27 травня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/6818/25 пров. № А/857/16167/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача -Шевчук С. М.
суддів -Кухтея Р. В.
Носа С. П.
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року про відмову у відкритті провадження у справі № 380/6818/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання дії та бездіяльності протиправними,
місце ухвалення судового рішення м.Львів
суддя у І інстанціїМартинюк В.Я.
дата складання повного тексту ухвали 14.04.2025
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Львівської міської ради , в якому просив зобов'язати визнати право постійного користування земельною ділянкою №17 площею 0,1 га, що знаходиться в м.Львові по вул.Абхазькій в споживчому кооперативі "Геофізик" з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва з координатами кутів повороту в СК63:
1. 5518873,10 - 1339346,28;
2. 5518846,79 - 1339344,72;
3. 5518855,38 - 1339307,50;
4. 5518881,71 - 1339308,34.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі № 380/6818/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради про зобов'язання визнати право постійного користування земельною ділянкою №17 площею 0,1 га, що знаходиться в м.Львові по вул.Абхазькій в споживчому кооперативі "Геофізик".
Не погоджуючись з обумовленою ухвалою суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить її скасувати та ухвалити постанову, якою направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В доводах апеляційної скарги вказує, що поданий позов є публічно -правовим та стосується бездіяльності суб'єкта владних повноважень- органу місцевого самоврядування.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Про розгляд апеляційної скарги відповідач повідомлений шляхом надіслання ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.
Про розгляд апеляційної скарги позивач повідомлений шляхом надіслання ухвали про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду на поштову адресу позивача.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на ухвалу суду першої інстанції і позивач та відповідач не заявили клопотання про розгляд справи за їй участю, суд апеляційної інстанції, у відповідності до п. 1 ч.1 ст.311 КАС України, вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу в порядку письмового провадження.
ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, позаяк у спірних правовідносинах позивач просить зобов'язати відповідача визнати за ним право постійного користування земельною ділянкою, однак такий спосіб захисту права передбачений Цивільним кодексом України.
ІІІ. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Однією із закріплених у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантій справедливого судочинства є доступ до суду, що передбачає можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав.
Забезпечення вказаного права в національному законодавстві випливає із положень Конституції України, у частині другій статті 55 якої закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Реалізація права на суд залежить як від інституційних та організаційних чинників, так і від особливостей здійснення окремих судових процедур.
Приписами частини першої статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їхній захист, визначеним у цій статті шляхом.
Завданням адміністративного судочинства у силу норм частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначеннями, наведеними у пунктах 1 та 2 частини першої статті 4 КАС України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, орган військового управління, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач уважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їхньої реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Водночас поняття «позов, який не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» необхідно тлумачити більш широко: вказане поняття стосується як позову, який не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства, так і тих позовів, які не підлягають судовому розгляду.
Під час визначення предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Як слідує зі змісту позовної заяви, підставою для звернення позивача до адміністративного суду з цим позовом є те, що позивач є членом споживчого кооперативу СК «Геофізик» і користувачем земельної ділянки №17 , площею 0,10 га. Для того, щоб юридично закріпити своє право користування вказаною земельною ділянкою позивач подав до відповідача вимогу про визнання його права користування з наданням йому відповідного документу. Однак відповіді на своє звернення не отримав, як і не отримав документу про те, що позивач є користувачем земельної ділянки, що в свою чергу є перешкодою для реєстрації права постійного користування.
Таким чином зміст спірних правовідносин полягає у тому за запитом позивача, відповідач, як суб'єкт до сфери повноважень якого віднесено вирішення земельних правовідносин з приводу земельних ділянок, які перебувають у власності (віданні) відповідної територіальної громади не розглянув та не надав позивачу на його запит документу, а зокрема рішення органу місцевого самоврядування про передачу позивачу в постійне користування земельної ділянки про яку йдеться у позові за давністю такого користування у споживчому кооперативі СК «Геофізик.
Згідно статті 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК), право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Згідно із статтями 125 та 126 Земельного кодексу України, право постійного користування земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав та оформлюються відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV).
Статтею 28 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-IV, відповідно до якої рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у постійне користування можуть прийматися за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав).
Також, стаття 28 Закону № 1952-IV визначає, що під час проведення державної реєстрації право постійного користування земельними ділянками державної чи комунальної власності, право власності на які не зареєстровано в Державному реєстрі прав, державний реєстратор одночасно з проведенням такої реєстрації проводить також державну реєстрацію права власності на такі земельні ділянки без подання відповідної заяви органами, які передають земельні ділянки у власність або у користування, оскільки, рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування і буде вважатися заявою про здійснення державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначену земельну ділянку.
Також, згідно пункту 81І Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, передбачено, що для державної реєстрації права власності та права постійного користування на земельну ділянку, права на яку набуваються шляхом передачі земельних ділянок у постійне користування із земель державної або комунальної власності, подається рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи надання у постійне користування або про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передачу її у власність чи надання у постійне користування.
Статтею 122 Земельного кодексу України, передбачено повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.
Відповідно до частини п'ятої ст. 116 Земельного кодексу України, земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005 (поняття "набувають права" за змістом частини другої статті 92 та частини першої статті 116 Земельного кодексу України . . . припускають поширення цього поняття лише на випадки первинного отримання земельної ділянки із земель державної та комунальної власності підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, а також громадянами та юридичними особами, які набувають права власності та користування земельними ділянками. Положення статті 92 Земельного кодексу України не обмежують і не скасовують права постійного користування земельними ділянками, яке набуте особами в установлених законодавством випадках станом на 01 січня 2002 року).
З урахуванням приведених положень законодавства та змісту спірних правовідносин колегія суддів приходить до висновку, що у спірних правовідносинах відповідач здійснює публічно-владні управлінські функції на підставі законодавства у сфері земельних правовідносин, а спір у цій справі виник у зв'язку з порушенням ним публічно -правових прав позивача на належний розгляд поданого ним звернення та прийняття відповідачем у межах передбачених законодавством повноважень відповідного рішення, яке стосується надання позивачу в постійне користування земельної ділянки, якою він постійно користується будучи членом кооперативу. Як наслідок, колегія суддів приходить до висновку, що вказаний спір підлягає до розгляду в порядку адміністративного судочинства.
При цьому, колегія суддів звертає увагу про недопустимість формального підходу при вирішенні питання щодо підсудності спору, позаяк при вирішенні вказаного питання потрібно виходити не лише із змісту заявлених вимог (які не завжди вірно можуть бути сформовані позивачем, за відсутності професійної правничої допомоги), але і з суті порушеного права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, а висновки суду першої інстанції є такими, що зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права та неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.
Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржувана ухвала не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року про відмову у відкритті провадження у справі № 380/6818/25 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
С. П. Нос