28 травня 2025 року м. Київ № 320/6628/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 через свого представника адвоката Карпішиної А.О. 08.02.2025 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Деснянського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арешту з рахунків ОСОБА_1 , накладеного постановою про арешт коштів боржника від 15.10.2021 в рамках виконавчого провадження № 67066430;
зобов'язати Деснянський відділ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) зняти арешт з рахунків позивача ОСОБА_1 , накладеного постановою про арешт коштів боржника від 15.10.2021 в рамках виконавчого провадження № 67066430.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДПС в м. Києві № Ф-8190-17У від 08.05.2019 про сплату ОСОБА_1 боргу з єдиного соціального внеску у сумі 21 030,90 грн. Рішення набрало законної сили 09.03.2024. 09 жовтня 2024 року ОСОБА_1 дізнавшись, що арешт з рахунків не знятий, звернувся до державного виконавця Деснянського відділу ДВС у м. Києві з клопотанням, в якому просив винести постанову про скасування заходів примусового виконання, здійснених під час виконання виконавчого документа, а саме вимоги ГУ ДПС в м. Києві за №ф-8190-17У, що скасована рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року. Однак станом на день подання позову відповіді ОСОБА_1 не отримав, арешт з рахунків не знятий. Просить суд задовольнити позов.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року судом відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач правом на подачу відзиву на позовну заяву не скористався, хоча про відкриття провадження у справі був повідомлений у відповідності до положень Кодексу адміністративного судочинства України. У зв'язку із зазначеним, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Головне управління ДПС в м. Києві 08.05.2019 сформувало податкову вимогу № Ф-8190-17У про сплату ОСОБА_1 боргу з єдиного соціального внеску у сумі 21 030,90 грн.
08 жовтня 2021 року Деснянським відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відкрито виконавче провадження № 67066430 про стягнення недоїмки зі сплати ЄСВ в сумі 21 030,90 грн з ОСОБА_1 .
Постановою Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 15 жовтня 2021 року ВП №67066430 накладено арешт на грошові кошти/електронні кошти, що належать боржнику.
Постановою Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 30 грудня 2021 року повернуто виконавчий документ стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна відповідно до пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
В листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДПС в м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги № Ф-8190-17У від 08.05.2019.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року у справі №240/36218/21 позов ОСОБА_1 задоволено, визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДПС в м. Києві № Ф-8190-17У від 08.05.2019 про сплату ОСОБА_1 боргу з єдиного соціального внеску у сумі 21 030,90 грн. Рішення набрало законної сили 09.03.2024.
09 жовтня 2024 року ОСОБА_1 дізнавшись, що арешт з рахунків не знятий, звернувся до державного виконавця Деснянського відділу ДВС у м. Києві з клопотанням, в якому просив винести постанову про скасування заходів примусового виконання, здійснених під час виконання виконавчого документа, а саме: вимоги ГУ ДПС в м. Києві за №ф-8190-17У, що скасована рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2024 року.
Відповідачем відповіді на звернення позивача не надано, арешт, накладений в рамках виконавчого провадження ВП №67066430 відповідачем не скасовано.
Вважаючи бездіяльність Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арешту з рахунків ОСОБА_1 , накладеного постановою про арешт коштів боржника від 15.10.2021, в рамках виконавчого провадження № 67066430 протиправною, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Правовідносини щодо здійснення виконавчих дій регулюються Законом України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII).
Відповідно статті 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 2 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов'язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Положеннями статті 39 Закону №1404-VIII передбачені підстави закінчення виконавчого провадження.
Згідно вимог пункту 5 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Частиною другою статті 39 Закону №1404-VIII встановлено, що постанова про закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини.
Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або постанови, передбаченої частиною четвертою статті 40 цього Закону, чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів (частина сьома статті 9 Закону №1404-VIII).
Згідно частини четвертої статті 40 Закону №1404-VIII у разі якщо після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених частиною першою статті 37 цього Закону, встановлено, що виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов'язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб'єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди, арешти з майна боржника знімаються, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті під час примусового виконання рішення заходи, про що виконавець виносить постанову, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, виконавець вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.
Частиною п'ятою статті 13 Закону №1404-VIII визначено, що постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
Згідно частини першої статті 9 Закону №1404-VIII єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов'язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна. Відомості про боржників, включені до Єдиного реєстру боржників, є відкритими та розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.
Відомості про боржника вносяться до Єдиного реєстру боржників (крім відомостей щодо боржників, якими є державні органи, органи місцевого самоврядування, а також боржників, які не мають заборгованості за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів більше трьох місяців, та боржників за рішенням немайнового характеру) одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження (частина п'ята статті 9 Закону №1404-VIII).
Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або постанови, передбаченої частиною четвертою статті 40 цього Закону, чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів (частина сьома статті 9 Закону №1404-VIII).
Відповідно до пункту 6 розділу ХІ Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 05 серпня 2016 року № 2432/5, система виключає відомості про боржника з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови: про закінчення виконавчого провадження згідно зі статтею 39 Закону України «Про виконавче провадження»; про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» про скасування заходів примусового виконання за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів; про скасування заходів примусового виконання згідно з частиною четвертою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження»; про виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників.
Таким чином, частина сьома статті 9 Закону №1404-VIII та пункт 6 розділу ХІ Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 05 серпня 2016 року №2432/5 містять вичерпний перелік підстав вилучення відомостей про боржників з Єдиного реєстру боржників.
Окрім цього пунктом 23 розділу ІІІ Інструкції №512/5 (далі - Інструкція № 512/5) передбачено, що за виконавчим провадженням, виконавчий документ за яким повернуто стягувачу, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників без винесення постанови про відновлення виконавчого провадження на підставі постанови про виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників.
Постанова про виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників виноситься державним виконавцем органу державної виконавчої служби або приватним виконавцем, яким виконавчий документ повернуто стягувачу, за заявою боржника у разі, якщо: - при повторному пред'явленні такого виконавчого документа до примусового виконання виконавче провадження за таким виконавчим документом закінчено на підставі частини першої статті 39 Закону, а також за умови сплати боржником витрат виконавчого провадження, здійснених під час виконавчого провадження, у якому виконавчий документ повернуто стягувачу (крім випадків, коли виконавчий документ повернуто приватним виконавцем, діяльність якого припинена); - після повернення виконавчого документа стягувачу на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця надійшла сума коштів для задоволення вимог стягувача, виконання постанов про стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та за умови, що такий виконавчий документ повторно на виконання не пред'явлено; - після повернення виконавчого документа стягувачу наявні обставини, визначені частиною першою статті 39 Закону (крім випадків, коли виконавчий документ перебуває на примусовому виконанні), а також за умови сплати боржником витрат виконавчого провадження, здійснених під час виконавчого провадження, у якому виконавчий документ повернуто стягувачу (крім випадків, коли виконавчий документ повернуто приватним виконавцем, діяльність якого припинена), та виконавчого збору, який підлягав стягненню у цьому виконавчому провадженні (крім випадків, коли відповідно до статті 27 Закону виконавчий збір стягненню не підлягає); відомості про боржника підлягають виключенню з Єдиного реєстру боржників на підставі судового рішення.
У разі якщо виконавче провадження, за яким подано заяву про виключення відомостей з Єдиного реєстру боржників, знищено у зв'язку із закінченням строку його зберігання, а також у випадку коли таке виконавче провадження перебувало на виконанні у приватного виконавця, діяльність якого припинена або яким змінено виконавчий округ, виконавець вживає заходів щодо відновлення матеріалів виконавчого провадження за допомогою відомостей автоматизованої системи та інших документів, інформації, одержаних ним, у тому числі від сторін виконавчого провадження.
Таким чином, Інструкція № 512/5 передбачає можливість державного виконавця самостійно забезпечити виключення відомостей щодо особи з Єдиного реєстру боржників, однак для вчинення таких дій необхідним є підтвердження, зокрема, наведених у пункті 23 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 обставин та умов.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно статті 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.
Відповідно до частин першої та другої статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 386 Цивільного кодексу України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Суд виходить з того, що право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі відповідно Перший протокол; Конвенція). Держави-учасниці Конвенції зобов'язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (статті 41 Конституції України).
Право власності (на мирне володіння майном) не є абсолютним. За своєю правовою природою воно потребує регулювання з боку держави, може бути обмежено, а держава вправі вживати певних заходів втручання в право власності, у тому числі й позбавляти громадян власності. При цьому в таких діях держава повинна дотримуватися усталених принципів правомірного втручання, зокрема тих, що напрацьовані ЄСПЛ, через рішення якого відбувається розуміння змісту норм Конвенції, Першого протоколу, їх практичне застосування.
ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення статті 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст. 1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. На відміну від традиційного розуміння інституту права власності, характерного для України, як і в цілому для держав континентальної системи права, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» (possessions) набагато ширше й у контексті статті 1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно» (existingpossessions), але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи). До таких інтересів економічного характеру можна віднести і необхідність оплатити штраф за простій транспортного засобу.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно «суспільний інтерес» (public interest, general interest, general interest of the community); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (mustbe а reasonablerelationshipofproportionalitybetweenthemeansemployedandtheaimspursued). ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства прерогатива національних органів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» (principleofproportionality) «справедливої рівноваги (балансу)» (fairbalance) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessiv eburden).
Принцип «пропорційності» тісно пов'язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип «пропорційності» як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб.
Отже, у контексті спірних правовідносин та обставин цієї справи при обранні способу відновлення порушеного права позивача суд ставить у залежність принцип верховенства права щодо гарантування цього права статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
З огляду на зазначене, в силу приписів статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» та з метою захисту порушеного права позивача, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача та наявності підстав для їх задоволення.
Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
Нормами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Отже, з урахуванням наведеного, суд зазначає, що пріоритетним в даних спірних відносинах є застосування положень Закону України «Про виконавче провадження» для відновлення порушених прав позивача внаслідок обмеження якого останній позбавлений можливості в повному обсязі користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд.
З огляду на зазначене, в силу приписів статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» та з метою захисту порушеного права позивача, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача та наявності підстав для їх задоволення.
Згідно з частиною першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтю 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно зі статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відтак, беручи до уваги вищевикладене та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги за даним позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено за реквізитами Київського окружного адміністративного суду судовий збір в розмірі 1211,20 грн згідно платіжної інструкції від 04.02.2025, згідно з інформацією, наявною в комп'ютерній програмі «Діловодство спеціалізованого суду» зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України підтверджено.
Отже, в силу приписів статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України сплачений судовий збір в розмірі 1211,20 грн підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Деснянського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо не зняття арешту з рахунків ОСОБА_1 , накладеного постановою про арешт коштів боржника від 15.10.2021 в рамках виконавчого провадження № 67066430.
Зобов'язати Деснянський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) зняти арешт з рахунків позивача ОСОБА_1 , накладеного постановою про арешт коштів боржника від 15.10.2021 в рамках виконавчого провадження №67066430.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Деснянського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (ЄДРПОУ: 34972294; адреса: 02138, м. Київ, вул. Бальзака, буд. 64) судові витрати по сплаті судового збору у сумі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Шевченко А.В.