м. Вінниця
28 травня 2025 р. Справа № 120/1341/25
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маслоід Олени Степанівни, розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до: Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, 21005)
Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. О. Борисенка, 7, м. Рівне, 33028)
про: визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - відповідач 1) та Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - відповідач 2) про визнання протиправним та скасувати рішення відповідача 2 № 025150008496 від 24.12.2024 про відмову у призначенні пенсії; зобов'язання відповідача 1 призначити та виплачувати позивачеві пенсію по інвалідності відповідно до ст. 30 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з 26.09.2024, зарахувавши до страхового стажу період трудової діяльності відповідно до трудової книжки НОМЕР_1 . Крім того, позивач просить встановити судовий контроль за виконанням рішення суду.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що 19.12.2024 звернувся до відповідача 1 із заявою про призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". За принципом екстериторіальності розгляд вказаної заяви здійснював відповідач 2. Так, за результатами розгляду заяви позивача, відповідачем 2 24.12.2024 прийнято рішення №025150008496 про відмову в призначенні пенсії. Вважаючи таке рішення відповідача 2 протиправним, позивач, з метою його скасування, звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 05.02.2025 дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
17.02.2025 за вх.№10016/25 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначає, що позивач не має необхідного страхового стажу, передбаченого законом для осіб його вікової категорії. Станом на дату звернення (19.12.2024) позивачеві виповнилося 56 років і 10 місяців, а отже, відповідно до ст. 32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», для призначення пенсії по інвалідності йому необхідно мати щонайменше 14 років страхового стажу. Однак за результатами перевірки документів та даних із реєстру застрахованих осіб встановлено, що підтверджений страховий стаж позивача становить лише 10 років 08 місяців 29 днів. Крім того, до страхового стажу не зараховані окремі періоди трудової діяльності, зокрема з 01.10.2004 по 31.07.2007, оскільки в індивідуальних відомостях про застраховану особу відсутні дані про сплату страхових внесків за цей період. Також виявлені суттєві порушення у заповненні трудової книжки: дата її заповнення (24.07.1986) передує року виготовлення (2000), а на титульній сторінці відсутня печатка підприємства. Враховуючи наведене, відповідачем 2 й прийнято оскаржуване рішення.
26.02.2025 за вх.№11917/25 до суду віл відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено аналогічні за змістом заперечення.
Ч. 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
У відповідності до вимог ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.
Позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №811717 від 26.09.2024.
19.12.2024 позивач ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) звернувся до відповідача 1 із заявою про призначення йому пенсії по інвалідності згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За принципом екстериторіальності розгляд заяви здійснював відповідач 2.
Так, за результатами опрацювання заяви позивача і доданих до неї документів, відповідачем 2 24.12.2024 прийнято рішення № 025150008496 про відмову в призначенні пенсії.
Підставою для відмови слугувала відсутність у позивача необхідного страхового стажу (14 років).
Відповідачем 2 до страхового стажу позивача не зараховано періоди трудової діяльності згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 24.07.1986, оскільки дата заповнення трудової книжки 24.07.1986 передує її даті виготовлення - 2000 рік, а також відсутня печатка на титульній сторінці трудової книжки, що суперечить вимогам Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників; до страхового стажу згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 24.07.1986 не враховано період з 01.10.2004 по 31.07.2007, оскільки відсутня сплата страхових внесків в індивідуальних відомостях про застраховану особу в реєстрі застрахованих осіб.
Таким чином, відповідач 2 дійшов висновку, що страховий стаж позивача складає 10 років 08 місяців 29 днів, що є недостатнім для призначення пенсії по інвалідності.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача 2, позивач звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи суд керується такими мотивами.
У ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ст. 46 Конституції України закріплює право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Згідно вимог ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій встановлені Законом України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який набрав чинності 01.01.2004.
Згідно положень ч. 1 ст. 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 вказаного Закону, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Ст. 9 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено наступні види пенсійних виплат, що призначаються в солідарній системі: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
За змістом ст. 30 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону.
Пенсія по інвалідності призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи.
Згідно зі ст. 32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією:
для осіб з інвалідністю I групи: до досягнення особою 25 років включно - 1 рік; від 26 років до досягнення особою 28 років включно - 2 роки; від 29 років до досягнення особою 31 року включно - 3 роки; від 32 років до досягнення особою 34 років включно - 4 роки; від 35 років до досягнення особою 37 років включно - 5 років; від 38 років до досягнення особою 40 років включно - 6 років; від 41 року до досягнення особою 43 років включно - 7 років; від 44 років до досягнення особою 48 років включно - 8 років; від 49 років до досягнення особою 53 років включно - 9 років; від 54 років до досягнення особою 59 років включно - 10 років;
для осіб з інвалідністю II та III груп: до досягнення особою 23 років включно - 1 рік; від 24 років до досягнення особою 26 років включно - 2 роки; від 27 років до досягнення особою 28 років включно - 3 роки; від 29 років до досягнення особою 31 року включно - 4 роки; від 32 років до досягнення особою 33 років включно - 5 років; від 34 років до досягнення особою 35 років включно - 6 років; від 36 років до досягнення особою 37 років включно - 7 років; від 38 років до досягнення особою 39 років включно - 8 років; від 40 років до досягнення особою 42 років включно - 9 років; від 43 років до досягнення особою 45 років включно - 10 років; від 46 років до досягнення особою 48 років включно - 11 років; від 49 років до досягнення особою 51 року включно - 12 років; від 52 років до досягнення особою 55 років включно - 13 років; від 56 років до досягнення особою 59 років включно - 14 років.
З аналізу наведених положень слідує, що пенсія по інвалідності в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування призначається особам, яким встановлено інвалідність, незалежно від того, коли саме настала інвалідність - під час роботи, до або після неї. Головною умовою для призначення такої пенсії є наявність певного мінімального страхового стажу, тривалість якого визначається відповідно до віку особи на момент настання інвалідності або на день звернення за пенсією.
Судом встановлено, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК серії 12 ААГ №811717 від 26.09.2024.
19.12.2024 позивач ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) звернувся до відповідача 1 із заявою про призначення йому пенсії по інвалідності згідно Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За принципом екстериторіальності розгляд заяви здійснював відповідач 2.
За результатами опрацювання заяви позивача і доданих до неї документів, відповідачем 2 24.12.2024 прийнято рішення № 025150008496 про відмову в призначенні пенсії.
Підставою для відмови слугувала відсутність у позивача необхідного страхового стажу (14 років).
Відповідачем 2 до страхового стажу позивача не зараховано періоди трудової діяльності згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 24.07.1986, оскільки дата заповнення трудової книжки 24.07.1986 передує її даті виготовлення - 2000 рік, а також відсутня печатка на титульній сторінці трудової книжки, що суперечить вимогам Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників; до страхового стажу згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 24.07.1986 не враховано період з 01.10.2004 по 31.07.2007, оскільки відсутня сплата страхових внесків в індивідуальних відомостях про застраховану особу в реєстрі застрахованих осіб.
Таким чином, відповідач 2 дійшов висновку, що страховий стаж позивача складає 10 років 08 місяців 29 днів, що є недостатнім для призначення пенсії по інвалідності.
В контексті наведеного суд зазначає наступне.
Ст. 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.
Приписами ч. 2 ст. 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (ч. 4 ст. 24 Закону №1058-IV).
У законодавстві, що діяло до 01.01.2004, зокрема, у ст. 56 Закону №1788-XII передбачено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Згідно із ст. 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Порядок підтвердження стажу також регламентовано у ст. 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення", яка визначає, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Ст. 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та п. 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 року встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Відповідно до п. 3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які місять відомості про періоди роботи.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. При цьому лише у разі відсутності трудової книжки або записів у ній органи Пенсійного фонду мають право встановлювати трудовий стаж на підставі інших первинних документів. У разі сумніву органу, що призначає пенсію, у належності та обґрунтованості поданих заявником документів, в нього є право перевірити надані заявником документи шляхом звернення до установ, підприємств, організацій, де працював заявник, із відповідними запитами.
Суд враховує, що постановою Держкомпраці СРСР від 20.06.1974 року №162 була затверджена Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях", яка діяла на момент оформлення трудової книжки позивача (далі - Інструкція № 162).
