28 травня 2025 року справа №320/41237/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Кочанової П.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення,-
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2023 №106-23 відносно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем без будь-яких належних підстав, є протиправним, суперечить чинному законодавству та підлягає скасуванню.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2023 №106-23 відносно ОСОБА_1 прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
З матеріалів справи вбачається, що позивач є уродженцем м. Буйнакск, Республіка Дагестан, Російська Федерація, є громадянином РФ, на підтвердження чого надав паспорт гр. РФ для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , виданий 10.02.2014 та дійсний до 10.02.2024, та копію паспорта гр. НОМЕР_2 , виданого 21.07.2011.
Відповідно до наданої копії свідоцтва про шлюб, 17.08.2010 уклав шаріатський шлюб з громадянкою РФ ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , видана 16.08.2017). Має восьмеро дітей: четверо від дружини, яка наразі проживає в ОАЕ, та четверо неповнолітніх дітей від ОСОБА_2 , які проживають із заявником на території України.
За освітою - економіст (копія диплома серії НОМЕР_4 Дагестанського державного університету м. Махачкала, РФ). До складу будь-яких політичних, релігійних, громадських або інших організацій, зі слів шукача захисту, не входив.
Зі слів заявника, з 2011 по 2015 роки проживав в м. Дубай, ОАЕ, де займався бізнесом.
У березні 2015 року вперше прибув до України, та перебував на підставі посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_5 , виданої 12.07.2017.
09.02.2021 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 8 Закону його заяву прийнято до розгляду та документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 012276.
У заяві шукач захисту просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки існує небезпека для його життя і здоров'я під час перебування в країні громадянської належності через ведення суспільно значимої діяльності, пов'язаної з релігійними переконаннями, шляхом порушення щодо нього кримінальної справи за надуманими обвинуваченнями. Крім цього вважав, що переслідування його особи пов'язане з тривалим проживанням на території України (з 2015 року), через що спецслужби РФ підозрюють його в участі у «війні України проти Росії».
За результатом розгляду заяви Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято висновок від 09.06.2023, у якому вказано, що відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, через невстановлення фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, вважаю доцільним рекомендувати Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Державної міграційної служби України від 04.07.2023 №106-23 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає безпосередньо Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, а пунктом 13 частини першої статті 1 цього ж Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За приписами частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною першою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини четвертої статті 8 цього ж Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
За правилами частини першої статті 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно із частиною першою статті 10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Відповідно до частин п'ятої, сьомої, тринадцятої статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Частиною першою статті 12 Закону №3671-VI визначено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Суд також враховує, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При цьому, повинні враховуватися всі чотири підстави, та немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
За приписами частини сьомої статті 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
В той же час, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Як вбачається із матеріалів справи, оскаржуваним рішенням Державної міграційної служби України позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач в позові наголошував, що в заяві-анкеті було зазначено, що 06.02.2021 року він перебуває в міжнародному розшуку за запитом Російської Федерації за обвинуваченням у незаконному збройному формуванні. Однак, він не має жодного відношення до цього, з території Росії виїхав ще в 2011 році в Арабські Емірати. На той час причиною виїзду було побоювання за своє життя та здоров'я та його рідних через політичні переслідування його з боку правоохоронних органів Російської Федерації. З 2015 року він офіційно перебував на території України. Через страх за своє життя та здоров'я був змушений звернутися до української влади для того, щоб себе захистити шляхом визнання Україною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначав, що він публічно засуджував агресію Росії проти України, допомагав як волонтер та надавав фінансову та матеріальну допомогу українській армії (добровольчим батальйонам) ще з 2015 року. Є несудимий, жодного разу не притягувався до кримінальної відповідальності як в України, так і за кордоном. На території України займався підприємницькою та інвестиційною діяльністю, здійснював інвестиції в Україну. Як докази наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачем були надані серед інших наступні документи: постанова про порушення кримінальної справи та прийняття її до провадження від 21.09.2020, постанова про залучення в якості обвинуваченого від 12.11.2020, довідка про несудимість, лист Асоціації мусульман України до ДМС України, характеристику на члена релігійної організації «Салам», Лист Голови правління РО «ДУМ АРК» до ДМС України, лист громадської організації «Ветан» до ДМС України.
На думку позивача, всі вищезазначені документи характеризують його, як добропорядного громадянина, та в них міститься інформація про те, що він переслідується правоохоронними органами Російської Федерації за політичними, релігійними та етнічними мотивами. А отже, відповідачем необґрунтовано відмовлено йому в отриманні статусу біженця або статус особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, чим порушили статтю 3 Конституції України.
Водночас, дослідивши матеріалів справи, суд погоджується з вищевказаним рішенням органу Державної міграційної служби України, з огляду на таке.
На підтвердження вказаного факту шукач захисту надав паспорт гр. РФ для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , виданий 10.02.2014 та дійсний до 10.02.2024, та копію паспорта гр. РФ № 8211035537, виданого 21.07.2011.
Поряд з цим, як убачається з матеріалів справи, під час співбесіди 24.05.2021 заявник згадав другий закордонний паспорт гр. РФ, проте зазначив, що він не має цього документа, оскільки його втрачено. Однак, за результатами перевірки за допомогою інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан), міграційною службою було встановлено, що, у зв'язку з військовою агресією РФ та введенням на території України воєнного стану 02.03.2022 ОСОБА_1 покинув територію України через пункт перетину державного кордону Косино (на кордоні з Угорщиною) на підставі закордонного паспорту гр. РФ №550108830.
Вказане свідчить про те, що заявник під час співбесід надав неправдиві твердження та приховував певну інформацію.
Також, до суду не надано доказів на підтвердження здійснення благодійної діяльності позивача як способу реалізації його релігійних переконань є недоведеною, надані відомості містять суперечності або є непідтвердженими.
Стосовно конкретних випадків погроз та переслідувань повідомив, що вони були непрямими: тиск на бізнес, затримання, зупинки. При цьому, ніякої детальної інформації не надав, конкретних випадків не повідомив, описуючи їх загальними формулюваннями; на запитання щодо сфери та періоду ведення бізнесу ухилився від відповіді. Релігійну вмотивованість переслідувань пояснив тим, що він ніколи не порушував закон, а також тим, що до нього приходили представники поліції з вимогою призначити «їхнього» імама до побудованої заявником мечеті, на що останній відмовив (протокол співбесіди від 24.05.2021). У зв'язку з тим, що причетність заявника до будівництва будь-яких об'єктів релігійного спрямування є спростованою, правдоподібність вказаних тверджень не підтверджено.
На запитання щодо останньої події, яка змусила покинути РФ, повідомив про спробу викрадення (протокол співбесіди від 24.02.2021). Однак під час співбесіди від 24.05.2021 зазначив, що таких спроб було кілька: по відношенню до нього та його брата.
На прохання відповідача повідомити детальніше про спробу викрадення, заявник надавав плутані, суперечні та нелогічні твердження, що не спростовано під час розгляду справи.
Документального або будь-якого іншого підтвердження погроз та переслідувань на релігійному підґрунті до матеріалів справи не надав.
Також установлено, що приводом для порушення кримінальної справи та оголошення у міжнародний розшук саме у 2020-2021 роках, а не одразу з початком погроз та переслідувань з боку правоохоронних органів РФ, які, з його слів, відбувались то з 2010-2011, то з 2006 року - заявник називає його тривале проживання на території Україні. На думку ОСОБА_1 , спецслужби РФ підозрюють його в участі у «війні України проти Росії» (заява), причиною так вважали заявник назвав «деякі публікації в мережі інтернет», які мав надати адвокат (протокол співбесіди від 24.02.2021), однак вказані матеріали не надані, у відкритих інформаційних джерелах відповідачем не знайдені. Позивач до суду не надав доказів на підтвердження своєї позиції.
Натомість під час співбесіди 24.05.2021 заявник пояснив, що кримінальна справа пов'язана з підозрою його в допомозі Україні проти Росії, а причиною так вважати є безпосередні особисті, а також «передані» погрози заявнику: наприклад, від «однієї людини», з якою він займався в залі, яка згодом стала працювати у ФСБ, знайшла телефонний номер заявника і телефонує нібито з пропозиціями допомоги (протокол співбесіди від 24.05.2021).
Тобто, позивач змінював свої твердження у ході співбесід щодо ключових обставин його справи, що вказує на надання ним неправдивої інформації з метою обґрунтування його заяви.
Також встановлено, що факти стосовно заявника, викладені у вказаних документах, протирічать фактам, повідомленим заявником у ході розгляду його заяви та інформації, відомій про нього з матеріалів справи.
Окрім цього, повідомлені заявником відомості у ході розгляду його заяви в сукупності з наданими документами та інформацією з відкритих джерел не можуть розглядатися як доказ порушення кримінальної справи за надуманими обвинуваченнями.
Отже, крім усного заперечення своєї провини у скоєнні інкримінованого йому злочину, заявник не надав доказів чи переконливих аргументів, які би дозволили зробити висновок про те, що обвинувачення проти нього є надуманими та мотивованими з релігійних або інших причин. За результатом аналізу матеріалів о/с не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між порушеною кримінальною справою стосовно заявника та сповідуваною релігією і перебуванням на території України.
Таким чином, відповідач правомірно виснував, що немає підстав вважати обвинувачення заявника такими, що містять релігійне або інше, пов'язане з конвенційними ознаками, підґрунтя та неаргументовану зацікавленість в особі заявника, а отже, елемент заяви в частині порушення кримінальної справи стосовно ОСОБА_1 як способу його переслідування за конвенційними ознаками обґрунтовано не приймався як правдоподібний.
Відповідно до пунктів 203-204 Керівництва УВКБ ООН по процедурам і критеріям визначення статусу біженця відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року (Керівництво), можливо, що при всіх щирих намаганнях заявника обґрунтовано викласти факти своєї справи, деякі з його висловлювань все ж можуть не отримати підтвердження. Тому часто доводиться трактувати сумнівні твердження на користь заявника. Тим не менш, таке трактування можливе лише у тому випадку, якщо вся інформація, яка стосується справи, була отримана та досліджена, і перевіряюча особа повністю переконана у правдивості висловлювань заявника. Твердження шукача захисту повинні бути логічно послідовними і переконливими, і не суперечити загальновідомим фактам.
Ураховуючи значну кількість протиріч у твердженнях позивача та часткове спростування відповідачем наданої ним інформації під час перевірки, застосування пункту 203 є неможливим.
Також слід зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, позивач ні під час проведених співбесід, ні під час розгляду справи не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, не підкріплених належними та достатніми доказами.
Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН заявника можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
Враховуючи зазначене слідує висновок, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.
Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.
З аналізу матеріалів особової справи вбачається, що позивач не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.
Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач, як він зазначив, ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень.
Таким чином інформація, повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.
Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).
У зв'язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.
Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.
Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень, обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Інші доводи та заперечення сторін не спростовують вище встановленого судом та не мають визначального значення для вирішення спору по суті.
Судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідач.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
У зв'язку з відмовою у задоволенні адміністративного позову відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 28 травня 2025 року.
Суддя Кочанова П.В.