Справа № 463/8097/24
Провадження № 2/463/294/25
19 травня 2025 року місто Львів
Личаківський районний суд міста Львова в складі: головуючої судді Ціпивко І.І. з участю секретаря судового засідання Метеллі Б.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат,
з участю представника позивача адвоката Пилипчук І.Ю. (в режимі відеоконференції), представника відповідачки адвоката Галаса Ж.Т.,
встановив:
Стислий виклад позицій сторін.
Представниця позивача ОСОБА_1 адвокат Пилипчук І.Ю. подала до суду позовну заяву, в якій просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 153649,96 грн інфляційних втрат та понесені судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог представниця позивача покликалася на те, що 11 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в усній формі було укладено договір позики на суму 60000,00 доларів США, про що відповідачка надала власноручно написану розписку. У січні 2016 позивач звернувся до відповідачки з вимогою про повернення позики до жовтня 2016. ОСОБА_2 частково повернула борг в сумі 40000,00 доларів США. 27.09.2017 позивач пред?явив вимогу про повернення іншої частини позики в сумі 20000,00 доларів США, проте така вимога залишилась проігнорованою.
В подальшому через невиконання прийнятих зобов?язань позичальницею, ОСОБА_1 вимушений був звертатись з позовною заявою до суду про стягнення заборгованості у гривнях з ОСОБА_2 за валютною розпискою.
19.12.2018 року рішенням Личаківського районного суду міста Львова у справі №463/5536/17 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 708848,59 (сімсот вісім тисяч вісімсот сорок вісім) грн. 59 коп., з яких: 537515,62 грн. - сума позики; 15374,40 грн. - 3 % річних, за період з 01.11.2017 по 08.10.2018; 155 958,77 грн. - проценти за період з 20.10.2016 по 08.10.2018 обраховані на рівні облікової ставки НБУ.
03.02.2021 року постановою Верховного Суду рішення Личаківського районного суду міста Львова у справі №463/5536/17 від 19.12.2018 року було переглянуте та залишено без змін, а постанова Львівського апеляційного суду від 16.12. 2019 року у справі № 463/5536/17 була скасована.
15.07.2022 року в межах виконавчого провадження №64822817 рішення Личаківського районного суду міста Львова №463/5536/17 від 19.12.2018 було повністю виконано боржником - ОСОБА_2 .
Через несвоєчасне виконання судового рішення Личаківського районного суду міста Львова у справі №463/5536/17 рішення від 19.12.2018, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 3% річних за користування коштами в порядку ч. 2 ст. 625 ЦК України.
03 червня 2024 року постановою Львівського апеляційного суду у справі №463/14084/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було частково задоволено. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 16.06.2023 року було скасовано та ухвалено постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 54561,52 грн. трьох відсотків річних за період з 09.10.2018 до 24.02.2022.
До предмету доказування у справі №463/14084/21 входило стягнення сум, нарахованих за користування позикою з дати останнього збільшення ціни позову - 09.10.2018 року у справі №463/5536/17 про стягнення заборгованості за борговою розпискою, наданою ОСОБА_2 власноручно на користь ОСОБА_1 , та по дату виконання судового рішення у справі №463/5536/17 - 15.07.2022 року.
Львівським апеляційним судом у справі №463/14084/21 було застосовано положення Закону України №2120 від 15.03.2022 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану», яким внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України та доповнено його пунктом 18, за змістом якого «у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов?язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нарахованими включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).» та визначено строк нарахування 3% річних за період з 09.10.2018 року по 23.02.2022 року.
В межах справи №463/14084/21 було встановлено, що ОСОБА_2 несвоєчасно виконала рішення Личаківського районного суду міста Львова у справі №463/5536/17 від 19.12.2018 року.
Беручи до уваги ту обставину, що рішенням Личаківського районного суду міста від 19.12.2018 року у справі №463/5536/17 фактично було змінено валюту зобов?язання між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з долара США на гривню так, як про це заявляв позивач у справі тому, прострочена сума в національній валюті підлягає індексації, оскільки була несвоєчасно повернена боржницею - ОСОБА_2 .