Згідно із п. 2.2, 2.3, 2.5, 2.9 Інструкції № 162 заповнення трудової книжки вперше проводиться адміністрацією підприємства в присутності працівника не пізніше недільного терміну з дня прийому на роботу.
У трудову книжку вносяться відомості про працівника: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, освіта, професія, спеціальність.
Всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведенні на іншу постійну роботу чи звільнення здійснюються адміністрацією підприємства після прийняття наказу, але не пізніше тижневого строку, а при звільненні-в день звільнення та повинні точно відповідати тексту наказу.
У випадку виявлення неправильного запису або неточних відомостей про роботу, переведенню на іншу постійну роботу, виправлення проводиться адміністрацією того підприємства, де був здійснений відповідний запис. Адміністрація за новим місцем роботи зобов'язана надати працівнику необхідну допомогу.
П. 10 Інструкції № 162 визначено, що відповідальність за організацію ведення трудових книжок покладається на керівника підприємства.
Безпосередньо відповідає за своєчасне заповнення, зберігання, облік і видачу працівникам трудових книжок, начальник відділу кадрів, або особа яка призначається наказом керівника підприємства.
Вказана Інструкція №162 перестала застосовуватися відповідно до наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року № 58, яким затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (далі - Інструкція № 58).
Відповідно до п. 2.4 Інструкції № 58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилами чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
У разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів (п. 4.1 Інструкції № 58).
З аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що законодавцем покладено обов'язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств. Відтак, неналежне оформлення даних трудової книжки не може позбавити позивача права на включення періодів роботи, зазначених в такій трудовій книжці, до його страхового стажу і на отримання пенсії з врахуванням вказаних періодів.
Суд також зазначає, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 "Про трудові книжки працівників" № 301 відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Таким чином, з наведеного слідує, що трудовим законодавством України не передбачено обов'язку особи здійснювати контроль за веденням обліку та заповнення роботодавцем/іншими органами трудової книжки, а тому працівник не може нести і негативних наслідків порушення порядку заповнення його трудової книжки.
Суд вважає, що право позивача на встановлені законом гарантії не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов'язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки.
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що розбіжність між датою заповнення трудової книжки позивача та датою її виготовлення, як і відсутність печатки на титульній сторінці, не є достатньою юридичною підставою для відмови у зарахуванні зазначених у ній періодів до страхового стажу.
Щодо незарахування періоду з 01.10.2004 по 31.07.2007 у зв'язку з відсутністю сплати страхових внесків в індивідуальних відомостях про застраховану особу в реєстрі застрахованих осіб, то суд зазначає таке.
Порядок обчислення та сплати страхових внесків визначено у ст. 20 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Так, абз. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі.
Відповідно до ч. 2 зазначеної статті обчислення страхових внесків застрахованих осіб, зазначених у пунктах 1, 2, 5-7, 9, 10, 12, 15, 17 і 18 статті 11 цього Закону, здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) заробітної плати (доходу), грошового забезпечення, на які відповідно до цього Закону нараховуються страхові внески.
Згідно з ч. 10 ст. 20 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Нормами ст. 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи.
Аналіз наведених норм права дає підстави дійти висновку, що обов'язок зі сплати страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника.
Отже, за загальним правилом, несвоєчасна сплата підприємством страхових внесків, за умови підтвердження роботи особи на такому підприємстві, виплати йому заробітної плати не повинна порушувати законні права та інтереси позивача, зокрема, порушувати його право на належне пенсійне забезпечення, оскільки обов'язок своєчасної сплати страхових внесків до пенсійного фонду покладено на роботодавця, а тому їх несплата не може позбавляти працівників права на зарахування періоду роботи до страхового стажу, фактично позбавляючи особу права власності на пенсію в належному розмірі. Особа не повинна відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо належної сплати страхових внесків, а отже, наявність заборгованості підприємства по страховим внескам не може бути підставою для не зарахування до страхового стажу при перерахунку пенсії позивача періодів його роботи на такому підприємстві.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року (справа № 208/6680/16-а), від 20.03.2019 (справа № 688/947/17), від 30.09.2019 (справа № 316/1392/16-а), від 27.05.2021 (справа № 343/659/17) від 30.12.2021 (справа № 348/1249/17).
Відтак, відсутність в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування індивідуальних відомостей про застраховано особу даних про сплату страхових внесків для нарахування пенсії за період роботи позивача з 01.10.2004 по 31.07.2007 за наявності в трудовій книжці відповідних записів про зазначений період роботи, не є підставою для позбавлення позивача права на зарахування вказаного періоду до страхового стажу.
Приймаючи до уваги наведене в сукупності, враховуючи завдання та принципи адміністративного судочинства, суд дійшов висновку, що рішення відповідача 2 №025150008496 від 24.12.2024 про відмову в призначенні позивачеві пенсії по інвалідності не відповідає критеріям, визначеним ст. 2 КАС України, відповідно, є необґрунтованим і протиправним, отже, позовні вимоги в частині його скасування підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги зобов'язального характеру, то суд зауважує, що відповідно до п.2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Водночас, згідно п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Питання призначення пенсії є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Отже, дискреційне право органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним, розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи та осіб, уповноважених на виконання функцій держави дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави та особам уповноважених на виконання функцій держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Аналіз норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.
Зважаючи на те, що пенсійним органом не надано оцінки записам трудової книжки позивача НОМЕР_1 , яка є основними документом, що підтверджує стаж його роботи, та оскільки у зв'язку із скасуванням оскаржуваного рішення відповідача 2 процедура розгляду питання про призначення позивачеві пенсії по інвалідності вважається незакінченою, суд дійшов висновку, що вимога про зобов'язання відповідача 1 призначити позивачеві пенсію є передчасною.
Відтак, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача 2 повторно розглянути заяву позивача від 19.12.2024 з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні.
Вирішуючи питання про зобов'язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд вважає за доцільне відмітити, що КАС України передбачає загальні і спеціальні способи судового контролю. Загальні способи контролю мають усі суди, незалежно від спеціалізації, і вони полягають у розгляді скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців.
Загальний судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому ст. 287 КАС України. Спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах передбачені ст. 382 та 383 КАС України, зокрема, до них належать: зобов'язання суб'єкта владних повноважень надати звіт про виконання судового рішення; накладання штрафу за невиконання судового рішення; визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені суб'єктом владних повноважень-відповідачем на виконання такої постанови суду або на порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду
В свою чергу, суд також вказує, що застосування заходів судового контролю є правом, а не обов'язком суду. Про доцільність застосування таких заходів суд вирішує в кожній конкретній ситуації окремо з огляду на характер спірних правовідносин, сторін, а також ймовірну можливість невиконання особою, не на користь якої ухвалено рішення, приписів суду.
З матеріалів справи вбачається, що позивач не обґрунтував необхідність застосування такого заходу судового контролю як подання звіту. Разом з тим, у суду немає жодних доказів, що свідчили б про можливе ухилення відповідача 2 від виконання рішення суду у даній справі.
За таких обставин, оскільки в межах розгляду справи судом не покладається на відповідача 2 обов'язок призначити позивачеві пенсію, а також зважаючи на необґрунтованість та недоведеність вимоги про зобов'язання відповідача 2 подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для встановлення судового контролю у порядку, передбаченому ст. 382 КАС України
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про задоволення позову частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд зазначає, що згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору та ним не понесено витрат, пов'язаних з розглядом справи, тому судові витрати у даній справі не розподіляються.
Керуючись ст. 2, 6, 9, 73-78, 90, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області та Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області №025150008496 від 24.12.2024 про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії по інвалідності.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.12.2024 про призначення пенсії по інвалідності згідно із Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )
Відповідач 1: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Зодчих, 22, м. Вінниця, 21005, код ЄДРПОУ 13322403)
Відповідач 2: Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (вул. О. Борисенка, 7, м. Рівне, 33028, код ЄДРПОУ 21084076)
Повний текст рішення складено та підписано суддею 28.05.2025 року.
Суддя Маслоід Олена Степанівна