28 травня 2025 року м. Київ № 752/26257/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Адміністрації Державної прикордонної служби України, в якому просив суд:
визнати неправомірною відмову Державної прикордонної служби України у наданні дозволу на перетин державного кордону для супроводу пасинка, ОСОБА_2 , дитини з інвалідністю, через відсутність належного обґрунтування рішення та посилань на відповідні законодавчі акти , зокрема, на норми, що регулюють права осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, а також на норми, що регулюють права осіб, які супроводжують дітей з інвалідністю для виїзду закордон;
зобов'язати Державну прикордонну службу України надати дозвіл на перетин державного кордону України для супроводу ОСОБА_2 , дитини з інвалідністю, до Королівства Іспанія з метою виїзду - забезпечення дитині належних умов для медичного лікування та реабілітації, відповідно до її потреб та законодавчих гарантій.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказав, що звернувся до Державної прикордонної служби України із заявою щодо отримання дозволу на перетин державного кордону України для супроводу свого пасинка, дитини з інвалідністю, до Королівства Іспанії, посилаючись на абзац восьмий пункт 2-1 «Правил перетинання державного кордону громадянами України», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57. До заяви надав документи на підтвердження інвалідності дитини, копію свідоцтва про шлюб, свідоцтво про народження дитини, документи на підтвердження його до категорії осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Листом Державної прикордонної служби України від 05.11.2024 повідомлено позивача про неприйняття позитивного рішення про надання дозволу на перетин державного кордону. Просить суд задовольнити позов.
Відповідно до ухвали від 16.12.2024, адміністративна справа № 752/26257/24 була передана за підсудністю до Київського окружного адміністративного суду. Провадження у справі судом не відкривалось.
Внаслідок автоматизованого розподілу матеріали справи були передані для розгляду судді Шевченко А.В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року прийнято справу до провадження та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач не визнав позовні вимоги та просив суд відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування відзиву зазначає, що у своєму зверненні щодо надання дозволу на перетин державного кордону, яке надійшло на адресу Адміністрації Держприкордонслужби 05.11.2024 та зареєстровано за №Б-10957, позивач обґрунтовує необхідність виїзду з метою супроводження свого пасинка, ОСОБА_2 , до Королівства Іспанії для забезпечення дитини з інвалідністю належними медично-реабілітаційними умовами. Однак, жодних документів на підтвердження мети перетинання державного кордону України: направлення на лікування/реабілітацію дитини за кордон, виклик медичного закладу іншої країни, тощо позивачем до свого звернення не долучено. Натомість, до звернення долучений консультативний висновок спеціаліста Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охмадит» від 14.06.2021 №537, індивідуальний план реабілітації дитини-інваліда №105/23, якими передбачено санаторно-курортне лікування та реабілітація в реабілітаційних установах України.
Крім того, в зверненні ОСОБА_1 зазначено, що його пасинок ОСОБА_2 , перебуваючи в Королівстві Іспанія в супроводі рідної тітки та бабусі, отримали відмову медичного закладу Королівства Іспанії у проведенні обстеження та подальшої реабілітації дитини з інвалідністю, у зв'язку з відсутністю матері дитини - ОСОБА_3 - законного представника (опікуна) дитини з інвалідністю (посвідчення серії НОМЕР_1 , УПСЗН Дніпровського району м. Києва). Отже, зважаючи на вищевикладене, можливо дійти висновку, що для отримання належної реабілітації дитиною з інвалідністю в медичних закладах Королівства Іспанії необхідна присутність саме законного представника дитини - матері або батька. Позивач, ОСОБА_1 , який являється вітчимом ОСОБА_2 , тобто не є його законним представником та не є його опікуном, в розумінні Цивільного законодавства та Сімейного кодексу України, що в свою чергу спростовує зазначену позивачем необхідність виїзду за кордон з метою супроводження свого пасинка.
Крім того, в доданій довідці від 03.10.2024 №4079 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі пункту 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначено «дійсна до 09.11.2024», що не підтверджує жодним чином відстрочку від призову на військову службу в подальшому (понад зазначений термін).
Позивач, як особа чоловічою статі віком від 18-60 років, не належить до категорії громадян, яким дозволено виїжджати за межі території України, у зв'язку з відсутністю документів, які підтверджують підставу для виїзду за кордон та мету.
Безпідставним є твердження позивача про необґрунтованість рішення про відмову в наданні дозволу на перетин державного кордону, оскільки розгляд питань, що пов'язані із в'їздом чи виїздом осіб в Україну чи за її межі, є виключною компетенцію посадових осіб державної прикордонної служби. Поняття обґрунтованість рішення про відмову в наданні дозволу на перетин державного кордону в контексті спірних правовідносин означає, що воно повинно ґрунтуватись на вимогах закону, наявності підстав: гуманітарного характеру, для забезпечення захисту національних інтересів або у зв'язку з виконанням міжнародних зобов'язань. Жодної із зазначених підстав у позивача на час звернення не було.
Таким чином, рішення Голови Державної прикордонної служби України про відмову в наданні дозволу на перетин державного кордону України, оформлене листом Адміністрації Держприкордонслужби від 05.11.2024 №02.3/Б-10957/18445, є законним та обґрунтованим, оскільки суб'єкт владних повноважень діяв на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчинив дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримувався встановленої законом процедури та обрав встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Просить суд відмовити у задоволенні позову.
Розглянувши подані представниками сторін документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом № НОМЕР_2 виданим органом № 8024 09.03.2021 (а.с.6).
Позивач є військовозобов'язаним, визнаним придатним до військової служби та перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується тимчасовим посвідченням № НОМЕР_3 та роздруківкою з мобільного додатку «Резерв +» (а.с.20,21).
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 ОСОБА_3 є матір'ю неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , народженого від ОСОБА_4 (а.с.8).
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 ОСОБА_1 є батьком малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , народженого від ОСОБА_3 (а.с.9)
25 березня 2024 року ОСОБА_1 уклав шлюб з ОСОБА_3 . Прізвище дружини після реєстрації шлюбу ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_6 (а.с.7).
ОСОБА_3 відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровського району м. Києва, призначено державну соціальну допомогу на дитину інваліда до 18 років, ОСОБА_2 , 2015 року народження (а.с.10).
05.11.2024 ОСОБА_1 звернувся до Адміністрації Держприкордонслужби із заявою щодо надання дозволу на перетин державного кордону України на виїзд до Королівства Іспанії з метою супроводження дитини з інвалідністю, а саме пасинка ОСОБА_2 , в реабілітаційний заклад.
До вказаної заяви позивачем надано: копію паспорта позивача; копію свідоцтва про шлюб з ОСОБА_3 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_2 ; копію свідоцтва про народження ОСОБА_5 ; копію посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровського району м. Києва; копію медичного висновку №48 від 01.07.2021; копію консультативного висновку №537; копію індивідуальної програми реабілітації дитини інваліда №105/23; копію довідки про наявність заборгованості по аліментам на ОСОБА_2 ; копію довідки про надання відстрочки ІНФОРМАЦІЯ_2 ; копія тимчасового посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_3 .
За результатами розгляду зазначеного звернення, Адміністрацією Держприкордонслужби листом від 05.11.2024 №02.3/Б-10957/18445 позивачу було відмовлено в наданні дозволу на перетин державного кордону.
Не погоджуючись із вказаною відмовою Адміністрації Держприкордонслужби, позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходив із такого.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Конституційні права і свободи людини і громадянина згідно із статтею 64 Конституції України не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, а також гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон №389-VIII.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону №389-VIII).
Правовою основою введення воєнного стану відповідно до статті 2 Закону №389-VIII є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
В указі Президента України про введення воєнного стану згідно зі статтею 6 Закону №389-VIII серед іншого зазначаються зокрема, вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (пункт 5 частини першої цієї статті).
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 (далі - Указ № 64/2022) у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія якого продовжена.
Пунктом 2 Указу №64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 цього Указу встановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Отже, Президент України на виконання пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України прийняв Указ, який фактично запровадив особливий правовий режим воєнного стану. У свою чергу вказаний правовий режим в силу Закону №389-VIII є правовою основою запровадження певних обмежень для конституційних прав і свобод громадян з встановленням чітких критеріїв запровадження таких обмежень у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначені приписами статті 20 Закону №389-VIII. Зокрема:
правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону;
в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України;
у процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров'я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).
Тобто вказані приписи статті 20 Закону №389-VIII дозволяють дійти висновків, що в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану цим Законом визначено правовий статус громадян, обмеження їх прав та гарантій їх здійснення. Такі обмеження прав у свою чергу характеризуються законністю мети, легітимністю підстав таких обмежень, обсягом прав, які підпадають під такі обмеження, межі, визначені тимчасовим періодом дії особливого режиму воєнного стану. Вказане цілком узгоджується з приписами статті 64 Конституції України, норми якої знайшли своє продовження у правовому регулюванні Закону №389-VIII.
Приписи статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль» визначають загальні процедури прикордонного контролю, серед яких зокрема передбачено:
перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом (частина перша).
початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України (частина друга).
пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами (частина третя).
Згідно пункту 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1455, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Пунктом 2 Правил передбачено, що у випадках, визначених законодавством для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Отже, законодавством встановлена загальна умова для всіх громадян України для перетину державного кордону крім паспортних документів в передбачених законодавством випадках також мати підтверджуючі документи.
З огляду на введення в Україні воєнного стану, гарантоване частиною першою статті 33 Конституції України конституційне право на свободу пересування зазнало тимчасових обмежень в силу дії особливого правового режиму воєнного стану в країні, що цілком узгоджується з вимогами статті 64 Основного Закону.
Верховний Суд у постанові від 09 березня 2023 року у справі № 600/2520/22-а зазначав, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак таке втручання прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.
Зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
З огляду на специфіку військової служби, яка полягає, зокрема, у виконанні військовослужбовцями спеціальних завдань, наявності ризиків для їх життя та здоров'я тощо, будь-яка форма проходження військової служби є обов'язком громадян України щодо захисту держави. Отже, закріплений у Конституції України обов'язок громадян України потребує поваги, а статус військовослужбовців будь-яких категорій обумовлюється військовою службою, інститут якої надає їм спеціальний статус (абзаци дев'ятий, десятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019).
Тобто громадяни наділені не тільки правами, а й обов'язками, які закріплені на рівні Конституції України. Одним із таких обов'язків згідно статті 65 Конституції України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
Верховний Суд у постанові від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22 вказував на те, що той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження до вказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону № 389-VIII та Закону №3543-XII, які є спеціальними для цього періоду.
Крім того, Верховний Суд у постановах від 17.07.2023 у справі № 380/7792/22, від 31.08.2023 у справі № 380/572/23, від 14.02.2024 у справі № 380/18153/22, від 28.02.2024 у справі № 240/29892/22 сформулював правові висновки такого змісту:
- в умовах воєнного стану право вільно залишати територію України, гарантоване статтею 33 Конституції України, може бути обмежене;
- згідно з Указом № 64/2022 (пункт 3) дозволено (встановлено) можливість обмежувати (на період воєнного стану) конституційне право вільно залишати територію України;
- обмеження на виїзд з України для громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації (віком від 18 до 60 років), зумовлені правовим режимом воєнного стану та конституційним обов'язком захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 64 Основного Закону України);
- Закон № 3543-ХІІ визначає правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, але не регулює питань, які стосуються порядку здійснення права громадян України на перетин державного кордону України;
- мобілізація по суті є логічним продовженням обов'язкового призову на строкову військову службу, який під час дії воєнного стану не проводиться.
Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Офіційне оголошення воєнного стану Указом Президента України зумовило офіційне проголошення державою заходів, спрямованих на фактичну, явну, поточну, неминучу небезпеку існування держави і захисту українського народу, шляхом швидкого прийняття рішень у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні уповноваженими на те органами влади.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №65/2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України оголошено проведення загальної мобілізації.
Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону № 3543-XII).
Згідно із вимогами Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» на військову службу за призовом під час мобілізації можуть бути призвані громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 20, 22 цього Закону).
Мобілізація по своїй суті є логічним продовженням обов'язкового призову на строкову військову службу, яка під час дії воєнного стану не проводиться (частина перша статті 18-1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
В контексті виконання конституційного обов'язку громадян під час мобілізації в умовах правового режиму воєнного стану частиною першою статті 26 Закону № 3543-XII встановлено, що громадяни за невиконання своїх обов'язків щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації несуть відповідальність згідно з законодавством.
Обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки визначені приписами статті 22 Закону №3543-XII, серед яких, зокрема частиною шостою цієї статті, визначено, що громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.
Приписи частини четвертої статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначають порядок взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього, а зокрема у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов'язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника).
Згідно із пунктом 16 цього Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов'язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року №921 військовий облік ведеться на підставі паспорта громадянина України та таких військово-облікових документів:
для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці;
для військовозобов'язаних - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов'язаного.
Відповідно до абзацу двадцятого пункту 56 названого Порядку № 921 про взяття призовників і військовозобов'язаних на військовий облік, зняття та виключення з нього в їх військово-облікових документах проставляються відповідні відмітки.
Таким чином, Порядок № 921 визначає перелік військово-облікових документів для призовників і військовозобов'язаних свідчить про те, що законодавчі акти України вказують на відповідні військово-облікові документи з належними відмітками, які мають значення для прийняття відповідного рішення уповноваженою посадовою особою, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України під час дії воєнного стану та проведення загальної мобілізації.
Постановою Кабінету міністрів України № 57 від 27.01.1995 року затверджено правила перетинання державного кордону громадянами України (в подальшому іменовано - Правила №57).
Згідно з пунктом 2 Правил № 57 перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
2) дипломатичний паспорт;
3) службовий паспорт;
4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
5) посвідчення особи моряка;
6) посвідчення члена екіпажу.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Пунктом 12 Правил № 57 установлено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень.
Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред'являє. З метою перевірки паспортних та підтверджуючих документів уповноважені службові особи Держприкордонслужби безоплатно, зокрема шляхом електронної інформаційної взаємодії, у встановленому законодавством порядку одержують інформацію, у тому числі з інформаційних (автоматизованих), інформаційно-комунікаційних систем і довідкових систем, реєстрів і банків даних, держателем (адміністратором) яких є органи державної влади або органи місцевого самоврядування, зокрема інформацію з обмеженим доступом. Використання такої інформації здійснюється із дотриманням законодавства про захист персональних даних.
У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Відповідно до пункту 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
За приписами частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон № 3543-ХІІ; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані:
1) заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку;
2) визнані в установленому порядку особами з інвалідністю або відповідно до висновку військово-лікарської комісії тимчасово непридатними до військової служби за станом здоров'я на термін 6-12 місяців (з наступним проходженням військово-лікарської комісії);
3) жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці;
4) жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;
5) жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років;
6) жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину, хвору на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитину, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність;
7) жінки та чоловіки, на утриманні яких перебуває повнолітня дитина, яка є особою з інвалідністю I чи II групи;
8) усиновлювачі, на утриманні яких перебуває дитина (діти), яка (які) до моменту усиновлення була (були) дитиною-сиротою (дітьми-сиротами) або дитиною (дітьми), позбавленою (позбавленими) батьківського піклування, віком до 18 років, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, на утриманні яких перебуває дитина-сирота (діти-сироти) або дитина (діти), позбавлена (позбавлені) батьківського піклування, віком до 18 років;
9) зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю (батьком чи матір'ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребують постійного догляду;
10) опікун особи, визнаної судом недієздатною;
11) які мають дружину (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи;
12) які мають дружину (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю III групи, встановленої внаслідок онкологічного захворювання, відсутності кінцівок (кінцівки), кистей рук (кисті руки), стоп ніг (стопи ноги), одного з парних органів, або за наявності у особи з інвалідністю III групи онкологічного захворювання, психічного розладу, церебрального паралічу або інших паралітичних синдромів;
13) які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю;
14) члени сім'ї другого ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи, зайняті постійним доглядом за нею (не більше одного та за умови відсутності членів сім'ї першого ступеня споріднення або якщо члени сім'ї першого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи). У разі відсутності членів сім'ї першого та другого ступеня споріднення норма цього пункту поширюється на членів сім'ї третього ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи;
15) жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років і чоловіка (дружину), який (яка) проходить військову службу за одним із видів військової служби, визначених частиною шостою статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу";
16) керівники міністерств та їх заступники, керівники державних органів, органів державного управління, юрисдикція яких поширюється на всю територію України;
17) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
18) судді, судді Конституційного Суду України, члени Вищої ради правосуддя, члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, керівник служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, його заступник, дисциплінарні інспектори Вищої ради правосуддя;
19) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
20) Голова та інші члени Рахункової палати;
21) працівники органів військового управління (органів управління), військових частин (підрозділів) Міністерства оборони України, Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони України, апарату Міністерства внутрішніх справ України та експерти установ експертної служби Міністерства внутрішніх справ України;
22) дипломатичні службовці, які займають дипломатичні посади, Міністерства закордонних справ України, а також особи, які мають дипломатичний ранг Надзвичайний і Повноважний Посол;
23) державні службовці, які готують висновки до проектів нормативно-правових актів, проводять їх фахову, наукову, юридичну експертизу та/або експертизу прийнятих нормативно-правових актів, державні службовці, які безпосередньо виконують функції із забезпечення кібербезпеки, кіберзахисту та безпеки інформаційних технологій, роботи з розроблення програмного забезпечення, адміністрування баз даних, впровадження та підтримки новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в органах, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України;
24) інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Як слідує із положень абзацу 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII, призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також:
здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, асистенти-стажисти, аспіранти та докторанти, які навчаються за денною або дуальною формами здобуття освіти.
Отож, відповідно до пункту 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону мають військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Повертаючись до обставин цієї справи, слід зазначити, що відповідач не заперечує права осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на перетин державного кордону в умовах воєнного стану. Проте, для реалізації такого права вказана обставина повинна бути підтверджена належними доказами та документами.
Відповідно до пункту 2-6 Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.
Статтею 6 Закону України «Про прикордонний контроль» визначено, що перетинання особами державного кордону здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України. Початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України. Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами.
Пунктом 2 Правил також передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Таким чином, в умовах дії на території України воєнного стану виїзд за кордон громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років можливий виключно за умови наявності документального підтвердження приналежності їх до переліку категорій осіб, які звільнені від військової служби та мобілізації чи відповідного рішення Кабінету Міністрів України, а також надання документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон або мету своєї поїздки.
Згідно із статтею 7 Закону України «Про прикордонний контроль» паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.
За приписами статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль», іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Крім того, відповідно до пункту 15 Правил, на підставі рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду), прийнятого відповідно до статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» уповноважена службова особа підрозділу органу охорони державного кордону відмовляє громадянину у перетинанні державного кордону, про що виносить обґрунтоване письмове рішення із зазначенням причин відмови, один примірник якого видається громадянинові.
Таким чином, право надання дозволу/відмови іноземцям, особам без громадянства та громадянам України у перетині державного кордону України належить уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України, безпосередньо під час проходження процедури прикордонного контролю в пункті пропуску через державний кордон України.
Відповідно до частини шостої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» за наявності підстав гуманітарного характеру, для забезпечення захисту національних інтересів або у зв'язку з виконанням міжнародних зобов'язань іноземцям, особам без громадянства або громадянам України, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону України, Голова Державної прикордонної служби України або особа, яка виконує його обов'язки, може дозволити перетнути державний кордон.
Так, в зазначеній нормі відсутня імперативність, тобто за визначених законом умов, у Голови Державної прикордонної служби України наявне право, а не обов'язок щодо надання дозволу на перетин державного кордону певним категоріям осіб.
У своєму зверненні щодо надання дозволу на перетин державного кордону, яке надійшло на адресу Адміністрації Держприкордонслужби 05.11.2024 та зареєстровано за №Б-10957, позивач обґрунтовує необхідність виїзду з метою супроводження свого пасинка, ОСОБА_2 , до Королівства Іспанії для забезпечення дитини з інвалідністю належними медично-реабілітаційними умовами. Однак, жодних документів на підтвердження мети перетинання державного кордону України: направлення на лікування/реабілітацію дитини за кордон, виклик медичного закладу іншої країни, тощо позивачем до свого звернення не долучено. Натомість, до звернення долучений консультативний висновок спеціаліста Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охмадит» від 14.06.2021 №537, індивідуальний план реабілітації дитини-інваліда №105/23, якими передбачено санаторно-курортне лікування та реабілітація в реабілітаційних установах України.
Крім того, в зверненні ОСОБА_1 зазначено, що його пасинок ОСОБА_2 , перебуваючи в Королівстві Іспанія в супроводі рідної тітки та бабусі, отримали відмову медичного закладу Королівства Іспанії у проведенні обстеження та подальшої реабілітації дитини з інвалідністю, у зв'язку з відсутністю матері дитини - ОСОБА_3 - законного представника (опікуна) дитини з інвалідністю (посвідчення серії НОМЕР_1 , УПСЗН Дніпровського району м. Києва).
Отже, зважаючи на вищевикладене, відповідач обґрунтовано дійшов висновку, що для отримання належної реабілітації дитиною з інвалідністю в медичних закладах Королівства Іспанії необхідна присутність саме законного представника дитини - матері або батька.
Позивач, ОСОБА_1 , є вітчимом ОСОБА_2 , тобто не є його законним представником та не є його опікуном, в розумінні Цивільного законодавства та Сімейного кодексу України, що в свою чергу спростовує зазначену позивачем необхідність виїзду за кордон з метою супроводження свого пасинка.
Суд зазначає, що позивач помилково тлумачить норми законодавства, що регулюють порядок перетинання державного кордону громадянами України, і помилково пов'язує наявність у нього права на перетин кордону із неможливістю бути призваним на військову службу під час мобілізації протягом дванадцяти місяців з дня звільнення з військової служби в запас.
Стосовно доводів позивача на наявність права на перетин державного кордону України як особа, яка згідно з пунктами 2-6 Правил № 57 не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, суд зазначає, що зазначена обставина не тотожна звільненню особи від обов'язку проходження військової служби, а надає лише право на відстрочку від призову.
При цьому, наявність такої відстрочки не звільняє позивача від виконання військового обов'язку в частині таких складових як от приписка до призовних дільниць; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку, як і від вірогідності бути залученим до виконання робіт, які мають оборонний характер в особливий період під час правового режиму воєнного стану.
Отже, відповідно до Законів України «Про правовий режим воєнного стану», «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про прикордонний контроль», Правил № 57 право на перетин кордону позивача мало бути підтверджене документами, передбаченими указаними нормативними актами, яких позивач не надав.
Право на відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації та право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану під час мобілізації є відмінними як за законодавчими нормами, якими регулюються, та і органами, що визначають їх наявність.
З огляду на викладене, наявність у позивача права на відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації не гарантує безумовного права на перетин державного кордону.
Аналогічні правові висновки сформовано Верховним Судом постанові від 29.11.2023 у справі № 260/2807/22.
Таким чином, рішення Голови Державної прикордонної служби України про відмову в наданні дозволу на перетин державного кордону України, оформлене листом Адміністрації Держприкордонслужби від 05.11.2024 №02.3/Б-10957/18445, не порушує прав позивача.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України установлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Проте, позивачем не надано суду жодних пояснень та доказів приймання безпосередню участь у бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів у спірний період.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. При цьому в силу положень частини другої статті 77 вказаного кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частин першої, третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а вимоги такими, у задоволенні яких належить відмовити.
Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати з розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Шевченко А.В.