21травня 2025 року
м. Київ
справа № 161/2621/24
провадження № 61-15037св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя - доповідач), Осіяна О. М., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Гаврилюк Марина Василівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Самолюк Василь Васильович, на постанову Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Гаврилюк М. В., про встановлення факту спільного проживання та про стягнення грошової компенсації 1/2 частини від проданого спільного майна подружжя.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з 19 жовтня 2012 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області 31 жовтня 2019 року.
З серпня 2010 року до реєстрації шлюбу з відповідачкою він проживав однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, вони вели спільне господарство, займалися побутом, мали взаємні права та обов'язки як подружжя, спільний бюджет, несли спільні витрати по утриманню майна.
За період спільного проживання ними було придбано земельну ділянку площею 0,1653 га, кадастровий номер 22580700-016001:3228, що розташована в селі Боратин Луцького району, із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, на якій за рахунок спільних коштів побудували житловий будинок.
Через нестачу коштів на будівництво житлового будинку частина коштів була надана його сестрою.
Після розірвання шлюбу сторони досягли згоди щодо продажу майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, а саме незавершеного будівництвом житлового будинку (готовність 81 %), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,1653 га, кадастровий номер 22580700-016001:3228, що розташована та тією ж адресою, та поділу коштів, виручених від продажу даного майна.
11 жовтня 2023 року відповідачка уклала договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого об'єкти спільного майна подружжя було продано за 68 000 доларів США, що еквівалентно 2 573 800 грн. Також існувала домовленість між колишнім подружжям, щоб відняти від вартості 1/2 частини проданого майна вартість автомобіля, який залишився у користуванні позивача, у розмірі 189 250 грн, що еквівалентно 5 000 доларам США, тому компенсація від продажу спірного майна подружжя складає 1 097 650 грн.
Однак відповідач в добровільному порядку відмовляється повертати кошти від продажу спільного майна.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:
- встановити факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з серпня 2010 року до 19 жовтня 2012 року;
- стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошову компенсацію 1/2 частини від проданого спільного майна подружжя, а саме незавершеного будівництвом житлового будинку (готовність 81 %), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,1653 га, кадастровий номер 22580700-016001:3228, що розташована в селі Боратин Луцького району, вартість якого складає 68 000 доларів США, що еквівалентно 1 097 650 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 липня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції керувався тим, що право спільної власності подружжя на майно було встановлено та визнано під час відчуження даного майна, а тому та обставина, що спірна земельна ділянка та незавершений будівництвом житловий будинок на момент відчуження були спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 , не підлягає встановленню в судовому порядку.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації, місцевий суд керувався тим, що позивач, надаючи згоду на продаж його колишньою дружиною ОСОБА_2 нерухомого майна, яке є їх спільною сумісною власністю подружжя, погодився на продаж цього майна за ціну та на умовах на розсуд відповідачки, а також в заяві ствердив, що договір купівлі-продажу, з умовами якого він попередньо ознайомився, укладатиметься його колишньою дружиною на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, укладання такого договору відповідає їх спільному волевиявленню. Жодних фінансових зобов'язань як заявою про надання згоди, так і договором купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було обумовлено.
Постановою Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 липня 2024 року в частині відмови в стягненні 1/2 частини вартості від проданого спільного майна подружжя та розподілу судових витрат у цій справі скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості від проданого спільного майна подружжя у розмірі 1 002 672 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 026,72 грн витрат по оплаті судового збору за подання позовної заяви.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 040,08 грн витрат по оплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони за спільні кошти та за взаємною згодою збудували на придбаній відповідачкою земельній ділянці незавершений будівництвом будинок, одночасно з набуттям права спільної сумісної власності на це нерухоме майно позивач набув право власності і на земельну ділянку, на якій незавершений будівництвом будинок розміщений, а тому позивач в порядку поділу майна подружжя має право на 1/2 частину коштів, одержаних від продажу нерухомого майна за спільною згодою колишнього подружжя. Проте суд першої інстанції на вказану обставину не звернув, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про втрату позивачем права на половину коштів, одержаних від його реалізації, через надання згоди на укладення договору купівлі-продажу спільного майна подружжя.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2024 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» адвокат Самолюк В. В. від імені ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просив її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 63, частини першої статті 64, частини першої, третьої статті 65, частини першої статті 70 СК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник оскаржує судове рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судом норм процесуального права відповідно до пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Крім того, заявник посилається на те, що висновки Верховного Суду, які наводив як аргументи своєї позиції позивач у позовній заяві та апеляційній скарзі, стосуються ситуації, коли відчуження спільного майна подружжя було здійснене без згоди іншого з подружжя, що є підставою для стягнення грошової компенсація вартості 1/2 частини спірного майна. Однак, у справі, що переглядається, встановлено інші обставини справи.
Позивач надав згоду на відчуження спільного майна подружжя шляхом підписання заяви, яка була нотаріально засвідчена, в якій відсутні будь-які зобов'язання щодо розподілу грошових коштів.
Також заявник посилалася на те, що укладення будь-якого договору купівлі- продажу передбачає понесення сторонами додаткових витрат у вигляді податків, державного мита, нотаріальних послуг, підготовки правовстановлюючих документів тощо. Однак, судом стягнуто із неї сума без врахування понесених витрат у зв'язку з продажем нерухомого майна.
Апеляційний суд за відсутності будь-яких доказів врахував вартість автомобіля у розмірі 5 000 доларів США, проте у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що у власності сторін взагалі перебуває будь-який автомобіль, не кажучи вже про його вартість, яка ніким не визначалась. Фактично апеляційним судом поділено майно, правовстановлюючі документи щодо якого не досліджувались і у матеріалах справи відсутні, а також не взято до уваги та не проведено оцінку наявних у справі доказів, які мають значення для її правильного вирішення.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2024 року зупинено виконання постанови Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року до закінчення касаційного провадження.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 19 жовтня 2012 року, який було розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 жовтня 2019 року.
20 липня 2012 року ОСОБА_2 придбала земельну ділянку площею 0,1653 га, кадастровий номер 22580700-016001:3228.
На цій земельній ділянці сторони у період шлюбу розпочали будівництво житлового будинку для сім'ї. У період шлюбу готовність незавершеного будівництвом будинку склала 81 %, право власності на незавершений будівництвом будинок зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 січня 2022 року державним реєстратором виконавчого комітету Луцької міської ради Гейзером С. А., номер реєстрації - 2560102407080.
11 жовтня 2023 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу незавершеного будівництвом житлового будинку (готовність 81 %), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,1653 га, кадастровий номер 22580700-016001:3228, за цією ж адресою. Відповідно до пункту 2.1 договору продаж майна вчиняється за домовленістю сторін за 2 383 844 грн.
Згідно з пунктом 10.4 договору ОСОБА_1 надав згоду, яка викладена в його заяві від 11 жовтня 2023 року, на продаж його колишньою дружиною ОСОБА_2 за ціну та на умовах на її розсуд нерухомого майна, яке є їх спільною сумісною власністю подружжя: незавершеного будівництвом житлового будинку (готовність 81 %), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,1653 га, кадастровий номер 22580700-016001:3228, що розташована в селі Боратин Луцького району.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Прикладом спільного майна є спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). При цьому дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а при його відчуженні й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).
Водночас з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що незавершений будівництвом житловий будинок та земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя.
Такий висновок ґрунтується на матеріалах справи і вимогах закону.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19) зазначено, що перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок врегульовано статтями 120 ЗК України та 377 ЦК України. У разі, якщо одним із подружжя під час шлюбу, дійсного на момент виникнення спірних правовідносин, придбано будинок, то в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право другого з подружжя на частину будинку. У зв'язку з тим, що земельну ділянку виділено у власність для обслуговування цього будинку, то в чоловіка, за яким визнається право власності на Ѕ частину будинку, в такій же частці виникає і право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку.
З цих міркувань колегія суддів відхиляє доводи про те, що земельна ділянка, яка набута ОСОБА_2 до реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 та на якій збудовано подружжям недобудований будівництвом будинок, не є спільною сумісною власністю подружжя.
Після розірвання шлюбу сторони дійшли спільної згоди щодо продажу незавершеного будівництвом житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, яка була, зокрема, оформлена згодою ОСОБА_1 , про продаж колишньою дружиною ОСОБА_2 зазначеного нерухомого майна.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що його колишня дружина 1/2 частину грошових коштів від продажу спірного нерухомого майна йому не передала, що змусило його звернутися до суду за захистом своїх прав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 виснувала, що сторони правочинів повинні діяти добросовісно й у випадку порушення цього обов'язку вони позбавляються захисту (стаття 13 ЦК України).
Установивши, що сторони у період перебування у шлюбі за спільні кошти та за взаємною згодою збудували на придбаній відповідачкою земельній ділянці незавершений будівництвом будинок, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що одночасно з набуттям права спільної сумісної власності на це нерухоме майно позивач набув право власності і на земельну ділянку, на якій розміщений незавершений будівництвом будинок, а тому в порядку поділу майна подружжя має право на 1/2 частину коштів, одержаних від продажу відповідачкою нерухомого майна за спільною згодою колишнього подружжя.
Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції іншому з подружжя (співвласнику) у зв'язку з припиненням його права на спільне майно.
Верховний Суд зазначає, що дії відповідачки щодо продажу спільного майна подружжя без передачі позивачеві вартості частини грошових коштів, виручених від продажу цього майна, засвідчують суперечливу поведінку, яка є проявом недобросовісності, суперечить чесній діловій практиці та є недопустимою.
При розрахунку суми належної до стягнення з відповідачки на користь позивача від продажу нерухомого майна апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення грошових коштів, отриманих відповідачкою за договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2023 року, за мінусом повної вартості придбаного у шлюбі автомобіля та залишеного у користування позивачу.
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційним судом без будь-яких доказів при поділі майна враховано вартість автомобіля у розмірі 5 000 доларів США, за відсутності у матеріалах справи будь-яких відомостей про те, що у власності сторін взагалі перебуває будь-який автомобіль, не заслуговують на увагу, оскільки, як було встановлено апеляційним судом ОСОБА_2 не заперечувала та погодилась, що вартість автомобіля придбаного в шлюбі, який залишився в користуванні позивача, становить еквівалент 5 000 доларів США, тому вказана обставина не підлягала доказуванню.
Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 63, частини першої статті 64, частини першої, третьої статті 65, частини першої статті 70 СК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що у контексті положень пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України необхідний висновок Верховного Суду чи підлягає стягненню з колишнього чоловіка (дружини) грошова компенсація частини від проданого спільного майна подружжя, отримана у результаті продажу такого майна, якщо продаж здійснено з дотриманням вимог частини першої статті 63, частин першої, третьої статті 65 СК України, а окремий договір між подружжям відповідно до частини першої статті 64 СК України щодо цього не укладався. Окрім того, необхідний висновок Верховного Суду чи підлягають відповідно до частини першої статті 70 СК України до врахування у разі стягнення частини від проданого спільного майна подружжя витрати, понесені у зв'язку із продажем такого майна.
Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що постанова апеляційного суду прийнята за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.
Інші доводи заявника значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявниці іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявниці.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.
Ураховуючи, що оскаржуване судове рішення залишено без змін, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для поновлення виконання постанови Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року до закінчення касаційного провадження.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Самолюк Василь Васильович, залишити беззадоволення.
Постанову Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Волинського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара