29 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 904/1514/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Бенедисюк І.М., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" - адвоката Лисенка В.О. (дов. від 19.12.2024 № 19/12-2024/15),
відповідача - акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Дніпропетровськгаз" - адвоката Азаренкова С.М. (дов. від 27.12.2024 № 01Др-82-1224),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (далі - Компанія)
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.07.2024 (суддя Рудь І.А.)
та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 06.03.2025 (головуючий суддя Парусніков Ю.Б., судді: Верхогляд Т.А. і Іванов О.Г.)
у справі № 904/1514/24
за позовом Компанії
до акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Дніпропетровськгаз" (далі - Товариство)
про стягнення заборгованості за зобов'язаннями у розмірі 112 673 258,00 грн.
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 26.05.2025 № 32.2-01/923 у зв'язку з відпусткою судді Ємця А.А. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 904/1514/24, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Бенедисюк І.М. і Колос І.Б.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
Компанія звернулася до суду з позовом до Товариства про стягнення 112 673 258,00 грн заборгованості, у тому числі: 75 011 775,10 грн основного боргу, 14 920 150,32 грн пені, 18 426 597,38 грн інфляційних втрат та 4 314 735,20 грн 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за типовим договором постачання природного газу постачальником "останньої надії" в частині оплати за спожитий газ.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.07.2024, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 06.03.2025: позов задоволено частково; стягнуто з Товариства на користь Компанії 75 011 775,10 грн основного боргу, 7 460 075,16 грн пені 18 426 597,38 грн інфляційних втрат та 4 314 735,20 грн 3% річних; в іншій частині позову (стягненні 7 460 075,16 грн пені) відмовлено.
При частковому задоволенні позову суд першої інстанції виходив з обставин доведеності факту порушення відповідачем своїх договірних зобов'язань, у зв'язку з чим Компанією правомірно заявлено до стягнення як суму основної заборгованості, так і додаткових нарахувань, обумовлених невиконанням Товариством основного зобов'язання, розрахунок яких є правильним. Водночас, за результатами розгляду клопотання відповідача про зменшення пені, інфляційних втрат та 3% річних на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), суд дійшов висновку про зменшення розміру пені на 50%.
У апеляційному порядку рішення суду першої інстанції переглядалося лише в частині відмови суду першої інстанції у стягненні 7 460 075,16 грн пені. Суд апеляційної інстанцій погодився із висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для зменшення розміру заявленої до стягнення пені на 50%.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову в позові в частині стягнення пені (зменшення судами розміру пені на 50%), Компанія звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 03.06.2020 у справі № 916/187/17, від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19.
За доводами скаржника, у спірних правовідносинах відсутні підстави для зменшення заявленої до стягнення суми пені. Суди не врахували співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру заявленої пені, не дослідили винятковості причини невиконання боржником грошового зобов'язання, не виконали при цьому вимоги закону щодо оцінки майнового стану сторін, які беруть участь у зобов'язанні, та інших інтересів сторін, які заслуговують на увагу.
Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині, просить залишити їх без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Компанія відповідно до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП) від 04.07.2017 № 880, здійснює ліцензійне постачання природного газу на території України.
За результатами державного конкурсу та відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 № 917-р Компанію визначено постачальником "останньої надії" на ринку природного газу.
Відповідно до пункту 1 розділу VI Правил постачання природного газу, затверджених постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2496 (далі - Правила), договір постачання природного газу постачальником "останньої надії" укладається у випадках, передбачених пунктом 3 розділу VI, з урахуванням вимог статей 205, 633, 634, 641, 642 Цивільного кодексу України шляхом публічної оферти постачальника "останньої надії" та її акцептування споживачем через факт споживання газу за відсутності іншого постачальника. Договір постачання природного газу постачальником "останньої надії" не потребує двостороннього підписання. Договір постачання між постачальником "останньої надії" і споживачем вважається укладеним з дня, визначеного на інформаційній платформі оператора газотранспортної системи днем початку постачання природного газу споживачу в Реєстрі споживачів постачальника "останньої надії" відповідно до Кодексу газотранспортної системи.
Факт включення Товариства до реєстру споживачів постачальника "останньої надії" з наведених вище підстав підтверджується: листом Оператора ГТС від 25.11.2022 № ТОВВИХ-22-12812 та інформацією щодо остаточної алокації відборів споживача з ЕІС-кодом 56X060000000001Y. В інформаційній платформі споживач з ЕІС-кодом 56X060000000001Y (відповідач) був закріплений за постачальником "останньої надії" ТОВ "ГК "Нафтогаз України" у жовтні 2022 року.
За умовами типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" (далі - Договір), затвердженого постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2501:
- Постачальник зобов'язується постачати природний газ Споживачу в необхідних для нього об'ємах (обсягах), а Споживач зобов'язується своєчасно сплачувати Постачальнику вартість природного газу у розмірі, строки та порядку, що визначені цим договором (пункт 2.1);
- постачання природного газу Споживачу здійснюється з дня, визначеного інформаційною платформою оператора газотранспортної системи днем початку постачання в Реєстрі споживачів Постачальника відповідно до Кодексу газотранспортної системи (пункт 3.1);
- період безперервного постачання природного газу Постачальником не може перевищувати шістдесяти діб протягом календарного року та триває до кінця календарного місяця, що настає за місяцем початку фактичного постачання природного газу Споживачу Постачальником, крім випадків дострокового розірвання договору (пункт 3.3);
- об'єм (обсяг) постачання та споживання природного газу Споживачем за розрахунковий період визначається за даними оператора ГРМ за підсумками розрахункового періоду, що містяться в базі даних Оператора ГТС та доведені Споживачу Оператором ГРМ відповідно до умов договору розподілу природного газу (пункт 4.2);
- Постачальник зобов'язаний надати Споживачу рахунок на оплату природного газу за цим Договором не пізніше 10 числа календарного місяця, наступного за місяцем постачання природного газу, в обумовлений між Постачальником і Споживачем спосіб (поштою за замовчуванням, через електронний кабінет споживача тощо - якщо Сторонами це окремо обумовлено) (пункт 4.3);
- Споживач зобов'язаний оплатити рахунок, наданий Постачальником відповідно до пункту 4.3 цього договору, до закінчення календарного місяця, наступного за місяцем постачання природного газу (пункт 4.4);
- у разі порушення Споживачем, що не є побутовим, строків оплати за цим Договором він сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу (пункт 4.5);
- Споживач зобов'язаний забезпечувати своєчасну та повну оплату поставленого природного газу згідно з умовами цього договору. Постачальник має право отримувати від споживача плату за поставлений природний газ (підпункт 1 пункту 5.2, підпункт 1 пункту 6.1);
- за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, передбачену цим договором та чинним законодавством (пункт 8.1);
- цей договір набирає чинності з дня, визначеного інформаційною платформою Оператора ГТС днем початку постачання природного газу споживачу в Реєстрі споживачів постачальника відповідно до Кодексу газотранспортної системи. Дія цього договору не може перевищувати шістдесят діб протягом календарного року та триває до кінця календарного місяця, наступного за місяцем, в якому почалося фактичне постачання природного газу постачальником. Розірвання (припинення дії) цього договору не звільняє споживача від обов'язку сплатити заборгованість Постачальнику за цим договором (пункт 11.1).
З 01.10.2021 ціна природного газу, що постачається постачальником "останньої надії" щоденно розраховується за формулою, наведеною в пункті 24 Порядку проведення конкурсу з визначення постачальника "останньої надії", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 № 809 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.10.2021 № 1102).
Крім того, з 01.10.2021 ціна природного газу (з урахуванням ПДВ) відповідно до умов договору опублікована/оприлюднена на сайті Компанії, на підтвердження чого надано роздруківку з сайту https://gas.ua/uk/business/news/pon-archive-price.
Судами з'ясовано, що Компанія належним чином та в повному обсязі виконала взяті на себе за Договором зобов'язання, зокрема, у період з 01.02.2022 по 28.02.2022 поставила Товариству 1 821,14516 м3 природного газу, що підтверджується листом Оператора ГТС від 25.11.2022 № ТОВВИХ-22-12812, інформацію щодо остаточної алокації відборів споживача з ЕІС-кодом 56X060000000001Y, а також підписаним постачальником актом приймання-передачі природного газу від 28.02.2022 № 4171 про постачання відповідачу у лютому 2022 року природного газу в обсязі 1 821,14516 м3 на суму 75 011 775,10 грн з ПДВ.
Компанія направляла Товариству рахунок № 10105 від 12.03.2022 на оплату поставленого у лютому 2022 року природного газу в обсязі 1821,14516 м3 на суму 75 011 775,10 грн, однак, Товариство на порушення умов Договору за поставлений природний газ не розрахувалося, що і слугувало підставою для звернення Компанії до суду з цим позовом.
Причиною спору у справі стало питання щодо наявності або відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором постачання природного газу постачальником "останньої надії", а також пені, інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих за неналежне виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань.
Верховний Суд зазначає, що скаржник не погоджується з оскаржуваними судовими рішеннями в частині розміру стягнення пені (висновками судів щодо наявності підстав для її зменшення).
Так, позивач просив стягнути з відповідача 14 920 150,32 грн пені відповідно до наданого ним розрахунку на підставі пункту 4.5 Договору, за умовами якого, у разі порушення Споживачем, що не є побутовим, строків оплати за цим Договором він сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.
Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення в оскаржуваній частині виходили з того, що обставини укладення між сторонами Договору та його неналежного виконання відповідачем підтверджено матеріалами справи, а нарахування позивачем, зокрема, пені за порушення строків оплати поставленого та спожитого природного газу здійснено правильно.
Водночас відповідачем було заявлено клопотання про зменшення заявлених до стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних до 1 грн на підставі частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.
Відповідно до статті 233 ГК України, у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 ЦК України, положення якої надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Надаючи оцінку наявності підстав для зменшення заявленої до стягнення суми пені, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач є підприємством критичної інфраструктури, яке зазнало значних пошкоджень через військові дії (більш ніж 700 газопроводів зазнало значних пошкоджень в результаті обстрілів), та будучи єдиним оператором газорозподільної системи на території Дніпропетровської області, забезпечує газом більш ніж 600,5 тисяч споживачів.
Судами враховано існування між сторонами погоджених договірних умов про стягнення пені, але в силу того, що штрафні санкції мають бути пропорційними до збитків, суд першої інстанції виснував наявність підстав для зменшення розміру пені, в межах балансу інтересів сторін, на 50%, з чим погодився і апеляційний суд.
Компанія не погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій та зазначає про неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема, статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, від 03.06.2020 у справі № 916/187/17, від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19.
Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України у подібних правовідносинах, викладених у низці постанов Верховного Суду, колегія суддів виходить з такого.
На підставі частини третьої статті 551 ЦК України, частини першої статті 233 ГК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, у тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (пені). Висновок щодо застосування цих норм права в контексті наявності права суду зменшувати розмір пені, штрафних санкцій тощо, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом.
Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.
При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (такий висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/266/20).
Зокрема, Верховний Суд зазначав, що визначення конкретного розміру зменшення штрафних санкцій належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов'язання, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обставин справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.
Верховний Суд також звертається до правових висновків, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.
Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 вказала на те, що в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України. Такий підхід є усталеним в судовій практиці.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила, що враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру.
Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.
Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.
Верховний Суд також зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 звернула увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. Тому в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд вирішує це питання на власний розсуд з огляду на конкретні обставини, якими обумовлене таке зменшення.
Так, у постанові від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, на яку посилається скаржник, у питанні застосування судами положень частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України Верховний Суд виснував, що вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені.
Також при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто врахувати інтереси обох сторін.
У постановах від 23.09.2019 у справі № 920/1013/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 та від 26.03.2020 у справі № 904/2847/19, на які посилається скаржник, Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені.
У постанові від 04.02.2020 у справі № 918/116/19 Верховний Суд зазначив, що вирішуючи питання про зменшення пені, суди повинні враховувати, що зменшення розміру штрафних санкцій на 99% нівелюватиме саме значення пені як відповідальності за порушення грошового зобов'язання, що має на меті захист прав та інтересів кредитора у зв'язку з порушенням його прав на своєчасне (відповідно до строків, передбачених договором) отримання грошових коштів за надані ним послуги).
У постанові від 31.03.2020 у справі № 910/8698/19, за обставин, коли відповідачем було заявлене усне клопотання про зменшення розміру пені, однак не подано суду будь-яких доказів існування (наявності) тих обставин, якими він обґрунтовував зазначене клопотання, Верховний Суд наголосив на тому, що довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов'язане з цим клопотання (відповідача). Водночас, всупереч наведеним у касаційній скарзі доводам, на іншого учасника справи (позивача) не покладався обов'язок з доведення (доказування) спричинення йому матеріальної або іншої шкоди внаслідок несвоєчасного виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань: адже сам встановлений судом факт такого несвоєчасного виконання вже був достатньою підставою для застосування штрафних санкцій, а вимог щодо відшкодування шкоди позивач у цій справі не заявляв.
У постанові від 03.06.2020 у справі № 916/187/17 Верховний Суд виснував, що право на зменшення (за клопотанням сторони) заявлених штрафних санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною своїх зобов'язань, кореспондується з обов'язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з приписами статті 74 ГПК України, статті 233 ГК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту, на підставі належних і допустимих доказів.
Оцінюючи доводи скаржника про неврахування наведених висновків Верховного Суду, колегія суддів першочергово враховує те, що в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій правовідносини у кожному спорі про їх стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних фактичних обставин, які встановлені у справі та якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.
При цьому, аналіз висновків, зроблених судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі щодо зменшення пені, не свідчить про їх невідповідність висновкам щодо застосування статей 551 ЦК України та 233 ГК України, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі. Ці висновки (щодо наявності/відсутності підстав для зменшення розміру штрафних санкцій) не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених у кожній конкретній справі. Зокрема, у наведених скаржником справах та у справі, рішення в якій переглядаються, судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення.
Колегія суддів повторно наголошує, що висновки Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України у наведених вище справах є загальними (універсальними) для правовідносин про стягнення неустойки, однак результат їх застосування може бути різним (наявність або відсутність підстав для зменшення неустойки) в залежності від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі.
Крім того Верховний Суд у перелічених справах також не формулював висновків, які б певним чином додатково обмежували умови здійснення розсуду суду у питаннях зменшення розміру неустойки так, щоб тільки один варіант реалізації розсуду суду можна було вважати правильним, а тому відсутні підстави вважати, що у тих випадках, коли суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушення норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права при реалізації судами власної дискреції.
У справі, що розглядається (№ 904/1514/24) суди попередніх інстанцій, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням встановлені обставини і подані докази, з урахуванням розумного балансу інтересів сторін, визнали підстави для зменшення пені на 50% достатніми. Тобто суди у цій справі реалізували свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, статтею 233 ГК України, та, оцінивши за внутрішнім переконанням встановлені обставини і докази у справі, дійшли висновку про доведення відповідачем наявності виняткових обставин та, відповідно, підстав для зменшення пені на 50%.
При цьому суди навели достатні аргументи і мотиви з яких вони виходили, зменшуючи розмір заявленої до стягнення пені. Водночас Верховним Судом не вбачається, що сторони надали докази, а суди їх не дослідили, не оцінили та не встановили на їх підставі обставини справи та/або встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів. Крім того суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України до переоцінки доказів вдаватись не може.
У свою чергу, в означених скаржником постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України. Отже, застосування судами означених норм матеріального права у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені скаржником справи є неподібними зі справою, що розглядається за змістовним критерієм.
Натомість справи, на які посилається скаржник, лише демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які бралися судами до уваги у вирішенні питання зменшення неустойки і враховані Верховним Судом під час прийняття постанов за наслідками перегляду оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій щодо застосування статті 551 ЦК України, статті 233 ГК України та які не можуть вважатися подібними з фактичними обставинами, що встановлені судами у справі, яка розглядається.
Отже, касаційна інстанція встановила, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у наведених вище постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 904/1514/24.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд зазначає, що з огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, Верховний Суд, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, враховуючи відзив на касаційну скаргу, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Компанії на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.07.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 06.03.2025 у справі № 904/1514/24.
Керуючись статтею 234 та пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.07.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 06.03.2025 у справі № 904/1514/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Колос