Справа № 462/1299/21 Головуючий у 1 інстанції: Гедз Б.М.
Провадження № 22-ц/811/2335/24 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.
26 травня 2025 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Цьони С.Ю.
з участю: представника ОСОБА_1 -
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
її представника ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 червня 2024 року, -
у березні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломія Володимирівна, про визнання недійсним заповіту від 28.08.2020 р. за №742, 743.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що після смерті її батька, ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , дізналася про те, що 28 серпня 2020 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак С.В. посвідчено заповіт за № 742, № 743, за яким усе майно, що належало її батьку, він заповів її матері, ОСОБА_1 . Шлюб між батьками розірвано 20 липня 2011 року, між ними були неприязні відносини, відповідач батька ніколи не доглядала, ним не опікувалася, не варила їсти, не прала його одяг, не прибирала у його квартирі, а після зустрічей з її матір'ю батько себе погано почував та був дуже роздратований. Стверджує, що батько міг самостійно прочитати та підписати документ, однак заповіт від його імені підписано сторонньою особою - Гасяком Ярославом Вікторовичем, який є адвокатом в адвокатській компанії, що надає правничу допомогу відповідачу, за відсутності доручення на вчинення таких дій, а в тексті заповіту не вказано, у зв'язку з чим заповідач не зміг самостійно його підписати. Крім того, заповіт підписаний у присутності свідків, які також є адвокатами в адвокатській компанії, що надає правничу допомогу відповідачу. На її думку заповіт вчинений та підписаний зацікавленими особами в інтересах відповідача у приміщенні нотаріальної контори за відсутності заповідача, без його волі на вчинення такого заповіту та без прочитання ним змісту заповіту. Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади або хвороби не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа, однак відсутні медичні документи, які б свідчили про неспроможність заповідача самостійно підписати заповіт. Вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо порядку його посвідчення, його зміст не відповідає волі заповідача, текст заповіту містить суперечливі дані щодо можливості заповідача прочитати та підписати заповіт, який підписано особою, що діє виключно в інтересах ОСОБА_1 , на користь якої складено заповіт, що свідчить про недійсність заповіту. Зазначає те, що батько переніс декілька інсультів, внаслідок чого став частково паралізованим (правобічний геміпарез), у зв'язку з чим йому встановлено другу групу інвалідності, однак внаслідок масажів його м'язи відновилися таким чином, що надавали йому можливість писати, що підтверджується медичними записами, які засвідчують лише залишкові явища у вигляді правобічного геміпарезу, що вказує на відновлення стану здоров'я батька та його здатність читати і писати. З наведених підстав просить визнати недійсним заповіт, вчинений 28 серпня 2020 року за реєстровими № 742, 743 від імені ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломією Володимирівною.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 03 червня 2024 року позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломія Володимирівна, про визнання недійсним заповіту від 28.08.2020 р. за № 742, 743 - задоволено.
Визнано недійсним заповіт, вчинений 28.08.2020 за реєстровим номером 742, 743 від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломією Володимирівною.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 сплачений нею судовий збір у розмірі 908 грн.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
В апеляційній скарзі покликається на те, що у зв'язку з похилим віком та хворобою ОСОБА_6 не міг особисто підписати заповіт, тому за його дорученням в присутності нотаріуса заповіт підписав ОСОБА_7 в присутності двох свідків - ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .Зазначає, що у випадку визнання заповіту недійсним, позивач, як спадкоємець за законом, всупереч волі заповідача, успадкує майно, належне спадкодавцю на день його смерті, що суперечитиме його волі, висловленій ним в оспорюваному заповіті. В оскаржуваному рішенні не наведено жодних обставин, які б вказували на те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його волі. Відсутність вказівки у посвідчувальному написі на причину, з якої текст заповіту не міг бути підписаний особисто заповідачем, за встановлених обставин неможливості підписання заповіту за станом здоров'я, не свідчить про дефект форми заповіту та його недійсність у зв'язку з цим. Приватний нотаріус помилково зазначила в оспорюваному заповіті про те, що заповіт прочитай вголос ОСОБА_6 , однак технічні помилки (описки) у заповіті не впливають на його дійсність та не свідчать про порушення його форми та порядку посвідчення, які можуть бути підставою для визнання заповіту недійсним. Суд ухвалив оскаржуване рішення та визнав недійсним заповіт, не встановивши, що волевиявлення відповідача не було вільним та не відповідало його волі, не зазначив, з яких підстав дійшов висновку, що волевиявлення на складання ОСОБА_6 заповіту на користь ОСОБА_1 не відповідало його волі, а зазначені судом порушення, допущені нотаріусом про складанні та посвідченні заповіту, не можуть бути підставою для визнання заповіту недійсним. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_10 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_3 , її представника ОСОБА_4 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч.ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що наведені позивачем ОСОБА_3 доводи щодо відсутності вільного волевиявлення ОСОБА_6 на вчинення заповіту на користь ОСОБА_1 , недотримання приватним нотаріусом вимог щодо форми заповіту та порядку його посвідчення, знайшли своє підтвердження під час з'ясування судом обставин та перевірки їх доказами, а відтак заповіт від імені ОСОБА_6 , складений та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак С. В. 28.08.2020 року, як такий, що суперечить вільному волевиявленню та складений з порушенням певної процедури, є недійсним.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , виданого 06 листопада 2020 року Залізничним районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).
