ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
27 травня 2025 року Справа № 903/1005/24
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Саврій В.А., суддя Розізнана І.В. , суддя Миханюк М.В.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни на рішення Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 (повний текст - 30.01.2025) у справі №903/1005/24 (суддя Грабар І.О.)
за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Заводська 9»
до Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни
про стягнення 66043,57 грн,
Апеляційну скаргу розглянуто судом без повідомлення учасників справи, відповідно до ч.13 ст.8, ч.3 ст.252 та ч.ч.2, 10 ст.270 ГПК України
Рішенням Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 у справі №903/1005/24 задоволено частково позов Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Заводська 9» до Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни про стягнення 66043,57 грн. Стягнуто з відповідача на користь позивача 66019,62 грн, в т.ч.: 65019,47 грн основний борг, 991,15 грн 3% річних, а також 3026,90 грн витрат по сплаті судового збору та 3998,60 грн витрат на професійну правничу допомогу. В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням Фізична особа-підприємець Іващик Тетяна Анатоліївна звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.
Відповідач в апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції у справі є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з неповним та неправильним встановленням обставин, які мають значення для справи, упереджено, з вчиненням перешкод до подання доказів сторони відповідача, шляхом надання переваги доказам сторони позивача, неправильного їх дослідження та формальної оцінки, з неправильним визначенням відповідно до встановлених судом обставин правовідносин.
За доводами апелянта, у оскаржуваному рішенні судом не врахованого того, що не фізична особа - підприємець, а фізична особа - Іващик Т.А. є власником нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач також зазначає, що з заявленими вимогами початково не був згідний, з приводу чого було подано відповідний відзив, який, однак, жодним чином не був врахований судом першої інстанції, більше того, судом першої інстанції було обмежено сторону відповідача у доступі до правосуддя, адже, адвоката О.В.Лавренчука не було включено в перелік учасників провадження, відповідно, тому й не було вчасно надіслано відповідного рішення у цій справі, що оскаржується.
Відповідач не погоджується з позовними вимогами, оскільки його права було порушено при визначенні та встановленні вартості послуг для власника нежитлових приміщень, та відповідач не брала участь в прийнятті жодного рішення загальних зборів, в тому числі і 22.06.2023. Матеріали справи не містять доказів, що власника приміщень було запрошено належним чином та повідомлено про дату та час загальних зборів шляхом надсилання рекомендованого листа. Не беручи участь у загальних зборах відповідач не виявила свою згоду шляхом голосування та була позбавлена права надати ті чи інші доводи, або здійснити відповідні розрахунки для встановлення вартості відповідних комунальних послуг.
Також апелянт зазначає, що в матеріалах справи міститься інформація щодо належності об'єктів нерухомості на праві приватної власності фізичній особі Іващик Тетяні Анатоліївні, що підтверджується доданою до позову Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Однак позов пред'явлено до ФОП Іващик Тетяни Анатоліївни, яка, як суб'єкт господарювання, не є власником нежитлових приміщень. Таким чином вбачається, що позивач мав би звернутись з відповідним позовом до фізичної особи Іващик Т.А., а не до суб'єкта господарювання, який здійснює підприємницьку діяльність за адресою: АДРЕСА_1 . Тому позивачем обрано неналежний спосіб захисту, а тому така позовна заява не підлягає до задоволення.
Тотожну позицію викладено у постанові КГС у складі ВС від 02.09.2020 у справі №906/884/19, де справа стосувалась вимог ОСББ щодо стягнення оплати послуг з орендарів нежитлових приміщень, які використовують ці приміщення для здійснення своєї господарської діяльності. Так відповідно до позиції ВС право на стягнення може бути пред'явлене до власника, а не до орендаря чи особи, яка використовує в своїй діяльності нежитлові приміщення. В даному ж випадку також пред'явлення вимог мало бути до фізичної особи, а не до суб'єкта підприємницької діяльності.
На підставі викладеного апелянт просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовної заяви у цій справі повністю - за безпідставністю.
25.02.2025 матеріали справи витребувано з Господарського суду Волинської області.
06.03.2025 матеріали справи надійшли до апеляційного господарського суду.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.03.2025 апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни - залишено без руху. Запропоновано скаржнику протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки, а саме: надати докази сплати судового збору в розмірі 3633,60 грн.
25.03.2025 на адресу суду від апелянта надійшов супровідний лист до якого долучено докази сплати судового збору (лист від 20.03.2025).
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.03.2025 поновлено Фізичній особі-підприємцю Іващик Тетяні Анатоліївні строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 у справі №903/1005/24 та відкрито апеляційне провадження. Роз'яснено учасникам справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Зупинено дію рішення Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 у справі №903/1005/24. Запропоновано позивачу у строк до 18.04.2025 подати письмовий відзив на апеляційну скаргу.
14.04.2025 до суду від Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Заводська 9» надійшов відзив на апеляційну скаргу.
У відзиві, зокрема, зазначає, що питання щодо порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах, порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів, визнання таких рішень безпідставними та протиправними не є предметом розгляду у даній справі.
Відповідач має право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів, зокрема, якщо вважає, що зазначені рішення об'єднання прийняті з порушенням норм чинного законодавства і є такими, що порушують його права та інтереси, як власника нежитлового приміщення в будинку АДРЕСА_1 .
Також позивач вважає, що обрав належний спосіб захисту, звертаючись до Іващик Тетяни Анатоліївни як до фізичної особи-підприємця, яка має у власності наступні нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 : 1) частину нежитлового приміщення - загальна площа 281,6 м.кв. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2416050107104); 2) частину нежитлового приміщення А-5 загальною площею 304,9 м.кв. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 362474307104); 3) частину нежитлового приміщення А-5 загальною площею 57,1 м.кв. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 362117107104).
За доводами позивача відповідач як власник нежитлових приміщень у цьому будинку, в силу прямої норми закону несе тягар утримання належного йому майна та зобов'язаний виконувати прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ.
На підставі викладеного позивач просить суд апеляційної інстанції залишити без змін рішення Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 у справі №903/1005/24, а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни залишити без задоволення.
Розглядом матеріалів справи встановлено.
Власниками квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку №9 по вулиці Заводській в місті Ковель Волинської області, відповідно до Закону України “Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» та на підставі статуту, створено об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Заводська 9» та 08.08.2023 проведено державну реєстрацію юридичної особи, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Метою створення об'єднання є забезпечення і захист прав співвласників, дотримання ними своїх обов'язків, належне утримання та використання спільного майне будинку, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та Статутом.
Органом управління об'єднання, зокрема є загальні збори співвласників. До виключної компетенції загальних зборів належить визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників.
Згідно пункту 2 розділу IV Статуту сплата встановлених загальними зборами об'єднання внесків І платежів, у тому числі відрахувань до ремонтного, резервного та інших фондів є: обов'язковою для всіх співвласників, та тих хто використовує спільне майно; здійснюється щомісячно до 20 числа місяця наступного за звітним, якщо інше не передбачено рішенням правління; сплата внесків і платежів здійснюється у розмірах встановлених згідно положень статуту та рішень загальних зборів.
16.06.2023 проведені збори Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Заводська 9», затверджені Протоколом №1 від 22.06.2023, пунктом 5 якого було проголосовано за затвердження кошторису та методики розрахунку внеску на утримання будинку та прибудинкової території Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку “Заводська9» (а.с.16-17).
Методикою розрахунку внеску до протоколу №1 від 22.06.2023 затверджена формула розрахунку внеску власників квартир та нежитлових приміщень, відповідна кошторисом внеску до протоколу №1 від 22.06.2023 розмір внеску власників квартир та нежитлових приміщень становить 7,7722 грн/м.кв.
Згідно інформаційної довідки №402888544 від 08.11.2024 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (стор.1 і 3) ОСОБА_1 має у власності наступні нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_1 :
1. Частину нежитлового приміщення загальна площа 281,6 м.кв. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2416050107104);
2. Частину нежитлового приміщення А-5 загальною площею 304,9 м.кв. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 362474307104);
3. Частину нежитлового приміщення А-5 загальною площею 57,1 м.кв. (реєстраційним номер об'єкта нерухомого майна: 362117107104).
Внески на утримання вищезгаданих приміщень нараховувалися на загальну площу 643,60 м.кв.
Відповідач внески на утримання вищезгаданих приміщень не сплачувала.
Позивачем на адресу відповідача направлено вимогу-претензію №17 від 30.09.2024 про сплату 65028,47 грн внесків (а.с.27-29).
Дана вимога відповідачем залишена без задоволення.
Станом на 30.09.2024 утворилась заборгованість з оплати внесків з управління багатоквартирним будинком у сумі 65028,47 грн.
Позивач виконує усі обов'язки щодо забезпечення утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території та сприянням співвласникам є отриманні житлово-комунальних та інших послуг. Дану обставину підтверджують:
1) Договір про надання послуг від 01.09.2023 №01-09/23 та копія платіжною доручення та акт звірки про понесені витрати господарської діяльності ОСББ “Заводська 9» відповідно до даного договору;
2) Цивільно-правовий договір про надання послуг 01.08.2024 та платіжного доручення та актів звірки про понесені витрати господарської діяльності ОСББ “Заводська 9» відповідно до даного договору.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про наступне:
Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Як встановлено ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Закон України “Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.
Метою створення об'єднання, згідно з ч.1 ст.4 Закону, є забезпечення і захист прав співвласників та дотримання їхніх обов'язків, забезпечення належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.
Як передбачено абз.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", співвласниками багатоквартирного будинку є власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.
Згідно ч.4 ст.4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання.
За змістом ст.10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", вищим органом управління об'єднання є загальні збори його членів, до виключної компетенції яких, зокрема, належить затвердження кошторису, балансу об'єднання та річного звіту; визначення розмірів внесків і платежів членами об'єднання. За результатами розгляду питань, віднесених до компетенції загальних зборів, приймається рішення, яке може бути оскаржено в судовому порядку. Рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов'язковим для всіх співвласників.
Відповідно до ст.15 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", співвласник зобов'язаний, зокрема виконувати обов'язки, передбачені статутом об'єднання; виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.
Згідно з ч.1 ст.16 Закону, об'єднання має право відповідно до законодавства та статуту об'єднання: утворювати органи управління, визначати умови та розмір плати за їхню діяльність; приймати рішення про надходження та витрати коштів об'єднання; визначати порядок користування спільним майном відповідно до статуту об'єднання; укладати договори; виступати замовником робіт з капітального ремонту, реконструкції багатоквартирного будинку; встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів; здійснювати для виконання статутних завдань господарче забезпечення діяльності об'єднання в порядку, визначеному законом; визначати підрядника, укладати договори про управління та експлуатацію, обслуговування, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення майна з будь-якою фізичною або юридичною особою; здійснювати контроль за своєчасною сплатою внесків і платежів; захищати права, представляти інтереси співвласників у судах, органах державної влади і органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності; використовувати допоміжні приміщення у багатоквартирному будинку для потреб органів управління об'єднання; встановлювати сервітути, здавати в оренду допоміжні приміщення та інше спільне майно багатоквартирного будинку.
Згідно ч.1 ст.20 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", частка співвласника у загальному обсязі внесків платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності.
Як передбачено ч.3 ст.23 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об'єднання та/або рішенням загальних зборів.
Відповідно до ст.368 Цивільного кодексу України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Частино 2 статті 382 Цивільного кодексу України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно до ст.ст.322, 360 Цивільного кодексу України, власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, та відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Такий обов'язок власника встановлений також статтею 15 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", згідно з якою співвласник зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі (абз.9 ч.1).
Відповідно до ст.12 Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» витрати на управління багатоквартирним будинком включають:
1) витрати на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку;
2) витрати на оплату комунальних послуг стосовно спільного майна багатоквартирного будинку;
2-1) витрати, пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитним договором, укладеним за програмами Фонду енергоефективності;
3) витрати на сплату винагороди управителю в разі його залучення;
4) інші витрати, передбачені рішенням співвласників або законом.
Витрати на управління багатоквартирним будинком розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, якщо рішенням зборів співвласників або законодавством не передбачено іншого порядку розподілу витрат. Невикористання власником належної йому квартири чи нежитлового приміщення або відмова від використання спільного майна не є підставою для ухилення від здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком. Зобов'язання із здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком у разі здачі в найм (оренду) квартир та/або нежитлових приміщень державної або комунальної власності несуть наймачі (орендарі) таких квартир та/або приміщень.
Стаття 7 Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначає, що співвласники зобов'язані зокрема:
- забезпечувати належне утримання та належний санітарний, протипожежний і технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку (п.1);
- виконувати рішення зборів співвласників (п.5).
Таким чином, рішення загальних зборів ОСББ »Заводська 9", у тому числі про визначення переліку та розміру внесків на утримання багатоквартирного будинку, є обов'язковими для відповідача, як власника нежитлових приміщень у цьому будинку, який в силу прямої норми закону несе тягар утримання належного йому майна та зобов'язаний виконувати прийняті відповідно до статуту рішення ОСББ. При цьому у разі відмови співвласника сплачувати встановлені внески і платежі об'єднання має право звернутися до суду (ч.6 ст.13 та ч.1 ст.17 Закону № 2866-111).
Згідно з ч.3 ст.23 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об'єднання та/або рішенням загальних зборів.
Статтею 17 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" встановлено, що для забезпечення виконання власниками приміщень своїх обов'язків об'єднання має право, зокрема: вимагати від співвласників своєчасної та у повному обсязі сплати всіх встановлених цим Законом та статутом об'єднання внесків і платежів, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів; звертатися до суду в разі відмови співвласника відшкодовувати заподіяні збитки, своєчасно та у повному обсязі сплачувати всі встановлені цим Законом та статутом об'єднання внески і платежі, у тому числі відрахування до резервного та ремонтного фондів.
Частка співвласника у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності (ч.1 ст.20 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку").
За приписами частини другої статті 10 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", до повноважень зборів співвласників належить прийняття рішень з усіх питань управління багатоквартирним будинком, у тому числі про визначення переліку та розміру витрат на управління багатоквартирним будинком.
Таким чином, прийняті відповідно до статуту рішення загальних зборів об'єднання з питань управління багатоквартирним будинком є обов'язковими для усіх власників квартир (нежитлових приміщень) у багатоквартирному будинку, які одночасно є співвласниками спільного майна такого будинку та зобов'язані його утримувати в силу прямої норми ст. 322 ЦК України та ч.2 ст.7 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку".
Системний аналіз приписів ст.ст.10, 13, 15, 16, 17, 20, 23 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" дозволяє здійснити висновок про, що зазначений закон передбачає комплекс взаємопов'язаних прав та обов'язків власників квартир та об'єднання співвласників, які в кінцевому мають забезпечити належне функціонування та утримання співвласниками житлового будинку їхньої спільної часткової власності. Зокрема, праву об'єднання в особі його загальних зборів, на встановлення порядку сплати, переліку та розміру внесків і платежів (ст.ст.10, 16 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку") кореспондує обов'язок співвласника виконувати рішення статутних органів об'єднання, своєчасно та в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі, частка яких визначається пропорційно до загальної площі квартири (ст.ст. 15, 20 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку").
Тобто, обов'язок утримання зазначеного майна виникає у співвласників багатоквартирного будинку безпосередньо з актів цивільного законодавства. При цьому, витрати на утримання спільного майна у багатоквартирному будинку розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, незалежно від факту використання ними належного їм нежитлового приміщення та спільного майна, а також членства в об'єднанні співвласників багатоквартирного будинку.
Згідно з положеннями ст.193 ГК України, ст.ст.526, 527 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено законом або договором, не випливає із суті зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст.530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Як передбачено ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Оскільки ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень, розташованих за адресою АДРЕСА_1 , то вона є співвласником багатоквартирного будинку та зобов'язана приймати участь в оплаті витрат на утримання будинку і прибудинкової території.
Однак, в порушення вищезазначених норм Цивільного кодексу України, Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", як співвласник майна, не сплачувала обов'язкових внесків на утримання будинку, заборгованість станом на момент прийняття оскарженого рішення становила 65028,47 грн.
Статтею 251 Цивільного кодексу України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Відповідно до статті 252 Цивільного кодексу України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Як передбачено ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
У відповідності до ст.254 Цивільного кодексу України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Згідно з ст.255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції.
Відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Вказана норма є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання. Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
У відповідності до пункту 2 розділу IV Статуту сплата встановлених загальними зборами об'єднання внесків І платежів, у тому числі відрахувань до ремонтного, резервного та інших фондів є: обов'язковою для всіх співвласників, та тих хто використовує спільне майно; здійснюється щомісячно до 20 числа місяця наступного за звітним, якщо інше не передбачено рішенням правління; сплата внесків і платежів здійснюється у розмірах встановлених згідно положень статуту та рішень загальних зборів.
Отже, сплата повинна здійснюватися до 20 числа місяця наступного за звітним, а отже нарахування 3% річних з наступного дня, тобто з 21.
Разом з цим, оскільки 20 січня 2024, 20 квітня 2024, 20 липня 2024 - припадає на суботу, то в ці місяці нарахування 3% річних повинно здійснюватися з 23 числа відповідно.
Також за період вересня 2024, період нарахування 3% річних припадає з 22.10.2024 (20.10.2024 - неділя), однак даний період позивач не зазначає.
Позивачем у позовній заяві було нараховано відповідачу 1015,10 грн - 3% річних.
Перевіривши в апеляційному провадженні доданий позивачем до позовної заяви розрахунок заборгованості по 3% річних, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що правомірним є нарахування та підлягає стягненню з відповідача 991,15 грн - 3% річних за період з 21.10.2023 по 30.09.2024 (а.с.60), а в задоволенні 23,95 грн - 3% річних слід відмовити.
Акт звірки взаєморозрахунків (а.с.28), на які посилається позивач, не береться до уваги, оскільки не підписаний відповідачем, а є односторонньо складений позивачем.
Як зазначив Верховний Суд у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2018 у справі №905/1198/17, від 5 березня 2019 у справі №910/1389/18, від 4 грудня 2019 у справі №916/1727/17 акт звірки може вважатися доказом у справі на підтвердження певних обставин, зокрема, на підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо, однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлена позивачем вимога щодо стягнення з відповідача підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована та підлягає до задоволення в сумі 66019,62 грн, в т.ч.: 65028,47 грн основний борг та 991,15 грн 3% річних, а в решті позову слід відмовити (23,95 грн).
Апелянт вважає, що його права було порушено при визначенні та встановленні вартості послуг для власника нежитлових приміщень, оскільки ФОП Іващик Т.А. не брала участь в прийнятті рішення загальних зборів 22.06.2023.
Однак, вказане рішення загальних зборів у встановленому законом порядку оскаржено не було та є чинним, а тому вказані доводи апелянта не приймаються до уваги.
Щодо доводів відповідача, що позов має бути пред'явлено до фізичної особи, а не фізичної особи - підприємця, то колегія суддів зазначає наступне.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Такі висновки Верховного Суду містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.01.2021 у справі №127/21764/17, від 23.03.2021 у справі №367/4695/20, а також від 02.08.2023 у справі №925/1741/21).
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно з частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметна та суб'єктна юрисдикція господарських судів визначена у статті 20 Господарського процесуального кодексу України, згідно з частиною першою якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України).
Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 зазначила про те, що вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Згідно з частиною першою статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
За змістом статті 25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті (частини друга та четверта зазначеної статті).
Відповідно до статті 26 Цивільного кодексу України всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.
Як встановлено абзацом другим статті 30 Цивільного кодексу України цивільна дієздатність фізичної особи визначається як здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
У частинах першій та другій статті 50 Цивільного кодексу України передбачене право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом.
Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.
Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 128 Господарського кодексу України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється.
Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Натомість згідно з частиною дев'ятою статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.
Такий підхід Верховного Суду щодо співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи-підприємця і їх правового статусу є усталеним, що підтверджено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц; від 24 квітня 2018 року у справі № 303/5186/15-ц; від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17; від 21 вересня 2019 року у справі № 922/4239/16; від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18; від 09 жовтня 2019 у справі № 209/1721/14-ц та інших.
Отже, з моменту державної реєстрації ФОП фізична особа фактично перебуває у двох правових статусах - як фізична особа, та як ФОП.
Відтак, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Такий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 13.03.2018 у справі №306/2004/15-ц, від 15.05.2019 у справі №904/10132/17, від 02.10.2019 у справі №263/2359/19, від 25.02.2020 у справі №916/385/19 та інших.
Як вбачається з оскаржуваного рішення, згідно з інформацією, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, власником нежитлових приміщень загальною площею 643,60 м.кв. є Іващик Тетяна Анатоліївна, як фізична особа.
Відповідно до вимог чинного законодавства суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. Чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності, як фізична особа - підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи - підприємця. З огляду на викладене нерухоме майно має реєструватися саме за фізичною особою.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.
Відповідно до пунктів 3.24., 5.37. ДБН В 2.2-15:2019 нежитлове приміщення - приміщення в структурі житлового будинку, що не відноситься до житлового фонду. У цокольному, першому, другому, третьому і вище поверхах житлових будинків допускається розміщувати вбудовані і вбудовано-прибудовані приміщення громадського призначення.
Верховний Суд у постанові 28.11.2024 у справі №904/844/24, при вирішенні питання юрисдикції у релевантному спорі, вказує на необхідність врахувати наведені норми та надати належну правову оцінку наявним у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостям щодо типу та технічного опису майна - нежилого приміщення, встановити з достовірністю обставини щодо мети використання цього майна його власником, з'ясувати, з якою метою відповідач набув у власність нерухоме майно, чи було набуття та подальше використання цього приміщення його власником пов'язане з його господарською діяльністю.
Відповідно до частини першої статті 320 Цивільного кодексу України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.
Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.
Як слідує з витягу, ФОП Іващик Т.А. здійснює такі види діяльності:
86.23 Стоматологічна практика (основний)
46.42 Оптова торгівля одягом і взуттям
46.46 Оптова торгівля фармацевтичними товарами
46.49 Оптова торгівля іншими товарами господарського призначення
46.90 Неспеціалізована оптова торгівля
47.19 Інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах
47.71 Роздрібна торгівля одягом у спеціалізованих магазинах
47.72 Роздрібна торгівля взуттям і шкіряними виробами в спеціалізованих магазинах
47.73 Роздрібна торгівля фармацевтичними товарами в спеціалізованих магазинах
47.74 Роздрібна торгівля медичними й ортопедичними товарами в спеціалізованих магазинах
47.75 Роздрібна торгівля косметичними товарами та туалетними приналежностями в спеціалізованих магазинах
68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Як правильно звернув увагу суд першої інстанції, у відзиві представник відповідача вказує, що позивач мав би звернутись з відповідним позовом до фізичної особи Іващик Т.А., а не до суб'єкта господарювання який здійснює підприємницьку діяльність за адресою м.Ковель, вул.Заводська, 9. Отже, відповідач не заперечує того факту, що саме ФОП Іващик Т.А. здійснює підприємницьку діяльність за адресою АДРЕСА_1 , а власником є фізична особа Іващик Т.А., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
В апеляційній скарзі відповідач також не намагається спростувати, що саме ФОП Іващик Т.А. здійснює підприємницьку діяльність за адресою м.Ковель, вул.Заводська, 9, а власником є Іващик Т.А. як фізична особа.
Протилежне в матеріалах справи відсутне.
Колегія суддів, надавши оцінку відомостям з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо видів економічної діяльності Фізичної особи - підприємця Іващик Т.А. та з'ясувавши вид економічної діяльності за КВЕД, яку здійснювала зазначена особа у спірний період, дійшла висновку, що цей вид господарської діяльності передбачає використання нежитлових приміщень у підприємницьких цілях.
Отже, оскільки Іващик Т.А. зареєстрована фізичною особою-підприємцем з 2012 року, то станом на дату подачі позову до суду мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, а також здійснювала підприємницьку діяльність в нежитлових приміщеннях за адресою: ву.Заводська, 9, м.Ковель, а тому Господарським судом Волинської області не було порушено
За доводами апелянта позивачем обрано неналежний спосіб захисту, а тому така позовна заява не підлягає до задоволення. Зазначає, що тотожну позицію можна взяти до уваги викладену у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.09.2020 у справі №906/884/19, де справа стосувалась вимог ОСББ щодо стягнення оплати послуг з орендарів нежитлових приміщень, які використовують ці приміщення для здійснення своєї господарської діяльності.
Однак, в справі №903/1005/24 Фізична особа-підприємець Іващик Тетяна Анатоліївна не виступає в якості орендаря нежитлових приміщень, а є їх власником як фізична особа.
Отже, обставини справи №906/884/19 не є релевантними обставинам справи №903/1005/24, а тому не підлягають застосуванню до спірного рішення.
Заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7000,00 грн, та стягнуту в результаті суму у розмірі 3998,60 грн, апелянт в апеляційній скарзі не спростовує та під сумнів не ставить.
За змістом ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із ч.ч.1, 3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Приймаючи до уваги наведене вище, враховуючи наявні у матеріалах справи докази, встановлені факти та зміст позовних вимог, виходячи із засад розумності і справедливості, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про задоволення позову у розмірі 65028,47 грн основного боргу та 991,15 грн 3% річних та відмову у решті позову (23,95 грн).
Відповідно до ч.4 ст.11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Пронін проти України», «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації») одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.
При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі Гарсія Руїс проти Іспанії»).
Доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наведеним вище, матеріалами справи та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і висновків суду не спростовують.
У відповідності до ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 у справі №903/1005/24 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни - без задоволення.
На підставі ст.129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Іващик Тетяни Анатоліївни на рішення Господарського суду Волинської області від 30.01.2025 у справі №903/1005/24 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків передбачених п.2 ч.3 ст.287 ГПК України.
Повний текст постанови складено 27.05.2025.
Головуючий суддя Саврій В.А.
Суддя Розізнана І.В.
Суддя Миханюк М.В.