Зважаючи, що ОСОБА_1 , вже скористався своїм правом на стягнення з ОСОБА_2 3% річних в порядку ч. 2 ст. 625 ЦК України, тому подаючи даний позов заявляє про стягнення з ОСОБА_2 інфляційних втрат внаслідок знецінення гривень про стягнення, яких ОСОБА_1 просив у справі №463/5536/17 рішення від 19.12.2018
Сума інфляції через знецінення гривні, у зв?язку із несвоєчасним виконанням ОСОБА_2 рішення Личаківського районного суду міста Львова від 19.12.2018 року у справі №463/5536/17 про стягнення 537515,62грн, становить: 153649,96 грн, що нарахована за період з 09.10.2018 по 23.02.2022, тому позивачка звертається до суду з даним позовом.
Відповідачка скористалася правом на подання відзиву, в якому вказала, що позовні вимоги є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню. В обґрунтування заявлених заперечень покликалася на те, що предметом договору позики між сторонами було визначено іноземну валюту. На час звернення з позовом до суду ОСОБА_1 не ставив питання про стягнення інфляційних втрат, оскільки чітко розумів, що інфляційні втрати не можуть бути застосовані до іноземної валюти. Враховуючи, що умовами договору позики сторони визначили, що позичальник бере на себе зобов?язання повернути кошти в тому ж розмірі, в тій же іноземній валюті - долари США, нарахована позивачем сума інфляційних втрат стягненню в відповідача ОСОБА_2 не підлягає. Вважають безпідставними покликання позивача на те, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19.12.2018 року у справі №463/5536/17 фактично було змінено валюту зобов?язання між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з долара США на гривню так, як про це заявляв позивач у справі, тому прострочена сума в національній валюті підлягає індексації, оскільки була несвоєчасно повернута боржницею - ОСОБА_2 . Вважають, що суд вирішуючи даний спір повинен виходити не з рішення суду, а із виду зобов?язання, яке виникло із договірних відносин, а саме з договору позики, предметом якого була іноземна валюта. За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ним випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, ОСОБА_1 звертаючись до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики на свій розсуд визначив суму стягнення у гривнях, а відтак такий і повинен нести негативні наслідки, які можливо настали.
Суд не може змінювати зобов?язання, яке виникло з договору позики на свій власний розсуд, зокрема всупереч умовам договору позики, яким було визначено валюту зобов?язання у доларах США, адже сторони в договорі позики навіть не передбачали можливість повернення грошових коштів у гривні еквівалентно до курсу долара США, а чітко передбачили, що позика повинна бути повернута лише в доларах США.
Інших заяв по суті справи, виключно в яких у силу вимог ч. 1 ст. 174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, не надходило.
Заяви та клопотання сторін та процесуальні рішення, постановлені по справі.
28.08.2024 ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 серпня 2024 року головуючим суддею у справі визначено суддю Леньо С.І. /а.с. 29/
На запит суду щодо доступу до персональних даних відповідачки з Єдиного державного демографічного реєстру отримано відповідь про зареєстроване місце проживання відповідачки /а.с. 30/.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 05.09.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи постановлено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання за наявними в ній матеріалами на 30.10.2024 о 14:10 год. Роз'яснено сторонам їх процесуальні права щодо подачі відзиву та доказів у справі /а.с. 31/.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.11.2024 року (підстава: перебування у відпустці, Розпорядження керівника апарату суду №44 від 07.11.2024) справу розподілено судді Ціпивко І.І. /а.с. 38-3/.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 19.11.2024 прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат прийнято до розгляду. Розгляд справи постановлено проводити за правилами спрощеного позовного провадження із призначенням судового засідання на 10.12.2024 о 12:30 год. /а.с. 40/.
28.11.2024 відповідачкою ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву /а.с. 42-47/.
05.12.2024 представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Пилипчук І.Ю. подано клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції /а.с. 61-63/.
Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 09.12.2024 клопотання представника позивача ОСОБА_1 адвоката Пилипчук І.Ю. про участь в судовому засіданні в режимі відео конференції задоволено. Призначено проведення судового засідання, яке відбудеться 10.12.2024 о 12 год. 30 хв. в режимі відео конференції /а.с. 54/.
Розгляд справи по суті відбувся 19.05.2025 за участі представника позивача адвоката Пилипчук І.Ю. (в режимі відеоконференції) та представника відповідачки адвоката Галаса Ж.Т.
Узагальнення доводів сторін та інші процесуальні дії у справі.
Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Пилипчук І.Ю. (в режимі відеоконференції) в судовому засіданні позовні вимоги підтримала з підстав, наведених у позові, просила їх задовольнити.
Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Галаса Ж.Т. у засіданні позов заперечила з підстав, наведених у відзиві.
Суд відповідно до вимог ч. 7 ст. 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов'язків.
Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
В будь-якому випадку право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів, якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч. 3 ст. 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх в апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.
Відтак суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків, суд вважає, що справу слід вирішити в межах тих доказів, які були отримані в ході судового розгляду, а також на підставі наявних письмових доказів, які містяться у матеріалах справи. Дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності судового процесу, оцінивши докази з точки зору належності, допустимості та достатності, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі з наступних підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судом, та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, шо рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19.12.2018, яке залишено в силі постановою Верховного Суду від 03.02.2021 у справі 463/5536/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, відшкодування шкоди, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 708848,59 грн. (537515,62 - стягнення за позикою; 15374,40 - 3% річних; 155958,77 грн - відсотки за користування позикою), в задоволенні решти позовних вимог відмовлено /а.с. 19/.
Також судом встановлено, шо постановою Львівського апеляційного суду від 03.06.2024, яка набрала законної сили, у справі 463/14084/21 стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 54561,52 грн трьох відсотків річних за період з 09.10.2018 до 24.02.2022, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено /а.с. 22-28/.
Згідно з представленого стороною позивача розрахунку розмір інфляційних втрат становить 537515,62 грн /а.с. 20-21/.
Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку з невиконанням боржником ОСОБА_2 грошових зобов'язань та правом стягувача ОСОБА_1 на застосування наслідків такого порушення відповідно до ст. 625 ЦК України, що передбачає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
До спірних правовідносин, які виникли між сторонами, підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року в справі № 14-16цс18, в якому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 01 жовтня 2014 року в справі № 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням.
Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року в справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.
Крім того, чинне законодавства не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання. Таким чином, наявність судових актів про стягнення заборгованості, у тому числі стосовно яких є ухвала про відстрочку або розстрочку виконання, не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі № 13/210/10, від 23.09.2015 у справі № 6-1206цс15, від 02.09.2015 у справі № 6-369цс15 та від 25.05.2016 у справі № 6-157цс16.
Застосовані судом вищенаведені норми права регулюють спірні правовідносини та визначають обсяг суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, якими наділені сторони в цих правовідносинах.
Оцінка доказів судом та висновки суду за результатами розгляду справи.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України на сторін покладено обов'язок доказування і подання доказів. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог шляхом надання доказів є однією з основних засад судочинства (стаття 129 Конституції України).
Пленум Верховного Суду України в пункті 11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, котрі мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку усіх доказів.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Надаючи оцінку аргументам сторін, суд вважає аргументи позивача помилковими, аргументи відповідача - належним чином обґрунтованими та мотивованими.
Так, судом встановлено, що між сторонами мали місце правовідносини у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за договором позики 60000,00 доларів США, підтверджених розпискою від 11.02.2014, в частині стягнення заборгованості в розмірі 20000,00 доларів США. Вказана сума, ОСОБА_1 при захисті порушеного права, була визначена в еквіваленті до національної валюти станом на дату подачі позову до суду.
Рішенням від 19.12.2018, суд частково задовольняючи вимоги ОСОБА_1 стягнув із ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 11.02.2014 (20000,00 доларів США), при цьому вимоги за тілом позики, задовольнив в межах заявлених стороною позивача вимог, а саме в еквіваленті до національної валюти станом на дату подачі позову до суду, тобто гривні.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені ст. 193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, в якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить.
З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання в позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.
При цьому, в силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, ОСОБА_1 звертаючись до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики на свій розсуд визначив суму стягнення у гривнях (станом на дату подачі позову), а вказані вимоги, в силу вимог ЦПК України суд задовольнив в межах заявлених вимог.
При цьому, з урахуванням наведених вимог Закону на думку суду, ніякої зміни валюти зобов'язання не відбулося.
Крім цього суд вважає за необхідне зазначити, що що суд вирішуючи даний спір виходить не з рішення суду(тобто валюти в якій відбулося стягнення), а із виду зобов?язання, яке виникло із договірних відносин, а саме з договору позики, предметом якого була іноземна валюта, стягнення якої відбулося, в еквіваленті до національної валюти саме на дату подачі позову.
За змістом статті 1 Закону "Про індексацію грошових доходів населення", індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно з частинами першою та другою статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Тлумачення частини другої статті 524 та частини другої статті 533 ЦК України дозволяє зробити висновок, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Таким чином, ЦК України надає сторонам договору можливість встановити «валютне застереження» у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті при укладенні договору. При цьому грошовий еквівалент в іноземній валюті буде виступати складовим елементом ціни в договорі.
За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі №296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), вказано, що оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 361/4822/18 (провадження № 61-12756св19), зазначено, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні вимог ТОВ «Порше Мобіліті» про стягнення з позичальника інфляційних втрат дійшов правильного висновку, що предметом укладеного між сторонами кредитного договору є грошові кошти в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, тому передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 130/2604/18 (провадження № 61-19817св19), вказано, що суд апеляційної інстанції, стягуючи з позичальника на користь ТОВ «Порше Мобіліті» інфляційні втрати, не врахував, що предметом укладеного між сторонами кредитного договору є грошові кошти, виражені в гривнях (99 699,36 грн. та 29 353,40 грн.) з визначенням еквіваленту в іноземній валюті (12 225,55 доларів США та 3 204,52 доларів США відповідно), а тому передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення частини другої статті 625 ЦК України та дійшов помилкового висновку про можливість стягнення інфляційних втрат у розмірі 57 173,03 грн. Посилання позивача у відзиві на те, що суд апеляційної інстанції стягнув заборгованість за кредитом станом на дату відправлення ним вимоги про дострокове повернення кредитних коштів, а тому він має право на інфляційні втрати, нараховані після дати відправлення вимоги є необґрунтованими, оскільки можливість стягнення інфляційних втрат залежить від вираження валюти у самому договорі, а не від стягнення судом кредиту відповідно до обмінного курсу гривні на відповідну дату. Указаний підхід щодо неможливості стягнення інфляційних втрат за укладеними між позивачем та позичальниками кредитними договорами, предметом яких виступали грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, з огляду на те, що втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції були відновленні еквівалентом іноземної валюти, є усталеним у практиці Верховного Суду (див. також постанови Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 540/974/15 (провадження № 61-9133св19), від 02 червня 2021 року у справі № 204/5296/15 (провадження № 61-12110св19), від 21 липня 2021 року у справі № 310/9979/15 (провадження № 61-11782св20), на які посилалася заявник у касаційній скарзі).
Відтак, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, суд зазначає, що предметом укладеного між сторонами договору позики є грошові кошти в виражені в іноземній валюті - доларах США. Стягнення, за рішенням суду від 19.12.2018 мало місце в гривнях на вимогу позивача. Проте таке, мало місце в еквіваленті до національної валюти станом на дату подачі позову до суду, тобто гривні, а тому передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати не підлягають стягненню, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції були відновлені еквівалентом іноземної валюти, а тому в частині позовних вимог про стягнення з відповідачки інфляційних втрат, нарахованих на суму заборгованості у розмірі 153649,96 грн. слід відмовити.
Відтак позивачем не доведено належними та допустимими доказами заявлені вимоги, внаслідок чого підстави для задоволення позову відсутні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
А відтак інші доводи сторін не аналізуються судом та не спростовуються, оскільки на висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову не впливають.
Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви.
В п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов'язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов'язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.
Враховуючи наведене, зібрані по справі докази, оцінені судом належним чином кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд дійшов переконання, що в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат слід відмовити в повному обсязі.
Щодо судових витрат.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Так, згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак, враховуючи, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому судові витрати, понесені позивачем, слід віднести на його рахунок.
При розгляді справи в порядку спрощеного позовного провадження, рішення суду ухвалено в судовому засіданні 19.05.2025, в якому оголошено його вступну та резолютивну частини.
Відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України складання повного рішення суду було відкладено на строк не більш як на п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Відповідно до згаданої норми Закону останній день визначений для складення повного тексту судового рішення припав на час перебування судді у відрядження. А тому, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 19.05.2025 є та дату, на яку було призначено розгляд справи, 19.05.2025 та ухвалено рішення з оголошенням його вступної та резолютивної частини, а датою складення повного тексту судового рішення - 26.05.2025, тобто наступний робочий день після закінчення відрядження судді.
Керуючись ст. 10, 12, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, суд
ухвалив:
Відмовити в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 26.05.2025.
Суддя І.І.Ціпивко