22 травня 2025 року м. Київ
Справа № 759/27008/24
Провадження: № 22-ц/824/9757/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Желепи О. В. Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Святошинськогорайонного суду м. Києва від 04 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Петренко Н. О.,
у справі запозовом ОСОБА_1 до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що з 26 січня 2012 року він постійно проживає в кімнаті АДРЕСА_1 . Поселення відбулося на підставі направлення на поселення №514 від 03.01.2012 року, яке було видане йому як працівнику структурного підрозділу ЖУ «ПІВДЕННЕ» ДП «ЕКОС» (нині - ТОВ «ЛІФТЦЕНТР-УКРАЇНА»). Вказує, що від 2015 року в кімнаті проживає також його дружина, а з 2016 року і донька, яка народилася того ж року. Наголошує, що проживає в зазначеному приміщенні безперервно та на законних підставах. 23 вересня 2024 року він подав до Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації повний пакет документів для реєстрації місця проживання в гуртожитку, однак отримав відмову без належного обґрунтування. Після цього, 26 вересня 2024 року, він звернувся до КП «КЕРУЮЧА КОМПАНІЯ З ОБСЛУГОВУВАННЯ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ СВЯТОШИНСЬКОГО РАЙОНУ М. КИЄВА» з проханням укласти договір найму. У відповіді йому було вказано, що для цього необхідно отримати ордер, видати який може лише Святошинська РДА. У зв'язку з цим, 21 жовтня 2024 року він офіційно звернувся до Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації з листом, у якому просив визнати його наймачем, укласти відповідний договір найму та видати ордер на займане приміщення. У відповіді йому було знов відмовлено та мотивовано це тим, що термін дії направлення, за яким його було поселено, нібито, сплив 31.12.2012 року. Однак, він вказує, що йому про такі обставини не було відомо, а фактичне користування житлом триває до теперішнього часу.
Звертає увагу, що на момент його поселення гуртожиток перебував на балансі ЖУ «ПІВДЕННЕ» ДП «ЕКОС», і поселення було здійснено саме на підставі направлення, а не ордера. При цьому, згідно з чинним законодавством ордери видають виконавчі органи місцевої влади. Отже, його вселення до спірного житлового приміщення було правомірним, а тому вимога про обов'язкове отримання ордера є юридично необґрунтованою.
Згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) №1605 від 12.09.2012 року «Про безоплатне прийняття відомчого житлового фонду, службового житла, зовнішніх інженерних мереж ПАТ "ХК "Київміськбуд" до комунальної власності територіальної громади м. Києва», гуртожиток за адресою АДРЕСА_2 був переданий у підпорядкування Святошинської РДА.
Відмічає, що факт постійного проживання його, ОСОБА_1 , разом із сім'єю підтверджується актом про фактичне проживання особи №686 від 10.09.2024 року, який був засвідчений сусідами, начальником ЖЕД-2 та представниками КП «КЕРУЮЧА КОМПАНІЯ З ОБСЛУГОВУВАННЯ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ СВЯТОШИНСЬКОГО РАЙОНУ М. КИЄВА». На підставі вищенаведених обставин вказує, що він позбавлений можливості оформити своє право на житло через відсутність реєстрації у ньому, що робить необхідним звернення до суду з даним позовом.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 04 березня 2025 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просив скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції залишив поза увагою ті обставини, що вселення відбулося на підставі направлення на поселення, а не на підставі ордеру, видача якого відноситься до компетенції виконавчих органів місцевої влади. А відтак, вважає своє вселення таким, що відбулося на законних підставах, а тому для отримання ордеру до житлового приміщення, яким він на законних підставах вже користується, відсутні законні підстави, оскільки він користується таким приміщенням та сплачує рахунки за житлово-комунальні послуги. Вважає, що суд першої інстанції залишив поза увагою наведені докази, як і залишив поза увагою акт, складений мешканцями гуртожитку, який підтверджує факт проживання скаржника разом з родиною в спірному приміщенні.
Окремо наголошує на тому, що факт проживання його зі своєю родиною не заперечується й відповідачем у справі, крім того, щодо вказаної квартири відсутні заборгованість зі сплати житлово-комунальних послуг, що в чергове підтверджує факт його постійного проживання в квартирі АДРЕСА_3 .
Звертає увагу й на те, що іншого житла він не має, крім того, на даний час він перебуває на війсковій службі в ЗСУ та потребує цього житла, оскільки іншого житла він та його родина не має.
Розгляд справи просив здійснювати без його участі.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 04 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 як співробітнику ТОВ «ЛІФТЦЕНТР-УКРАЇНА» було видано направлення №514 від 03.01.2012 року, шо було підставою для тимчасового поселення на ліжко-місце з 01.01.2012 року по 31.12.2012 року (а. с. 16).
Відповідно до відомостей трудової книжки, позивач працював на таких посадах:
1) на посаді пособника робіт 2-го розряду з 28.03.2011 року по 16.01.2012 року в БМУ №4;
2) на посаді монтажника ліфтів 3- го розряду з 17.01.2012 року у ТОВ «ЛІФТЦЕНТР УКРАЇНА» по 11.08.2014 року;
3) на посаді монтажника електричних підйомників 4-го розряду з 01.01.2015 ркоу по 31.07.2017 року в ТОВ БРК «Будремсервіс»;
4) на посаді монтажника електричних підйомників (ліфтів) 4-го розряду з 01.06.2018 року по 31.01.2020 року в ТОВ «РСУ Ліфтсервіс»
5) на посаді електромеханіка ліфтів 4-го розряду з 13.02.2020 по 31.12.2020 в ТОВ «Сервісліфт Україна»
6) на посаді електромеханіка з ліфтів 4-го розряду з 15.08.2021 року в ТОВ «Екотехніка» (а. с. 12-15).
Листом Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації № 8975860 від 24.09.2024 року ОСОБА_1 було відмовлено у реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_2 , оскільки позивач не в повному обсязі подав необхідні документи, а саме відсутній ордер або договір найму(а. с. 20).
Листом КП «КЕРУЮЧА КОМПАНІЯ З ОБСЛУГОВУВАННЯ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ СВЯТОШИНСЬКОГО РАЙОНУ М. КИЄВА» №107/56/Х-826-921 від 16.10.2024 року ОСОБА_1 повідомлено, що гуртожиток за адресою АДРЕСА_2 в управління підприємства не передавався та у власності не перебуває . Підприємство не наділено повноваженнями щодо видачі ордерів та укладення договорів найму кімнат у гуртожитках та рекомендовано звернутися до Святошинської РДА (а .с. 21).
Листом Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації №107-107/ОП/Х-886-2018 від 05.11.2024 року). на звернення позивача про визнання його наймачем, укладення договору найму та видачі ордеру на кімнату в гуртожитку, було відмовлено, оскільки термін реєстрації відповідно до направлення був з 01.01.2012 року до 31.12.2012 року. Інших документів, які підтверджують право на вселення не надано (а. с.22 - 23).
На підтвердження факту проживання позивача разом із родиною в зазначеному приміщенні надано: акт №686 від 10.09.2024 року про фактичне проживання особи, підписаний начальником ЖЕД-2 В. Чалим; акт від 10.09.2024 року про проведення обстеження кімнати майстрами тех. дільниць ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ; квитанції про систематичну оплату житлово-комунальних послуг в кімнаті № 142 в гуртожитку (а. с. 27, 28, 24-25)
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що предметом доказування у справах про визнання права користування жилим приміщенням є: укладення наймачем договору найму жилого приміщення; вселення позивача в спірне жиле приміщення у встановленому порядку і фактичне проживання в ньому; коло осіб, які володіють самостійним правом користування спірним жилим приміщенням на момент вселення, їх згода на вселення; умови та порядок вселення позивача і користування ним спірним жилим приміщенням. Однак, позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог
Проте, колегія суддів не погоджуєтьсяз такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.
Згідно з п. 7 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 №208 користування жилою площею здійснюється: у гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера; у гуртожитках, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, - за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера, або на підставі договору оренди житла.
За змістом частин першої та четвертої статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу.
Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» громадяни, які на законних підставах проживають у гуртожитках державної форми власності, гуртожитках, що було включено до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), набувають право на приватизацію житлових приміщень у таких гуртожитках після їх передачі у власність відповідної територіальної громади.
Відповідно до п.3 Прикінцевих положень Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" З метою захисту житлових прав мешканців гуртожитків, недопущення їх незаконного виселення із займаних ними на визначених цим Законом правових підставах жилих приміщень, недопущення відчуження гуртожитків, що будувалися за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) за загальнодержавні кошти, запроваджується мораторій на виселення з гуртожитків мешканців (крім виселення мешканців гуртожитків за рішенням суду) та відчуження (крім передачі у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад відповідно до цього Закону) гуртожитків, що перебувають у повному господарському віданні або оперативному управлінні підприємств, організацій, установ незалежно від форми власності або увійшли до статутних фондів чи капіталів акціонерних чи колективних товариств (організацій), створених у процесі приватизації чи корпоратизації (у тому числі тих, що в подальшому були передані до статутних капіталів (фондів) інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб), з дня опублікування цього Закону до завершення виконання Загальнодержавної цільової програми передачі гуртожитків у власність територіальних громад.
Органам місцевого самоврядування під час дії зазначеного мораторію вжити заходів до видачі власниками гуртожитків ордерів усім мешканцям гуртожитків, яких на визначених цим Законом правових підставах було вселено в гуртожиток і які фактично проживають у гуртожитку більше п'яти років, які не отримали ордери (або у яких ордери було вилучено) з незалежних від них причин.
Згідно п.2-1 ч.1 ст.18 цього Закону, органи місцевого самоврядування у житловій сфері щодо приватизації громадянами житла у гуртожитках, на які поширюється дія цього Закону, після передачі гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону приймають рішення відповідно до глави 4 "Користування гуртожитками" Житлового кодексу Української РСР про надання жилої площі в гуртожитку з укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку мешканцям таких гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, та видають їм спеціальні ордери на право вселення на відповідну жилу площу в гуртожитку.
Отже, на відповідача покладався обов'язок після передачі гуртожитку у комунальну власність відповідно до цього Закону прийняти рішення відповідно до глави 4 "Користування гуртожитками" Житлового кодексу Української РСР про надання жилої площі в гуртожитку з укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку мешканцям таких гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, та видати їм спеціальні ордери на право вселення на відповідну жилу площу в гуртожитку.
Як зазначено вище, згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) №1605 від 12.09.2012 року «Про безоплатне прийняття відомчого житлового фонду, службового житла, зовнішніх інженерних мереж ПАТ "ХК "Київміськбуд" до комунальної власності територіальної громади м. Києва», гуртожиток за адресою бульвар Миколи Руденка, 20-А був переданий у підпорядкування Святошинської РДА.
Колегією суддів встановлено, що відповідачем не заперечується поселення в спірне житлове приміщення позивача згідно направлення, проте не визнається право на проживання позивачаз підстав відсутності ордеру на житлове приміщення.
Згідно ст. 130 ЖК УРСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Статтею 61 ЖК УРСР визначено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Статтею 310 ЦК України визначено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Згідно положень ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Вимогами ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі та у межах повноважень та засобами, передбаченими Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Вищезазначені правові позиції визначені і в постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 591/6623/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження № 14-165цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 14-464цс19).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Тобто, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції(див.Постанову Верховного Суду у справі №521/10070/14 від 23.01.2018 року).
Як зазначено колегією суддів вище, ОСОБА_1 проживає в зазначеному гуртожитку з 2012 року, на підставі направлення №514 від 03.01.2012 року як співробітнику ТОВ «ЛІФТЦЕНТР-УКРАЇНА».
На підтвердження факту проживання позивача разом із родиною в зазначеному приміщенні надано: акт №686 від 10.09.2024 року про фактичне проживання особи, підписаний начальником ЖЕД-2 В. Чалим; акт від 10.09.2024 року про проведення обстеження кімнати майстрами тех. дільниць ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ; квитанції про систематичну оплату житлово-комунальних послуг в кімнаті № 142 в гуртожитку (а. с. 27, 28, 24-25)
Так, Верховний Суд України неодноразово визнавав, що тривале фактичне проживання в гуртожитку, навіть без ордера, може бути підставою для визнання права користування житлом. Ключовими аргументами є:
· Тривале фактичне проживання
· Сплата комунальних послуг
· Відсутність заперечень з боку балансоутримувача
· Наявність актів або інших документів, що підтверджують проживання
У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1835цс15 зазначено, що відсутність ордера не є підставою для виселення, якщо особа фактично проживає у житлі та виконує обов'язки наймача, зокрема, сплачує комунальні послуги.
Крім того, Верховний Суд в постанові 521/10070/14- ц від 23.01.2018 року дійшов висновку про те, що тривалий час користування житлом свідчить про те, що право користування позивача вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції.
В постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18, Верховний Суд зазначив, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу.
В подальшому вказаний висновок підтримано постановою Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 202/5881/19 (провадження № 61-11901св22).
Отже, колегією суддіввстановлено, що ОСОБА_1 тривалий час проживає у гуртожитку та вважає його своїм житлом.
Ураховуючи, що підстави та законність вселення доводиться доказами, поданими до суду, і не спростовано відповідачем як в ході судового розгляду в суді першої інстанції, так і в ході апеляційного перегляду справи, то відсутність у позивача ордеру, який на виконання вимог Прикінцевих положень Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" так і не був виданий, свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
При цьому, колегія суддів відмічає, що згідно з п. 7 Примірного положення про гуртожитки (постанова Ради Міністрів УРСР № 208 від 03.06.1986): «Користування жилою площею в гуртожитках здійснюється виключно за договором найму, укладеним на підставі ордера»
Однак, вищезазначена нормапоширюється на державні та комунальні гуртожитки після передачі гуртожитку до відповідної територіальної громади.
У даному жвипадку у 2012 році гуртожиток ще перебував у відомчому користуванні, тому до ньогозастосовувалися відомчі порядки, де направлення часто замінювало ордер і виконувало функцію допуску до проживання.
Крім того, колегія суддівакцентує увагу на тому, що позивач та його родина не мають іншого житла. Єдина оселя, у якій вони проживають, це кімната № НОМЕР_1 у гуртожитку, що стала для них постійним місцем проживання протягом багатьох років.
На момент подання позову ОСОБА_1 проходить військову службу в лавах Збройних Сил України, виконуючи свій обов'язок перед державою. У зв'язку з цим, забезпечення житловими умовами не лише самого військовослужбовця, але й його родини, яка залишилася в тилу, набуває особливого значення. В умовах воєнного стану, коли питання соціального захисту захисників України є надзвичайно актуальним, відтак, ненадання згоди на його проживання в єдиному житлі виглядає несправедливим і таким, що суперечить принципам соціальної підтримки військовослужбовців.
Поза увагою суду першої інстанції залишилися норми цивільного процесуального закону, відповідно до яких обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів, а також захист порушеного права особи, яка звернулася до суду.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч.1 ст.376 ЦПК України є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин, рішення Святошинськогорайонного суду м. Києва від 04 березня 2025 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , а відтак, апеляційна скарга Хомутовського підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Святошинськогорайонного суду м. Києва від 04 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , ізольованої житлової кімнати № 142, житловою площею 18,7 кв. м.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді О. В. Желепа
В. А. Нежура