмовив у задоволенні позову, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.
З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, перебої з електроенергією, наявної проблеми запуску та використання програми АСДС, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 15 травня 2025 року у справі №922/724/25 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
В позові відмовити повністю.
Повне рішення складено "29" травня 2025 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін