21 травня 2025 року
м. Київ
справа № 456/6003/21
провадження № 61-8875св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року у складі судді Бачуна О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у складі колегії суддів Левика Я. А., Крайник Н. П., Шандри М. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про захист особистих немайнових прав.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка проживає в будинку АДРЕСА_1 . Вказувала, що відповідач встановив на своєму будинку дві камери відеонагляду і публікує записи з камер у мережі Інтернет про її приватне життя та членів її сім'ї.
З приводу таких дій відділом поліції № 2 Стрийського РУП ГУНП у Львівській області за зверненням ОСОБА_1 з відповідачем проведено профілактичну бесіду, однак він продовжує розповсюджувати інформацію про її особисте життя, чим порушує її особисті немайнові права. Камери встановлені без її згоди, чим порушено право позивачки на особисте життя та його таємницю, надане законом.
На підставі викладеного позивачка просила суд зобов'язати ОСОБА_2 демонтувати дві відеокамери, встановлені на будинку АДРЕСА_1 , які спрямовані на її житловий будинок і подвір'я на АДРЕСА_1 , які проводять відеозйомку її особистого життя.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня
2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду
від 30 травня 2023 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивував рішення тим, що позивачка не надала суду доказів, які б свідчили про те, що встановленням камер спостереження здійснюється втручання в її особисте життя та особисте життя членів її сім'ї, в тому числі і належних доказів на підтвердження того, що встановлені відповідачем відеокамери мають технічну можливість здійснювати саме запис (фіксацію подій на відеоплівку чи на носій в електронному вигляді). Суд дійшов висновку, що камери відеоспостереження встановлені відповідачем виключно з метою забезпечення схоронності його майна та створення безпечних умов проживання, і цим права ОСОБА_1 не порушуються, в її приватне життя відповідач не втручається.
Крім того, суд першої інстанції вважав, що позовна вимога ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача демонтувати камери відеоспостереження є неналежним способом захисту особистих немайнових прав, оскільки позивачка вправі вимагати заборонити відповідачу проводити саме відеозйомку її подвір'я, а не зобов'язати ОСОБА_2 демонтувати відеокамери, які проводять відеоспостереження. Встановлені відповідачем камери здійснюють відеоспостереження як його будинку та подвір'я з метою забезпечення безпеки, так і в автоматичному режимі охоплюють будинок і подвір'я позивачки. Демонтаж відповідачем камер призведе до порушення його особистих прав та інтересів, які спрямовані на забезпечення схоронності будинку та безпеки членів його сім'ї, тому обраний позивачки спосіб захисту своїх немайнових прав є неналежним, а позовні вимоги про зобов'язання відповідача демонтувати дві камери відеонагляду є необґрунтованими та безпідставними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
13 червня 2023 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв'язку, звернулася
до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у вказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2023 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 523/11819/15-ц та від 22 вересня 2021 року у справі № 334/1644/16-ц.
Зазначає, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказує, що камери відеоспостереження відповідачем встановлені на глухій стіні, а не на вхідних дверях житлового будинку та господарських спорудах, відеокамери спрямовані на будинок позивачки з метою заподіяння шкоди, коли її немає вдома.
Стверджує, що камери на будинку відповідача належать сектору дізнання відділення № 2 Стрийського районного управління ГУ НП у Львівській області.
Наголошує, що для правильного вирішення спору судам необхідно було вирішити питання про дотримання при встановленні камер відеоспостереження гарантій, передбачених статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме, чи було втручання у право на повагу до приватного сімейного життя, якщо так, то чи було таке втручання здійснено згідно з законом, чи переслідувало легітимну мету та чи було воно пропорційним.
Також зазначає про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, який не звернув уваги на те, що місцевий суд, вийшовши до нарадчої кімнати 06 квітня 2023 року для ухвалення рішення, не оголошував судове рішення, фіксація судового засідання здійснювалася 06 квітня 2023 року, тобто рішення суду 07 квітня 2023 року взагалі не ухвалювалося.
Провадження у суді касаційної інстанції
17 жовтня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, прийнято заяву ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
ОСОБА_2 у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 проживає в будинку АДРЕСА_1 , а відповідач проживає в будинку АДРЕСА_1 . Між сторонами тривалий час існують неприязні відносини, виникають конфлікти.
31 травня 2021 року ОСОБА_1 зверталася до відділу поліції № 2 Стрийського РУП ГУНП у Львівській області з приводу вжиття заходів стосовно ОСОБА_2 , який без її згоди встановив на своєму будинку дві камери відеоспостереження, що направлені на її житло, і проводять відеозйомку її особистого життя.
З листа ВП № 2 Стрийського РУП ГУНП у Львівській області від 07 червня 2021 року вбачається, що заява ОСОБА_1 з приводу вжиття заходів стосовно ОСОБА_2 , який без її згоди встановив на своєму будинку дві камери відеоспостереження, розглянута. За фактами, викладеними у зверненні, відсутні ознаки кримінального правопорушення. Камери відеоспостереження встановлені ОСОБА_2 для забезпечення схоронності його майна та особистої безпеки.
На світлинах, на яких зображено дві камери відеоспостереження, що розташовані на будинку АДРЕСА_1 , неможливо встановити, в яку саме сторону та під яким кутом нахилу і з яким граничним кутом огляду спрямовані камери. Відповідач у судовому засіданні стверджував, що камери проводять зйомку «360 градусів».
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення не відповідають з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Згідно зі статтею 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише
в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2рп/2012 надано офіційне тлумачення положенню частини другої статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи
у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права
є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються
в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо.
Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання
та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням
в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
На виконання положення статті 32 Конституції України, а також з метою імплементації Конвенції Ради Європи від 28 січня 1981 року № 108 «Про захист осіб
у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних» Верховна Рада України схвалила Закон України від 01 червня 2010 року № 2297-VI «Про захист персональних даних», у статті 1 якого закріплено, що цей Закон регулює правові відносини, пов'язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв'язку з обробкою персональних даних.
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про захист персональних даних» особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід'ємними
і непорушними. У пунктах 6, 9 частини другої зазначеної статті визначено, що суб'єкт персональних даних має право пред'являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними,
а також застосовувати засоби правового захисту в разі порушення законодавства про захист персональних даних.
Відповідно до частин першої та другої статті 14 Закону України «Про захист персональних даних» поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб'єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно)
в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У частинах першій, другій статті 11 Закону України від 02 жовтня 1992 року
«Про інформацію» інформація про фізичну особу (персональні дані) - це відомості
чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання
та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
За частиною другою статті 21 Закону України «Про інформацію» конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також
в інших випадках, визначених законом.
Поняття особистого немайнового права в Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) визначається через перелік ознак, визначених у статті 269 ЦК України,
а саме: особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом; особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту; особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою; фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав; особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
У статті 270 ЦК України визначено, що відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, цим Кодексом та іншим законом, не є вичерпним.
Відповідно до статті 302 ЦК України фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у статті 8 проголошує право на повагу до приватного і сімейного життя.
Згідно із статтею 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Частиною першою статті 275 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.
За загальним правом фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
Відповідно до частин першої та третьої статті 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.
Зазначені положення цивільного законодавства спрямовані на захист особистих немайнових прав особи, зокрема особистого, сімейного життя від втручання
у нього сторонніх осіб.
За позицією Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладеною у рішенні «Антовіч та Мірковіч проти Чорногорії» (Antovic and Mirkovic v. Montenegro)
від 28 листопада 2017 року, заява № 70838/13, § 44, відеоспостереження, приховане чи відкрите, визнається серйозним втручанням у приватне життя.
Хоча мета статті 8 Конвенції переважно полягає у тому, щоб захистити осіб від свавільного втручання з боку органів державної влади, окрім цього первинно негативного зобов'язання, можуть існувати і позитивні зобов'язання, невід'ємні від дійсної поваги до приватного життя. Ці зобов'язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на гарантування поваги до приватного життя навіть у сфері стосунків між приватними особами (рішення ЄСПЛ у справі «Еванс проти Сполученого Королівства» (Evans v. The United Kingdom) від 07 березня 2006 року, заява № 6339/05, § 75).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив того, що позивачка не надала суду доказів того, що встановленням камер спостереження здійснюється втручання в її особисте життя та особисте життя членів її сім'ї, в тому числі і належних доказів
на підтвердження того, що встановлені відповідачем відеокамери мають технічну можливість здійснювати саме запис (фіксацію подій на відеоплівку чи на носій
в електронному вигляді).
Також суд першої інстанції вважав, що позовна вимога ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача демонтувати камери відеоспостереження є неналежним способом захисту особистих немайнових прав та вказав, що позивачка вправі вимагати заборонити відповідачу проводити саме відеозйомку її подвір'я,
а не зобов'язати ОСОБА_2 демонтувати відеокамери, які проводять відеоспостереження. Встановлені відповідачем камери здійснюють відеоспостереження як його будинку та подвір'я з метою забезпечення безпеки, так і в автоматичному режимі охоплюють будинок і подвір'я позивачки. Демонтаж відповідачем камер призведе до порушення його особистих прав та інтересів, які спрямовані на забезпечення схоронності будинку та безпеки його жителів, тому обраний позивачки спосіб захисту своїх немайнових прав є неналежним, а позовні вимоги про зобов'язання відповідача демонтувати дві камери відеонагляду є необґрунтованими та безпідставними.
Отже, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вказав на недоведеність позовних вимог та вважав обраний позивачкою спосіб захисту неналежним, при цьому зазначивши, що встановлені відповідачем камери здійснюють відеоспостереження як його будинку і подвір'я з метою забезпечення схоронності майна та особистої безпеки, так і в автоматичному режимі охоплюють будинок і подвір'я позивачки.
Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі відмова у позові у зв'язку
з недоведеністю позовних вимог та у зв'язку з обранням позивачкою неналежного способу захисту є взаємовиключними, оскільки суд не вправі відмовити у задоволенні позову у зв'язку з його недоведеністю та одночасно зазначати у своєму рішенні про обрання позивачем неналежного способу захисту.
Верховний Суд зазначає, що особливістю справи, яка переглядається, є те, що камери, встановлені на будинку відповідача, направлені на подвір'я позивачки, яка повсякденно користується ним в особистих цілях. Таким чином, у цій справі безумовно підлягає встановленню чи є спостереження, що ведеться камерами відеоспостереження, за приватним життям позивачки на її власному подвір'ї, встановленими з метою схоронності власного майна відповідача, пропорційним втручанням у приватне життя позивачки.
У цій справі необхідним є встановлення наявності чи відсутності порушеного права позивачки на особисте життя, та у разі доведеності позовних вимог необхідно здійснити оцінку справедливої рівноваги між правом позивачки на повагу її особистого життя та інтересом відповідача на захист його майнових прав та публічним інтересом належного здійснення правосуддя з урахуванням ступеня втручання в право на повагу до приватного життя.
Відповідно до частин першої?третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Пунктами 3, 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України визначено, що суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
У цій справі суди встановили, що на світлинах, на яких зображено дві камери відеоспостереження, що розташовані на будинку відповідача, неможливо встановити, в яку саме сторону та під яким кутом нахилу і з яким граничним кутом огляду спрямовані камери. Водночас відповідач стверджував, що камери проводять зйомку з граничним кутом огляду «360 градусів».
Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Суд першої інстанції під час розгляду справи не роз'яснив сторонам право на проведення відповідної експертизи, що давало б змогу визначити, чи прилад, встановлений на будинку відповідача, має технічну можливість здійснювати зберігання, використання інформації про особисте життя позивачки, та у разі підтвердження з'ясувати чи було таке втручання у приватне життя пропорційним. Встановлення зазначених обставин має значення для правильного вирішення спору, оскільки від їх встановлення залежить чи порушуються права позивачки у цьому випадку.
Крім того, у касаційній скарзі заявниця стверджує, що камери на будинку відповідача належать сектору дізнання відділення № 2 Стрийського районного управління ГУ НП у Львівській області, що є підставою для додаткової перевірки місцевим судом таких обставин, оскільки втручання в особисте життя захищене статтею
32 Конституції України та можливе лише у випадках, визначених законом, і лише
в інтересах національної безпеки.
Отже, суд першої інстанції не з'ясував фактичних обставин справи; не надав належної оцінки доводам позивачки про те, що у зв'язку із встановленням камер спостереження здійснюється втручання в її особисте життя та особисте життя членів її сім'ї; не встановив справедливої рівноваги між правом позивачки на повагу
її особистого життя і інтересом відповідача в захисті його майнових прав
та публічним інтересом належного здійснення правосуддя з урахуванням ступеня втручання в право на повагу до приватного життя; не врахував, що законодавець поклав на суд обов'язок при вирішенні спорів щодо сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених статтею 11 та частиною третьою статті 12 ЦПК України; не роз'яснив сторонам право на проведення відповідної експертизи; відмовляючи у задоволенні позову, таку відмову мотивував недоведеності позовних вимог та обранням позивачкою неналежного способу захисту, що є взаємовиключними підставами.
Апеляційний суд на зазначені порушення уваги не звернув, та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, не надав належної оцінки доводам усіх учасників справи та зібраним у справі доказам, дійшовши передчасного висновку про відповідність рішення місцевого суду критерія законності та обґрунтованості.
На підставі положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
За таких обставин оскаржені судові рішення не відповідають критеріям законності та обґрунтованості, визначеним у статті 263 ЦПК України, тому касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року та постанова Львівського апеляційного суду від 30 травня 2023 року - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд у силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, не має процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин, від встановлення яких залежить правильне вирішення справи, не перевірили належним чином доводи сторін і надані на їх підтвердження докази, ухвалені у справі судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2023 року підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2023 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачВ. В. Сердюк
СуддіВ. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська