справа № 372/342/24
провадження № 22-ц/824/8016/2025
головуючий у суді І інстанції Кравченко М.В.
15 квітня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільова Олена Григорівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу,
У січні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, в якому просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 8 січня 2024 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільовою Оленою Григорівною та зареєстрований в реєстрі за № 61, також просив вирішити питання розподілу судових витрат.
В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 8 січня 2024 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали між собою договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 78,6 кв.м, житловою площею 45,3 кв.м, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільовою Оленою Григорівною та зареєстрований за реєстровим номером 61. Позивач, як заінтересована особа, заперечує дійсність такого правочину, оскільки спірний будинок був і є предметом судових спорів щодо поділу майна між колишнім подружжям, а саме між позивачем і відповідачем-1; загальна площа спірного будинку на момент продажу становила 198,9 кв.м, а не 78,6 кв.м, що також не відповідає умовам спірного правочину; спірний правочин укладався при діючому заході забезпечення позову, а саме арешті спірного будинку та земельної ділянки, який був накладений ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 1 серпня 2022 року у справі № 372/2038/22. Позивач вважав, що спірний правочин був укладений з метою уникнення поділу спільного майна, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року позов задоволено повністю.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 за участю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільовою Оленою Григорівною 8 січня 2024 року за реєстровим № 61.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі по 908 грн 40 коп. з кожної.
Не погоджуючись із указаним рішенням представник ОСОБА_1 - адвокат Хайтов П.В. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції проігнорував той факт, що Київським апеляційним судом було прийнято постанову від 8 листопада 2023 року по справі № 372/2038/22, якою відмовлено позивачу у визнанні за ним права на отримання певної частини майна, що становить, на його думку, спільну сумісну власність подружжя. Суд касаційної інстанції залишив постанову Київського апеляційного суду без змін. Тобто, укладення між відповідачем 1 та відповідачем 2 оскаржуваного договору купівлі - продажу будинку жодним чином не порушує будь-яких прав позивача, так як судом апеляційної інстанції було відмовлено у праві позивача на будь-яку частку у даному будинку. Він не є власником будинку, а відтак, не має жодного права вимагати визнання договору недійсним.
Вважає, що оскільки станом на момент укладення договору купівлі-продажу будинку, ініційований спір між позивачем та відповідачем 1 щодо наявності у нього права на отримання певної частки майнам, що на його думку становить спільну сумісну власність подружжя вже був вирішений, і позивачу було відмовлено у визнанні такого права, а саме тому, даний будинок не є предметом судових спорів щодо поділу майна між колишнім подружжям.
Наголошує, що позивач не мав жодного права власності на об'єкт нерухомості, що був предметом оспорюваного правочину (постанова Київського апеляційного суду від 8 листопада 2023 року, по справі № 372/2038/22), а тому останній не може мати жодного права на позов у матеріально - правовому сенсі, іншими словами незрозуміло, які саме права і яким чином порушує оспорюваний правочин.
Вказує, що експерт у своєму висновку від 22 грудня 2022 року № 1440/12-2022 не встановив збільшення загальної площі будинку з 78,6 м2 до 198,9 м2, а лише зафіксував підвищення вартості використаних будівельних матеріалів. Зміст цього висновку жодним чином не підтверджує твердження позивача про збільшення загальної площі будинку.
Також вказує, що у своєму висновку експерт не встановив жодного факту перепланування чи добудови будинку, яка б призвела до збільшення його площі. Будь-яких документів, що підтверджують внесення змін до технічної документації або реєстрації нового метражу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, позивач також не надав.
Вважає, що твердження позивача про збільшення площі будинку є лише його припущеннями, які він намагається обґрунтувати шляхом математичних розрахунків, заснованих на зміні вартості будівельних матеріалів. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження збільшення площі будинку позивач не надав.
Вказує, що твердження позивача про наявність арешту на момент укладення договору є безпідставними та ґрунтуються виключно на припущеннях, які не підтверджуються жодними належними доказами. Навпаки, факт укладення договору свідчить про те, що нотаріус, як особа, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, виконала усі необхідні перевірки відповідно до законодавства та переконалася у відсутності будь-яких перешкод для посвідчення правочину. З огляду на викладене можна зробити висновок, що позивач не довів факт порушення його прав оспорюваним правочином. Навпаки, рішення суду апеляційної інстанції підтверджує відсутність у позивача права на звернення з такими вимогами.
3 березня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Шипілова О.В., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказує, що апелянт не зазначає, яка саме норма матеріального права була порушена чи не застосована судом першої інстанції, яка б могла стати підставою для його скасування, а отже така апеляційна скарга, на думку позивача, не підлягає задоволенню.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Шипілов О.В. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Хайтов П.В. просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи, шляхом направлення судової повістки на електронну адресу, яка міститься в матеріалах справи, що підтверджується звітом про доставку поштової кореспонденції суду.
Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 та визнаючи недійсним договір купівлі-продажу будинку, укладений 8 січня 2024 року, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження спірного майна відбулося з метою уникнення можливого поділу майна подружжя.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції.
Так, судом встановлено, що 8 січня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , уклали договір купівлі-продажу житлового будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 78,6 кв.м, житловою площею 45,3 кв.м, який посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Дергільовою Оленою Григорівною та зареєстрованого за реєстровим номером 61, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 5004236496555 від 9 січня 2024 року. Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 24011480 від 1 жовтня 2009 року, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 14 вересня 2009 року, набула у власність будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом також встановлено, що перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у шлюбі, а також проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, підтверджується копією рішення Обухівського районного суду Київської області №372/1147/19 від 25 листопада 2021 року та копією рішення Дніпровського районного суду м. Києва № 372/2994/18 від 5 липня 2019 року.
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2023 року у справі № 372/2038/22, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено та визнано за позивачем право власності на частину матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва (реконструкції) будинку та становлять 42,5 % від 100 % готовності будинку загальною вартістю 814 176 грн станом на 5 липня 2019 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 8 листопада 2023 року, скасовано рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2023 року та додаткове рішення цього ж суду від 17 березня 2023 року. Прийнято постанову про відмову у задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 4 жовтня 2024 року касаційні скарги ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 13 березня 2023 року, додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2023 року, постанову Київського апеляційного суду від 8 листопада 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2024 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, яким правильно встановлені спірні правовідносини, надано правильну оцінку діям сторін цього спору та правильно застосовані норми права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).
Суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що відповідач ОСОБА_1 відчужила спірне майно будучи достеменно обізнаною про наявність судового спору щодо такого майна, а до оспорюваного правочину було внесено недостовірні відомості про протилежне.
Так, матеріалами справи підтверджується, що станом на час укладення оспорюваного правочину було відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 372/1147/19, в межах якого оспорювалось право власності продавця за договором на цей об'єкт нерухомого майна, тобто предмет спору у вказаній цивільній справі є тим самим будинком, який став предметом оспорюваного договору. Відтак, відчуження будинку до завершення судового спору щодо нього не відповідає приписам ЦК України та порушує право особи, яка заявляє на нього свої права в судовому порядку.
Позивач правомірно зазначає, що вищевказаний правочин вчинений йому на шкоду, оскільки відчуження спірного об'єкту нерухомого майна відбулось під час наявності спору щодо нього, та призвело до неможливості поділу спільного майна подружжя.
Враховуючи фактичні обставини справи, а саме те, що договорів купівлі-продажу укладено, під час наявного спору щодо майна, про що достеменно було відомо ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про фіктивність правочину з відчуження нерухомого майна.
ОСОБА_1 , яка відчужила майно будучи обізнаною про наявність спору щодо вказаного майна, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами, оскільки уклала договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси позивача, і направлені на недопущення поділу спільного майна подружжя. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Такі висновки відповідають усталеній судовій практиці.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна мета, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
З огляду на сталу практику Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений стороною у період настання у нього зобов'язання, що витікають із судового рішення, внаслідок якого рішення не може бути виконане, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності.
Окрім того, відповідачем не було подано доказів та не наведено аргументів і доводів, які б вказували на те, що сторонами договору було добросовісно вчинено дії щодо дійсного переходу права власності на майно, що сторонами дійсно мали наміри щодо створення реальних правових наслідків на умовах укладеного договору. Так, не спростовано доводів позивача про те, що кошти за придбання будинку фактично не передавались, а позивач продовжував користуватись будинком й після відчуження, не будучи обізнаним із переходом права власності від колишньої дружини до її матері.
Колегія апеляційного суду не може також визнати обґрунтованими і такими, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги про те, що оспорюваний договір був укладений за відсутності будь-яких зареєстрованих обтяжень, що перешкоджали укладенню договору. В обгрунтування цих доводів посилається на те, що договори про відчуження нерухомості посвідчуються нотаріусом лише після перевірки відсутності податкової застави, арештів чи обтяжень. У разі наявності іпотеки або арешту нотаріус не може посвідчити договір без відповідної згоди іпотекодержателя чи зняття арешту. Тобто, на переконання відповідача, якщо в реєстрі відсутні дані про обтяження та арешти, власник має повне право розпоряджатися своїм майном, зокрема відчужувати його.
Однак такі доводи є помилковими.
Статтею 14 ЦПК України 2004 року визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу).
Згідно із частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.
Заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень (стаття 153 ЦПК України 2004 року).
Згідно з частиною восьмою статті 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі заяви органу або посадової особи, якими встановлено обтяження, особи в інтересах якої встановлено обтяження, уповноваженої ним особи.
Разом з тим, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.
Незмінною є позиція Верховного Суд про те, що заборона суду на відчуження майна діє, навіть якщо дані відсутні в реєстрі.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод і інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Вказані обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачеві достеменно відомо.
До таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі №543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18). Відповідна судова практика є незмінною, що підтверджено Верховним Судом у постановах від 11 липня 2018 року у справі №509/5216/13-ц (провадження № 61-3369св18), від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17 (провадження № 61-10105св19), від 21 вересня 2020 року у справі № 658/1783/18 (провадження № 61-6630св19), від 02 серпня 2022 року 947/6698/20 (провадження № 61-11885св21), від 05 липня 2023 року у справі № 904/2636/19 та від 03 липня 2024 року у справі №619/5731/21 (провадження № 61-5289св24).
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні суду.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, дана вірна оцінка наявним у матеріалах справи доказам, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба