вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"26" лютого 2025 р. Справа № 911/3198/13 (911/1768/24)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Приватного підприємства "ФІРМА РЕГЕНТ" в особі ліквідатора - Віскунова Олександра Віталійовича
до 1) ОСОБА_1
2) ОСОБА_2
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Форінт"
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів ОСОБА_3
про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння
за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № 911/3198/13 за заявою голови ліквідаційної комісії Приватного підприємства "ФІРМА РЕГЕНТ" про банкрутство, у порядку ст. 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Постановою господарського суду Київської області від 18.09.2013 р. визнано банкрутом ПП "ФІРМА РЕГЕНТ" та відкрито його ліквідаційну процедуру.
04.07.2024 р. до суду надійшла позовна заява Приватного підприємства "ФІРМА РЕГЕНТ" в особі ліквідатора - Віскунова Олександра Віталійовича до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якій позивач просить суд:
1) визнати недійсним Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з №1 (один) по №4(чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2, укладений 31.07.2012 між Приватним підприємством "Фірма Регент", код ЄДРПОУ 24370345, та ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за №979;
2) витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь Приватного підприємства "Фірма Регент", код ЄДРПОУ 24370345, нежитлові приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 5502080000.
Ухвалою господарського суду від 08.07.2024 р. позовну заяву залишено без руху.
19.07.2024 р. через канцелярію суду позивачем подано заяву про усунення недоліків.
Ухвалою господарського суду від 29.07.2024 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження в межах провадження у справі № 911/3198/13 про банкрутство Приватного підприємства "Фірма Регент", підготовче засідання суду призначено на 25.09.2024 р.
12.09.2024 р. через систему "Електронний суд" від ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву.
17.09.2024 р. через систему "Електронний суд" від представника ТОВ "Фінансова компанія "Форінт" надійшла заява про залучення останнього до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.
17.09.2024 р. через систему "Електронний суд" від позивача надійшли письмові пояснення щодо залучення до участі у справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів.
24.09.2024 р. через систему "Електронний суд" від позивача надійшла відповідь на відзив.
25.09.2024 р. через канцелярію суду представником ОСОБА_2 подано заява про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
25.09.2024 р. через канцелярію суду представником відповідача ОСОБА_1 подано заяву про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду від 25.09.2024 р. задоволено заяву ТОВ "Фінансова компанія "Форінт" про залучення до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, залучено до участі у справі ТОВ "Фінансова компанія "Форінт" в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, залучено до участі у справі ОСОБА_3 в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів, розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 04.12.2024 р.
20.11.2024 р. через систему "Електронний суд" від представника ТОВ "Фінансова компанія "Форінт" надійшли письмові пояснення.
28.11.2024 р. через систему "Електронний суд" від позивача надійшли заперечення на заяву представника відповідача-2 про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
03.12.2024 р. через канцелярію суду представником відповідача-2 подано клопотання про відкладення розгляду справи.
04.12.2024 р. у судовому засіданні оголошено перерву до 11.12.2024 р.
11.12.2024 р. через систему "Електронний суд" від представника ТОВ "Фінансова компанія "Форінт" надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
11.12.2024 р. через систему "Електронний суд" від представника відповідача-1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду Київської області від 11.12.2024 р. закрито підготовче провадження; призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 26.02.2025 р.
У судове засідання з'явились уповноважені представники позивача, відповідача-1 та третьої особи - ТОВ "ФК "Форінт", інші, належним чином повідомлені про місце, дату та час судового засідання учасники у справі не з'явились, явку своїх представників не забезпечили.
Судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Зважаючи на те, що неявка учасників у справі, належним чином повідомлених про місце, дату та час судового засідання не перешкоджає розгляду справи, крім цього, матеріалів справи достатньо для повного та всебічного розгляду справи, суд вважає за можливе провести судове засідання за відсутності учасників у цій справі, що не забезпечили явку своїх представників у судове засідання.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх представників учасників у справі, суд
встановив:
31.07.2012 р. між ПП "Фірма Регент" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за № 979, відповідно до якого продавець передає, а покупець приймає нерухоме майно у власність за ціною та на умовах даного договору. Предметом купівлі-продажу за даним договором є нежилі приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2 (п. 1.1., 1.2. договору).
Відповідно до пунктів 2.1., 2.3. договору продаж приміщення, за домовленістю Сторін, вчиняється за ціною 244 600,00 грн., що виходячи з офіційного курсу (1 USD = 7,9930 UAH), встановленого НБУ в день укладання даного договору, є еквівалентним 30 601,00 дол. США. Зазначену у п. 2.1. даного договору суму, покупець зобов'язується сплатити продавцю не пізніше 24 (двадцяти чотирьох) місяців з моменту укладання даного договору, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок продавця НОМЕР_3 в ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", МФО 322904, ЄДРПОУ 24370345, або за іншим рахунком окремо визначеним продавцем.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта ПП "Фірма Регент" від 03.04.2024 р. № 372587219 вбачається, що право власності на наведене спірне майно було зареєстровано за позивачем на підставі договору купівлі-продажу від 26.03.2008 р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратенко М.І., у подальшому, право власності на спірне майно на підставі наведеного оспорюваного правочину - договору купівлі-продажу від 31.07.2012 р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбій А.В. зареєстровано за відповідачем-1 - ОСОБА_1 .
У подальшому, 04.02.2013 р. між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу вказаних нежитлових приміщень, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за №108, відповідно до умов якого продавець продає, а покупець приймає нерухоме майно у власність за ціною та на умовах даного договору. Предметом купівлі-продажу за даним договором є нежилі приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2 (п. 1.1., 1.2. договору).
Згідно з п. 2.1. зазначеного договору продаж приміщення, за домовленістю сторін, вчиняється за ціною 244 600,00 грн., що еквівалентно 30 601,00 дол. США.
В свою чергу, ОСОБА_3 подарував наведену нерухомість ОСОБА_2 , згідно договору дарування нежитлових приміщень від 20.03.2018 р., посвідченого приватним нотаріусом Тумайкіною М.Ю. та зареєстрованого в реєстрі за №349.
На підставі вказаного договору дарування нежитлових приміщень від 20.03.2018 р., посвідченого приватним нотаріусом Тумайкіною М.Ю. та зареєстрованого в реєстрі за №349 право власності на зазначене нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 04.07.2024 р. № 385475827.
Разом з тим, на переконання позивача, з договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 31.07.2012 р. вбачається, що даний правочин має ознаки фраудаторного, як такого, що вчинений на шкоду кредиторів, отже підлягає визнанню недійним на загальних підставах ЦК України, а майно підлягає поверненню від останнього власника, який набув майно безоплатно, як таке, що незаконно вибуло з володіння банкрута.
