08.04.2025 Справа №607/19539/24 Провадження №2/607/750/2025
місто Тернопіль
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:
головуючого судді Герчаківської О. Я.,
за участю секретаря судового засідання Баб'як Н. О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача, адвоката Вароди П. Б.,
представників відповідачів Качор В. В., Онищак М. П.,
представника третьої особи Марцун А. А.,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 доДержавної казначейської служби України, Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Львові, третя особа - Тернопільська обласна прокуратора про відшкодування завданої шкоди,
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної казначейської служби України, Територіального управління ДБР у м. Львові, третя особа - Тернопільська обласна прокуратура про відшкодування завданої шкоди.
13 вересня 2024 року суддею Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області В. М. Братасюком відкрито провадження у справі № 607/19539/24; постановлено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.
26 лютого 2025 року було здійснено повторний автоматизований розподіл цієї судової справи між суддями, згідно розпорядження керівника апарату суду № 210 головуючим суддею визначено суддю Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області Герчаківську О. Я., яка 28 лютого 2025 року прийняла до свого провадження цивільну справу № 607/19539/24 та постановила розглядати її за правилами загального позовного провадження.
07 лютого 2025 року представник Територіального управління ДБР у м. Львові звернувся через «Електронний суд» із клопотанням в якому зазначив про те, що під час розгляду справи по суті, в судовому засіданні, яке відбулось 07 січня 2025 року, стороною позивача надано пояснення щодо предмету та підстав позову, після аналізу яких ТУ ДБР у м. Львові вважає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, з огляду на таке.
Главою 20 Книги Другої ЦК України врегульовано загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи, які, серед іншого, належать кожній фізичній особі від народження або за законом (частина 1 статті 269 ЦК України); не мають економічного змісту (частина 2 статті 269 ЦК України); тісно пов'язані з фізичною особою (частина 3 статті 269 ЦК України). Отже, особисте немайнове право - це абсолютне суб'єктивне право, що належить кожній фізичній особі, є невіддільним від неї, не має економічного змісту, має властивість індивідуалізації особи, яке виникає у неї від народження або за законом та належить їй довічно. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, не може бути позбавлена цих прав. З огляду на свою правову природу, особисті немайнові права не можуть належати юридичним особам
У статті 270 ЦК України міститься невичерпний перелік особистих немайнових прав фізичної особи, проте в позовній заяві так і не вказано, яке саме особисте немайнове право є об'єктом захисту в цій цивільній справі, хоча за змістом частини 1 статті 174 ЦПК України такі обставини, у випадку їх наявності, мали б бути викладені письмово виключно у позовній заяві. Так само, немає жодної згадки, що об'єктом захисту в цій справі є будь-яке майнове право позивача, яке належить йому як фізичній особі. В свою чергу відповідно до пояснень, які надані стороною позивача під час виступу із вступним словом, останні наголосили, що звертаючись з заявою про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 тим самим переслідував мету встановлення ознак злочину у діях працівників Тернопільської ОДПІ, щоб у майбутньому переглянути за нововиявленими обставинами судові рішення про стягнення податкового боргу з ПП «Приватбуд-А», наслідком чого стало звернення стягнення на належні підприємству нежитлові приміщення. За обставинами кримінального провадження, позивач є директором ПП «Приватбуд-А», за яким, згідно результатів перевірки, проведеної працівниками Тернопільської ОДПІ, обліковувалась податкова заборгованість. Саме з метою покриття податкового боргу Тернопільською ОДПІ через аукціон реалізовано належне ПП «Приватбуд-А» приміщення творчої майстерні і переможцем аукціону та власником майна став громадянин ОСОБА_2 . Проте за твердженням позивача, службові особи Тернопільської ОДПІ неправомірно нарахували приватному підприємству податкові зобов'язання, що у подальшому призвело до безпідставного відчуження майна ПП «Приватбуд-А». Отож, обставини ймовірного злочину стосуються не протиправного позбавлення права власності позивача як фізичної особи, а позбавлення права власності юридичної особи - ПП «Приватбуд-А», яке є власником нежитлового приміщення творчої майстерні, тоді як позивач є лише засновником підприємства. Зокрема, саме за заявою позивача як директора ПП «Приватбуд-А», а не як фізичної особи слідчий суддя Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області (ухвала від 18 грудня 2015 року у справі № 607/18968/15-к, провадження № 1-кс/607/7589/2015) зобов'язав внести відомості до ЄРДР і саме як директор ПП «Приватбуд-А» (а також як директор ПП «ПриватСервіс-Тернопіль») позивач звертався до Тернопільської обласної прокуратури з відповідною заявою від 21 березня 2016 року.
Відповідно до приписів частини 1 статті 167 ГК України, яка була чинною на момент порушення кримінального провадження, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (частина 3 статті 167 ГК України в тій же редакції). Тож, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18). За змістом чинної на даний час статті 96-1 ЦК України права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства. Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об'єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.
Таким чином, відповідно до національного законодавства України корпоративні права є самостійним об'єктом цивільних прав, охоплюються наведеним у статті 190 ЦК України поняттям майна, визначеним індивідуальними ознаками, які можуть бути об'єктом права власності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 січня 2025 року у справі № 910/14242/22).
Вказане в сукупності свідчить про те, що звернення до суду з цим позовом про відшкодування моральної шкоди не пов'язане з порушенням особистих немайнових прав позивача (про що також не вказується в позовній заяві) чи його майнових прав, а стосується захисту його корпоративних прав, пов'язаних із діяльністю ПП «Приватбуд-А», у якому він є засновником і які полягають в неефективному, на думку позивача, досудовому розслідуванні кримінального провадження за фактом вчинення ймовірного злочину проти прав та інтересів ПП «Приватбуд-А».
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. ЄСПЛ у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом». Отже поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Така правова позиція наводиться у постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 520/4702/19. Також у постанові Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 140/1568/23 зазначено, що вимога щодо того, що суд має бути «встановленим законом», є однією з декількох вимог Конвенції та протоколів до неї і встановлює, що дії національних органів мають базуватись на внутрішньому праві, наприклад пункт 1 статті 5 («відповідно до процедури, встановленої законом» та «законний» арешт або затримання), пункт 2 статті 8 («у відповідності з законом»), підпункти 2 статей 9, 10 та 11 («встановлені законом»), пункт 2 та пункт 4 статті 2 Протоколу № 4 («згідно із законом») та пункт 1 статті 4 Протоколу № 7 («відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави»).
ЄСПЛ у своїх рішеннях щодо формулювання «встановлений законом» робить висновки, що межі цієї вимоги є більш обмеженими, ніж вимога стосовно того, що суд має діяти відповідно до закону або шляхом, «передбаченим законом». Буквальне тлумачення цього вислову приводить до думки, що вимагається правова підстава для існування та організації суду, включно із визначенням питань, які підпадають під юрисдикцію суду. Цей термін не можна розуміти у тому сенсі, що суд для того, щоб уважатись встановленим законом, має також дотримуватись всіх вимог, передбачених національним законодавством, щодо здійснення його функцій. Якщо б існувала така концепція, не було б жодного сенсу виокремлювати пункт 1 статті 6 щодо цього питання з-поміж інших статей.
Верховний Суд наголосив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Отже, не маючи повноважень на здійснення судочинства в певному провадженні, суд діятиме всупереч чітким процесуальним нормам, що не відповідало б принципу юридичної визначеності та обов'язковості (остаточності) рішень та спричинило б порушення статті 6 Конвенції.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, які сформульовані у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 695/2665/16-ц, предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, визначала: суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 635/551/17, від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, від 23 березня 2021 року у справі № 367/4695/20).
Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими регламентована предметна та суб'єктна юрисдикція адміністративних, господарських та цивільних судів. Так, у частині 1 статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. В свою чергу, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 статті 20 ГПК України), зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Отже, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням відповідачами його корпоративних прав, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб'єктів порушення здійснюється господарським судом під час розгляду справи. Іншими словами, звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом зумовлене необхідністю захисту його прав не у сфері особистих немайнових чи майнових відносин, а його корпоративних прав, що виключає розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Спір у цій справі пов'язаний з діяльністю юридичної особи - ПП «Приватбуд-А», а відтак він є корпоративним і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, що зумовлює необхідність закриття провадження у справі № 607/19539/24 за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, ТУ ДБР у м. Львові, третя особа: Тернопільська обласна прокуратура, про відшкодування моральної шкоди в розмірі 30 000 грн.
Представник Територіального управління ДБР у м. Львові Онищак М. П. підтримав подане ним клопотання, вважає, що виниклий між сторонами спір юрисдикційно віднесено до компетенції господарського суду.
Представник Державної казначейської служби України Качор В. В. при вирішенні цього клопотання покладається на думку суду.
Позивач ОСОБА_1 , його представник - адвокат Варода П. Б. вважають, що виниклий між сторонами спір підлягає до розгляду в поряду цивільного судочинства, адже потерпілим у кримінальному провадженні є безпосередньо фізична особа ОСОБА_1 , юридична особа не має статусу потерпілого у кримінальному провадженні.
Представник Тернопільської обласної прокуратури вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Позивач звернувся до суду цивільної юрисдикції як фізична особа, однак всій його звернення до правоохоронних органів зі скаргами мали місце від імені директора юридичної особи. Право отримати грошове відшкодування моральної шкоди передбачено законом і за позовом юридичної особи, однак в порядку господарського судочинства.
Суд, вивчивши зміст клопотання про закриття провадження у справі та матеріали цивільної справи № 607/19539/24, в сукупності із поясненнями учасників справи, дійшов таких висновків.
Згідно з частиною 5 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 15 січня 2020 року у справі №607/6254/15-ц дійшла до наступних висновків.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 березня 2006 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За статтею 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма права закріплена у статті 20 Господарського кодексу України).
За змістом положень указаних норм права, суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Частиною 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ст. 20 ЦПК України).
Відповідно до частини 1 статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього кодексу .
До таких осіб відповідно до частини першої статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
У справі, яка розглядається, сторонами спору є фізична особа ОСОБА_1 - позивач, таюридичні особи Державна казначейська служба України, Територіальне управління Державного бюро розслідувань у м. Львові - відповідачі.
Водночас, при вивченні матеріалів справи № 607/19539/24, якими обґрунтовано позовні вимоги, суд встановив, що спірні правовідносини випливають із неефективної, за твердженням сторони позивача, діяльності органу досудового розслідуванні у кримінальному провадженні № 12015210010003743 від 23 грудня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України. Це кримінальне провадження було несене до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі ухвали слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 грудня 2015 року у справі № 607/18968/15-к. Із скаргою на бездіяльність свідчого СВ Тернопільського ВП ГУНП в Тернопільській області звертався директор ПП «Приватбуд-А» Шмідт А. Л., який в обґрунтування скарги зазначав про те, що ПП «Приватбуд-А», директором якого він є, на праві приватної власності належить приміщення творчої майстерні за адресою: АДРЕСА_1 , яке перебувало в податковій заставі ОДПІ, де знаходиться майно підприємства, документи, кошти. Цим приміщенням незаконно користується ОСОБА_2 , якому ОСОБА_1 , як директор підприємства, просить заборонити вчиняти дії по проведенню ремонтних робіт та користування приміщенням.
Вказані обставини відображено і у Витягу з кримінального провадження № 12015210010003743 від 23 грудня 2015 року.
Відповідно, всі подальші процедурні питання, пов'язані із досудовим розслідуванням у цьому кримінальному провадженні, стосувалися не фізичної особи ОСОБА_1 , а директора ПП «Приватбуд-А» Шмідта А. Л., який отримував процесуальні рішення органу досудового розслідування та оскаржував їх до слідчого судді.
Доводи сторони позивача про те, що юридична особа не має статусу потерпілого у кримінальному провадженні не спростовують суб'єктного складу сторін, адже, незважаючи на те, що Шмідт А. Л. звернувся до суду загальної юрисдикції як фізична особа, матеріалами справи № 607/19539/24 беззаперечно встановлено, що фактично спір виник між директором ПП «Приватбуд-А» ОСОБА_1 та іншими юридичними особами - органами державної влади, а відтак виниклий спір юрисдикційно не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає приписам статті 4 ГПК України, а правовідносини, з яких виник цей спір, мають господарський характер.
Стаття 4 ГПК України, на яку суд покликався вище, передбачає право юридичної особи на звернення до господарського суду.
У вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і спір господарськими, слід також виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Статтею 2 ГК України передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (ч. 1 ст. 113 ГК України).
ПП «Приватбуд-А» є приватним підприємством, його засновником, керівником та представником зазначено Шмідта А. Л., що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 05 вересня 2024, що позивач не заперечував і в судовому засіданні.
Територіальне управління Державного бюро розслідувань у м. Львові та Державна казначейська служба також є юридичними особами, що підтверджується відповідними Витягами Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 23 лютого 2022 року та 12 жовтня 2021 року.
Спори, що виникають між юридичними особами та органами державної влади при реалізації ними своїх повноважень, за своїм суб'єктним складом підвідомчі господарським судам.
Отже, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані, зокрема, з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України.
Майнові відносини (у розумінні статті 4 ГК України) суб'єктів господарювання з юридичними особами, у тому числі тими, що не є суб'єктами господарювання (органами державної влади), регулюються ГК України та ГПК України.
У справі, яка розглядається Шмідт А. Л., який фактично діє як директор ПП «Приватбуд-А», заявив вимогу до Державної казначейської служби України, Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Львові про відшкодування моральної шкоди, заподіяної діями суб'єкта владних повноважень, яка за своїм суб'єктним складом підпадає під дію статті 4 ГПК України, а тому зазначений спір підвідомчий господарському суду.
Відтак, до виниклих між сторонами правовідносин слід застосувати п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України яким передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи суб'єктний склад учасників справи, характер спірних правовідносин та предмет позовних вимог, суд робить висновок, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, що виключає його розгляд в порядку цивільного судочинства, у зв'язку з чим, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 доДержавної казначейської служби України, Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Львові, третя особа - Тернопільська обласна прокуратора про відшкодування завданої шкодипідлягає закриттю.
Одночасно суд роз'яснює позивачу його право звернутися до господарського суду з позовною заявою в порядку господарського судочинства.
При прийняття такого рішення судом було взято до уваги постанови Великої Палати Верховного Суду України від 15 березня 2018 року у справі № 461/1930/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 405/4179/18.
На підставі наведеного, керуючись п. 1 ч. 1 ст. 255, ст.ст. 260, 261, 352-354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Закрити провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 доДержавної казначейської служби України, Територіального управління Державного бюро розслідувань у м. Львові, третя особа - Тернопільська обласна прокуратора про відшкодування завданої шкоди.
Роз'яснити позивачу його право на звернення до суду в порядку господарського судочинства.
Ухвала суду набирає законної сили негайно після її проголошення.
У разі подання апеляційної скарги ухвала суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину ухвали суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду.
Повний текст ухвали складено 14 квітня 2025 року.
Головуючий суддя Герчаківська О.Я.