Номер провадження 22-ц/821/704/25Головуючий по 1 інстанції
Справа №711/292/25 Категорія: 331500000 Скляренко В. М.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
27 травня 2025 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Василенко Л.І., Фетісової Т.Л.
секретар Любченко Т.М.
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ;
представник заявника - адвокат Семенюк Ольга Григорівна;
заінтересована особа - ОСОБА_2 ;
представник заінтересованої особи - адвокат Дрига Людмила Вікторівна;
особа, яка подала апеляційну скаргу - представник ОСОБА_3 - адвокат Семенюк Ольга Григорівна;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Семенюк Ольги Григорівни на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 лютого 2025 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису,
14.01.2025 року ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Семенюк О.Г. звернулася в суд із заявою про видачу обмежувального припису, в якій просить видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 , заборонивши йому строком не менше шести місяців перебувати в місці спільного проживання із заявницею ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , та заборонити останньому вести листування і телефонні переговори зі ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що заявниця разом зі своєю родиною: чоловіком ОСОБА_4 та їх дітьми ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , мешкає у чотирикімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , із сестрою її (заявниці) чоловіка - ОСОБА_4 та її сином - ОСОБА_7 і її співмешканцем - ОСОБА_2 . Співвласниками вказаної квартири є ОСОБА_4 та ОСОБА_4 . Кожна з родин мешкає у своїй частині квартири, але є і кімнати їх спільного використання.
Вказує, що ОСОБА_1 змушена була звернутись до суду з даною заявою про винесення обмежувального припису відносно ОСОБА_2 , оскільки останній чинить відносно заявниці психологічне насильство, умисно висловлює погрози (образи) в її сторону, виражаючись нецензурною лайкою, а також погрожує пошкодити майно.
Відносно ОСОБА_2 на підставі рапорту поліцейського взводу №2 роти №4 батальйону управління патрульної поліції від 06.12.2024 року було складено протокол та винесено тимчасово заборонний припис, відповідно до якого, ОСОБА_2 було заборонено в будь-який спосіб контактувати зі ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП за вчинення домашнього насильства відносно чоловіка заявниці ОСОБА_4 , тому вона (заявниця) перебуває у постійному страху, що ОСОБА_2 може вчинити домашнє насильство і щодо неї.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 лютого 2025 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 - відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з недоведеності заявником підстав для висновку про систематичність вчинення ОСОБА_2 відносно неї психологічного насильства, об'єктивності настання негативних наслідків внаслідок таких дій, а також реальності ризиків настання такого насильства у майбутньому, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству. Суд першої інстанції зазначив, що конфліктна ситуація між двома сім'ями, за відсутності доказів на підтвердження завдання або реальної можливості завдати шкоди фізичному або психічному здоров'ю потерпілого не створює правової підстави для вжиття заходів обмежувального припису, пов'язаних з обмеженням права на житло ОСОБА_2 .
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Семенюк О.Г. подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення суду та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, рішення суду ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, судом не враховано докази по справі, та суд першої інстанції розглянув справу поверхнево.
Вважає, що суд безпідставно не визнав як доказ, що ОСОБА_2 був притягнутий до адміністративної відповідальності за вчинення насильства, незважаючи на те, що це є важливим доказом для встановлення факту насильства. Вказує, що притягнення до адміністративної відповідальності не лише свідчить про вчинення правопорушення з боку відповідача, а й підтверджує наявність конфлікту між сторонами, що є підставою для накладення обмежувального припису.
Зазначає, що суд першої інстанції не врахував факту притягнення заінтересованої особи до адміністративної відповідальності як доказ насильства, що підтверджує, що його дії не можна вважати конфліктом, а є частиною систематичного психологічного насильства. Суд першої інстанції не врахував, що заявниця не притягувалася до будь-якої відповідальності за свої дії, що могло б поставити під сумнів обґрунтованість її заяви, і класифікацію як психологічне насильство, а не конфлікт.
09 квітня 2025 року на адресу Черкаського апеляційного суду від представника ОСОБА_2 - адвоката Дриги Л.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Семенюк О.Г., рішення суду залишити без змін. Відзив мотивований тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 , оскільки заявником не надано до суду доказів на підтвердження того, що у разі незастосування вказаних у заяві про видачу обмежувального припису заходів, тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 , існуватиме реальна загроза життю та здоров'ю дитини, а також настання тяжких чи особливо тяжких наслідків. Вказує, що надані строною копії психолога від 03.03.2025 року та 28.02.2025 року не можуть вважатися доказами, якими підтверджується факт вчинення домашнього насильства, оскільки у них фактично викладені пояснення заявниці, передумови її психологічного стану, які виникли в процесі життя, констатація думок, опис поведінки, суб'єктивна точка зору на ситуацію, а також вони не містять відомостей про події, які відбулися 06.12.2024 року та на які посилається ОСОБА_1 .
Вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_4 є рідними сестрою та братом і у рівних частках є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірне житло).
У спірному житлі його співвласники проживають разом зі своїми сім'ями.
До складу сім'ї ОСОБА_3 належить її син ОСОБА_8 та її співмешканець ОСОБА_2 .
До складу сім'ї ОСОБА_9 належать його дружина ОСОБА_1 (заявниця) та їх діти: повнолітній син ОСОБА_10 та неповнолітня донька ОСОБА_11 .
Сім'я ОСОБА_3 проживає у спірному житлі протягом останніх восьми років, а сім'я ОСОБА_9 - трьох років.
Квартира в якій проживають обидві сім'є є чотирьохкімнатною і кожна із сімей користується окремою часткою квартири для їх проживання, але є кімнати спільного використання.
При розгляді справи судом встановлено, що між членами сімей співвласників спірного житла відсутня угода щодо порядку користування приміщеннями кімнат спільного використання, внаслідок чого між ними виникають суперечки та конфліктні ситуації, що іноді супроводжуються емоційно неврівноваженою поведінкою учасників конфлікту.
В обґрунтування заявлених вимог заявник посилається на постанову Придніпровського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2024 року відповідно до якої ОСОБА_2 був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-ц КупАП та притягнутий до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу, та на постанову Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 жовтня 2024 року згідно якої ОСОБА_2 притягувався до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП України (а.с.7-10,17-18).
Так, 04.08.2024 року близько 23 год. 10 хв. в приміщенні кухні спірного житла ОСОБА_2 хватав за плечі, штовхав та виражався нецензурною лайкою щодо ОСОБА_9 , внаслідок чого останній почувався приниженим, тобто вчинив домашнє насильство психологічного та фізичного характеру відносно ОСОБА_12 , за що був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП згідно постанови Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21.10.2024 року №711/6235/24 (а.с. 17-18).
06.12.2024 року близько 08 год. 00 хв. в приміщенні кухні спірного житла ОСОБА_2 умисно висловлював погрози (образи) в сторону ОСОБА_1 (заявниця), оскільки погрожував пошкодити майно та виражався нецензурною лайкою, чим спричинив психологічне насильство, за що був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 173-2 КУпАП згідно постанови Придніпровського районного суду м. Черкаси від 16.12.2024 року № 711/9627/24 (а.с. 7-10).
Крім того, заява про видачу обмежувального припису мотивована тим, що 19.12.2024 року ОСОБА_2 знову вчинив психологічне насильство стосовно ОСОБА_4 , про що вона повідомила поліцію, що підтверджується талоном-повідомленням єдиного обліку № 86260 (а.с.16).
ОСОБА_1 звертаючись в суд з даною заявою вважає, що за викладених обставин справи вона перебуває в постійному страсі, що ОСОБА_2 може знову вчинити домашнє насильство відносно неї. Отже, звертаючись в суд з заявою про видачу обмежувального припису, заявник посилається на насильство з боку ОСОБА_2 .
Відповідно до статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини у вказаній сфері, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, як постраждали від такого насильства.
Відповідно до пунктів 3, 6, 7, 8 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Особа, яка постраждала від домашнього насильства - особа, яка зазнала домашнього насильства у будь-якій формі. Кривдник - особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі.
Обмежувальний припис стосовно кривдника - встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Враховуючи положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
Частиною другою статті 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено перелік осіб, на яких поширюється дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання, серед яких - рідні (двоюрідні) брати і сестри, особи, які спільно проживають.
Частинами другою, третьою, четвертою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків (оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи).
Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
Відповідно до частини 3 статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Оцінка ризиків полягає в оцінюванні вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи. Оцінка ризиків має проводитись за факторами небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства шляхом відібрання свідчень від постраждалої від такого насильства особи, з'ясування обставин конфлікту та виявлення чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для цієї особи. Фактори небезпеки (ризику) щодо вчинення домашнього насильства мають визначатися за результатами оцінки дій кривдника, які свідчать про ймовірність настання летальних наслідків у разі вчинення домашнього насильства та загальної оцінки ситуації вчинення домашнього насильства з метою виявлення вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті такої особи.
Статтею 350-6 ЦПК України передбачено, що, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або відмову в її задоволенні. У разі задоволення заяви суд видає обмежувальний припис у вигляді одного чи декількох заходів тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» на строк від одного до шести місяців.
Згідно з правовими позиціями, викладеними Верховним Судом, зокрема, в постановах від 27 листопада 2019 року у справі №753/23624/18, від 09 грудня 2019 року у справі № 756/11732/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 754/9263/19, від 14 січня 2019 року у справі № 754/6995/19, від 06 лютого 2010 року у справі № 753/8626/19, під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. Також у цих постановах Верховний Суд виходив з того, що звернення заявника до органів поліції, самі по собі, не підтверджують факт вчинення насильства, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Судом першої інстанції вірно встановлено, що між сім'ями співвласників житла відсутня домовленість та взаєморозуміння щодо порядку та умов користування приміщеннями кімнат спільного використання у квартирі в якій проживають сторони.
Так, з матеріалів справи вбачається, що причиною конфліктів, що мали місце 06.12.2024 року та 14.12.2024 року, стала суперечка між заявницею та ОСОБА_2 щодо роботи кухонної витяжки та відкриття вікна на кухні в даний момент часу (він хотів, щоб витяжка була вимкнена, а вікно відчинено, а вона хотіла, щоб вікно було зачинено і працювала витяжка). Відповідні конфлікти супроводжуються проявом негативних емоцій їх учасників емоційними висловлюваннями, в тому числі з використанням ненормативної лексики.
Судом першої інстанції також вірно встановлено, що з боку ОСОБА_2 відносно заявниці мав місце факт вчинення діянь, які відповідають ознакам психологічного насильства, що мало місце 06.12.2024 року. Натомість судом не встановлено, що відповідні дії, які за своєю об'єктивною стороною відповідають ознакам психологічного насильства, мають систематичний характер.
Судом першої інстанції вірно зазначено, що самі по собі нецензурні висловлювання формують собою домашнє насильство та утворюють склад протиправного діяння лише у тому випадку, коли такі спрямовані на обмеження волевиявлення особи, якщо такі дії викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Застосування обмежувального припису являє собою істотне втручання у зміст права на повагу до приватного життя та права на житло. Отже застосування таких заходів слід оцінювати в контексті відповідності їх принципу нагальної необхідності таких заходів у демократичному суспільстві (легітимність мети та пропорційність). Зміст принципу пропорційності полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла та до приватного життя, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.
За обставинами спірних правовідносин суд першої інстанції вірно зазначив та взяв до уваги, що заявниця та ОСОБА_2 мають рівні права щодо користування спірним житлом, оскільки є членами сімей співвласників такого житла. При цьому ОСОБА_2 проживає у такому житлі близько восьми років. Конфліктні стосунки між заявницею та ОСОБА_2 виникли з того часу, як заявниця заселилася у спірне житло разом зі своєю сім'єю, а причина таких конфліктів є нездатність його учасників досягнути компромісу шляхом поступок та взаємоповаги до особистих побажань кожного з них, а також прийняття та погодження умов та правил спільного проживання, які є прийнятними для всіх.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що конфліктна ситуація між двома сім'ями, за відсутності доказів на підтвердження завдання або реальної можливості завдати шкоди фізичному або психічному здоров'ю потерпілого, не створює правової підстави для вжиття заходів обмежувального припису, пов'язаних з обмеженням права на житло ОСОБА_2 .
Суд першої інстанції також вірно зазначив, що застосування обмежувального припису відносно ОСОБА_2 у виді заборони перебувати в місці проживання у спірному житлі з метою вирішення існуючого між учасниками справи спору щодо умов та порядку користування спірним житлом суперечить завданням цивільного судочинства, а відтак не відповідає легітимній меті такого заходу, з чим і погоджується колегія суддів.
При розгляді справи судом не встановлено жодних обставин, які б свідчили про неправомірне втручання ОСОБА_2 у приватне життя заявниці з використанням будь-яких засобів зв'язку чи в інший спосіб. До того ж учасники справи в судовому засіданні не заперечували того, що заявниця та ОСОБА_2 не спілкуються між собою, а їх контактування обумовлене виключно моментами узгодження умов одночасного перебування у приміщеннях спільного використання квартири. За таких обставин відсутня об'єктивна необхідність у встановленні судом відповідних заборон ОСОБА_2 , оскільки судом не встановлено реального ризику вчинення ним таких дій.
У постанові Верховного Суду від 7 листопада 2023 року у справі № 676/265/23 зазначено, що «домашнє насильство істотно відрізняється від звичайних конфліктних стосунків, оскільки має певні ознаки та характеризується тим, що особа, яка застосовує домашнє насильство, маючи значну перевагу в своїх можливостях, діє умисно з наміром досягти бажаного результату, який полягає у заподіянні шкоди потерпілому шляхом порушення його прав і свобод. Тоді як під конфліктом потрібно розуміти такий стан взаємовідносин, який характеризується наявністю зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнього загострення суперечностей, що може призвести до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями; ситуація, в якій кожна зі сторін намагається зайняти позицію несумісну з інтересами іншої сторони. Виникнення конфлікту залежить не лише від об'єктивних причин, але й від суб'єктивних факторів, до яких потрібно віднести власні уявлення учасників конфлікту про себе, свої потреби, мотиви, життєві цінності та ставлення до іншої сторони конфлікту».
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про те, що обставини спірних правовідносин не дають підстав для висновку про обґрунтованість тверджень заявниці про систематичність вчинення ОСОБА_2 відносно неї психологічного насильства, об'єктивності настання негативних наслідків внаслідок таких дій, а також реальності ризиків настання такого насильства у майбутньому, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», внаслідок чого вимоги про застосування заходів обмежувального припису не підлягають задоволенню.
Що стосується доводів апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
ОСОБА_1 звертаючись в суд з заявою про видачу обмежувального припису, як на один із доказів та систематичність вчинення насильства зі сторони ОСОБА_2 послалася на постанову Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 жовтня 2024 року. Проте, колегія суддів зазначає, що згідно даної постанови потерпілим був ОСОБА_13 (а.с.17). Як зазначалося вище згідно статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_13 до суду із заяву про видачу обмежувального припису не звертався, а тому зазначена постанова не приймається до уваги колегією суддів.
Доказів того, що після притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності передбаченої ч. 2 ст. 173-2 КУпАП України, останній не змінив свою поведінку та продовжує вчиняти щодо ОСОБА_1 дії, які мають ознаки домашнього насильства, що має регулярний та постійний характер, яке загрожує її фізичному здоров'ю або завдає шкоди її психологічному здоров'ю, починаючи від 16 грудня 2024 року і до ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, заявниця ОСОБА_1 суду не надала.
Саме по собі звернення ОСОБА_1 до органів поліції про домашнє насильство на яке посилається заявник - 19.12.2024 року не є належними доказами на підтвердження факту вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства.
Колегія суддів зазначає, що сам лише факт неприязних стосунків, конфліктів між сім'ями які проживають в одній квартирі та відчуття дискомфорту, не є достатньою підставою для видачі обмежувального припису.
Отже, заявницею не надано жодного доказу на підтвердження того, що на час звернення до суду з заявою про видачу обмежувального припису існувала вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства після притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності (постанова Придніпровського районного суду м. Черкаси від 16 грудня 2024 року).
Зазначена вище постанова, автоматично не визначає ризиків продовження чи повторного вчинення домашнього насильства та чинників і умов, які створюють або можуть створювати небезпеку для заявниці, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
При розгляді даної справи суд правильно встановив фактичні обставини справи, відповідні їм правовідносини, постановив рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права, ґрунтується на зібраних по справі доказах, та прийшов до обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Семенюк О.Г. необхідно залишити без задоволення, а рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 лютого 2025 року- без змін.
Керуючись статтями 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Семенюк Ольги Григорівни залишити без задоволення.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 лютого 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 27 травня 2025 року.
Судді