Так, позивач в обґрунтування позову, вказує на те, що засновниками боржника (ПП "Фірма Регент") були на момент вчинення оскаржуваного правочину ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , від імені яких діяла їх законний представник ОСОБА_6 , що підтверджується протоколом №02/08 загальних зборів учасників ПП "Фірма Регент" від 02.08.2013 р. (том 1 а.с. 76-78 матеріалів справи № 911/3198/13 про банкрутство ПП "Фірма Регент"), також відомостями стосовно підприємства з ЄДРЮО.
Покупцем спірного майна, як вже вище зазначалось був ОСОБА_1 , дружиною якого є ОСОБА_7 , що підтверджується умовами договору від 31.07.2012 р., зареєстрованого у реєстрі за №979 (пункт 1.7.).
У відповідності до договору дарування від 08.04.2021 р., посвідченого приватним нотаріусом Бурлаченко О.Г. та зареєстрованого в реєстрі за №1-589, ОСОБА_8 подарувала безоплатно по (одній другій) частки: земельної ділянки за кадастровим номером: 3224687801:01:025:0007, загальною площею 0,2500 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , наступним особам:
ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ШН НОМЕР_4 , який зареєстрований за адресою : АДРЕСА_3 ;
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_5 , що зареєстрована за адресою АДРЕСА_4 .
Тобто, із означеного позивач зробив висновок, що родина ОСОБА_9 (покупця) та родина Бобровицьких (засновників ПП "Фірма Регент" - продавця) мають родині відносини (споріднення).
Також, позивач наголошує, що у відповідності до отриманих відомостей по рахункам банкрута, кошти від покупця за нерухомість не надходили, (лист АТ "Райффайзен Банк" №81-15-9/5953-БТ від 17.06.2024 р.)
Крім того, вартість нерухомості визначена у оскаржуваному правочині є вочевидь заниженою, із урахуванням того, що ліквідатором банкрута - Федорченко І.В. до матеріалів справи у 2013 році долучався висновок про вартість майна - нежилих вбудованих приміщень підвалу (в літ. А) з №1 по №10 (групи приміщень №235), №1,2,3 (групи приміщень №237), загальною площею 536,10 кв.м., що розташовані в будівлі, за адресою: АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 115-117 матеріалів справи №911/3198/13 про банкрутство ПП "Фірма Регент"), яке є тотожне спірному майну, в тому числі характеристики, стану, розташування (спірна нерухомість - група приміщень №236 фактично знаходиться між групою приміщень №235 та №237).
У висновку вартість майна станом на 12.03.2013 р. визначена у розмірі 4 071 100, 00 грн. Тобто, вартість аналогічного майна за 1 кв.м. складала 7 593,9 грн.(4071100,00:536,10).
У свою чергу, спірне майно реалізовано за ціною 244 600,00 грн., вартість його 1 кв.м. дорівнювала 1 793,25 грн. (244600,00:136,40).
Отже, визначена вартість відчуженого банкрутом майна, при наявності значних боргових зобов'язань, була занижена більше як у 4 (чотири) рази.
Також, позивач зауважує, що під час проведення другого повторного аукціону з продажу майна (групи приміщень №235 та №237 по вул. Гусовського, буд. 2 у м. Києві) банкрута 19.10.2016 р. від імені переможця аукціону ОСОБА_10 діяв його представник ОСОБА_3 , на підставі довіреності від 19.10.2016 р. за р/н 2372 (протокол том 4 а.с. 104 справи № 911/3198/13 про банкрутство ПП "Фірма Регент").
Як вище зазначалось, ОСОБА_3 подарував (безоплатно) дану нерухомість своєму брату ОСОБА_2 , згідно договору дарування нежитлових приміщень від 20.03.2018 р. за р. №349. Дар оцінений у сумі 200 000,00 грн. (п. 3 договору за р. №349).
Крім наведеного, позивач вказує на те, що наразі, виходячи з візуального огляду приміщень (спірного майна та групи приміщень №235 та №237 реалізованих у 2016 р.), останні залишаються бути схожими між собою, оскільки мають занедбаний стан та не використовуються.
Також позивач наголошує, що на момент вчинення оскаржуваного правочину, згідно тверджень позивача, по відчуженню нерухомого майна у банкрута було відсутнє інше майно за рахунок якого можливо задовольнити значні кредиторські вимоги, окрім іпотечного майна.
Виходячи з наведених обставин, позивачем заявлено позовні вимоги:
1. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2, укладений 31.07.2012 р. між Приватним підприємством "Фірма Регент", код ЄДРПОУ 24370345, та ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за №979.
2. Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь Приватного підприємства "Фірма Регент", код ЄДРПОУ 24370345, нежитлові приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 5502080000.
12.09.2024 р. до суду від відповідача-1 надійшов відзив на позов, в якому він вказує на те, що умовами договору було визначено, що кошти за договором мають бути сплачені відповідачем-1 не пізніше 24 місяців з дня укладення договору, тобто не пізніше 31.07.2014 р., а також сторони договору визначили, що кошти можуть бути сплачені на інші окремо визначені продавцем реквізити, а не виключно на рахунок продавця, відкритий в ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". Таким чином, відповідач-1 вважає, що лист АТ "Райффайзен Банк" № 81-15-9/5953 - БТ від 17.06.2024 р. не є однозначним доказом невиконання відповідачем-1 умов договору щодо сплати вартості придбаного майна.
Відповідач-1 наполягає на тому, що укладаючи спірний договір він мав на меті саме купівлю зазначених нежитлових приміщень, він фактично вступив в управління майном, і у визначені строки ним були сплачені кошти продавцю. Отже, уклавши оскаржуваний договір, відповідач-1 досяг своєї мети щодо купівлі нежитлових приміщень, а також за даним договором настали правові наслідки, що обумовлені укладанням договору купівлі-продажу. Разом з тим, враховуючи те, що майно вибуло з володіння відповідача-1 04.02.2013 р. (тобто 11 років назад), у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, а також враховуючи те, що з моменту укладення договору до моменту складання даного відзиву минуло більше 12 років, відповідач-1 наразі не в змозі згадати деталі здійсненої оплати і надати підтверджуючі документи. Разом з тим, відповідач-1 просить суд надати йому можливість, у разі відшукання документів на підтвердження зазначених обставин, подати такі докази після подання даного відзиву.
Крім того, відповідач-1 вказує, що, на його переконання, факт невиконання умов договору щодо сплати вартості майна за договором не свідчить про недійсність такого договору, а може бути підставою для його розірвання або стягнення коштів.
Відповідач-1 стверджує про те, що він не знав і не міг знати про те, що на момент укладення спірного договору ПП "Фірма Регент" мало невиконані грошові зобов'язання перед третіми особами. Зокрема, відповідно до п. 1.6 договору, відсутність заборони відчуження приміщень підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 37153204, витягом з Державного реєстру іпотек № 37153445 та витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна № 37153313, виданим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. 31.07.2012 р.
Відповідач наполягає, що жодних офіційних заборон на відчуження нежитлових приміщень на момент вчинення правочину не існувало, судових рішень про заборону відчуження нежитлових приміщень не було, відносно підприємства не була розпочата процедура банкрутства тощо. Щодо посилання позивача на те, що на момент укладення спірного договору відносно ПП "Фірма Регент" були ухвалені судові рішення про стягнення коштів на користь третіх осіб, відповідач звертає увагу суду на те, що рішення, на які посилається позивач ухвалені судом 20.06.2012 р. та 12.07.2012 р. (рішення суду першої інстанції, які очевидно ще й не набрати законної сили), тобто за півтора та пів місяці до укладення договору. Разом з тим, враховуючи те, що на той час інформаційна система судової влади ще не функціонувала так як функціонує зараз, відповідач-1, як і інші особи, могли би і не знайти дані справи та судові рішення при здійсненні моніторингу справ ПП "Фірма Регент", окрім того, на покупця не покладено обов'язку щодо перевірки майнового стану продавця. Відповідач також звертає увагу суду на те, що заява про визнання ПП "Фірма "Регент" банкрутом була подана до господарського суду Київської області 14.08.2013 р., тобто більш ніж через рік після укладення оскаржуваного договору. Таким чином, відповідач стверджує, що у нього на момент укладення договору не було підстав вважати, що ПП "Фірма "Регент" укладало договір з метою уникнення відповідальності перед кредиторами та на шкоду їх інтересам.
Крім того, відповідач наголошує, що виходячи з правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 22.05.2024 р. № 924/408/21 (924/287/23) для витребування майна на підставі ст. 388 ЦК України, необхідною передумовою є встановлення обставин щодо недобросовісності саме останнього набувача, тобто в даному випадку недобросовісності відповідача-2 - ОСОБА_2 , однак з позовної заяви не вбачається в чому саме полягає його недобросовісність у набутті права власності на нежитлові приміщення за договором дарування. Один лише факт, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є, за твердженням позивача, братами не свідчить про недобросовісність останнього набувача за договором дарування - ОСОБА_2 , який до того ж було укладено ОСОБА_3 через 5 років після набуття права власності на майно.
Також відповідач-1 у відзиві заявляє про застосування строків позовної давності та відмову в позові.
24.09.2024 р. до суду надійшла відповідь позивача на відзив відповідача-1, в якій він вказує на те, що в обґрунтування наявності ознак фраудаторності оскаржуваного правочину зазначалися наступні обставини, які не спростовані відповідачем-1, а саме: 1) відповідач-1 ( ОСОБА_1 ) є пов'язаною особою з боржником, оскільки вочевидь родина ОСОБА_1 (покупця) та родина ОСОБА_11 (засновників ПП "Фірма Регент" - продавця) мають родині відносини (споріднення). У відповідності до протоколу №02/08 загальних зборів учасників ПП "Фірма Регент" від 02.08.2013 та відомостей стосовно підприємства з ЄДРЮО, засновниками боржника (ПП "Фірма Регент") на момент вчинення оскаржуваного правочину були ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , від імені яких діяла їх законний представник ОСОБА_6 . У п. 1.7. оскаржуваного договору вказано, що дружиною ОСОБА_1 є ОСОБА_7 . У свою чергу, гр. ОСОБА_8 дарує у рівних частках ОСОБА_4 та ОСОБА_7 земельну ділянку за к/н: 3224687801:01:025:0007, загальною площею 0,2500 га, за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором дарування від 08.04.2021 р. за р.№1-589; 2) вартість відчуженого майна боржником, при наявності значних боргових зобов'язань, була вочевидь занижена. У 2013 році до матеріалів справи про банкрутство ліквідатором ОСОБА_12 долучався висновок про вартість майна - нежилих вбудованих приміщень підвалу (в літ. А) з №1 по №10 (групи приміщень №235), №1,2,3 (групи приміщень №237), загальною площею 536,10 кв.м., що розташовані в будівлі, за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане майно є тотожним спірному майну, в тому числі характеристики, стану, розташування (спірна нерухомість - група приміщень №236 фактично знаходиться між групою приміщень №235 та №237). У висновку вартість майна станом на 12.03.2013 р. визначена у розмірі 4 071 100, 00 грн. Тобто, вартість аналогічного майна за 1 кв.м. складала 7 593,9 грн. (4071100,00:536,10). У свою чергу, спірне майно реалізовано за 244 600,00 грн., вартість його 1 кв.м. дорівнювала 1 793,25 грн. (244600,00:136,40). 3) на момент вчинення оскаржуваного правочину у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого можливо задовольнити значні прострочені кредиторські вимоги, окрім іпотечного майна, а по частині кредиторів вже були ухваленні рішення про стягнення заборгованості, а саме: - рішення господарського суду м. Києва від 20.06.2012 р. у справі №5011- 34/3614-2012 про стягнення заборгованості з ПП "Фірма Регент" на користь ПАТ "Райффайзен банк Аваль" у загальному розмірі 1 132 290,00 дол. США; - рішення господарського суду м. Києва від 12.07.2012 р. у справі №5011- 26/6071-2012 про стягнення з ПП "Фірма Регент" на користь ДВ "Преса Україна" Державного управління справами у загальному розмірі 185 014,36 грн.
Виходячи у тому числі з наведеного, позивач наголошує, що з урахуванням того, що ОСОБА_12 (голова ліквідаційної комісії/ ліквідатор у справі про банкрутство ПП "Фірма Регент") у 2013 р. фактично обрана (призначена) родиною ОСОБА_13 (засновників ПП "Фірма Регент" - продавця), які мають пов'язаність (родині зв'язки) з родиною ОСОБА_9 (покупця), яка була відсторонена судом у 2018 році від виконання покладених на неї обов'язків ліквідатора банкрута, з підстав неналежного виконання обов'язків, та умисно ухилялася весь цей час від передання новому ліквідатору (Віскунову О.В.) жодних документів, на підставі частини п'ятої ст. 267 ЦК України позивач просить суд визнати поважними причини пропущення позовної давності на оскарження фраудаторного правочину, вчиненого 31.07.2012 р., та захистити порушене права, з метою включення майна банкрута до ліквідаційної маси, з кінцевою ціллю - справедливого та законного задоволення вимог кредиторів.
Відповідачем-2 25.09.2024 р. до суду подано заяву про застосування строків позовної давності.
20.11.2024 р. до суду надійшли письмові пояснення третьої особи - ТОВ "ФК "Форінт", в яких товариство наголошує на наявності підстав для задоволення вказаного позову.
28.11.2024 р. до суду від позивача надійшли заперечення на заяву відповідача-2 про застосування строків позовної давності. В запереченнях позивач наголошує, що з урахуванням того, що ОСОБА_12 (голова ліквідаційної комісії/ ліквідатор у справі про банкрутство ПП "Фірма Регент") у 2013 р. фактично обрана (призначена) родиною ОСОБА_13 (засновників ПП "Фірма Регент" - продавця), які мають пов'язаність (родині зв'язки) з родиною ОСОБА_9 (покупця), яка була відсторонена судом у 2018 році від виконання покладених на неї обов'язків ліквідатора банкрута, з підстав неналежного виконання обов'язків, та умисно ухилялася весь цей час від передання новому ліквідатору (Віскунову О.В.) жодних документів, на підставі ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач просить суд визнати поважними причини пропущення позовної давності на оскарження фраудаторного правочину, вчиненого 31.07.2012 р., та захистити порушене права, з метою включення майна банкрута до ліквідаційної маси, з кінцевою ціллю - справедливого та законного задоволення вимог кредиторів.
У ст. 86 ГПК України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов до висновку, що наведені позовні вимоги підлягають задоволенню, з огляду на таке:
За частиною першою статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії у часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 р. № 1-зп, від 09.02.1999 р. № 1-рп/99, від 05.04.2001 р. № 3-рп/2001, від 13.03.2012 р. № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (див. висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 р. у справі № 3-1085гс15).
Статтею "Дія актів цивільного законодавства у часі" 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз'яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/ господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/ господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 р. № 1-рп/99).
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі.
Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 р. у справі № 1-зп).
Водночас цивільне/ господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.
Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.
Вищенаведеного висновку дотримується Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16. Так, виходячи, у тому числі із вищенаведеного Верховний Суд в зазначеній постанові навів позицію щодо застосування статті 42 КУзПБ під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ. Так, згідно із висновком Верховного Суду, наведеним в зазначеній постанові, підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, а відтак, не підлягають застосуванню положення ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства до правовідносин, що виникли до введення в дію зазначеного Кодексу.
Зазначене правозастосування відповідає практиці ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності. В юридичній науці принцип правової визначеності розкривається через такі концепції, як непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights); незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity); законні очікування (legitimate expectations) - право особи у своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства.
Заборона зворотної дії в часі нормативно-правових актів є однією з важливих складових принципу правової визначеності як складової права на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції, учасницею якої є держава Україна.
Наведене узгоджується з підходами ЄСПЛ, який вважає, що принцип унеможливлення зворотної дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.05.2012 р. у справі "Scoppola v. Italy").
З огляду на вищенаведене, врахувавши наведену правову позицію Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16, як того вимагають положення частини четвертої статті 236 ГПК України, з огляду на те, що спірний правочин було вчинено 31.07.2012 р., тобто до введення в дію КУзПБ, суд дійшов висновку, що в даному випадку, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
Відповідно до частини першої, пункту п'ятого частини другої статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої позовні вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Пунктами 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України визначено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Тобто при ухваленні рішення суд має з'ясовувати яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
У господарському процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в господарському процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (аналогічний висновок щодо обов'язку суду з надання правової кваліфікації відносин сторін викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі N 662/397/15-ц).
Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі N 487/10128/14-ц).
У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі N 924/1473/15).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі N 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 р. у справі N 916/556/19, від 22.10.2020 р. у справі N 910/18279/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.07.2021 р. у справі № 927/531/18).
Поряд із наведеним, врахувавши вказану у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16 правову позицію, а також вищенаведені висновки також здійснені Верховним Судом, суд вважає за необхідне зазначити, що положення Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції чинній станом на дату укладення оспорюваного договору не містять спеціальних підстав, на які посилається позивач у даному спорі, для визнання недійсним правочину.
Разом з тим, в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16 також наведено висновок щодо можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених в тому числі нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, з огляду на те, що законодавство про банкрутство є частиною цивільного/ господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі N 904/2979/20 тощо.
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (див. висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (див. висновки сформовані у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 р. у справі N 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 р. у справі № 2-591/11 зазначено: "В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам".
Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку (пункти 110, 111 постанови Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.09.2022 у справі № 902/858/15 (пункт 78), від 19.01.2023 у справі № 925/1248/21 (925/111/22) (пункт 89), від 16.02.2023 у справі № 903/877/20 (903/150/22) (пункт 34), від 19.04.2023 у справі № 912/2007/18).
Отже, правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.
Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.
Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.
Наведеного висновку дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 р. у справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24).
Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Висновку відносно того, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам також дотримуються Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі N 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі N 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі N 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі N 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі N 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі N 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі N 908/794/19 (905/1646/17), від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).
Також суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 р. у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").
За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду наведена у постанові від 15.07.2021 р. у справі № 927/531/18).
Як встановлено вище, оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу від 31.07.2012 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за № 979, укладено між ПП "Фірма Регент" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець).
Предметом продажу згідно вказаного договору є нежилі приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень № 236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Ціна продажу - 244 600,00 грн.
Засновниками боржника (ПП "Фірма Регент") станом на дату укладення оспорюваного договору були: ОСОБА_6 , ОСОБА_14 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , від імені яких діяла їх законний представник ОСОБА_6 , що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ПП "Фірма Регент" станом на 31.07.2012 р.
Покупцем спірного майна, як вже зазначалось був ОСОБА_1 , дружиною якого є ОСОБА_7 , що підтверджується умовами договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 31.07.2012 р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В., зареєстрованого в реєстрі за № 979 (пункт 1.7.).
Поряд з наведеним, згідно умов договору дарування земельної ділянки від 08.04.2021 р., посвідченого державним нотаріусом Тетіївської районної державної нотаріальної контори Київської області Бурлаченко О.Г., зареєстрованого в реєстрі за № 1-589, ОСОБА_8 (дарувальник) безоплатно передає у власність обдарованих - ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_4 ) та ОСОБА_7 (ідентифікаційний номер НОМЕР_5 ) в рівних частинах, а обдаровані приймають у власність як дарунок від дарувальника, в рівних частинах, по (одній другій) частки земельну ділянку площею 0,2500 гектарів (п. 1.1. договору).
Згідно з п. 1.7. договору на вказаній земельній ділянці розташований житловий будинок, який подарований в рівних частках обдарованим, згідно договору дарування, посвідченого Бурлаченко О.Г., державним нотаріусом Тетіївської районної державної нотаріальної контори Київської області 08.04.2021 р., р. № 1-588.
Таким чином, наведене свідчить, що родина ОСОБА_1 - покупця та родина ОСОБА_4 (одного з засновників ПП "Фірма Регент" - продавця) мають родині відносини (споріднення).
Крім того, судом враховано, що в обґрунтування позову позивач посилається на те, що у відповідності до отриманих відомостей по рахункам банкрута, кошти від покупця за нерухомість не надходили (лист АТ "Райффайзен Банк" №81-15-9/5953-БТ від 17.06.2024 р.). Одночасно, відповідач-1 в запереченнях заявив, що ним було здійснено оплату вартості придбаного за оспорюваним договором майна, поряд з цим наголосив, що у відповідності до умов оспорюваного договору покупець мав розрахуватись за придбане майно у строк до 31.07.2014 р., а відтак, оскільки у листі, наданому позивачем на підтвердження не здійснення відповідачем відповідних дій, міститься інформація лише за 2012 рік, такий лист не може підтверджувати не вчинення відповідачем-1, як покупцем спірного майна, сплати вартості майна на виконання оспорюваного договору .
Разом з тим, заявляючи про те, що відповідачем-1 було виконано умови оспорюваного договору в частині оплати придбаного майна, останнім не подано доказів, які б дані обставини підтвердили та спростували зазначені аргументи позивача.
Окрім наведеного, судом враховано, що вартість нерухомості визначена у оскаржуваному правочині є заниженою, із урахуванням того, що ліквідатором банкрута - Федорченко І.В. до матеріалів справи у 2013 році було долучено висновок про вартість майна - нежилих вбудованих приміщень підвалу (в літ. А) з №1 по №10 (групи приміщень №235), № 1, 2, 3 (групи приміщень №237), загальною площею 536,10 кв.м., що розташовані в будівлі за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2 (том 1 а.с. 115-117 матеріалів справи №911/3198/13 про банкрутство ПП "Фірма Регент"; до матеріалів позову у цій справі додано копію відповідного висновку), яке є тотожним спірному майну, в тому числі характеристики, стану, розташування (спірна нерухомість - група приміщень №236 фактично знаходиться між групою приміщень №235 та №237).
У зазначеному висновку вартість майна станом на 12.03.2013 р. визначена у розмірі 4 071 100, 00 грн., тобто, вартість аналогічного майна за 1 кв.м. складала 7 593,9 грн.(4071100,00:536,10). В свою чергу, спірне майно реалізовано за 244 600,00 грн., тобто його вартість 1 кв.м. дорівнювала 1 793,25 грн. (244600,00:136,40). Отже, визначена в оспорюваному договорі вартість відчуженого майна боржником була занижена більше як у 4 (чотири) рази.
Крім того, суд встановив, що наведений оспорюваний договір, що передбачає реалізацію активів ПП "Фірма Регент" (боржник), було укладено між боржником та Медяним Василем Михайловичем за наявності у боржника невиконаних, прострочених грошових зобов'язань перед кредиторами.
Так, рішенням господарського суду м. Києва від 20.06.2012 р. у справі № 5011-34/3614-2012 позов задоволено повністю; стягнуто з Приватного підприємства "Фірма Регент" на користь ПАТ "Райффайзен банк Аваль" 1 132 290 (один мільйон сто тридцять дві тисячі двісті дев'яносто) доларів США (що за офіційним курсом НБУ 7,9867 грн. за 100 доларів США станом на 01.03.2012) складає 9 043 260 (дев'ять мільйонів сорок три тисячі двісті шістдесят) грн. 54 коп). заборгованості за кредитом, 37 724 (тридцять сім тисяч сімсот двадцять чотири) доларів США 60 центів США (що за офіційним курсом НБУ 7,9867 грн. за 100 доларів США станом на 01.03.2012) складає 301 295 (триста одну тисячу двісті дев'яносто п'ять) грн. 06 коп.) заборгованості за відсотками, 1 790 (одну тисячу сімсот дев'яносто) доларів США 73 центів США пені (що за офіційним курсом НБУ 7,9867 грн. за 100 доларів США станом на 01.03.2012) складає 14 302 (чотирнадцять тисяч триста дві) грн. 02 коп.), а також 64 380 (шістдесят чотири тисячі триста вісімдесят) грн. судового збору.
Зазначене рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено 02.07.2012 р., тобто до укладення між сторонами оспорюваного договору, що спростовує твердження відповідача-1 про те, що він не міг знати відносно наявності невиконаних у продавця грошових зобов'язань.
Крім того, рішенням господарського суду м. Києва від 12.07.2012 р. у справі № 5011-26/6071-2012 позов задоволено; стягнуто з Приватного підприємства "Фірма Регент" на користь Державного видавництва "Преса Україна" Державного управління справами 76 879 ( сімдесят шість тисяч вісімсот сімдесят дев'ять ) грн. 90 коп. основного боргу, 105 631 ( сто п'ять тисяч шістсот тридцять одну ) грн. 17 коп. пені, 2 120 ( дві тисячі сто двадцять ) грн. 56 коп. - 3% річних, 382 ( триста вісімдесят дві ) грн. 73 коп. збитків від інфляції, 3 700 ( три тисячі сімсот ) грн. 29 коп. судового збору.
Так, наведене рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено 01.08.2012 р., однак дані обставини не можуть свідчити, що покупець не міг знати про наявність наведеного спору, так як, проявивши обачність, за результатами дослідження документів, оприлюднених в Єдиному державному реєстрі судових рішень він міг би встановити наявність наведених спірних правовідносин, оскільки зокрема ухвала про відкриття провадження у наведеній справі № 5011-26/6071-2012 була оприлюднена до укладення оспорюваного договору.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Зміст цієї статті свідчить, що нею на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Застосував судову практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей"…. Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачами, у порушення положень частини першої статті 74 ГПК України, жодними доказами не доведено обставин, на які вони посилається як на підставу своїх заперечень.
За таких обставин, за результатами повного та всебічного дослідження матеріалів справи, аналізу наданих доказів, судом встановлено, що позивачем більш вірогідними доказами підтверджено, що оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 31.07.2012 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В., зареєстрований в реєстрі за № 979 відповідає критеріям фраудаторності правочинів.
Так, боржником - ПП "Фірма Регент", за наявності невиконаних прострочених грошових зобов'язань перед кредиторами, на підставі оспорюваного правочину було здійснено на користь заінтересованої особи відповідача-1 продаж нерухомого майна боржника за заниженою власністю, при цьому, відповідач-1 не розрахувався за придбане майно, отже метою оскаржуваного правочину є виведення активів боржника задля уникнення погашення наявної на час укладення оспорюваного правочину заборгованості, тобто на шкоду кредиторам, а відтак, такий правочин порушує публічний порядок, отже, його зміст суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
При цьому судом враховано, що відповідно до протокольного рішення загальних зборів учасників ПП "Фірма Регент" від 02.08.2013 р. № 02/08 учасниками боржника було прийнято рішення звернутись до господарського суду Київської області з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство товариства. Тобто, органами управління через один рік після виведення активів банкрута на користь заінтересованої особи було прийнято рішення про звернення до суду з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, у зв'язку з недостатністю майна боржника для задоволення вимог всіх кредиторів, що не можна вважати добросовісною поведінкою.
З огляду на наведене, оскільки зазначений правочин направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, відповідно, призвів до зменшення майнових активів боржника та зменшення його неплатоспроможності, у зв'язку з чим є таким, що спрямований на завдання шкоди кредиторам, а відтак, такий правочин є неправомірним та недобросовісним, оскільки є результатом дій осіб, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншим особам - кредиторам боржника, що є підставою для визнання його недійсним з підстав визначених положеннями статті 215 ЦК України, у зв'язку з недотриманням в момент вчинення правочину положень частини першої статті 203 ЦК України, так як оскаржуваний правочин суперечить положенням п. 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 13 ЦК України.
Крім того, позивачем заявлено позовну вимогу про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь Приватного підприємства "Фірма Регент" нежитлові приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 5502080000.
Розглянувши наведену позовну вимогу та заявлені відносно неї заперечення, суд зазначає таке.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна №385475827 від 04.07.2024 щодо нерухомого майна (РНОНМ 5502080000) - нежитлових приміщень з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд.2, право власності зареєстровано 20.03.2018 р. за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , який є останнім власником спірного майна.
Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічне положення закріплено у статті 321 ЦК України.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі “East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), “Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 р. у справі N 183/1617/16).
Також слід зазначити, що відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду викладеної в зазначеній постанові, будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору.
Право позивача на витребування майна, у разі доведення незаконності і безпідставності вибуття його із володіння позивача передбачене чинним законодавством України.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Статтею 388 ЦК України визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Таким чином, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
Слід зазначити, що у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно. Тому для правильного вирішення спору суду слід з'ясувати та перевірити, зокрема факт наявності майна у незаконному володінні відповідача; факт відсутності у відповідача правових підстав для володіння майном; факт добросовісного (недобросовісного) володіння чужим майном.
При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.
Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.
Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах “Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, “Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, “Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, “Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, “Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, “Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, “East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно “суспільний», “публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій “пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. “Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе “індивідуальний і надмірний тягар».
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду з прав людини є обов'язковою для застосування судами України як джерела права.
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки “пропорційності», як і в питаннях наявності “суспільного», “публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку “сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий “розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Для розкриття критерію “пропорційності» вагоме значення має визначення судами добросовісності/ недобросовісності набувача майна.
Так, Верховний Суд (Касаційний цивільний суд) у постановах від 18.03.2020 р. у справі № 199/7375/16-ц та від 20.05.2020 р. у справі № 199/8047/16-ц дійшов висновків, що “конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною.
З'ясування питання добросовісності/ недобросовісності набувача є визначальним для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію “пропорційності» втручання у право власності набувача майна.
Слід зазначити, що можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність, насамперед, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) володільця характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону чинної станом на дату вибуття із володіння спірного майна) заінтересовані особи стосовно боржника - юридична особа, створена за участю боржника, керівник боржника, особи, що входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі і звільнені з роботи за рік до порушення провадження у справі про банкрутство, а також особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) - боржником, а саме: подружжя та їх діти, батьки, брати, сестри, онуки.
Статтею 1 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що заінтересовані особи стосовно боржника - юридична особа, створена за участю боржника, юридична особа, що здійснює або протягом останніх трьох років здійснювала контроль над боржником, юридична або фізична особа, контроль над якою здійснює або протягом останніх трьох років здійснював боржник, юридична особа, з якою боржник перебуває або протягом останніх трьох років перебував під контролем третьої особи, власники (учасники, акціонери) боржника, керівник боржника, особи, які входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі звільнені з роботи за три роки до відкриття провадження у справі про банкрутство; особи, з якими чи на користь яких боржник вчиняв правочини з відчуження майна боржника, які не відповідають критеріям розумності (економічної доцільності, наявності ділової мети) та добросовісності; сторона фраудаторного правочину, вчиненого боржником, або правочину, який згідно із статтею 42 цього Кодексу визнано недійсним; а також особи, які перебувають у родинних стосунках із зазначеними особами та фізичною особою - боржником, а саме: подружжя та їхні діти, батьки, брати, сестри, онуки, а також інші особи, стосовно яких наявні обґрунтовані підстави вважати їх заінтересованими. Для цілей цього Кодексу заінтересованими особами стосовно арбітражного керуючого чи кредиторів визнаються особи в такому самому значенні, як і заінтересовані особи стосовно боржника. Кредитор є заінтересованим стосовно боржника також у разі, якщо він протягом шести місяців до дати відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або процедури превентивної реструктуризації прямо чи опосередковано набув право вимоги до боржника від кредитора, заінтересованого стосовно боржника.
У статті 1 Закону України “Про захист економічної конкуренції» міститься поняття контролю - це вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки: праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною; праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання; укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання; заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання; обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання. Пов'язаними особами є юридичні та/або фізичні особи, які спільно або узгоджено здійснюють господарську діяльність, у тому числі спільно або узгоджено чинять вплив на господарську діяльність суб'єкта господарювання. Зокрема, пов'язаними фізичними особами вважаються такі, які є подружжям, батьками та дітьми, братами та (або) сестрами.
З'ясування “заінтересованості», “контролю», “пов'язаності» набувача майна з боржником (попередніми набувачами майна) у межах справи про банкрутство безпосередньо пов'язане з визначенням критерію добросовісності/ недобросовісності набувача та, на переконання суддів, повинно досліджуватися за наявними у матеріалах справи доказами.
Вищенаведеного висновку дотримується Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 08.02.2021 р. у справі № 14/5026/1020/2011.
Слід також врахувати, що набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, проявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.06.2021 р. справа № 916/820/20).
Судом встановлено, що договір купівлі-продажу майна на підставі якого спірне майно вибуло з володіння ПП "Фірма Регент" на користь ОСОБА_1 , який є заінтересованою особою відносно боржника, у судовому порядку визнано недійсним, а відтак, з огляду на положення частини першої статті 216 ЦК України, вказаний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Дані обставини свідчать, що спірне майно вибуло із володіння власника - ПП "Фірма Регент" поза його волею.
Разом з тим, у подальшому, як свідчать матеріали справи, 04.02.2013 р. між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за №108, відповідно до умов якого продавець продає, а покупець приймає нерухоме майно у власність за ціною та на умовах даного договору. Предметом купівлі-продажу за даним договором є нежилі приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (п. 1.1., 1.2. договору).
В свою чергу, ОСОБА_3 подарував наведену нерухомість ОСОБА_2 , згідно договору дарування нежитлових приміщень від 20.03.2018 р., посвідченого приватним нотаріусом Тумайкіною М.Ю. та зареєстрованого в реєстрі за №349.
На підставі вказаного договору дарування нежитлових приміщень від 20.03.2018 р., посвідченого приватним нотаріусом Тумайкіною М.Ю. та зареєстрованого в реєстрі за №349 право власності на зазначене нерухоме майно, як вже зазначалось, зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 04.07.2024 р. № 385475827.
Також слід врахувати, що, як свідчать матеріали справи, під час проведення другого повторного аукціону з продажу майна (групи приміщень №235 та №237 по АДРЕСА_1 ) банкрута - ПП "Фірма Регент" 19.10.2016 р. від імені переможця аукціону ОСОБА_10 діяв його представник Труба І.К., на підставі довіреності від 19.10.2016 р. за р/н 2372 (протокол том 4 а.с. 104 справи № 911/3198/13 про банкрутство ПП "Фірма Регент", копію даного протоколу долучено і до матеріалів цієї справи).
Крім того, судом враховано, що ані відповідачами, ані третьою особою - ОСОБА_3 не подано до суду жодних доказів здійснення оплати придбаного спірного майна за договорами купівлі-продажу нежитлових приміщень, а саме: ОСОБА_1 на користь ПП "Фірма Регент" у сумі 244 600,00 грн. на виконання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 31.07.2012 р. та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у сумі 244 600,00 грн. на виконання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 04.02.2013 р.
Більше того, згідно змісту заяви про застосування строків позовної давності, поданої відповідачем-2, на його переконання, перебіг строку позовної давності розпочався з моменту вчинення відповідачем-1 - ОСОБА_1 прострочення виконання зобов'язання щодо оплати придбаного майна відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31.07.2012 р., а саме з 31.07.2014 р. Таким чином, у заяві про застосування строків позовної давності відповідач-2 підтвердив, що йому відомо отримання у власність відповідачем-1 спірного майна від позивача безоплатно.
Проаналізувавши наведені обставини справи, суд встановив, що ОСОБА_3 та, відповідно, ОСОБА_2 на час отримання майна у власність були або могли бути обізнані щодо підстав, на яких продавець - ОСОБА_1 вважав себе власником та, відповідно, щодо особи, у якої вибуло із володіння спірне майно на користь ОСОБА_1 , зокрема про наявність у нього невиконаних грошових зобов'язань станом на дату відчуження спірного майна, отже могли і мали усвідомлювати ризики придбання спірного майна, що вибуло із володіння боржника - ПП "Фірма Регент", як би вжили всіх розумних заходів, проявили обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна.
За таких обставин, суд дійшов до висновку, що ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем спірного майна.
Окрім наведеного, судом, в даному випадку, також враховано, що якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.03.2018 р. у справі №910/22788/15.
З огляду на все вище встановлене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для витребування із чужого незаконного володіння відповідача-2, який є недобросовісним набувачем на користь позивача майна - нежитлових приміщень з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 5502080000. При цьому, при вирішенні питання співмірності втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, з урахуванням встановлених судом обставин вибуття з власності боржника спірного майна, набуття такого майна, у подальшому, у власність відповідачем-2, судом встановлено, що у даному випадку господарський суд не вбачає порушення частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, оскільки втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном за заявленими позивачем вимогами є законним заходом, який переслідує як особистий інтерес позивача, спрямований на захист його порушеного права власності на майно, так і суспільний інтерес, спрямований на утвердження у країні суспільного правопорядку щодо недопустимості незаконного позбавлення осіб їх прав власності на майно, і є пропорційним переслідуваним таким втручанням цілям.
Водночас, відповідачами, як вже зазначалось, було заявлено про застосування строків позовної давності до заявлених позивачем вимог.
Відповідач-1 заявляє, що, на його переконання, днем початку перебігу позовної давності для звернення з даним позовом до суду слід вважати день укладення оскаржуваного договору, а саме: 31.07.2012 р., отже строк позовної давності сплив 31.07.2015 р.
Відповідач-2 у свою чергу заявляє, що, на його переконання, перебіг строку позовної давності розпочався з моменту вчинення відповідачем-1 - ОСОБА_1 прострочення виконання зобов'язання щодо оплати придбаного майна відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31.07.2012 р., а саме з 31.07.2014 р. Відповідач заявляє, що у позивача відсутні поважні причини, які б перешкоджали зверненню до суду з відповідним позовом у встановлений строк.
У запереченнях на вказані заяви позивач наголошує, що ОСОБА_12 (голова ліквідаційної комісії/ ліквідатор у справі про банкрутство ПП "Фірма Регент") у 2013 році фактично обрана (призначена) родиною ОСОБА_13 (засновників ПП "Фірма Регент" - продавця), які мають пов'язаність (родині зв'язки) з родиною ОСОБА_9 (покупця), яка була відсторонена судом у 2018 році від виконання покладених на неї обов'язків ліквідатора банкрута, з підстав неналежного виконання обов'язків, та умисно ухилялася весь цей час від передання новому ліквідатору (Віскунову О.В.) жодних документів, на підставі ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач просить суд визнати поважними причини пропущення позовної давності на оскарження фраудаторного правочину, вчиненого 31.07.2012 р., та захистити порушене права, з метою включення майна банкрута до ліквідаційної маси, з кінцевою ціллю - справедливого та законного задоволення вимог кредиторів.
Для спірних відносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз понять "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.09.2019 р. у справі N 924/1114/18 та у постанові від 03.04.2018 р. у справі N 910/31767/15 з посиланням на позицію Верховного Суду України в постанові від 16.11.2016 р. у справі N 487/10132/14-ц (провадження N 6-2469цс16).
Згідно з положеннями частини першої статті 261 ЦК України у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
Обов'язок позивача довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Суд зазначає, що у разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення арбітражного керуючого (ліквідатора) до суду із заявою про захист інтересів боржника.
Тому при визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами боржника/ арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати) порушення провадження у справі про банкрутство та дати призначення (заміни кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), оскільки ні Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ні чинний Кодекс України з процедур банкрутства не встановлюють спеціальних норм про позовну давність (у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні норми позовної давності. Суд звертається до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 13.01.2016 р. у справі N 922/5094/14, а також у п. 34 постанови Верховного Суду від 02.12.2021 р. у справі N 922/1362/17, на яку посилається скаржник в касаційній скарзі.
Тож при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, дізналася або могла довідатися особа, що є носієм права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження із захисту цього права. У справах про банкрутство цією особою є арбітражний керуючий, на якого за законом на підставі рішення суду покладаються обов'язки та надаються повноваження розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора.
У даному випадку, з урахуванням вказаного, при дослідженні питання пропуску позовної давності у спорі слід з'ясовувати, коли про порушення прав довідалися або могли довідатися боржник в особі уповноваженого органу.
При вирішенні судами спорів, стороною в яких є боржник, що розглядаються у справах про банкрутство, є недопустимим відхід від встановленого ЦК України порядку перебігу позовної давності зі зміною наведеного порядку визначення початку перебігу позовної давності з урахуванням виду позовних вимог у спірних правовідносинах.
Слід також звернути увагу на те, для юридичної особи, як сторони правочину (договору тощо) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину, оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права за цим правочином. Суд звертається до правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 14.03.2018 у справі N 464/5089/15, у пункті 6.25 постанови від 04.04.2019 у справі N 910/15456/17, в постановах від 28.05.2019 у справі N 5015/118/11 та від 22.10.2019 у справі N 910/15453/17, постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 17.03.2020 у справі N 10/5026/995/2012
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 26.07.2022 р. у справі N 44/459-б (910/12841/20), від 10.11.2022 р. № 922/1362/17, початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 Цивільного кодексу України відліковується з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатись про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила кінцевому набувачу, а не з моменту набуття таким набувачем права власності на майно.
З урахуванням всього вищенаведеного, суд встановив, що в даному випадку початок перебігу строків позовної давності за вимогами про визнання правочину недійсним та витребування майна у порядку статті 388 ЦК України відліковується з моменту, коли позивач дізнався або міг дізнатись про вибуття спірного майна за оспорюваним договором до іншої особи, яка згодом його відчужила на користь третіх осіб, а саме: з 31.07.2012 р., тобто дати укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень.
Таким чином, враховуючи, що з позовом про визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння відповідача позивач звернувся 04.07.2024 р., строк позовної давності про застосування якого заявлено відповідачами сплив.
Поряд з наведеним, судом враховано, що відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними.
При вирішенні питання про захист порушеного права у разі пропуску позовної давності суд: а) у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують поважність причин пропущення позовної давності; б) вирішує зазначене питання у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини; в) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі усіх обставини справи в їх сукупності, керуючись законом (аналогічної позиції дотримується Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду у постановах від 11.08.2020 р. в справі № 910/13193/19, від 17.06.2021 р. у справі № 17-14-01/1494 (925/460/20)).
Суд звертає увагу, що до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (аналогічні висновки викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 р. у справі № 922/1467/19).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; від 20.09.2011 р. у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Водночас, ЄСПЛ у свої рішеннях неодноразово звертав увагу, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Гнучкість механізму застосування позовної давності означає можливість для суду врахувати різноманітні особливості конкретної справи при визначенні початку, перебігу та закінчення позовної давності (див. постанову судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 р. у справі № 916/4644/15).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").
У пункті 10.20 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 11.02.2020 р. у справі № 10/5026/995/2012 сформовано висновок, що вирішуючи питання про поважність причин пропущення позовної давності при зверненні за захистом порушеного права у спорі, стороною якого є боржник, що вирішується у справі про банкрутство, суди мають виходити з їх об'єктивного, а не суб'єктивного характеру, тобто з обставин, які підтверджують ці причини та вказують на існування об'єктивної перешкоди для боржника своєчасно звернутися за захистом порушеного права. Тому, вирішуючи питання щодо поважності причин пропущення позовної давності у спірних правовідносинах, суд, з огляду на положення статті 13 ЦК України ("Межі здійснення цивільних прав"), має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідачів протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо.
За правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25.01.2021 р. у справі №758/10761/13-ц, застосування норм про позовну давність підпорядковується загальним засадам матеріального цивільного права, які мають фундаментальний характер і є нормами прямої дії, включаючи й загальні положення щодо справедливості, добросовісності та розумності як загального стандарту поведінки учасників цивільних правовідносин.
Таким чином, з врахуванням встановлених судом обставин справи, заявлення відповідачами (які безоплатно набули спірне майно, що жодними доказами не спростовано, крім цього, останній набувач не є добросовісним набувачем майна банкрута) про сплив позовної давності у цій справі, не узгоджується з принципами справедливості, добросовісності та розумності.
Аналогічного правового висновку дотримується Верховний Суд в постанові від 14.05.2024 р. № 910/2128/20 (910/16719/21).
Суд також звертається до правових висновків Верховного Суду, викладених у пункті 94.6 постанови від 11.11.2021 р. у справі № 910/8482/18 (910/4866/21) з подібних правовідносин: "У розглядуваному аспекті зазначене, зокрема, істотно послаблює позиції відповідачів, які є причетними до фраудаторного правочину і захищаються від позову про визнання такого правочину недійсним та похідних позовів посиланням на пропуск позовної давності позивачем, адже за змістом частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України у разі встановлення зловживання правом суд може відмовити особі у захисті. Положення стосується не тільки позивача, який просить про застосування певних способів захисту, а й відповідача, який захищається від позову шляхом висування тих чи інших заперечень (у тому числі заявляючи про пропуск позивачем позовної давності)".
З огляду на встановлені у цій справі обставини, врахувавши, що про застосування строку позовної давності заявлено відповідачем, який є недобросовісним набувачем спірного майна, крім цього, також врахувавши те, що ОСОБА_12 (голова ліквідаційної комісії/ ліквідатор у справі про банкрутство ПП "Фірма Регент") у 2013 р. фактично обрана (призначена) родиною ОСОБА_13 (засновників ПП "Фірма Регент" - продавця), які мають пов'язаність (родині зв'язки) з родиною ОСОБА_9 (покупця), була відсторонена судом у 2018 році від виконання покладених на неї обов'язків ліквідатора банкрута у цій справі, з підстав неналежного виконання обов'язків, та умисно ухилялася від передання новому ліквідатору - Віскунову О.В. (яким заявлено від імені боржника даний позов) документів банкрута, що в сукупності свідчить про вчинення органами управління боржника заходів, з метою утруднення повернення позивачем майна на користь банкрута, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для застосування позовної давності, про яку заявлено відповідачами, у зв'язку з наявністю поважних причин її пропуску.
Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 р. та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 р. зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правильне вирішення даного спору.
Приписами статей 73, 74 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За результатами повного та всебічного дослідження поданих доказів, які мають значення для правильного вирішення даного спору і стосуються предмету доказування, суд дійшов до висновку, що наведений позов є обґрунтованим і підлягає задоволенню повністю.
Витрати зі сплати судового збору, у відповідності до вимог ст. 129 ГПК України, у даному випадку покладаються на відповідачів.
Керуючись ст. 129, 237-238, 240 ГПК України, суд
вирішив:
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 2, укладений 31.07.2012 р. між Приватним підприємством "Фірма Регент" (код ЄДРПОУ 24370345; 09200, Київська область, Кагарлицький район, м. Кагарлик, вул. Незалежності, 5) та ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_5 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_3 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дурбієм А.В. та зареєстрований в реєстрі за №979.
3. Витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , АДРЕСА_6 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_4 ) на користь Приватного підприємства "Фірма Регент" (код ЄДРПОУ 24370345; 09200, Київська область, Кагарлицький район, м. Кагарлик, вул. Незалежності, 5) нежитлові приміщення з №1 (один) по №4 (чотири) (групи приміщень №236) (в літ. А), загальною площею 136,40 (сто тридцять шість цілих сорок десятих) кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 5502080000.
4. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_5 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_3 ) на користь Приватного підприємства "Фірма Регент" (код ЄДРПОУ 24370345; 09200, Київська область, Кагарлицький район, м. Кагарлик, вул. Незалежності, 5) 3 028 (три тисячі двадцять вісім) гривень 00 копійок судового збору.
5. Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , АДРЕСА_6 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_4 ) на користь Приватного підприємства "Фірма Регент" (код ЄДРПОУ 24370345; 09200, Київська область, Кагарлицький район, м. Кагарлик, вул. Незалежності, 5) 3 669 (три тисячі шістсот шістдесят дев'ять) гривень 00 копійок судового збору.
6. Видати накази.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту рішення 26.05.2024 р.
Суддя А.В. Лопатін