Із заповіту від 28.08.2020, зареєстрованого в реєстрі за № 742, 743 та посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак С.В., вбачається, що ОСОБА_6 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 на випадок своєї смерті зробив розпорядження, що усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, та все те, що на день смерті буде належати йому і на що за законом буде мати право заповідає ОСОБА_1 .
Як встановлено із Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про розірвання шлюбу, а також із відомостей паспорта громадянина України на ім'я ОСОБА_1 (серія НОМЕР_2 ) щодо сімейного стану, ОСОБА_6 , 1950 р.н., та ОСОБА_1 , 1953 р.н., з 22 грудня 1973 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 20 липня 2011 року, про що зроблено актовий запис № 100.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є донькою ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, серія НОМЕР_3 , виданого повторно 06 листопада 2020 року Франківським районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).
Згідно договору довічного утримання (догляду) від 05.05.2012, зареєстрованого в реєстрі № 883 та посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком Ю.Р., ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , взамін чого остання зобов'язалась надавати відчужувачу - ОСОБА_6 довічно матеріальне забезпечення та догляд.
Крім згаданого вище договору довічного утримання (догляду) від 05.05.2012 за № 883, між тими ж сторонами укладено 15.09.2012 договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком Ю.Р. та зареєстрований у реєстрі за № 2156, відповідно до умов якого ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_3 частину приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_3 та договір довічного утримання (догляду) від 05.05.2012, зареєстрований в реєстрі за № 878 та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком Ю.Р., згідно умов якого ОСОБА_6 передав ОСОБА_3 у власність частину нежитлового приміщення, розташованого на першому поверсі за адресою: АДРЕСА_4 .
Як вбачається із відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 05.07.2012, на підставі договору довічного утримання № 883 від 05.05.2012, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком Ю.Р., за ОСОБА_3 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 .
На виконання умов вказаних договорів довічного утримання (догляду) ОСОБА_3 зобов'язувалася надавати відчужувачу, ОСОБА_6 , який є її батьком, довічно матеріальне забезпечення та догляд.
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 7/2020 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , після смерті останнього із письмовою заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_6 до приватного нотаріуса Львівського нотаріального округу Пелех О.З. 21.10.2020 звернулась ОСОБА_1 .
Також, 11.11.2020 із письмовою заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_6 до приватного нотаріуса звернулась донька померлого - ОСОБА_3 , а 25.03.2021 із письмовою заявою про прийняття спадщини за законом звернувся син померлого - ОСОБА_11 .
Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. (частина 1 статті 1223 ЦК України).
Відповідно до статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
З врахуванням положень статті 1234 ЦК України та частини 1 статті 12 ЦК України право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд.
Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає
в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами
їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована.
Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21) вказано, що: «право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою. На бажання заповідача, також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) вказано, що «правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію».
Нормами ЦК України визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення, недотримання будь-яких інших вимог не може мати наслідком недійсність заповіту на підставі частини першої статті 1257 ЦК України».
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України.
Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України.
Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
У частині четвертій статті 207 ЦК України зазначено, що якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Глава 3 розділу 11 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року містить аналогічні за змістом положення.
Відповідно до пункту 1.8 глави 3 розділу 11 вказаного Порядку… якщо заповідач унаслідок фізичної вади або з будь- яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.
Пункт 1.11 глави 3 розділу 11 Порядку…передбачає, що на бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. Свідками можуть бути особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: нотаріус; особи, на користь яких складено заповіт; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати текст заповіту. Текст заповіту має містити відомості про особи свідків, а саме: прізвище, ім'я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
У постанові Верховного Суду від 03 листопада 2021 року у справі № 302/857/19 (провадження № 61-1866св21) зазначено, що «статтею 1253 ЦК України передбачена можливість посвідчення заповіту при свідках, яке відбувається за бажанням заповідача. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. […] Відмовляючи в задоволенні позову, суди на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, встановили, що 03 серпня 2009 року на прохання ОСОБА_3 складено заповіт з її слів приватним нотаріусом Міжгірського районного нотаріального округу Закарпатської області Корбутяк І. В. за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У зв'язку з неграмотністю ОСОБА_3 на її прохання в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_6 текст заповіту до його підписання зачитаний уголос приватним нотаріусом Міжгірського районного нотаріального округу Закарпатської області Корбутяк І. В. та підписаний ОСОБА_4, що у сукупності свідчить про дотримання приписів статей 1247, 1253 ЦК України».
Аналіз вказаних норм свідчить про те, що за загальним правилом, нотаріальне посвідчення такого правочину, як заповіт, здійснюється нотаріусом; право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права; свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача; свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту, визнання заповіту недійсним по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв'язку з його смертю; тільки за бажанням заповідача чи у разі наявності фізичних вад у заповідача, які позбавляють його можливості прочитати заповіт, посвідчення заповіту відбувається лише при свідках.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20.
Предметом спору у справі, що переглядається, є заповіт, складений 28.08.2020 року за реєстровим номером 742, 743 від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломією Володимирівною, за яким усе своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, та все те, що на день смерті буде належати йому і на що за законом буде мати право, ОСОБА_6 заповів ОСОБА_1 .
Аналізуючи підстави позову ОСОБА_3 , суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні суду зазначив, що як на підставу для визнання недійсним оспорюваного заповіту, складеного 28 серпня 2020 року, позивач покликається на відсутність вільного волевиявлення заповідача ОСОБА_6 на вчинення такого правочину, вчинення заповіту не відповідало його дійсній волі, з огляду на те, що у заповіті відсутній підпис заповідача, а підписаний від його імені сторонньою та незнайомою для нього особою, в присутності незнайомих заповідачеві свідків, при цьому пов'язаних спільним інтересом в оформленні заповіту саме на користь відповідача, крім того не дотримано вимог форми заповіту та порядку його посвідчення, оскільки відповідно до тексту заповіту, такий було посвідчено у приміщенні нотаріальної контори за адресою: АДРЕСА_5 , хоча ОСОБА_6 не покидав місця свого проживання, відтак заповіт було оформлено та посвідчено за відсутності заповідача, без оголошення йому та ознайомлення його зі змістом такого правочину, у заповіті відсутні будь-які відомості, яка саме хвороба чи вада перешкоджала заповідачу підписати заповіт особисто, у зв'язку із чим відповідачем було ініційовано залучення сторонніх осіб до нотаріальної дії посвідчення заповіту.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. (частина 3 статі 203 ЦК України).
Частина 2 статті 1257 ЦК України передбачає, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
У відповідності до пункту 1 Глави 6 розділу 11 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 нотаріус зобов'язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року в справі № 755/8686/17 (провадження № 61-8444св19) зазначено, що «аналіз абзацу 1 частини четвертої статті 207 ЦК України свідчить, що у певних випадках допускається підписання правочину іншою особою, якщо сторона правочину має різного роду вади, що заважають їй це зробити. У цьому разі порядок підписання іншою особою правочину регламентується частиною четвертою статті 207 ЦК України. Особа, яка підписує правочин (рукоприкладник), сама не є стороною правочину. Жодних прав і обов'язків щодо правочину, який нею підписується, в неї не виникає. Її роль зводиться виключно до заповнення певної вади особи, яка є стороною правочину».
Згідно із частиною третьою статті 45 Закону України «Про нотаріат» якщо фізична особа внаслідок фізичної вади або хвороби не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її та в нотаріуса присутності цей документ може підписати інша особа. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не могла підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.
Таким чином, одним із важливих варіантів захисту і належної реалізації прав заповідача на вираження своєї волі шляхом складання заповіту і закріплення вираженого волевиявлення в заповіті - є посвідчення заповіту у присутності свідків.
У статті 1253 ЦК України передбачено, що заповіт посвідчується нотаріусом при свідках або на бажання заповідача, або якщо заповідач не може самостійно прочитати текст заповіту. В останньому випадку, присутність свідків є обов'язковою, а порушення цієї вимоги тягне за собою недійсність заповіту.
У нотаріальному процесі присутність свідків є гарантією реалізації законних прав та інтересів заповідача при складанні заповіту. Так, якщо заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не має змоги самостійно прочитати текст заповіту, це означає, що він фактично не може ознайомитися зі змістом документу, в якому викладається його волевиявлення. У такому разі на свідків покладається обов'язок прочитати вголос заповідачу текст.
Невід'ємною частиною процесу вираження вільного волевиявлення особи є її ознайомлення зі змістом посвідчуваного документа.
Оскільки підписання правочину є закріпленням внутрішньої волі особи, то не буде вважатися вільним волевиявлення заповідача, коли він підписав заповіт, не ознайомившись з його змістом, бо підписавши заповіт попереднього його не прочитавши, заповідач своїм підписом закріплює вираження волі, йому невідомої. Для попередження подібних порушень закон передбачає процедуру посвідчення заповіту у присутності свідків. При цьому, на свідків покладається обов'язок прочитати вголос текст заповіту перед його підписанням, що є гарантією ознайомлення заповідача зі змістом правочину. У випадку можливості самостійно прочитати текст заповіту закон вимагає прочитання його вголос самим заповідачем (ч. 2 ст. 1248 ЦК України). Таким чином, свідки виконують за заповідача його обов'язок щодо прочитання заповіту, тому їх функція не зводиться лише до фізичної присутності при складанні і підписанні вказаного правочину. У даному випадку, свідки сприяють і забезпечують реалізацію волевиявлення особи, їх участь у процесі посвідчення заповіту є гарантією дотримання вимог закону щодо вираження внутрішньої волі заповідача.
Відповідно до заповіту від 28.08.2020, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак С.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 742,743, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , на випадок своєї смерті зробив розпорядження, відповідно до якого усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, та все те, що на день його смерті буде належати йому і на що він за законом буде мати право, заповів ОСОБА_1 .
Згідно друкованого тексту заповіту, він містить запис про те, що «у зв'язку із похилим віком та хворобою заповідача ОСОБА_6 , за його дорученням та у моїй, приватного нотаріуса, присутності, заповіт підписав ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 », а також запис про те, що «заповіт прочитаний вголос і підписаний власноручно мною, ОСОБА_7 ».
Оспорюваний заповіт також містить рукописний текст про те, що «заповіт прочитано вголос, підписано від імені заповідача та відповідає волі заповідача о 15 год. 50 хв. ОСОБА_7 та підпис».
В тексті заповіту зазначено, що «заповіт підписаний у присутності свідків. Заповіт прочитано свідками: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . Заповіт прочитаний вголос і підписаний власноручно мною ОСОБА_8 . Заповіт прочитаний вголос і підписаний власноручно мною ОСОБА_9 .»
Зазначене підтверджує відсутність у заповіті особистого підпису ОСОБА_6 , підписання заповіту ОСОБА_7 від імені ОСОБА_6 , в присутності свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .
Наведене також указує на наявність у тексті заповіту відмітки про те, що він прочитаний заповідачу вголос.
Вищевказане визначає також прочитання тексту заповіту вголос заповідачу належними особами (свідками), із чого випливає відсутність порушення порядку посвідчення заповіту.
Як вбачається з посвідчувального напису приватного нотаріуса Давидчак С.В. на оспорюваному заповіті «заповіт записаний мною, нотаріусом, зі слів ОСОБА_6 . У зв'язку з хворобою, ОСОБА_6 не може особисто підписати текст заповіту, за його дорученням, у його та моїй, нотаріуса, присутності, текст заповіту підписано ОСОБА_7 .»
Згідно з частиною 5 Глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або іншої причини (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа, яка визначається зазначеною фізичною особою. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не мала змоги підписати документ, зазначається у тексті документа та в посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.
Вважаючи оспорюваний заповіт недійсним, позивачка посилалася на те, що заповіт заповідачем ОСОБА_6 власноручно не підписаний, хоча після перенесеного інсульту він вільно володів лівою рукою, а відтак міг підписати заповіт лівою рукою, а підписання від його імені заповіту іншою незнайомою йому особою свідчить про відсутність у відповідача вільного волевиявлення на складання оспорюваного заповіту.
Обгрунтовуючи свої висновки про підставність позову відсутністю вільного волевиявлення у ОСОБА_6 на складання заповіту, суд першої інстанції зазначив, що з копії Журналу обліку викликів нотаріуса для вчинення нотаріальних поза приміщеннями державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, виклик приватного нотаріуса з метою встановлення особи ОСОБА_6 та його волевиявлення 28.08.2020 було здійснено ОСОБА_1 , особою на користь якої було оформлено заповіт.
Колегія суддів вважає, що виклик приватного нотаріуса Давидчак С.В. для вчинення нотаріальної дії поза приміщенням нотаріальної контори саме ОСОБА_1 , на яку в подальшому було складено заповіт, не свідчить про відсутність волевиявлення ОСОБА_6 на складання заповіту, оскільки у зв'язку з перенесеним інсультом, він був обмежений у пересуванні і не виходив за межі квартири, не міг вільно розмовляти зрозумілою мовою, а відтак не міг особисто запросити нотаріуса для вчинення нотаріальної дії, а саме для складання та посвідчення заповіту.
Крім цього, судом першої інстанції не встановлено, що викликаючи приватного нотаріуса Давидчак С.В. для вчинення нотарільної дії, ОСОБА_1 було відомо про намір і бажання ОСОБА_6 скласти заповіт саме на її ім'я.
Слід зазначити і те, що чинне законодавство не передбачає заборони викликати нотаріуса для вчинення нотаріальних дій поза приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса особою, на ім'я якої буде вичнена нотаріальна дія, не встановлює перелік осіб, які можуть звернутися до нотаріуса за вчиненням нотаріальної дії в інтересах особи, яка в силу хвороби, і фізичних вад позбавлена можливості особисто звернутися до нотаріуса.
Слід також урахувати близькість робочого місця приватного нотаріуса (м. Львів, вул. Виговського, 67 «а») та місця проживання заповідача ( АДРЕСА_1 ).
Матеріалами справи підтверджується, що незважаючи на розлучення, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 підтримували дружні та довірливі відносини, у них був спільний бізнес, приїзджаючи у Львів, ОСОБА_1 з ним спілкувалася, після перенесеного ним інсульту, допомагала у лікуванні, доглядала за ним, у неї були ключі від квартири, у якій проживав ОСОБА_6 , вона йому фізично і матеріально допомагала, поміщала його на лікування, мала його медичну документацію, після смерті саме вона замалася його похованням.
Вищенаведене свідчить про дружні та довірливі відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , що очевидно і було причиною того, що ОСОБА_6 доручив саме ОСОБА_1 запросити нотаріуса для вчинення нотаріальної дії.
З огляду на вищенаведене, висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_6 не був ініціатором оформлення заповіту, а ініціатором оформлення заповіту була ОСОБА_1 , ґрунтуються на припущеннях.
Задовольняючи позовні вимоги з підстав відсутності вільного волевиявлення заповідача ОСОБА_6 на складання заповіту, суд першої інстанції посилався на те, що особа, яка підписала заповіт від імені ОСОБА_6 та свідки, в присутності яких здійснювалось підписання та посвідчення заповіту, запрошувались для вчинення нотаріальної дії з ініціативи особи, на користь якої оформлено заповіт, а не заповідачем, що підтвердила у судовому засіданні у своїх показаннях і приватний нотаріус Давидчак С.В., хоча у тексті заповіту останньою вказано, що підписання заповіту відбулось у присутності запрошених заповідачем ОСОБА_6 свідків.
Слід врахувати те, що через хворобу (перенесений інсульт) ОСОБА_6 сам особисто не міг запросити свідків в присутності яких би вчинялися нотаріальної дії, особу, яка б підписала заповіт від його імені, а тому свідки, в присутності яких здійснювалось підписання та посвідчення заповіту запрошувались для проведення нотаріальної дії ОСОБА_1 , якій до вчинення нотаріальної дії не було відомо про складання заповіту на її ім'я, оскільки судом це безспірно не встановлено.
Судом першої інстанції безспірно не встановлена та обставина, що ОСОБА_1 , викликаючи приватного нотаріуса Давидчак С.В. для вчинення нотаріальної дії та запрошуючи свідків, в присутності яких би здійснювалось підписання та посвідчення заповіту, та особу, яка б підписала заповіт від імені ОСОБА_6 , була обізнана про те, що ОСОБА_6 складе заповіт на її ім'я.
Свої висновки про те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, суд першої інстанції обґрунтовує тим, що не спростованими є доводи позивачки про те, що запрошені ОСОБА_1 особи в якості підписанта заповіту та свідків, які будучи адвокатами однієї і тієї ж адвокатської компанії були знайомі між собою, були сторонніми та раніше незнайомими особами для заповідача, зважаючи, що останній не покидав місця свого проживання та спілкувався із обмеженим колом близьких для нього людей, відтак не встановлено факту наявності реального доручення заповідача іншій особі на підписання від його імені заповіту.
Судом першої інстанції встановлено, і це підтверджується матеріалами справи, що після перенесеного інсульту ОСОБА_6 дійсно не залишав місця свого проживання, так як не міг пересуватися без сторонньої допомоги, а відтак і не міг самостійно запросити особу, яка від його імені підписала заповіт та свідків, які б були присутніми при складанні та посвідченні приватним нотаріусом заповіту.
Судом першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса Давидчак С.В. встановлено, що при виході за місцем проживання заповідача нею було встановлено, що заповідач не може розмовляти, однак розумів та усвідомлював значення своїх дій та на її запитання кивав головою, відповідно або ствердно, або заперечно.
Аналогічні пояснення надала приватний нотаріус Давидчак С.В. в суді апеляційної інстанції, відповідаючи на запитання суду про те, яким чином вона з'ясовувала волевиявлення ОСОБА_6 на складання заповіту на ім'я ОСОБА_1 , з приводу доручення на підписання заповіту від його імені ОСОБА_7 , а також його бажання на складання та посвідчення заповіту при свідках ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , на що ОСОБА_6 ствердно кивав головою. Пояснила, що по іншому спілкуватися з ОСОБА_6 не могла, так як йому було важко розмовляти.
Задовольняючи позовні вимоги, суд попередньої інстанції взяв до уваги показання свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які повідомили, що після перенесеного інсульту спілкувалися з ОСОБА_6 , однак він трохи розтягував слова, користувався телефоном.
Беручи до уваги показання згаданих свідків, суд першої інстанції не встановив, наскільки розмова ОСОБА_6 після перенесеного ним інсульту із розтягуванням слів могла бути зрозумілою приватному нотаріусу ОСОБА_15 , яка бачила і спілкувалася з ним вперше, не переконався у тому, чи могли ОСОБА_6 та приватний нотаріус спілкуватися звичайною розмовною мовою, а не за допомогою кивання ОСОБА_6 головою, відповідаючи на запитання приватного нотаріуса.
Наведене спростовує висновки суду першої інстанції про те, що приватний нотаріус ОСОБА_15 не з'ясувала волевиявлення ОСОБА_6 на складання заповіту на ім'я ОСОБА_1 , з приводу доручення на підписання заповіту від його імені ОСОБА_7 , а також його бажання на складання та посвідчення заповіту при свідках ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , оскільки ОСОБА_6 , киваючи головою у відповідь на запитання нотаріуса, міг висловити свою думку щодо бажання та наміру скласти заповіт, доручити підписання заповіту від його імені ОСОБА_7 та висловити своє бажання на складання та посвідчення заповіту при свідках.
Нормою ч. 2 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Частина четверта цієї статті передбачає, що якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
За змістом пунктів 5-6 глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, передбачено, якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або іншої причини (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа, яка визначається зазначеною фізичною особою. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не мала змоги підписати документ, зазначається у тексті документа та в посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.
Згідно тексту оспорюваного у вказаній справі заповіту, у зв'язку із похилим віком та хворобою заповідача ОСОБА_6 , заповіт підписано ОСОБА_7 .
Висновки суду першої інстанції про те, що приватний нотаріус не зазначила причин, з яких ОСОБА_6 не міг підписати заповіт, спростовуються записом приватного нотаріуса Давидчак С.В. в оспорюваному заповіті про те, що « у зв'язку з похилим віком та хворобою заповідача ОСОБА_6 за його дорученням та в присутності приватного нотаріуса заповіт підписав ОСОБА_7 ».
Наведене спростовує висновки суду першої інстанції в цій частині, оскільки приватний нотаріус зазначила саме причини неможливості заповідача підписати особисто заповіт, вказавши похилий вік та хворобу, а вказувати в заповіті на конкретну хворобу, яка є причиною неможливості заповідача підписати особисто заповіт, чинне законодавсто про нотаріат не вимагає.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, наведеної в постанові від 06 березня 2018 року у справі № 0910/1403/2012-ц, сама по собі відсутність вказівки у посвідчувальному написі на причині, з якої текст заповіту не міг бути підписаний заповідачем особисто, за встановлених обставин неможливості підпису заповіту заповідачем за станом здоров'я не свідчить про дефект форми заповіту та його недійсність у зв'язку з цим.
В оспорюваному заповіті зазначено, що «у зв'язку з похилим віком та хворобою заповідача ОСОБА_6 , за його дорученням та в моїй, приватного нотаріуса присутності, заповіт підписав ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ...Заповіт прочитаний вголос і підписаний власноручно моню, ОСОБА_7 ».
В оспорюваному заповіті ОСОБА_7 особисто розписався про те, що «Заповіт прочитано вголос, підписано від імені заповідача та відповідає волі заповідача о 15 год. 50 хв.».
Стверджуючи про недійсність заповіту з підстав відсутності вільного волевиявлення заповідача на складання заповіту та з підстав порушення вимог щодо його форми та посвідчення, зокрема в порушення вимог частини 2 статті 1247 ЦК України, позивачка посилається на те, що заповіт особисто заповідачем не підписаний та у ньому відсутнє застереження у зв'язку з якою саме хворобою заповідач не міг підписати заповіт самостійно, оскільки заповідач вільно володів лівою рукою, неодноразово підписував документи лівою рукою.
На думку колегії суддів, не зазначення у заповіті, яка конкретно хвороба заповідача спричинила неможливість власноручного підписання заповіту не свідчить про відсутність волевиявлення відповідача на складання заповіту на користь ОСОБА_1 , оскільки він переніс інсульт та мав проблеми з правою рукою, а підписання заповіту лівою рукою могло б мати наслідком оспорення заповіту з підстав того, що на заповіті міститься не його підпис.
Крім цього, матеріалами справи безспірно підтверджується, що ОСОБА_6 переніс інсульт, і не міг володіти правою рукою.
Згідно наявного у матеріалах висновку експерта комісійної судово-медичної експертизи № 110 від 13.10.2023 встановлено, що у ОСОБА_6 у 2005 та 2010 рр. мало місце гостре порушення мозкового кровообігу із залишковими явищами у вигляді правобічного геміпарезу, у період з 01 по 09 липня 2019 року перебував на лікуванні у КНП Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова» з приводу гіпертонічної хвороби, при якому відмічено наявність стійких залишкових змін у вигляді правобічного геміпарезу, при якому спостерігається обмеження руху м'язів правої половини тіла при ураженні протилежної півкулі головного мозку, у зв'язку із чим враховуючи наявність вказаного розладу у ОСОБА_6 у 2019 році не виключено, що при посвідченні заповіту 28 серпня 2020 року не міг володіти правою рукою, поруч з цим вказано, що будь-яких медичних даних щодо порушень функцій лівої руки у медичній документації не зафіксовано.
Відповідно до запису лікаря приймального відділення лікарні «Госпіс» м. Львова при поступленні ОСОБА_6 від 28.09.2020, тобто через місяць після посвідчення ним заповіту, встановлено наявність в останнього правобічний геміпарез та контрактуру правої руки, порушень слуху немає, свідомість збережена, дезорієнтований в просторі, часі, особистості.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних та допустимих доказів, які б давали підстави для беззаперечного висновку, що станом на час посвідчення оспорюваного заповіту 28.08.2020, заповідач ОСОБА_6 , із дотриманням принципу свободи заповіту, не міг самостійно підписати заповіт лівою рукою, зважаючи, що будь-яких порушень функціонування лівої руки ОСОБА_6 до часу смерті медпрацівниками не фіксувалось.
В той же час підписання ОСОБА_6 оспорюваного заповіту лівою рукою викликало б суміни в належності цього підпису саме ОСОБА_6 .
Оскільки частина 1 статті 1253 ЦК України передбачає можливість посвідчення заповіту при свідках за бажанням заповідача, то посвідчення приватним нотаріусом Давидчак С.В. оспорюваного заповіту при свідках не суперечить чинному законодавству.
Частини 3- 4 статті 1253 ЦК України передбачають, що свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. ( частина 5 статті 1253 ЦК України).
А відтак, посвідчення приватним нотаріусом оспорюваного заповіту в присутності свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , саме як фізичних осіб, а не як юристів чи адвокатів, не свідчить про порушення приватним нотаріусом ОСОБА_15 порядку посвідчення заповіту від 28.08.2020 року, оскільки вони не є тими особами, які відповідно до частини 4 статті 1253 ЦК України не можуть бути свідками при посвідченні заповіту.
Висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_7 , як особа, що підписала заповіт від імені ОСОБА_6 , свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , мали певний інтерес, є лише припущенням суду.
Таким чином, зазначені особи (особа, яка підписала заповіт замість заповідача та свідки) не належать до кола спадкоємців, членів сім'ї чи близьких родичів спадкоємців (родичів заповідача), чи осіб, на користь яких було складено заповіт, а відтак, з врахуванням вимог частин 3-4 статті 1253 ЦК України, у даному випадку, не мало місця порушення суб'єктивного складу свідків.
Вимогами частини 5 статті 1253 ЦК України передбачено, що свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
Суд першої інстанції зазначив, що згідно тексту оспорюваного заповіту такий, перед його підписанням, було прочитано вголос підписантом, двома свідками та, як ствердила у судовому засіданні нотаріус, нею особисто, хоча у заповіті відомості про це відсутні, у присутності всіх учасників нотаріальної дії, тобто у присутності шести осіб, із врахуванням, як повідомила у суді нотаріус, присутності при цьому також ОСОБА_1 .
Зазначена обставина присутності ОСОБА_1 при складанні та посвідченні заповіту з'ясовувалася судом апеляційної інстанції, на що приватний нотаріус Давидчак С.В. в суді апеляційної інстанції ствердила, що ОСОБА_1 була присутня у приміщенні квартири, однак у кімнаті, де знаходився заповідач, свідки та приватний нотаріус і де складався та посвідчувався нею заповіт, ОСОБА_1 присутня не була, оскільки при складанні та посвідченні нотаріусом заповіту присутність особи, в інтересах якої посвідчується заповіт, заборонена і ця заборона нею не порушувалася.
Відповідно до пункту 3 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій зазначається місце вчинення нотаріальної дії (удома, у лікарні, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) із зазначенням адреси, а також причин, з яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.
Як на підставу для визнання заповіту недійсним, позивачка посилаляся на наявність суперечливих відомостей у тексті заповіту та посвідчувальному написі такого, зокрема щодо місця посвідчення такого правочину.
Так, згідно тексту заповіту такий було складено та посвідчено у двох примірниках у приміщенні нотаріальної контори за адресою: АДРЕСА_5 . У посвідчувальній частині заповіту приватний нотаріус зазначила про те, що у зв'язку із хворобою, заповіт складено та посвідчено вдома за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив про те, що приватний нотаріус Давидчак С.В. разом із матеріалами нотаріальної справи також надала письмові пояснення, в яких просила врахувати, що в останньому абзаці заповіту перед посвідчувальним написом нею помилково було зазначено адресу, за якою здійснювалось посвідчення заповіту як адресу місця знаходження нотаріальної контори замість правильної: АДРЕСА_1 , у судовому засіданні просила суд розцінювати неточності щодо відомостей адреси місця посвідчення заповіту та прочитання змісту такого заповідачем особисто як технічні помилки, які не впливають ні на суть заповіту, ні на волевиявлення заповідача.
Те, що заповіт дійсно посвідчувався за місцем проживання заповідача, АДРЕСА_1 , свідчить запис у Журналі обліку викликів нотаріуса для вчинення нотаріальних поза приміщеннями державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, яким підтверджується виклик нотаріуса за місцем проживання заповідача.
Так, Верховний Суд у своїй практиці, зокрема у постанові від 12 січня 2021 року у справі № 397/1396/19 вказує, що наявність технічних помилок (описок) у заповіті не свідчить про порушення його форми та/або порядку посвідчення, а тому не є підставою для визнання заповіту недійсним, однак при цьому наголошує, у разі якщо волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.
Також у постанові Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 681/196/20 суд вказує, що «місце складення заповіту» не належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є реквізитом заповіту. Відсутність у заповіті вказівки на місце його складення не має наслідком його недійсність (нікчемність або оспорюваність).
Колегія суддів вважає, що помилка приватного нотаріуса щодо місця посвідчення оспорюваного заповіту не свідчить про відсутність волевиявлення заповідача ОСОБА_6 на складання заповіту.
Укладення ОСОБА_6 договорів довічного утримання від 05.05.2012, 15.09.2012, за умовами яких ОСОБА_6 частиною належного йому майна розпорядився ще задовго до укладення заповіту, також не свідчить про відсутність волевиявлення ОСОБА_6 на складання ним заповіту.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції посилався на недотримання приватним нотаріусом вимог ч. 6 Глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а саме, якщо фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, має вади зору або з інших причин не має змоги самостійно прочитати документ, нотаріус уголос прочитує їй текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка.
Оскільки ОСОБА_6 міг самостійно прочитати заповіт, то у приватного нотаріуса не було необхідності читати вголос текст заповіту і робити про це відповідну відмітку у заповіті.
Як на підставу для визнання заповіту недійсним позивачка посилається на те, що в оспорюваному заповіті зазначено про те, що «заповіт записаний мною, нотаріусом, зі слів ОСОБА_6 » і що «Заповіт повністю прочитаний уголос заповідачем до його підписання у присутності запрошених ним свідків…», в той же час заповідач після перенесеного інсульту не розмовляв, і не міг прочитати заповіт вголос.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) зазначено, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України)».
Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
На зазначеному наголошує Верховний Суд у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20.
На думку колегії суддів, посилання ОСОБА_3 на порушення приватним нотаріусом порядку посвідчення заповіту, передбаченого нормативно - правовими актами, допущені нею помилки при вчиненні та посвідченні оспорюваного заповіту, як на підставу для визнання оспорюваного заповіту недійсним, є необгрунованими, оскільки такі не впливають на волевиявлення заповідача, не свідчать про відсутність вільного волевиявлення на складання та посвідчення оспорюваного заповіту, не можуть бути підставою для визнання його недійсним.
Крім цього, недотримання та порушення приватним нотаріусом порядку посвідчення заповіту, передбаченого нормативно - правовими актами, допущені нею помилки при вчиненні та посвідченні оспорюваного заповіту, не можуть нести будь - яких негативних наслідків, для ОСОБА_1 , яка таких порушень не вчиняла.
Колегія суддів вважає, що оспорюваний заповіт відповідає вимогам щодо форми та порядку посвідчення, а відсутність вказівки в заповіті про конкретну хворобу, що перешкоджала заповідачу власноручно підписати заповіт, помилка у зазначенні місця складання та посвідчення заповіту, запис приватного нотаріуса в посвідчувальному написі про те, що «заповіт повністю прочитаний у голос заповідачем», і що «заповіт записаний мною, нотаріусом, зі слів ОСОБА_6 », про прочитання заповіту уголос, не впливає на форму заповіту, не свідчить про порушення порядку його посвідчення, і з цих підстав оспорюваний заповіт не може бути визнаний недійсним, оскільки це порушить принцип свободи заповіту, який піддається правовій охороні й після смерті заповідача.
Позивач не довела належними та допустимими доказами відсутність реального волевиявлення ОСОБА_6 на складання заповіту на ім'я ОСОБА_1 , з якою, незважаючи на розірвання шлюбу, перебували у дружніх та довірливих відносинах, після розірвання шлюбу продовжували спілкування, ОСОБА_1 продовжувала їх спільний бізнес, надавала йому матеріальну допомогу, перебуваючи у м. Львові за ним доглядала, займалася його лікуванням, оплачувала лікування, а після смерті похоронила його.
Позивачкою не доведено наявності підстав, а саме відсутність вільного волевиявлення заповідача ОСОБА_6 на складання заповіту на користь ОСОБА_1 , які б мали наслідком недійсність заповіту, що силу положень статей 12, 81 ЦПК України є її процесуальним обов'язком.
Колегією суддів встановлено, що заповіт, складений від імені ОСОБА_6 28 серпня 2020 року, відповідає вимогам закону щодо його форми, а саме він викладений у вигляді письмового документу, від імені заповідача такий підписано ОСОБА_7 в присутності свідків, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу С. В. Давидчак.
З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про необґрунтованість, безпідставність висновків суду першої інстанції про те, що волевиявлення заповідача ОСОБА_6 на складання та посвідчення приватним нотаріусом Давидчак С.В. заповіту на користь ОСОБА_1 , не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, що, на думку суду першої інстанції, є підставою для визнання оспорюваного заповіту недійсним.
Колегія суддів вважає, що необґрунтоване покладення відповідальності за порушення нотаріусом законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача і спадкоємців, які не зобов'язані бути обізнаними з нотаріальним процедурним законодавством, є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов'язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.
Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі №522/9893/17. (пункт 104).
Визнання заповіту недійсним з вищезазначених підстав, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту, по суті скасує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.
Колегія суддів вважає, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки колегією суддів не встановлено, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, що при складанні та посвідченні оспорюваного заповіту приватним нотаріусом Давидчак С.В. були порушені вимоги ЦК України та Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, які б давали суду підстави вважати, що волевиявлення заповідача ОСОБА_6 на складання заповіту на ім'я ОСОБА_1 не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
З врахуванням вищенаведеного, встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням постанови про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту, вчиненого 28.08.2020 за реєстровим номером 742, 743 від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломією Володимирівною.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 - задовольнити.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 03 червня 2024 року- скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту, вчиненого 28.08.2020 за реєстровим номером 742, 743 від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Давидчак Соломією Володимирівною - відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 26.05.2025 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк