ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.05.2025Справа № 910/16311/24
За позовною заявою Приватного акціонерного товариства "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" (68600, Одеська обл., м. Ізмаїл, вул. Нахімова, 300, ідентифікаційний код 00278818)
до Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д, ідентифікаційний код 14360570)
про визнання недійсними пунктів договору
Суддя Мандичев Д.В.
секретар судового засідання Улахли О.М.
Представники сторін:
від позивача - Левченко О.В.,
від відповідача - Фролов О.С.
Приватне акціонерне товариство "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" про визнання недійсними пунктів А10, 4.5., 4.6., 4.13. повністю, п.п. 4.1., 4.8., 4.9., 4.10., 5.1., 5.7., 5.8.,- в частині винагороди за користування кредитом за кредитними Договором №4И13759И від 20.11.2013 року,із внесеними додатковими угодами змінами, укладеними між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" та Приватним акціонерним товариством "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат".
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.01.2025 відкрито провадження у справі, підготовче засідання призначено на 21.02.2025.
30.01.2025 до Господарського суду міста Києва надійшов відзив відповідача на позовну заяву, а також заява про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
У судовому засіданні, що відбулось 21.02.2025, судом оголошено перерву у підготовчому засіданні до 07.03.2025.
05.03.2025 до Господарського суду міста Києва надійшли пояснення позивача на відзив відповідача.
07.03.2025 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання відповідача про залишення позову без руху.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.03.2025 відкладено підготовче засідання у справі №910/16311/24 на 16.04.2025. Зобов'язано позивача в строк до 07.04.2025 (включно) подати суду в порядку ст. 91 ГПК України належним чином засвідчений переклад на українську мову Кредитного договору №4И13759И від 20.11.2013 року та Додаткових угод до нього.
07.04.2025 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання позивача про долучення до матеріалів справи документів на вимогу ухвали суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 відмовлено відповідачу у задоволенні клопотання про залишення позову без руху. Закрито підготовче провадження у справі № 910/16311/24 та призначено справу до розгляду по суті на 14.05.2025.
У судовому засіданні 14.05.2025 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача, у свою чергу, в задоволенні позову просив відмовити.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
20.11.2013 між Приватним акціонерним товариством "Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат" (позичальник) та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (Банк) був укладений Кредитний договір No4И13759И (далі - кредитний договір), до якого вносились зміни та доповнення додатковими угодами від 23.07.2014, 17.11.2014, 27.07.2015, 10.11.2015, 25.01.2016, 03.11.2016, 29.11.2016.
Кредитним договором, з урахуванням змін та доповнень, які вносилися до нього додатковими угодами, передбачені наступні умови кредитування: - вид кредиту: відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається Позичальнику частинами, або повністю до дати, зазначеної в пункті 1.2, в межах ліміту договору, в тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт Кредитного договору (пункт А.1 Кредитного договору); - ліміт Кредитного договору - 2 200 000,00 грн на наступні цілі: фінансування поточної діяльності (пункт А.2 Кредитного договору); - строк повернення кредиту: дати згідно Графіку зменшення поточного ліміту підп. А.2.1 (пункт А.3, 1.2. Кредитного договору). - Графік зменшення поточного ліміту (пункт А.2.1 Кредитного договору): Встановлений поточний ліміт 27.11.2015 року 100 000,00 грн.
Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору Банк за наявності вільних грошових коштів зобов'язується надати Позичальнику кредит у формі згідно п. А.1, з лімітом і на цілі, зазначені в п. А2 цього договору, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2., в обмін на зобов'язання Позичальника з повернення кредиту, сплати процентів, винагороди, в обумовлені цим договором строки.
Відповідно до п. 2.1.2 Кредитного договору Банк зобов'язується надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів в межах суми, обумовленої п. 1.1.
У пункті 4.1. Кредитного договору зазначено, що плата за користування кредитними коштами за цим договором складається з відсотків за фіксованою процентною ставкою, згідно з пунктами 4.2, 4.3, та винагороди за користування кредитом, згідно з пунктом 4.5.
Пунктом 4.5. Кредитного договору передбачено, що Позичальник сплачує Банку Винагороду за користування кредитом відповідно до пункту А.10, згідно з яким винагорода за користування кредитом розраховується за неведеною в цьому пункті формулою, в якій: Ai - різниця між сумою видачі та сумою погашення кредиту за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і"; D - базис днів у році для розрахунку процентів - 360 днів; Ki - офіційний курс гривні до долара США на визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і"; Кn - офіційний курс гривні до долара США на день розрахунку; Pi - сума погашених процентів за визначену дату, що відповідає порядковому номеру дня "і"; Rj - числове значення фіксованої процентної ставки за договором, що діє на визначену, яка відповідає порядковому номеру дня "i"; Sn - вхідне сальдо на день розрахунку; V - сума винагороди за користування кредитом; i - порядковий номер дня в історії кредитного договору; n - порядковий номер дня в історії кредитного договору, на який здійснюється розрахунок винагороди. При негативному значенні, сума винагороди "V" сплаті не підлягає. При достроковому повному погашенні зобов'язань за договором (кредиту, відсотків винагороди за користування кредитом), подальший розрахунок винагороди за користування кредитом відбувається відповідно до зазначеної формули, де наступні обороти, після повного погашення зобов'язань розглядаються, як початкові, "n" і "і" набувають нові первинні значення.
Дата повернення кредиту - 18.11.2014 року (п.А.3.).
Згідно з пунктом 4.6. Кредитного договору сума винагороди за користування кредитом (п. 4.5) сплачується 28.12.2016, або достроково (підп. 2.4.1). При несплаті винагороди за користування кредитом у вказану дату, несплачена винагорода вважається простроченою.
Пунктом 4.13. Кредитного договору передбачено, що розрахунок та нарахування винагороди за користування кредитом проводиться в дату встановлення нульового поточного ліміту (підп. А.2.1) або в термін дострокового повернення кредиту (п.2.4.1).
Відповідно до пункту 5.7. Кредитного договору, з урахуванням змін, термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років.
У відзиві на позовну заяву відповідач зауважив, що чинне законодавство не обмежує сторін кредитного договору в праві встановлення та погодження, поряд із процентами, будь-яких інших платежів. При цьому, позивач у 2016 році здійснював платежі з погашення заборгованості з винагороди, що підтверджується розрахунком заборгованості та банківськими виписками. Також, відповідач просив застосувати наслідки пропуску позивачем строку позовної давності.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відзначає наступне.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.
За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.
Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із абзацом 1 частини першої статті 216 цього ж Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Тобто для того, щоби визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме у момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною 2 статті 1056-1 ЦК України встановлено, що розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина 2 статті 1050 ЦК України).
Частиною 1 статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Отже, за своєю правовою природою кредитний договір є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов'язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору. Тобто правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами, регулюються самостійно сторонами, шляхом укладення договору. На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Вирішуючи питання щодо правової природи винагороди за користування кредитом за погодженою позичальником та банком у договорі формулою, Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 дійшов висновку, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає в тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв'язку з наданням кредиту. Це є, безперечно, доходом банку від проведення його банківської діяльності, і поняття винагороди банку немає в договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку.
Також, Верховний Суд у справах № 904/2073/19, № 904/5748/18 дійшов аналогічних висновків про те, що передбачену кредитним договором винагороду за користування кредитом не можна ототожнювати із змінюваною процентною ставкою, визначеною ст. 1056-1 ЦК України.
Відтак, суд відхиляє відповідні доводи позивача щодо недійсності умов договору в частині нарахування винагороди (процентів) після закінчення строку дії договору.
У той же час, наведена в пункті 4.5 Кредитного договору формула, по якій нарахована винагорода, передбачає її розрахунок з урахуванням і процентів, і різниці між сплаченими і несплаченими коштами.
Як наголошував Верховний Суд у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, нарахування/виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов'язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі «винагороди» та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий кредит - кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.
Згідно з частиною восьмою статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях. Тобто оплатне надання послуги щодо надання кредитних ресурсів не належить до предмету кредитного договору.
Відповідно до п. А.9 Кредитного договору на день його укладання визначено, що позичальник сплачує банку винагороду за відкриття позичкового рахунку у розмірі 500 грн. в день укладення кредитного договору, а в пункті А.10 встановлено, що позичальник сплачує банку ще винагороду за користування кредитом в розмірі, що визначається відповідною формулою.
Таким чином, умовами договору фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом.
Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України визначено, що основними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Цей принцип є своєрідною межею здійснення учасниками цивільних правовідносин своїх прав і виконання обов'язків, яка відділяє дозволену поведінку від недозволеної, справедливі, добросовісні і розумні дії від вчинків, які не відповідають цим критеріям.
Конституційний Суд України у рішенні від 10.11.2011 у справі № 15-рп/2011 та у пункті 3.2 цього рішення вказав, що «одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу (ЦК України - колегія суддів). Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності». Ця позиція викладена була безвідносно до суті розглянутого Конституційним Судом України питання, тому застосовується колегією суддів у цій справі.
Так, принципи справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що поведінка учасників правовідносин має відповідати іншим засадам цивільного законодавства таким, як справедливість, добросовісність, розумність (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, постанови Верховного Суду від 08.09.2020 № 920/418/19, від 07.04.2021 у справі № 910/10514/20).
У той же час, оспорювана редакція формули винагороди не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, та не надає можливості визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені, та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту.
Отже, умови Кредитного договору в редакції додаткових угод, за якими позивач має сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, суперечать положенням частини 1 статті 1048, статтям 1054, 1056-1 ЦК України, є несправедливими умовами договору та відповідно до статті 203 ЦК України ці умови договору є недійсними.
Дана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21).
Водночас, відповідачем подано до суду заяву про застосування строку позовної давності до пред'явлених позовних вимог.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
У статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).
Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
До вимоги про визнання умов договору недійсними слід застосовувати визначену статтею 257 ЦК України загальну позовну давність, яка складає три роки. При цьому, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину.
Судом прийняті до уваги доводи позивача про те, що в пункті 5.7 Кредитного договору, з урахуванням змін, термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки пені та штрафів за цим договором встановлені сторонами тривалістю у 15 років.
У зв'язку з цим, позивач уважав що з дотриманням принципу рівності сторін договору, справедливості та розумності, строк позовної давності 15 років повинен застосовуватись щодо винагороди у цілому, тобто щодо визнання недійсними умов кредитного договору в частині винагороди недійсними.
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (стаття 259 ЦК України).
Разом із цим, визначена сторонами в пункті 5.7 Кредитного договору домовленість щодо збільшення позовної давності до 15 років стосується лише вимог про стягнення сум за договором, та не допускає можливості іншого тлумачення.
За таких обставин, суд вважає підставними доводи відповідача про сплив строку позовної давності, оскільки позов пред'явлено до суду після спливу трьох років із моменту підписання Кредитного договору № 4И13759И від 20.11.2013 із додатковими угодами.
Ураховуючи вищевикладене, у задоволенні позову слід відмовити внаслідок спливу строку позовної давності.
Згідно із пунктом 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
На підставі статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до приписів статті 129 ГПК України судовий збір покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 29.05.2025
Суддя Д.В. Мандичев