20 травня 2025 року
м. Київ
справа № 263/18104/18
провадження № 61-14745св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2
відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року у складі колегії суддів Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом
до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України (далі - Держказначейство України), треті особи,
які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову: Служба безпеки України (далі - СБ України), Міністерство оборони України (далі - МО України), Міністерство внутрішніх справ України (далі - МВС України), Міністерство закордонних справ України (далі - МЗС України) про відшкодування моральної шкоди.
Позовну заяву мотивовано тим, що 22 травня 1973 року ОСОБА_1 перебувала
в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у подружжя народився син ОСОБА_2 .
З 1988 року подружжю на праві спільної сумісної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 . В цьому будинку їхня родина проживала та вела спільне господарство.
З кінця 1990-х років, після виходу ОСОБА_3 на пенсію, родина почала активно займатися фермерським господарством. Подружжя власними силами обробляли 2 га землі, мали у власності 2 трактори, сіялки, культиватор та інший сільськогосподарський інвентар, утримували домашню худобу.
У 2014 році на території Донецької та Луганської областей згідно з Указом
в.о. Президента України Турчинова О. В. від 14 квітня 2014 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» була розпочата антитерористична операція.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України»
від 02 грудня 2015 року № 1275-р, село Широкине увійшло до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція.
Незважаючи на це, органи державної влади України жодного разу не запропонували їм евакуацію за рахунок держави або принаймні якусь допомогу в евакуації.
08 лютого 2015 року ОСОБА_3 власним транспортом відвіз ОСОБА_1
до м. Маріуполя, а сам того ж дня повернувся до села наглядати за майном та худобою. 08 лютого 2015 року та напередодні в селі та поблизу нього не було збройних сутичок, він про це розповів телефоном, але того ж дня село зайняли військові і виїзд із села було закрито.
09 лютого 2015 року відбулася ще одна телефонна розмова, в якій ОСОБА_3 повідомив, що буде телефонувати за можливості, а після того, як буде відкрито виїзд із села має намір одразу приїхати до сім'ї в м. Маріуполь.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 загинув.
Позивачі вказують, що про смерть вони дізналися на наступний день від сторонніх людей. Причиною смерті стало гостре малокрів'я та наскрізне вогнепальне кульове поранення живота з пошкодженням внутрішніх органів. Причина смерті підтверджується довідкою про причини смерті від 18 лютого 2015 року та лікарським свідоцтвом про смерть.
04 травня 2017 року слідчим відділом Кальміуського відділення поліції Центрального відділу поліції ГУНП в Донецькій області відомості про вчинене кримінальне правопорушення внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12017050800000867 з правовою кваліфікацією за частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (терористичний акт, що призвів до загибелі людини).
Позивачі зазначали, що станом на дату звернення з позовом до суду особи, що вчинили цей терористичний акт, слідчими не встановлені. Формально розслідування триває, але за весь час розслідування не проводилося, жодних слідчих розшукових дій, спрямованих на встановлення обставин вчинення терористичного акту, не проведено. Вважали, що держава належним чином не виконала свого позитивного процесуального обов'язку з проведення ефективного офіційного розслідування обставин смерті чоловіка та батька.
На підставі викладеного ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили суд відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, завдану внаслідок загибелі чоловіка та батька, в розмірі 500 000,00 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України на користь кожного з позивачів.
Короткий зміст рішень суду першої інстанцій
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області
від 15 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.
Відшкодовано ОСОБА_1 з коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну внаслідок загибелі чоловіка ОСОБА_3 , у розмірі 500 000, 00 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.
Відшкодовано ОСОБА_2 з коштів Державного бюджету України моральну шкоду, заподіяну внаслідок загибелі батька ОСОБА_3 , у розмірі 500 000, 00 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції взяв до уваги, що моральна шкода позивачів, полягає у вкрай тяжких і незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибелі чоловіка та батька та вважав доводи позивачів щодо завданої моральної шкоди їм, порушення їх прав і їх теперішнього морального стану мотивованими та переконливими у розумінні статті 23 ЦК України.
При цьому суд першої інстанції зазначив, що на момент звернення до суду держава не прийняла відповідний закон, як це передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров'ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів та вважав, що відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті прав позивачів.
