Справа № 183/8039/24
№ 2/183/1175/25
31 березня 2025 року м. Самар
Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді Городецького Д.І.
з секретарем судового засідання Пономаренко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Сєвєродонецької міської військової адміністрації Луганської області, Рубіжанської міської військової адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом,-
02 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина на нерухоме майно, а саме - на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 .
За життя його мати заповіту не складала.
Позивач ОСОБА_1 вказує на те, що він є єдиним спадкоємцем першої черги спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У встановлений законом строк він, ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвої Інни Юріївни із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , а в подальшому з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на нерухоме майно, проте постановою нотаріуса від 26 січня 2024 року за вих.. № 50/02-31 йому було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій з тих підстав, що ним не надані правовстановлюючі документи на спадкове нерухоме майно, які посвідчують право власності на житловий будинок та квартиру за спадкодавцем та рекомендовано було звернутися до суду з відповідним позовом.
В зв'язку з наведеним, в позовній заяві ОСОБА_1 просив суд:
- визнати за ним право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2024 року відкрите провадження у справі, розгляд якої призначено за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 вересня 2024 року зобов'язано приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєву Інну Юріївну надати на адресу суду належним чином завірену копію спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2025 року закрите підготовче провадження у справі, справа призначена до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 та його представник в судове засідання не з'явилися, згідно заяви представника останній просив розглядати справу без його участі, вимоги підтримує в повному обсязі, просив суд позов задовольнити.
Представник відповідача Рубіжанської міської військової адміністрації Сєвєродонецького району Луганської областів судове засідання не з'явився, згідно заяви просив розглядати справу без його участі, просив ухвалити рішення у відповідності до вимог чинного законодавства.
Представник відповідача Сєвєродонецької міської військової адміністрації Луганської області в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи, зокрема про розгляд справи у його відсутність, а також відзиву на позов не подавав.
Враховуючи, що у справі буре участь декілька відповідачів, від одно з них надійшла заява про розгляд справи без його участі, суд вважає відсутні підстави для ухвалення заочного рішення.
У зв'язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд, дослідивши надані сторонами письмові докази, приходить до наступного.
Відповідно до положення статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст.ст.76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 в п. Троїцьке Ленінського району Московської області народився позивач ОСОБА_1 , актовий запис № 67 року. Його батьками зазначені: ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження № НОМЕР_1 від 07 вересня 1959 року.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 84 років померла ОСОБА_2 , про що 04 лютого 2022 року Рубіжанським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Сєвєродонецькому районі Луганської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) складено відповідний актовий запис № 119, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 04 лютого 2022 року.
Таким чином, позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Встановлено, що після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина на належне їй майно, а саме - на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 .
За життя ОСОБА_2 заповіту не складала.
Встановлено, що спадкова справа № 56/2022 після смерті ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 заведена приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвою Інною Юріївною 25 липня 2022 року за реєстровим № 69505660, що підтверджується Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 79300140 від 26 листопада 2024 року та Вмтягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 69559555 від 25 липня 2022 року.
З матеріалів спадкової справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 у визначений законом строк звернувся із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , інші спадкоємці відсутні.
На момент смерті ОСОБА_2 проживала та була зареєстрована одна за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується матеріалами спадкової справи.
Встановлено, що позивач ОСОБА_1 у встановлений законом строк звернувся до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвої Інни Юріївни із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , а в подальшому з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на нерухоме майно, проте постановою нотаріуса від 26 січня 2024 року за вих.. № 50/02-31 йому було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій з тих підстав, що ним не надані правовстановлюючі документи на спадкове нерухоме майно, які посвідчують право власності на житловий будинок та квартиру за спадкодавцем та рекомендовано було звернутися до суду з відповідним позовом.
В той же час, судом встановлено, що 20 січня 1994 року Бюро приватизації житла РПО «Краситель» спадкодавцю ОСОБА_2 видане Свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_3 , відповідно до якого у приватну власність у відповідності до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передано нерухоме майно - квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Право власності на вказану кварту зареєстровано за спадкодавцем в Рубежанському бюро технічної інвентаризації та записане в реєстрову книгу № 313/31 стор 97.
Згідно технічного паспорту на квартиру, квартира АДРЕСА_4 та складається з: 1 кімнати площею 16,20 кв.м.; кухні площею 8,80 кв.м.; вбиральні площею 2,70 кв.м.; коридору площею 7,40 кв.м.; вбудованої шафи площею 0,30 кв.м., обладнана балконом площею 0,80 кв.м.
Крім того встановлено, що житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить спадкодавцю ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 27 лютого 1989 року секретарем Виконавчого комітету Кудряшівської сільської ради Кульмухаметовою Н.О. за р.№ 18.
Право власності на вказаний будинок 22 травня 1989 року зареєстровано за спадкодавцем ОСОБА_2 в Рубежанському бюро технічної інвентаризації за р.№ 418 та записане в реєстрову книгу № 2 стор 587.
Згідно технічного паспорту на житловий будинок, виготовленого станом на 20 лютого 1989 року, житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , складається з: житлового будинку - літ. «А», загальною площею 45,5 кв.м., житловою площею 29,7 кв.м.; сараю - літ. «Б,В,Д»; літньої кухні - літ. «д (пг)»; воріт № 1; колодязя № 2. Роки побудови 1969-1971.
Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд застосовує наступні норми права.
Відповідно до ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно ст. 1216, 1222, 1223 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неоохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
На підставі ст. 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Статтею 1217 ЦК України визначено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
На підставі ст. 1258 ЦК України, 1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. 2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Статтею 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно до вимог ст. 1268 ЦК України, 1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. 2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. 3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. 5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Вимогами статті 1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. 2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
На підставі статті 1270 ЦК України, 1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно із ст. 1275 ЦК України, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Одночасно із цим, визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справі про спадкування», судам роз'яснено, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
В даному випадку, судом встановлено, що через постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право наспадщину за законом, у позивача існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, у зв'язку із чим такий спір підлягає вирішенню шляхом ухвалення судового рішення в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Згідно зі ст.3 зазначеного Закону право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, та Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5. Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Законом України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони, та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Крім того, згідно з частиною першою та частиною другою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Вперше на законодавчому рівні було встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення» (втратила чинність). Тобто до 5 серпня 1992 року не передбачалась процедура введення приватних житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності.
На виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 11 березня 1985 року № 105 у 1985-1988 роках сільськими, селищними, районними радами народних депутатів ухвалювалось рішення щодо оформлення права власності та реєстрації будинків у бюро технічної інвентаризації за даними погосподарських книг сільських, селищних рад із додатками списків громадян, яким ці будинки належали.
Таким чином, з аналізу положень Конституції України та Цивільного кодексу України вбачається, що не потребує введення в експлуатацію приватних житлових будинків, збудованих до 5 серпня 1992 року, при набутті права власності на такі об'єкти (лист Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 1 вересня 2011 року № 40-12-2409 «Щодо прийняття в експлуатацію об'єктів, закінчених будівництвом до 5 серпня 1992 року»). До 19 січня 1996 року згідно Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої 31.01.1966 року Міністерством комунального господарства УРСР, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві Юстиції 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами), не підлягали реєстрації будинки та домоволодіння, розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але не приєднані до них.
Документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 5 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації (лист Державної архітектурно-будівельної інспекція України від 30 липня 2012, № 40-19-5376 «Щодо порядку прийняття в експлуатацію самовільно побудованого садового будинку і розмірів штрафів»).
Обов'язок власників забезпечити державну реєстрацію прав власності на всі без винятку об'єкти нерухомості введений лише з 29.06.1998 року, тобто з набранням чинності Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, які перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 09.06.1998 року № 121.
Відповідно до ст.ст.25, 30, 346 ЦК України, листа Міністерства юстиції України №19-32/319, від 21.02.2005 року, якщо у разі смерті власника нерухомого майна, первинна реєстрація права власності на яке не проводилась і правовстановлюючий документ відсутній, питання про визначення належності цього майна попередньому власнику та наступного власника (спадкоємця) повинно вирішуватися у судовому порядку.
Таким чином, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав.
Як роз'яснено у п.6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», суди повинні мати на увазі, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК), проте право власності на нерухоме майно у разі прийняття спадщини виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації речового права на нерухоме майно (стаття 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Разом із тим суди повинні розмежовувати право на спадщину як майнове право (об'єкт спадкування) та виникнення права власності на спадкове майно як на об'єкт нерухомого майна.
Спадкоємець має право звернутися із заявою про державну реєстрацію переходу права власності до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, після прийняття спадщини в порядку, передбаченому законом. Якщо право власності спадкодавця не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, правовстановлюючими є документи, що підтверджують підставу для переходу права власності в порядку правонаступництва, а також документи спадкодавця, що підтверджують виникнення у нього права власності на нерухоме майно (стаття 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Відповідно до п. 4.18. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року №296/5, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус виготовляє витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз'яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
Згідно положень Постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Згідно роз'яснень, викладених в пункті 3.1. листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розгляду у позовному провадженні.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, в тому числі й у випадку визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку для прийняття спадщини.
Зважаючи на відмову нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину, іншого шляху окрім звернення до суду за захистом порушеного права у позивача немає та відповідно ст.16 ЦК України він обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права.
В судовому засідання встановлено, що 20 січня 1994 року Бюро приватизації житла РПО «Краситель» спадкодавцю ОСОБА_2 видане Свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_3 , відповідно до якого у приватну власність у відповідності до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передано нерухоме майно - квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Право власності на вказану кварту зареєстровано за спадкодавцем в Рубежанському бюро технічної інвентаризації та записане в реєстрову книгу № 313/31 стор 97.
Крім того, в судовому засіданні встановлено, що житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належить спадкодавцю ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 27 лютого 1989 року секретарем Виконавчого комітету Кудряшівської сільської ради Кульмухаметовою Н.О. за р.№ 18.
Право власності на вказаний будинок 22 травня 1989 року зареєстровано за спадкодавцем ОСОБА_2 в Рубежанському бюро технічної інвентаризації за р.№ 418 та записане в реєстрову книгу № 2 стор 587.
Таки чином, спадкодавцем ОСОБА_2 був отриманий правовстановлюючий документ про право власності на вищезазначене нерухоме майно.
Станом на дату видачі свідоцтва про право власності (20.01.1994 року), державна реєстрація права власності на нерухоме майно проводилася відповідними органами Бюро технічної інвентаризації за місцезнаходженням нерухомого майна.
У той же час, Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації, відповідні правові висновки висловлені у у постанові КГС ВС від 24 січня 2020 року № 910/10987/18.
За встановлених обставин, зважаючи на те, що спадкодавець ОСОБА_2 набула право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , проте за життя належним чином не встигла оформити та зареєструвати своє право власності на майно, при цьому державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, відсутність якої не може бути підставою позбавлення спадкоємців права на спадщину.
Враховуючи те, що право власності спадкодавця доведено наведеними вище обставинами та доказами, позивач ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до ст. 1270 ЦК України прийняв спадщину, але отримати свідоцтва про право на спадщину не зміг через відсутність правовстановлюючих документів на спадкове нерухоме майно та реєстрації права власності за спадкодавцем на спірне майно, у зв'язку з чим за ним належить визнати право власності на житловий будинок та квартиру, в порядку спадкування за законом після смерті матері.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).
Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21 січня 1999р. в справі «Гарсія Руїзпроти Іспанії», від 22 лютого 2007р. в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011р. в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010р. в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994р. в справі «ХіроБалані проти Іспанії», від 01 липня 2003р. в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008р. в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та MesropMovsesyan проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року №6-887цс17.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені вимоги ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню.
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, 1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. 2. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. 3. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, в тому числі на професійну правничу допомогу.
На підставі ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. В той же час, враховуючи відсутність вини відповідачів, суд приходить до висновку, що судові витрати необхідно покласти на позивача.
На підставі викладено та керуючись ст.ст. 76-81, 89, 141, 258-259, 263-268, 273, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Сєвєродонецької міської військової адміністрації Луганської області, Рубіжанської міської військової адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом, - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який складається з: житлового будинку - літ. «А», загальною площею 45,5 кв.м., житловою площею 29,7 кв.м.; сараю - літ. «Б,В,Д»; літньої кухні - літ.«д (пг)»; воріт № 1; колодязя № 2, в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру загальною площею 33,20 кв.м., житловою площею 16,20 кв.м., яка складається з: 1 кімнати площею 16,20 кв.м.; кухні площею 8,80 кв.м.; вбиральні площею 2,70 кв.м.; коридору площею 7,40 кв.м.; вбудованої шафи площею 0,30 кв.м., обладнаної балконом площею 0,80 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Судові витрати покласти на позивача ОСОБА_1 .
Учасники справи:
- позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_5 ;
- відповідач: Сєвєродонецька міська військова адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області, ЄДРПОУ 44083662, місцезнаходження за адресою:Луганська область, м. Сєвєродонецьк, бульвар Дружби Народів, буд. 32;
- відповідач: Рубіжанська міська військова адміністрація Сєвєродонецького району Луганської області, ЄДРПОУ 44779753, місцезнаходження за адресою:Луганська область, м. Рубіжне, площа Володимирська, буд. 2.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Повне судове рішення складене 31 березня 2025 року.
Суддя Д.І. Городецький