Справа №461/6983/21
21 травня 2025 року Галицький районний суд м. Львова
в складі: головуючої судді Волоско І.Р.
секретар судового засідання Старовецька С.І.
за участю: позивача (правонаступника позивача) ОСОБА_1
представника позивача
(правонаступника позивача) ОСОБА_2
представника позивача
(правонаступника позивача) ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 ), третя особа Перша Львівська державна нотаріальна контора (79000, м.Львів, вул. Саксаганського, 6) про встановлення факту та визнання права власності в порядку спадкування, -
20.08.2021 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_5 , третя особа Перша Львівська державна нотаріальна контора про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем ОСОБА_6 однією сім'єю не менш як пять років до часу відкриття спадщини, з 2004 по 2010 - по час смерті спадкодавця та визнання права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , в порядку спадкування за законом.
Позовні вимоги позивач мотивував тим, що в 2004 році він познайомився з ОСОБА_5 , який запропонував йому проживання разом з його матір'ю - ОСОБА_6 за адресою АДРЕСА_3 , яка була одинокою особою похилого віку, потребувала постійного стороннього догляду. Відповідач проживав за межами України і не міг опікуватись нею. ОСОБА_4 на той час немав свого житла, з сім'єю не підтримував стосунків, в подальшому розлучився. Відтак, з осені 2004 року, погодившись із пропозицією відповідача, почав спільно проживати з ОСОБА_6 , пересилившись в спірну квартиру, де провів дрібний ремонт; здійснював усю поточну роботу по дому, прибирав та слідкував за дотриманням в квартирі порядку. Вони з ОСОБА_6 були пов'язані взаємними правами та обов'язками щодо ведення спільного господарства, зокрема, із спільних заощаджень разом купували продукти харчування, різні ліки, готували їсти, оплачували комунальні послуги, купували необхідні речі домашнього вжитку, зокрема, купили телевізор та магнітофон; разом святкували релігійні свята; ОСОБА_6 називала його сином. Відповідач ОСОБА_5 практично не приїжджав, інколи телефонував. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла; він (позивач) займався її похоронами, оплатив всі витрати, пов'язані із похованням. Після смерті останньої продовжив постійно проживати у зазначеній квартирі, оплачував комунальні послуги, іншого житла не мав. У зв'язку з цим вважає, що відповідно до ст. 1264 ЦК України він є спадкоємцем четвертої черги за законом, а згідно ч. 3 ст. 1268 ЦК України він вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки на момент смерті спадкодавця постійно проживав з нею і не відмовлявся від спадщини. Звертає увагу, що відповідач ОСОБА_5 є спадкоємцем першої черги. Після смерті ОСОБА_6 відповідач подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, однак, в подальшому жодних дій для оформлення спадщини не вчиняв, свідоцтва про право на спадщину не отримував, а 08.10.2020 направив позивачу та нотаріусу заяву про відмову від спадщини на користь позивача ОСОБА_4 . Однак, Перша Львівська державна нотаріальна контора відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Відтак, позивач позбавлений можливості отримати свідоцтво про право на спадщину і просить в судовому порядку встановити факт постійного проживання ОСОБА_4 однією сім'єю разом зі спадкодавцем ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_3 , та визнати в порядку спадкування право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Галицького районного суду м. Львова від 21.12. 2021 року задоволено позов, встановлено факт постійного проживання ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серія НОМЕР_2 , виданий Залізничним РВГУДМС України у Львівській обл. від 21.08.2012 р., РНОКПП НОМЕР_1 ) разом зі спадкодавцем ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини, за адресою: АДРЕСА_3 , однією сім'єю з 2004 року; визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
30.01.2023 року відповідач ОСОБА_5 подав до суду заяву про перегляд заочного рішення.
Ухвалою суду від 17.02.2023 року заочне рішення від 21.12.2021 року скасовано.
Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 20.03.2023 року позов ОСОБА_4 залишено без розгляду.
Ухвалу Галицького районного суду м.Львова від 20.03.2023 року оскаржила донька позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі зазначає, що її батько ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 , однак суд після його смерті скасував заочне рішення Галицького районного суду м.Львова від 21.12.2021 року, яким за ОСОБА_4 було визнано право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а в подальшому оскаржуваною ухвалою залишив позов без розгляду. Стверджує, що спірні правовідносини допускають правонаступництво, а тому має право на оскарження зазначеної ухвали як спадкоємець за заповітом та просить залучити її в якості правонаступника.
Адвокат Бельдій Н.В. в апеляційній скарзі зазначає, що ОСОБА_7 в інтересах неповнолітньої доньки померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 звернулась з заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_7 їй стало відомо про наявність цієї справи у суді в тому числі оскаржуваної ухвали. Вважає, що цією ухвалою порушуються права малолітньої ОСОБА_8 , як спадкоємиці першої черги.
Постановою Львівського апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року задоволено апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_7 , яка діє як законний представник малолітньої дитини ОСОБА_9 - адвоката Бельдій Наталії Володимирівни.
Ухвалу Галицького районного суду м.Львова від 20 березня 2023 року скасовано; цивільну справу №461/6983/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , третя особа: Перша Львівська державна нотаріальна контора про визнання права власності в порядку спадкування, направлено в суд першої інстанції для продовження розгляду із залученням до участі у справі правонаступників померлого, - ІНФОРМАЦІЯ_8 позивача ОСОБА_4 .
Апеляційний суд виходив з того, що доньки померлого позивача мають право на оскарження ухвали Галицького районного суду м. Львова від 20 березня 2023 року, оскільки вважають, що цією ухвалою суд вирішив питання про їх права та інтереси як спадкоємців.
Відповідно до ст.ст.43, 55 ЦПК України, ОСОБА_7 ( діє в інтересах малолітньої ОСОБА_9 , 2015 р.н.), ОСОБА_1 ухвалою суду від 05.12.2023 залучено до участі у справі в якості правонастників позивача ОСОБА_4 .
Ухвалою суду від 23.01.2025. на підставі заяви батька позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_10 залучено до участі у справі в якості правонаступника.
Позивач (правонаступник позивача) ОСОБА_1 та її представник - адвокат Коць Є.П. у судовому засіданні позов підтримали з підстав, наведених у ньому та просили задовольнити вимоги, врахувавши всі доводи та докази , які суд взяв до уваги при первинному розгляді справи, врахувати покази свідків, а також той факт, що у справі №461/1752/20 суд визнав за її батьком ОСОБА_4 право користування квартирою за адресою АДРЕСА_3 .
Представник ОСОБА_7 , яка діє як законний представник малолітньої дитини ОСОБА_9 - ОСОБА_3 позовні вимоги підтримав, просить такі задоволити. Всудове засідання 21.05.2025 подав до суду заяву, в якій позов підтримав та просив проводити розгляд справи без їхньої участі.
Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання на неодноразові виклики жодного разу не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином за всіма наявними у справі адресами та веб-сайті судової влади з врахуванням довідки ГУДМВС України у Львівській області.
За весь період розгляду даної справи виклики на судові засідання відповідачу надсилались за останньою відомою адресою - АДРЕСА_3 . В суд неодноразово повертались рекомендовані повідомлення з відмітками про особисте вручення судової повістки ОСОБА_5 .
З огляду на встановлені обставини справи та об'єктивні сумніви фізичного перебування відповідача в Україні, суд 10.04.2025 скерував листа до Укрпошти, відділення №19, зобов'язавши відповідального працівника при врученні судової повістки ОСОБА_5 перевірити документи, які посвідчують його особу; у разі отримання судової повістки іншою особою по довіреності- теж перевірити повноваження та вказати дані такої особи.
Судова повістка на 30.04.2025 повернулась без вручення «за відсутності адресата за вказаною адресою»; судова повістка на 08.05.2025 та на 12.05.2025 також не вручена ОСОБА_5 з аналогічних причин.
Відтак, ОСОБА_5 повідомлений про час і місце розгляду справи у спосіб розміщення оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (ст. 127 ЦПК України)
Від імені відповідача ОСОБА_5 08.11.2024 поштою надійшла до суду заява про визнання позову та розгляд справи в його відсутності (а.с.42-43, т.4).
Ухвалою від 23.01.2025 року Галицький районний суд м. Львова відмовив у прийнятті заяви відповідача ОСОБА_5 про визнання позовних вимог у цивільній справі № 461/6983/21.
При цьому, суд виходив з наступного.
Статтею 206 ЦПК України передбачено, що відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
До ухвалення судового рішення у зв'язку з визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.
У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
При цьому, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ч.4 ст.206 ЦПК України).
Суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто, повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі №572/2515/15-ц).
Дослідивши заяву про визнання позову, виходячи зі змісту позовних вимог про визнання права власності та обставин, які підлягають доказуванню по справі, суд вважає, що визнання позову відповідачем та задоволення позову суперечить вимогам закону і встановленим обставинам справи.
Спір між сторонами триває з 2020 року, відповідач ОСОБА_5 в судове засідання жодного разу не прибув, місце його проживання конкретно не встановлено; повістки із зазначеної ним адреси АДРЕСА_3 повертались з відміткою поштового відділення, що останній там не проживає. В матеріалах справи міститься інформація що відповідач взагалі не перебуває в Україні. Разом з тим, оспорював право позивача на спірне житло.
Суд не переконаний, що заява про визнання позову подана безпосередньо відповідачем ОСОБА_5 , є добровільною, відповідає його волевиявленню.
Обставини справи потребують ретельного дослідження та з'ясування з перевіркою доказів.
Відповідач у судовому засіданні участі не приймав і суд був позбавлений можливості роз'яснити йому наслідки визнання позову.
З огляду на ці обставини, суд не прийняв визнання позову ОСОБА_5 .
Представник Першої Львівської державної нотаріальної контори в судове засідання не з'явився, надіслав до суду заяву про розгляд справи без їхньої участі; при вирішенні справи покладаються на розсуд суду.
Окрім того, 23.02.2024 до суду поштою надійшла заява ОСОБА_11 ( адреса місця проживання зазначена АДРЕСА_3 ) про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача.
Дане клопотання не було розглянуто по суті у зв'язку із відкладенням розгляду справи та виконанням запитів.
02.12.2024 від ОСОБА_11 надійшла заява про залишення без розгляду раніше поданої заяви про залучення його як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача.
Заслухавши думку сторін, покази свідків, дослідивши докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
З роз'яснень викладених у п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від №7 «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року вбачається, що якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Статтею 315 ЦПК України визначено факти, які можуть встановлюватись у судовому порядку. За приписами ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до ст.1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодоавцем однією сім'єю не менш як п'ять ть років до часу відкриття спадщини.
У пункті 6 рішення від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5 від 31 березня 1995 року зазначено, що суди розглядають справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.
Статтею 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Позивач ОСОБА_4 зернувся в суд із позовом про встановлення факту проживання зі спадкодоавцем ОСОБА_6 однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Суд вважає такі вимоги підставними, виходячи із наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_6 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.50).
Судом встановлено, що ОСОБА_4 в 2004 році за згодою останньої вселився у вказану квартиру, як член сім'ї. Позивач провів дрібний ремонт, здійснював усю поточну роботу по дому, прибирав та слідкував за дотриманням в квартирі порядку; вони разом купували продукти харчування, різні ліки, готували їсти, оплачували комунальні послуги, купували необхідні речі домашнього вжитку. ОСОБА_4 займався похоронами ОСОБА_6 , оплатив всі витрати, пов'язані із похованням.
Як стверджував позивач ОСОБА_4 , відповідач ОСОБА_5 в 2010 році перебував у м.Львові, на похоронах матері і сказав, що на квартиру не претендує, бо живе в Росії і це житло йому не потрібно; в подальшому в 2020 році подав заяву до нотаріуса про відмову від спадщини на його ОСОБА_4 користь.
Дані обставини в судовому засіданні також підтвердили свідки та надані докази.
Так, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 пояснив, що знає позивача з 2000 року; ствердив, що з 2004 року ОСОБА_4 проживав разом із ОСОБА_6 у квартирі за адресою АДРЕСА_3 ; у них були гарні взаємини, вона називала йог осином; позивач підтримував квартиру в належному стані, робив поточні ремонти, ремонтував сантехніку, купував продукти, оплачував комунальні послуги. Свідок зазначає, що часто бував у квартирі, його пригощали, стверджує, що ОСОБА_4 і ОСОБА_6 проживали, як одна сім'я і остання була дуже задоволена такими стосунками. ОСОБА_4 займався похоронами ОСОБА_6 і після її смерті продовжував проживати в спірній квартирі. Відповідача ОСОБА_5 - сина померлої ОСОБА_6 , свідок ніколи не бачив. Знає, що ОСОБА_4 тимчасово прописаний за іншою адресою, щоб мати можливість оформити пенсію та пільги учасника бойових дій.
Свідок ОСОБА_13 пояснив, що ОСОБА_4 був його товаришем, вони були знайомі близько 20 років; свідок ствердив під присягою, що ОСОБА_4 в період 2004-2010 проживав спільно зі старшою жінкою ОСОБА_6 ( до часу її смерті) в квартирі на АДРЕСА_3 , як одна сім'я, яка разом веде господарство, розподіливши між собою свої обов'язки: позивач займався ремонтами, слідкував за справністю сантехніки, підтримував належний порядок в житлі, платив комунальні послуги, купував продукти, медикаменти; ОСОБА_6 готувала їсти на двох, вела побут ( прала, прасувала). Свідок бував у цій квартирі багато разів, був обізнаний з побутом цих двох людей. Також ОСОБА_13 допомагав ОСОБА_4 виконувати поточні ремонтні роботи в квартирі, зокрема, лагодити сантехіку, яка постійно виходила з ладу через тривалість експлуатації. ОСОБА_4 не мав свого житла, на той період часу не проживав з першою дружиною, вони перебували в стадії розірвання шлюбу.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно акту комісії ЛКП «Старий Львів» від 07.02.2014 року, зі слів сусідів, ОСОБА_4 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.148).
Крім того, згідно акту комісії ЛКП «Старий Львів» від 22.03.2017 року вбачається, що зі слів сусідів ОСОБА_4 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.147).
Окрім цього, як вбачається з відомостей про нарахування та оплату за централізоване постачання холодної води та водовідведення, оплата за вказані послуги у квартирі за адресою АДРЕСА_3 нараховується ОСОБА_4 (а.с.126).
24.11.2019 року ОСОБА_4 звертався до ТзОВ «Львівгаз збут» та ЛМКП «Львівводоканал» із заявами про реструктуризацію заборгованості за спожитий газ та за послуги водопостачання та водовідведення у квартирі за адресою АДРЕСА_3 (а.с.130, 133).
29.11.2021 року між ЛМКП «Львівводоканал» та ОСОБА_4 було укладено договір про реструктуризацію заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення у квартирі за адресою АДРЕСА_3 (а.с.134).
Згідно квитанцій, які містяться у матеріалах справи, ОСОБА_4 оплачував комунальні послуги у квартирі за адресою АДРЕСА_3 (а.с.135-145).
З матеріалів справи також убачається, що позивач отримує кореспонденцію за адресою АДРЕСА_3 .
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25.05.2020 року (справа №461/1752/20) встановлено, що ОСОБА_4 вселився та проживав з 2004 року по АДРЕСА_3 зі згоди основного квартиронаймача ОСОБА_6 , відтак, за позивачем визнано право користування спірним житловим приміщенням, як за членом сім'ї наймача.
На вищевказане рішення від 25.05.2020 року було подано апеляційну скагу від імені ОСОБА_5 .
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 28 серпня 2023 року закрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою, поданою від імені ОСОБА_5 , на заочне рішення Галицького районного суду міста Львова від 25 травня 2020 року.
Означеною ухвалою апеляційний суд встановив, що із заяви ОСОБА_5 від 15.11.2010 року про прийняття спадщини за законом після смерті його матері, а також інших матеріалів спадкової справи, згаданий заявник, ІНФОРМАЦІЯ_2 , на момент подання цієї заяви був громадянином Російської Федерації і його особа була встановленою за паспортом виданим 31.10.2003 року УВС міста Енгельса і Енгельського району Саратовської області російської федерації, де він і залишався на той час зареєстрованим (том 1, а.с. 94, 98, 99).
Як вбачається з реквізитів та змісту заяви від 23.01.2023 року про перегляд заочного рішення, а також апеляційної скарги датованої 03.03.2023 року, ця Заява та апеляційна скарга були поданими до суду особисто відповідачем ОСОБА_5 , який проживає у місті Львові у спірній квартирі, працює у ПП «Західна овочева компанія» і з травня 2019 року перебуває у службовому відрядженні у с. Ясіня Закарпатської області, що стверджується наказом про його відрядження (том 1, а.с. 163-175, 185-186).
В той же час, як вбачається з копій документів долучених до відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є військовим пенсіонером (майор, а.с. 242) та за результатами його повторного освідчення ще з 28.07.2011 року є інвалідом 1 (першої) групи безстроково (а.с. 244, 245).
Згідно довідки Львівського обласного центру зайнятості від 31.07.2023 року, підприємства, установи, організації до Львівського обласного центру зайнятості за отриманням дозволу на застосування праці громадянина російської федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не зверталися (том 2, а.с. 97).
Вищенаведені суперечності, а саме: працевлаштування у місті Львові у травні 2019 року громадянина російської федерації з інвалідністю 1 (першої) групи безстроково та перебування його у тривалому службовому відрядженні у іншій області України «з метою закупівлі і зберігання сільськогосподарської продукції (овочів) для подальшого їх збуту та продажу на ринку «Шувар» м. Львова», жодним чином стороною апелянта прокоментованими (спростованими тощо) не були.
Таким чином, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційну скаргу, подану від імені ОСОБА_5 , підписано не ним, а іншою особою, яка не має права її підписути ( ч. 2 ст.362 ЦПК України та закрив апеляційне провадження.
Суд, розглядаючи даний спір після скасування заочного рішення, намагався встановити особу відповідача таможливість його перебування в Україні в період подання ним заяв, а також отримання ним судових повісток по АДРЕСА_3 .
На виконання ухвали суду від 10.04.2025, ПП «Західна овочева компанія» повідомила суду про те, що трудові відносини між ПП «Західна овочева компанія» та ОСОБА_5 не оформлялись (т.4 а.с.156).
Окрім цього, на виконання ухвали суду Державна податкова служба України повідомила, що за даними, зазначеними в ухвалі суду (прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць та рік народження), станом на ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , у Державному реєстрі не зареєстрований.
У межах повноважень наданих Адміністрацією Державної прикордонної служби України, на виконання ухвали Галицького районного суду м. Львова від 10.04.2025 у цій справі, за результатами проведеної перевірки інформації, що зберігається в базі даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України - в'їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території», відомостей про перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України у період з 08.11.2017 по 14.04.2025 (станом на 09:23) громадянином рф ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в Базі даних не виявлено.
ОСОБА_5 , який є іноземцем, також не звертався в Україні за дозволом на працю.
Відтак, матеріалами справи встановлено, що про ОСОБА_5 немає жодної інформації ні у податковій, ні у пенсійному фонді, в органах реєстрації актів цивільного стану, ні у прикордонній службі.
ОСОБА_5 жодного разу в судові засідання усіх інстанцій не з'явився.
Сторона позивача заявляє, що ОСОБА_5 немає в Україні, відтак, відповідач, фізично не міг подавати в суд жодних заяв; такі подавались від його імені підставними особами, які намагались заволодіти спірною квартирою.
На переконання суду, сторона у справі вправі поставити під сумнів підписання документів у цій справі саме ОСОБА_5 і ці сумніви останній міг усунути шляхом своєї особистої явки в судове засідання (або, наприклад, шляхом подачі до суду відповідної заяви, посвідченої нотаріусом), однак, цього ним зроблено не було.
Таким чином, факт спільного проживання позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_6 однією сім'єю в період 2004р. по листопад 2010р. (час смерті ОСОБА_6 ) у квартирі за адресою АДРЕСА_3 підтверджується зібраними і дослідженими письмовими доказами, поясненнями свідків, які сумнівів у своїй належності та допустимості не викликають.
Згідно ч.1 ст.29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Відповідно до ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.
Суд зазначає, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачкою та оцінені судом.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові у справі № 484/747/17 від 10 січня 2019 року.
Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.
Таким чином, особа, яка проживала разом із спадкодавцем на час його смерті без місця реєстрації, має право у судовому порядку встановити факт постійного проживання із спадкодавцем на момент його смерті.
Відповідно до ст.1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Положеннями ч.2 ст.1220 ЦК України визначено, що часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (відповідно до вимог частини третьої статті 46 ЦК України).
Згідно положень ч.2 ст.1223 ЦК України, у разі відсутності заповіту, право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Положеннями ч.1 ст.1270 ЦК України визначено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Враховуючи вищевикладене та те, що спадкодавцем ОСОБА_6 не було складено заповіт, спадкування майна померлого повинно відбуватись за законом у встановленому порядку черговості для спадкоємців, які звернулись за спадщиною протягом встановленого строку у 6 (шість) місяців з моменту відкриття спадщини.
Згідно положень ч.1 ст.1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
Згідно зі ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.5 ст.81 ЦПК України).
Частиною 1 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як встановлено судом, що згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла (а.с.48). Відтак, ІНФОРМАЦІЯ_3 є датою відкриття спадщини спадкодавця ОСОБА_6 . Як вбачається з матеріалів спадкової справи №560/2010 ОСОБА_6 заповіту не складено.
Згідно свідоцтва про право власності № НОМЕР_4 від 27.12.1993 року, виданого Львівською міською адміністрацією, квартира АДРЕСА_2 належала ОСОБА_6 на праві приватної власності (а.с.58).
Відповідно до свідоцтва про народження, відповідач ОСОБА_5 є сином померлої, а тому є спадкоємцем першої черги (а.с.51).
Після смерті ОСОБА_6 відповідачем ОСОБА_5 15.11.2010 року подано до нотаріуса заяву про прийняття спадщини (а.с.47); додано документи: свідоцтво про народження та копія паспорта громадянина рф.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів спадкової справи №560/2010 Першої Львівської державної нотаріальної контори, в подальшому відповідач жодних дій для оформлення спадщини не вчиняв, свідоцтво про право на спадщину не видавалось.
08.10.2020 ОСОБА_5 нотаріусу подано заяву про відмову від спадщини на користь ОСОБА_4
23.11.2021 року позивач ОСОБА_4 знову подав до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, як єдиний спадкоємець четвертої черги (а.с.90).
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по -друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах: від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15.
Як зазначив Верховний Суд у справі № 332/3923/18 (постанова від 332/3923/18), аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку можливе у випадку, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
В даному випадку, незважаючи на фактичне прийняття мною спадщини і незважаючи на відмову іншого спадкоємця від спадщини на мою користь позивач фактично позбавлений можливості оформити свої спадкові права через те, що нотаріус тлумачить положення ч. 5 ст. 1269 ЦК України в такий спосіб, що відмова від спадщини допускається виключно в межах шести місяців з моменту відкриття спадщини.
Разом з тим, за змістом ст. 1299 ЦК України в редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_6 , спадкоємець, який прийняв спадщину у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний був зареєструвати таке право на спадщину і право власності на таке майно виникало у спадкоємця виключно з моменту державної реєстрації цього майна.
Відповідач не отримував свідоцтва про право на спадщину та не реєстрував свого права і як наслідок, не набув цього права, і незважаючи на його відмову від спадщини станом на даний час нотаріус відмовляється прийняти цю відмову.
Вказане свідчить про існування юридичної колізії, для вирішення якої перевагу слід застосувати відповідні положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ.
Так, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ поняття «майно», яке використано у першому абзаці статті 1 Протоколу № 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві. Так само, як і матеріальні речі, деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права» і, таким чином, як «майно» для цілей цього положення. У кожному випадку питання, яке необхідно розглянути, полягає в тому, чи обставини справи, які розглядаються в цілому, надавали заявниці право на матеріально- правовий інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (див. справу «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), № 31107/96, § 54, ЄСПЛ 1999-ІІ; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), № 33202/96, § 100, ЄСПЛ 2000 І; та «Броньовский проти Польщі» (Broniowski v. Poland), № 31443/96, § 129, ЄСПЛ 2004-V;.
Крім того, як неодноразово зазначав Суд, «майно» у значенні статті 1 Протоколу № 1 може бути або «існуюче майно», або активи, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «правомірне очікування», що вони будуть реалізовані (див. справу «Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки» (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic (dec.) [GC]), № 39794/98, § 69, ЄСПЛ 2002-VII).
Таким чином, «правомірне очікування» отримання активу також може отримати захист статті 1 Протоколу № 1. Отже, якщо майновий інтерес має характер вимоги, то особа, якій вона належить, може розглядатися як особа, яка має «правомірне очікування», якщо є достатньо підстав для інтересу у національному законодавстві, наприклад, коли існує судова практика національних судів, яка підтверджує його існування. Однак не можна сказати, що «правомірне очікування» існує у випадку спору щодо правильної інтерпретації та застосування національного законодавства, і коли скарги заявника згодом відхиляються національними судами (див. справу «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia [GC]), № 44912/98, § 50, ЄСПЛ 2004 IX; «Центро Європа 7 С.Р.Л та Ді Стефоано проти Італії» (Centro Europa 7 S.R.L. and Di Stefano v. Italy [GC]), № 38433/09, § 173, ЄСПЛ-2012; «Єпархія Будімлянско-Нікшичка та інші проти Чорногорії» (Eparhija Budimljansko-Niksicka and Others v. Montenegro (dec.)), № 26501/05, §§ 66-69, від 9 жовтня 2012 року).
Позивач, як падкоємець четвертої черги має «правомірне очікування» на отримання майна в порядку спадкування, а відтак, моя справа підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції, у якій мова йде про те, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
Надаючи тлумачення цій нормі ЄСПЛ у своїй практиці послідовно дотримується ідеї про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-И).
Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-1).
Також, у своїй практиці Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V).
Застосовуючи таку свою практику у справі «Щокін проти України» (SHCHOKIN v. UKRAINE) (Заяви №№ 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року), Суд визнав порушення вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому для заявника тлумаченню національного законодавства.
Тому, як випливає зі змісту цього рішення, вирішення колізій у законодавстві завжди має тлумачиться на користь особи.
Вказане узгоджується з принципом правової визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості та однозначності правових норм, зокрема передбачуваності (прогнозованості) законодавчої політики в соціальній сфері та стабільності правових норм. Тож, принцип правової визначеності вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають.
Як наслідок, правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб'єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна відповідати за недоліки своєї законодавчої діяльності відповідно до правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням.
Отже, застосовуючи практику ЄСПЛ у даній справі та враховуючи при цьому принцип правової визначеності і правила пріоритету норми за найбільш сприятливим для позивача тлумаченням, право на відмову від спадщини не повинне обмежуватись будь-яким строком і у випадку, коли така відмова буде подана після встановленого законом строку для прийняття спадщини захист прав іншого спадкоємця, на користь якого здійснена відмова, повинен відбуватись в судовому порядку шляхом визнання права власності на таке майно.
Таким чином, суд вважає, що порушене спадкове право ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 , а в подальшому права його доньок ОСОБА_1 та малолітньої ОСОБА_8 як спадкоємців першої черги, слід захистити у спосіб визнання за ОСОБА_4 права власності в порядку спадкування як спадкоємця четвертої черги спадкоємців за законом, оскільки встановленим є факт проживання останнього із спадкодавцем ОСОБА_6 однією сім'єю в квартирі по АДРЕСА_3 не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, дають правові підстави суду вважати позов обґрунтованим, підставним і таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю внаслідок Другої світової війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи.
Позивач ОСОБА_4 був інвалідом війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 .
Таким чином, у зв'язку з задоволенням позову, з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір у сумі 908 грн.
Керуючись ст.ст.15, 16, 29, 1216, 1221,1264, 1274, 1276 ЦК України, ст.ст. 76-83, 89, 141, 259, 264, 265, 268, 273, 315 ЦПК України, суд, -
позов задоволити.
Встановити факт постійного проживання ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серія НОМЕР_2 , виданий Залізничним РВГУДМС України у Львівській обл. від 21.08.2012 р., РНОКПП НОМЕР_1 ) зі спадкодавцем ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , по АДРЕСА_3 , однією сім'єю з 2004 року, не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Визнати за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір в розмірі 908 грн.
Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Повний текст рішення складено 29.05.2025.
Суддя І.Р.Волоско