Не погоджуючись із рішення суду першої інстанції, Кабінет Міністрів України в особі представника Тичиніна Я. Д. 28 грудня 2019 року звернувся із заявою про перегляд заочного судового рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року.
Ухвалою від 28 серпня 2020 року Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області відмовив у задоволені заяви Кабінету Міністрів України про перегляд заочного рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області
від 15 жовтня 2019 року.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року, Кабінет Міністрів України в особі представника Тичиніна Я. Д. звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Ухвалою від 29 жовтня 2020 року Донецький апеляційний суд відкрив апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року.
Ухвалою від 04 лютого 2021 року Донецький апеляційний суд зупинив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17.
Велика Палата Верховного Суду 12 травня 2022 року розглянула справу
№ 635/6172/17 з ухваленням постанови.
Ухвалою від 13 лютого 2023 року Дніпровський апеляційний суд прийняв до провадження справу за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року та призначив справу до апеляційного розгляду.
Ухвалою від 21 березня 2023 року Дніпровський апеляційний суд зняв з розгляду цивільну справу № 263/18104/18 за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області
від 15 жовтня 2019 року та направив до Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська для вирішення питання про відновлення втраченого судового провадження у строк два місяці.
Ухвалою від 25 квітня 2023 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відновив втрачене судове провадження у цивільній справі № 263/18104/18 в частині повного тексту рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року.
Постановою від 12 вересня 2023 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України, скасував заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Скасовуючи рішення першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції керувався тим, що територія, на якій загинув ОСОБА_3 , була на той час тимчасово окупованою. Відповідно держава Україна не контролювала цю частину своєї території настільки, щоби попередити загибель ОСОБА_3 , навіть якщо би вона могла та мала це зробити. За дотримання і захист прав людини на цих територіях за міжнародним гуманітарним правом відповідає рф як держава, яка фактично окупувала і контролює частину Донецької і Луганської областей. Вона ж відповідає і за відшкодування будь-якої шкоди, завданої на цих територіях громадянам України (частини п'ята та дев'ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Позивачі у справі не довели, що держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань рф села Широкине Волноваського району Донецької області і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя ОСОБА_3 .
Отже, позивачі не обґрунтували порушення державою Україною її позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя близької людини.
Також апеляційний суд виснував, що загибель ОСОБА_3 за достеменно невстановлених обставин та виконання державою Україною позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_3 не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
10 жовтня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із використанням засобів поштового зв'язку звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року, а заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року залишити в силі.
Доводи осіб, які подали касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявники посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначають, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18, від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17.
Як на підставу для оскарження судового рішення заявники посилаються на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, та вказують, що суд апеляційної інстанції не дослідив докази, наявні у матеріалах справи, та необґрунтовано відхилив клопотання від 12 вересня 2023 року щодо встановлення обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.
Вказують, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, щодо підстав та порядку відмови у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення.
Зазначають, що апеляційний суд застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, відповідно до яких не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.
Стверджують, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, щодо застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Також апеляційний суд не застосував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18, від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17, щодо застосування принципу «res judicata».
Звертають увагу, що підставою для подання позову до держави Україна було те, що держава не провела ефективного розслідування обставинам смерті ОСОБА_3 , чим не виконала свого позитивного процесуального обов'язку з проведення ефективного офіційного розслідування. Однак апеляційний суд належної правової оцінки цій підставі позову й пов'язаним обставинам справи не надав.
Заявники зазначають, що село Широкине Донецької області на час смерті
ОСОБА_3 перебувало під контролем України, переходило від однієї сторони до іншої, остаточний контроль над селом відновився з лютого 2016 року та зберігався до 24 лютого 2022 року, тому висновок апеляційного суду про те, що територія, на якій загинув ОСОБА_3 , була на момент смерті окупована, є помилковими. Розслідування злочину проводилось у 2017-2018 роках, позивачі на той момент проживали на підконтрольній території України, як і більшість свідків вбивства ОСОБА_3 15 лютого 2015 року, що дозволяло відповідним органам проводити слідчі дії спрямовані на встановлення обставин вчинення злочину.
На переконання заявників, ними доведено факт невиконання державою позитивного процесуального обов'язку за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з проведення ефективного офіційного розслідування обставин позбавлення життя ОСОБА_3 .
Звертають увагу, що заява від 28 грудня 2019 року про перегляд заочного рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 15 жовтня 2019 року подана з пропуском процесуального строку, у зв'язку з чим суд першої інстанції мав залишити заяву без розгляду.
Вказують, що апеляційну скаргу подано в інтересах держави в особі КМУ особою, яка не мала права представляти її інтереси, та зазначають, що суд апеляційної не застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 9901/39/20, від 17 листопада 2022 року у справі №9 90/118/22.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
08 листопада 2023 року до Верховного Суду подано відзив на касаційну скаргу,
в якому КМУ, в інтересах якого діє Вишнякова А. М. , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
13 листопада 2023 року до Верховного Суду подано відзив на касаційну скаргу, в якому СБУ, в інтересах якого діє Вишнякова А. М. , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження
у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву
на касаційні скарги.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті
389 ЦПК України.
У листопаді 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 22 травня 1973 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уклали шлюб, актовий запис №23. Прізвище дружини після укладення шлюбу - ОСОБА_1 .
ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом серії
НОМЕР_1 виданого 24 грудня 1982 року, актовий запис №1982 складений Відділом ЗАГС Жовтневого райвиконкому міста Жданова. Батьками вказані:
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер.
Згідно із довідкою про причину смерті та лікарським свідоцтвом про смерть №646, виданого 18 лютого 2015 року Донецьким бюро судово-медичної експертизи,
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у селі Широкине Новоазовського району Донецької області Україна (загинув у зоні АТО), причина смерті: гостре малокрів'я та наскрізне вогнепальне кульове поранення живота з пошкодженням внутрішніх органів.
04 травня 2017 року органом досудового розслідування - Кальміуським ВП Маріупольського ВП ГУНП в Донецькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за №12017050800000867 та розпочато розслідування за частиною третьою статті 258 КК України: 04 травня 2017 року до чергової частини Кальміуського ВП Центрального ВП надійшла заява від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , мешкає: АДРЕСА_2 про те, що 15 лютого 2015 року приблизно о 10 год 00 хв в ході бойових дій на території села Широкине Новоазовського району Донецької області на відстані 2-3 м від воріт свого будинку АДРЕСА_1 був виявлений її чоловік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без ознак життя з вогнепальним пораненням в живіт.
Відповідно до листа слідчого СВ Волноваського ВП ГУНП в Донецькій області
від 02 березня 2016 року до відділу 02 березня 2016 року надійшла заява
ОСОБА_1 про пошкодження нерухомого майна у селі Широкине Волноваського району Донецької області. Заява зареєстрована в Журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення за №1243 та прийнято рішення про приєднання її до матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні №12015050630000908 від 08 липня 2015 року за частиною другою статті 194 КК України.
Позиція Верховного Суду
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов наступного висновку.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України).
Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).
Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Європейський суд з прав людини(далі - ЄСПЛ), проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.
ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).
З огляду на зміст зазначених приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок каліцтва, ушкодження здоров'я чи смерті близької людини під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.
У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв'язку із каліцтвом та ушкодженням здоров'я у період
проведення АТО.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, на яку заявники посилаються в касаційній скарзі.
Враховуючи наведене, відсутні підстави для компенсації моральної шкоди позивачам на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» про що вірно зазначено судом апеляційної інстанції.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).
Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).
Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).
Самі по собі факти загибелі (каліцтва, ушкодження здоров'я) людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію
у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей,
у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.
За статтею 2 Конвенції обов'язки держави полягають у такому:
1) негативний обов'язок - у тому, що державні органи та службові особи держави
не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення
є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою
в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов'язку;
2) позитивний обов'язок має два різновиди:
? матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які
б захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.
Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов'язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов'язок так, щоби
не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.
Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов'язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання
її втіленню (див. рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);
? процесуальний, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.
Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов'язку. Обов'язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. рішення ЄСПЛ
від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява
№ 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними,
то порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків - як негативного, так
і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) сформулювала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією держави Україна у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила держава Україна певні свої обов'язки з тих, які випливають із указаної статті.
У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об'єднаних сил, суди мають з'ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов'язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов'язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв'язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов'язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).
Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку російської федерації (далі - рф), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)).
Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які
є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті
3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН
і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня
1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).
У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п'ятий пункту 1 Заяви).
27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).
Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація
і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід'ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя,
в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п'ятий пункту 3 Заяви).
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України ? повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України
№ 2188-IX).
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування рф та окупаційна адміністрація рф встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 зазначеного Закону від 18 січня 2018 року).
Суди встановили, що згідно із довідкою про причину смерті та лікарським свідоцтвом про смерть № 646, виданого 18 лютого 2015 року Донецьким бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у селі Широкине Новоазовського району Донецької області Україна (загинув у зоні АТО), причина смерті: гостре малокрів'я та наскрізне вогнепальне кульове поранення живота
з пошкодженням внутрішніх органів.
Верховний Суд погоджується з доводами позивачів про те, що смерть рідної людини безперечно зумовлює для них душевні та фізичні страждання.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) зазначила, що проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці його страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування.
Позивачі не обґрунтували, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик смерті, що держава знала про можливу небезпеку для життя ОСОБА_3 на місцевості у час, коли там буде знаходитися ОСОБА_3 , у зв'язку зі збройною агресією з боку рф, і могла вжити, але не вжила заходів з попередження таких наслідків та усунення ризику для життя та здоров'я рідної позивачам людини.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, позивачі у справі не довели, що держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань рф села Широкине Волноваського району Донецької області і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя ОСОБА_3 та виконання державою Україна позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування його права на життя не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.
Таким чином, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для відповідальності держави Україна за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя та здоров'я ОСОБА_3 .
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2025 року
у справі № 243/2168/20 (провадження № 61-7871св24), 19 березня 2025 року у справі № 220/209/21 (провадження № 61-8971св24).
Крім того, колегія суддів зазначає, що позивачі, звертаючись із позовом вказували, що 08 лютого 2015 року ОСОБА_3 власним транспортом відвіз ОСОБА_1 до м. Маріуполя, а сам того ж дня повернувся до села наглядати за майном та худобою.
Колегія суддів не бере до уваги доводи заявників про те, що органи державної влади України жодного разу не запропонували їм евакуацію за рахунок держави або принаймні якусь допомогу в евакуації, оскільки ОСОБА_3 мав розуміти наслідки повернення в село Широкіне, яке неодноразово переходило від однієї сторони до іншої, та про що заявники зазначають у касаційній скарзі.
Позивачі не обґрунтували вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначили факти (обставини), які дають підстави для висновку про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя. Установивши, що територія, на якій ОСОБА_7 загинув, була територією, де проводилася АТО, і позивачі не довели належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя та здоров'я ОСОБА_7 у той час, коли він там знаходився, відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такої загрози для життя, яка встановлена у медичній довідці про смерть, тобто держава Україна не знала і не могла знати про небезпеку вогнепального кульового поранення та упередити ОСОБА_7 від небезпеки, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов'язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.
У касаційній скарзі позивачі посилаються на відсутність ефективного незалежного розслідування за фактом смерті ОСОБА_7 та стверджували, що держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов'язок щодо забезпечення об'єктивного та ефективного розслідування цього факту.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. § 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
З матеріалів справи відомо, що до СВ Волноваського ВП ГУНП в Донецькій області більше ніж через рік 02 березня 2016 року надійшла заява ОСОБА_1 про пошкодження нерухомого майна у селі Широкине Волноваського району Донецької області. Вказана заява зареєстрована в Журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення за №1243 та прийнято рішення про приєднання її до матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні №12015050630000908 від 08 липня 2015 року за частиною другою статті 194 КК України, що підтверджується листом слідчого СВ Волноваського ВП ГУНП в Донецькій області від 02 березня 2016 року.
Та лише 04 травня 2017 року, тобто через два роки та два місяці з дня смерті ОСОБА_3 , до чергової частини Кальміуського ВП Центрального ВП ГУНП в Донецькій області надійшла заява від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , мешкає: АДРЕСА_2 про те, що 15 лютого 2015 року приблизно о 10 год у ході бойових дій на території села Широкине Новоазовського району Донецької області на відстані 2-3 м від воріт свого будинку АДРЕСА_1 був виявлений її чоловік ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без ознак життя з вогнепальним пораненням в живіт. У зв'язку зі вказаною подією 04 травня 2017 року органом досудового розслідування - Кальміуським ВП Маріупольського ВП ГУНП в Донецькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 12017050800000867 та розпочато розслідування за частиною третьою статті 258 КК України.
Колегія суддів Верховного Суду враховує, що силові дії рф проти України тривають з лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв'язку із зазначеним фактично з причин, незалежних від органів досудового розслідування, не можливо завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування кримінального провадження.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 лише вказали на відсутність належного розслідування кримінального провадження за фактом смерті ОСОБА_3 , яке не призвело до встановлення винних осіб, однак не мотивували, чому вважають тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначили, які процесуальні дії не вживаються чи, які заходи не здійснюються органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що внаслідок збройної агресії рф, Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов'язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326), яка набрала чинності з 21 березня 2022 року, та була чинною на час перегляду справи апеляційним судом.
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов'язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії рф, а також витрати, пов'язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб з інвалідністю, зокрема дітей з інвалідністю, які отримали інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних внаслідок бойових дій і пов'язаних із ними нещасних випадків, яким надаються соціальні гарантії та різні види державної соціальної допомоги (абзац шостий підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).
Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).
Отже, держава Україна взяла на себе позитивний матеріальний обов'язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, каліцтва цивільних осіб через збройну агресію рф. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов'язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов'язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо.
Наведене відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, (на яку посилаються заявники в касаційній скарзі) які у свою чергу неодноразово підтримані Верховним Судом у подібних правовідносинах за позовами фізичних осіб про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я (каліцтвом) на підконтрольній Україні території та неефективним розслідуванням злочину (див. постанови Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 219/2477/20, від 08 лютого
2023 року у справі № 423/847/20, від 23 жовтня 2024 року у справі № 194/466/23,
від 19 лютого 2025 року у справі № 185/4747/23).
Таким чином, доводи заявників за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України не підтвердились під час касаційного перегляду постанови Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року.
Суд апеляційної інстанції переглянув справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції та правильно відмовив у задоволенні позовних вимог.
Доводи заявників про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки пропуску строку під час вирішення питання про відкриття провадження за поданою апеляційної скаргою колегія суддів не бере до уваги, виходячи з того, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 серпня
2020 року в задоволені заяви Кабінету Міністрів України про перегляд заочного рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 15 жовтня 2019 року відмовлено та роз'яснено що у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, тобто з 28 серпня 2020 року. Отже, звернувшись з апеляційною скаргою 17 вересня 2020 року, представник Кабінету Міністрів України не пропустив строк для подання апеляційної скарги.
Доводи заявників про те, що апеляційну скаргу подану в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України особою, яка не мала права представляти її інтереси, та не застосування судом апеляційної інстанції норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 9901/39/20, від 17 листопада 2022 року у справі № 990/118/22, колегія суддів також не бере до уваги.
Суд апеляційної інстанції в ухвалі від 04 лютого 2021 року надав належну оцінку доводам заявників з приводу закриття апеляційного провадження та вказав, що витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, копія наказу про призначення ОСОБА_8 на посаду провідного спеціаліста сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Донецькій області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного межрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), Положення про сектор судової роботи та міжнародного співробітництва у Донецькій області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного межрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), відповідно до якого передбачено забезпечення самопредставництва інтересів Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України та їх посадових осіб в судах України (розділ II «Основні завдання», розділ III «Функції Сектору»). Згідно із пунктом 3 вказаного Положення головні та провідні спеціалісти Сектору мають право брати участь у справах, діяти в судах України від імені Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України та їх посадових осіб з усіма правами, що надані процесуальним законодавством України стороні, третій особі, в тому числі з правом оскарження судових рішень та сплати судових витрат, підтверджує право ОСОБА_8 вчиняти дії від імені юридичної особи в судах України без окремого доручення.
Зазначене відповідає висновку Великої палати Верховного Суду, викладеному
у постанові від 20 листопада 2024 року у справі № 910/16580/23 (провадження
№ 12-30гс24).
Інші доводи касаційної скарги на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду не впливають, не свідчать про наявність підстав для скасування правильного по суті судового рішення, оскільки ґрунтуються на необхідності переоцінки доказів і обставин, яким суд апеляційної інстанції надав належу оцінку. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявників іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявників.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскарженого судового рішення. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська