вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"23" травня 2025 р. м. Київ Справа № 911/1649/24
Господарський суд Київської області у складі судді Смірнова О.Г., розглянувши в письмовому позовному провадженні без виклику представників сторін справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма “РЦК» (04050, м. Київ, вул. Глибочицька, буд. 40, нежиле приміщення 46/В. літ. Н, П/)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “БТК “Агро» (08141, Київська обл., Києво-Святошинський р-н, село Петрівське, вул. Київська, буд. 33)
про стягнення 222 475, 04 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма "РЦК" звернулось до Господарського суду Київської області з позовною заявою від 25.06.2024 до Товариства з обмеженою відповідальністю "БТК "Агро" про стягнення 222 475, 04 грн.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.06.2024 вищевказану позовну заяву передано для розгляду судді Смірнову О.Г.
Ухвалою суду від 10.07.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання. Запропоновано відповідачу не пізніше п'яти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати заяву із запереченнями щодо розгляду в порядку спрощеного позовного провадження; проте не пізніше п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив на позов із урахуванням вимог ст.165 ГПК України, надати листування з позивачем по суті спору (з доказами направлення або вручення кореспонденції).
25.07.2024 через систему "Електронний суд" від Товариства з обмеженою відповідальністю "БТК "Агро" надійшов відзив на позовну заяву в якому останнє наводить власні спростування на доводи позивача, зокрема, зазначає, що заявлений до стягнення сума не є безпідставно отриманими коштами, оскільки відповідач на виконання умов договору неодноразово здійснював на користь позивача оплату за оренду земельної ділянки. Також відповідач з посиланням на рішення Господарського суму Київської області від 16.01.2024 у справі № 911/1467/23 стверджує, що підстави заявлені в обґрунтування даного позову спростовуються обставинами встановленими в ході розгляду справи № 911/1467/23 та вказує на відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження факту користування відповідачем орендованою земельною ділянкою в заявлений позивачем період, а тому просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Крім того, 25.07.2024 через систему "Електронний суд" від відповідача надійшли доповнення до відзиву, в яких останній заперечив щодо розміру заявлених позивачем до стягнення судових витрат на правничу допомогу з підстав відсутності належних доказів на підтвердження заявленої їх суми.
30.07.2024 через систему "Електронний суд" від позивача надійшла відповідь на відзив в якій наводить власні спростування на доводи відповідача викладені у відзиві на позовну заяву.
16.08.2024 через систему "Електронний суд" від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, згідно якого заперечує проти доводів позивача в частині належності в Державному реєстрі прав на нерухоме майно права власності за позивачем об'єкта оренди земельної ділянки саме площею 0,15 га.
03.09.2024 через систему "Електронний суд" від відповідача надійшло клопотання про долучення доказів згідно переліку.
05.09.2024 через систему "Електронний суд" від позивача надійшли заперечення щодо долучення поданих відповідачем доказів в зв'язку з пропуском встановленого строку без поважних причин.
20.09.2024 через систему "Електронний суд" від відповідача надійшло клопотання про стягнення з повивача витрат на правничу допомогу в сумі 30000,00 грн.
За результатами розгляду клопотання відповідача про долучення доказів від 03.09.2024, суд дійшов таких висновків.
Статтею 80 Господарського процесуального кодексу України чітко врегульовано порядок і строки подання доказів учасниками справи. Так, згідно з частиною 3 статті 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч. ч. 4, 5 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).
У розумінні наведених положень докази, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення, мають бути подані відповідачем одночасно із відзивом на позовну заяву, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена відповідачем суду та належним чином обґрунтована.
Учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (пункт 4 частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частина 2 статті 118 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, інститут строків в господарському процесі сприяє досягненню юридичної визначеності, а також стимулює учасників господарського процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ГПК України певних процесуальних дій (постанова ВС від 11.07. 23 у cправі №910/8965/22).
Відповідно до частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обгрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Господарський процесуальний кодекс України не пов'язує право суду відновити чи продовжити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку.
Поважними причинами пропуску процесуального строку визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, незалежними від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальної дії.
Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення чи продовження, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Всупереч наведеному, клопотання відповідача про долучення доказів подано з пропущенням встановленого строку для його подання. При цьому, відповідачем не заявлено клопотання про поновлення пропущеного строку для подання доказів та не обгрунтовано неможливість подання доказів в строк.
Також, наведені у клопотанні про долучення доказів обставини того, що відповідач повідомляв у відзиві на позов про те, що будуть додатково надані докази на підтвердження доводів відповідача, не є такими, які унеможливили своєчасне вчинення відповідної процесуальної дії, оскільки подані докази були наявні у відповідача станом на момент подання відзиву на позовну заяву.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення клопотання відповідача без розгляду, а долучені до вказаного клопотання докази до розгляду не приймати.
У відповідності до ч. ч. 2 і 3 ст. 252 ГПК України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до ч. ч. 5, 7 ст. 252 ГПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін та заперечення щодо її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження до суду не надходили.
Враховуючи приписи ч. 4 ст. 240 ГПК України, у зв'язку з розглядом справи без повідомлення (виклику) учасників справи, рішення прийнято без його проголошення - 23.05.2025.
Розглянувши та дослідивши матеріали справи, суд встановив.
Позов мотивовано тим, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна відповідач, як його власник, став фактичним користувачем орендованої земельної ділянки, тому саме із цієї дати у відповідача виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розташовано майно, тому просить стягнути з відповідача в порядку ч.1 ст. 1212 ЦК України заборгованість за користування земельною ділянкою без достатньої правової підстави.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 24.08.2023 №344066831, Товариство з обмеженою відповідальністю «Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма "РКЦ" (далі - позивач, орендодавець) є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3210945900:01:095:0001, що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Ірпінь, смт Гостомель, вул. Бучанське шосе, земельна ділянка 20, цільове призначення земельної ділянки: під розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Право власності зареєстровано за позивачем на підставі свідоцтва про право власності серія та номер 31044684, виданий 16.12.2014.
01.07.2022 року між сторонами у справі було укладено договір оренди земельної ділянки № 0107/2022 (далі - договір), відповідно до умов якого позивач - орендодавець передає, а відповідач - орендар приймає у строкове платне користування об'єкт оренди (майно) згідно п. 1.2 договору з метою розміщення виробничих приміщень (п. 1.1 договору).
Об'єктом оренди є земельна ділянка (як виробнича площадка) площею 0,15 га (п. 1.2 договору).
Згідно з п. 1.3 договору об'єкт оренди, що надається орендарю в платне користування за цим договором, розташований за адресою: Київська обл., смт. Гостомель, Бучанське шосе, 20.
Відповідно до п. 1.4 договору орендодавець є власником зазначеного в п. 1.2, п. 1.3 майна на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно Серія ЯА № 412057 від 13 липня 2005 р. із змінами, внесеними від 16 грудня 2014 р. серія СТА 610487.
Пунктом 1.5 договору передбачено, що орендодавець гарантує, що об'єкт оренди не знаходиться в оренді у іншого суб'єкта господарювання (незалежно від форми власності), надається без будь-яких податкових, фінансових або інших обтяжень та цілком придатний для безперешкодного його використання орендарем для цілей, передбачених п. 1.1.
У відповідності до п. 1.6 договору згідно даного Договору до орендаря тимчасово переходить право володіння та право користування об'єктом оренди. Орендар не отримує права власності на об'єкт оренди.
Пунктом 1.7 договору визначено, що орендодавець у місячний термін з дати підписання договору, але не пізніше, зобов'язується забезпечити енергопостачання орендаря (об'єкту оренди), що підтверджується відповідним актом.
Згідно з п. 2.1, 2.3 договору датою початку використання об'єкту оренди орендарем є дата підписання сторонами Акту прийому-передачі об'єкту оренди (з врахуванням вимог п. 3.9 договору). Передача майна здійснюється з моменту підписання сторонами Акту прийому-передачі.
Відповідно до п. 3.1 договору орендна плата здійснюється за кожен місяць користування майна не пізніше 14 числа даного місяця шляхом перерахування коштів на банківський рахунок орендодавця на підставі його рахунку. Щомісячний розмір орендної плати з квітня по вересень становить 21000 (двадцять одна тисяча) грн., з жовтня по березень - 10000 (десять тисяч) грн.
Пунктом 3.9 договору передбачено, що у разі невиконання орендодавцем вимог п. 1.7 цього договору, термін оренди майна за згоди орендаря автоматично (без укладання будь-яких угод) продовжується на строк рівнозначний такому невиконанню зобов'язання, або є підставою для одностороннього розірвання орендарем договору із відшкодуванням Орендодавцем витрат, передбачених п. 4.2.4 цього договору.
Пунктом 4.1.4 договору передбачено, що орендодавець зобов'язаний забезпечити енергопостачання орендаря. У разі незабезпечення у строки передбачені п. 1.7 договору, орендодавець щомісячно (до п'ятого числа наступного місяця) сплачує в повному обсязі або орендарем утримується в рахунок орендної плати компенсаційна виплата у розмірі вартості альтернативного енергопостачання (електрогенератор, акумулятори, паливо, вартість праці, послуги тощо).
Згідно з п. 6.1 договору строк оренди та строк дії даного договору становить 18 (вісімнадцять) місяців з моменту підписання Акту прийому-передачі 01.07.2022 року по 31.12.2023 року.
На виконання умов договору орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку, що є предметом оренди і знаходиться за адресою: Україна, 08290, Київська обл., смт Гостомель, вул. Бучанське шосе, 20, земельна ділянка передається орендодавцю в стані, належному до експлуатації, про що свідчить акт прийому-передачі від 01.07.2022 року, копія якого наявна в матеріалів справи.
Як зазначає позивач, на виконання умов договору відповідач сплачував на користь позивача орендну плату, що підтверджується доданими до матеріалів справи платіжними інструкціями: від 28.07.2022 №2671 на суму 17884 грн., від 29.07.2022 №2672 на суму 8942 грн., від 30.08.2022 №2675 на суму 21000 грн., від 19.09.2022 №2676 на суму 10000 грн., від 27.09.2022 №2677 на суму 6000 грн., від 29.09.2022 №2678 на суму 5000 грн. від 07.10.2022 №2682 на суму 10000 грн., від 10.10.2022 №2683 на суму 11000 грн., від 07.11.2022 №2688 на суму 21000 грн.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач стверджує, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором оренди земельної ділянки від 01.07.2022 №0107/2022 щодо сплати орендної плати в повному обсязі, що, як наслідок, спричинило дострокове розірвання.
Позивач надіслав відповідачу претензію від 25.01.2023 року, в якій зазначав про наявну у позивача заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 45403,50 грн., у зв'язку з чим орендодавцем повідомлено про дострокове розірвання договору у зв'язку з невиконанням з боку ТОВ «БТК Агро» його умов та таке повідомлення було надіслано на поштову адресу орендаря 11.11.2022 засобами поштового зв'язку. Позивач вказав у претензії, що з 01.02.2023 договір оренди припиняє свою дію, а доступ сторонніх осіб на територію ТОВ «ЗТВКФ «РКЦ» буде обмежено. З огляду на викладене, позивач просив не пізніше 01.02.2023 звільнити належну йому земельну ділянку від належного відповідачу майна та 01.02.2023 з'явитися для підписання акту повернення об'єкту оренди згідно договору.
З наданого до позову листуванні між сторонами вбачається, що відповідач звертався до позивача та вказував, що оскільки позивач як орендодавець ухиляється від виконання обов'язку по забезпеченню енергопостачання, відповідач несе надмірні витрати, які перевищують суму орендних платежів, у зв'язку з чим відповідач застосовує належне йому право на утримання коштів у розмірі вартості альтернативного електропостачання в рахунок орендної плати.
Оскільки, за твердженням позивача, відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором оренди земельної ділянки від 01.07.2022 №0107/2022,що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна відповідач, як власник такого майна, став фактичним користувачем орендованої земельної ділянки, тому саме із цієї дати у відповідача виник обов'язок належно оформити правовідносини щодо користування земельною ділянкою (оформити речові права на земельну ділянку), а також обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розташовано майно, а відтак, враховуючи, що земельна ділянка є об'єктом цивільних прав у розумінні ст. 79-1 Земельного кодексу України, то з відповідача підлягають стягненню безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 01.12.2022 по 31.12.2023 в розмірі 196000,00 грн. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача пеню в розмірі 9800,00грн., три проценти річних в розмірі 5819,04 грн. та інфляційних втрат в розмірі 10856,00 грн.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.
За змістом статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положеннями частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Крім того, правовий механізм переходу прав на землю, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України.
Виходячи зі змісту означеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку в разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.
Як вбачається з положень статті 120 Земельного кодексу України, виникнення права власності на об'єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведені в оренду попередньому власнику.
Власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 та Верховного Суду від 15.12.2021 року в справі № 924/856/20.
Відповідно до статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 року в справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давнього Риму (лат. superficiessolocedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані.
У постанові від 05.08.2022 року в справі № 922/2060/20 Верховний Суд, при розгляді спору в подібних правовідносинах, де серед іншого встановлювались обставини щодо площі земельної ділянки, яку використовував власник розташованого на ній нерухомого майна, дійшов висновку, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем сформованої земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).
Згідно зі статтею 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.
Слід зазначити, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20.
Верховний Суд у постановах від 16.09.2020 у справі № 922/3361/19, від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18 неодноразово зазначав, що при розгляді справ про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді недоотриманої плати підлягають встановленню обставини, зокрема, чи є земельна ділянка сформованим об'єктом цивільних прав протягом усього періоду, зазначеного у позові.
Згідно зі ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.
Судом встановлено, що відповідно до відомостей з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 24.08.2023 №344066831, Товариство з обмеженою відповідальністю «Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма "РКЦ" є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3210945900:01:095:0001, що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Ірпінь, смт Гостомель, вул. Бучанське шосе, земельна ділянка 20, цільове призначення земельної ділянки: під розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Право власності зареєстровано за позивачем на підставі свідоцтва про право власності серія та номер 31044684, виданий 16.12.2014.
Судом також встановлено, що на підставі укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки 01.07.2022 року №0107/2022 позивач передає, а відповідач приймає у строкове платне користування об'єкт оренди (майно), а саме земельну ділянку (як виробнича площадка) площею 0,15 га, що розташована за адресою: Київська обл., смт. Гостомель, Бучанське шосе, 20.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком певної події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
За змістом статті 1212 Глави 83 Цивільного кодексу України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" для кондикційних зобов'язань характерним є приріст майна у набувача без достатніх правових підстав.
Зокрема частина друга вказаної норми регламентує, що при цьому вина набувача майна, потерпілого чи інших осіб не має значення, а визначальним є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Частиною першою статті 93 Земельного кодексу України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату (частина перша статті 96 Земельного кодексу України).
Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (стаття 92 цього кодексу).
Право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України). До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Фактичний користувач земельних ділянок, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельних ділянок на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України (аналогічні висновки неодноразово наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).
Для кондикційних зобов'язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 Цивільного кодексу України).
Тобто, при розгляді даної категорії справ не мають значення причини, з яких відповідач не оформив право користування земельною ділянкою, у тому числі якщо це сталося в результаті поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 10.02.2020 у справі № 922/981/18 та у постанові від 02.06.2020 у справі № 922/2417/19, від 21.03.2023 по справі №922/2095/21.
Отже фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Вказаний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17.
Згідно з вимогами статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій-сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Матеріали справи не містять доказів сплати відповідачем позивачу орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 01.12.2022 по 31.12.2023 в розмірі 196000,00 грн.
Отже оскільки відповідач не виконав свого обов'язку щодо своєчасного та належного оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташоване нерухоме майно, яке належить відповідачу на праві власності, що призвело до неотримання позивачем доходу від орендної плати за вказану земельну ділянку, то позовна вимога про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою підлягає задоволенню повністю у сумі 196000,00 грн.
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань, позивач просив стягнути з відповідача пеню в розмірі 9800,00грн., три проценти річних в розмірі 5819,04 грн. та інфляційних втрат в розмірі 10856,00 грн.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ст. 548 Цивільного кодексу України). Виконання зобов'язань може забезпечуватись згідно договору неустойкою (штрафом, пенею).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема - сплата неустойки (п.3 ч.1 ст. 611 Цивільного кодексу України).
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст.549 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (ч.ч. 4, 6 ст. 231 Господарського кодексу України).
Згідно зі ст. ст. 1, 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до п. 7.2. Договору за прострочення строків платежів згідно даного договору орендар сплачує орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення, але не більше 5 відсотків від суми заборгованості.
Однак, оскільки предметом позову є стягнення безпідставно отриманих коштів за користування земельною ділянкою, у зв'язку із розірванням Договору, на підставі статті 1212 ЦК України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для нарахування пені позивачем на підставі п. 7.2. Договору, який передбачає нарахування пені за прострочення сплати орендної плати.
За таких обставин позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма “РЦК» про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “БТК “Агро» пені у розмірі 9 800, 00 грн. задоволенню не підлягають.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Перевіривши надані позивачем розрахунки трьох процентів річних та інфляційних втрат на предмет правильності та обґрунтованості, судом встановлено, що останні здійснено арифметично вірно, та у відповідності до умов Договору, обставин справи та вимог законодавства, у зв'язку з чим вимоги позивача про стягнення трьох процентів річних в розмірі 5819,04 грн. та інфляційних втрат в розмірі 10856,00 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. ст. 74, 76 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Доказів мирного врегулювання спору сторонами подано не надано.
Згідно із ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача 27000, 00 грн витрат на правову допомогу.
Згідно із ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Позивачем на підтвердження понесення витрат на правову допомогу долучено до матеріалів справи: копію договору №53/2023 від 18.01.2022 про надання правової допомоги, додаткової угоди №1 від 20.07.2023 року, ордер серії АА №1350176 від 05.09.2023, копію акту №11 від 31.05.2024 із зазначенням робіт (наданих послуг), за вказаним вище договором на суму 27000, 00 грн.
Частини 1 та 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України встановлюють, що:
- витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави;
- за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України»).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Частина 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України ).
Відповідно до приписів ч. 6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Також, судом враховано, що заявлений до відшкодування розмір судових витрат є надмірним та завищеним, оскільки відповідає як принципам матеріального (договірного) права, так і процесуального права (оскільки висвітлює затрати по роботі адвоката у даній справі), що відповідає правовим позиціям, викладеним Верховним Судом у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 та у постановах від 25.04.2018 у справі №922/3142/17, від 02.05.2018 у справі №910/22350/16, від 11.06.2018 року у справі №923/567/17.
Суд встановив, що предмет спору у справі не є складним для спеціаліста правника, не потребував складного аналізу правових норм та судової практики, а також складних розрахунків; відтак підготовка процесуальних документів не становила складності та не потребувала багато часу адвоката.
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19, від 11.02.2021 у справі №920/39/20.
До того ж, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", заява №19336/04).
У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Враховуючи критерії реальності, співмірності та розумності судових витрат, суд вважає за доцільне визначити розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають відшкодуванню відповідачем на користь позивача у меншому розмірі в сумі 6000, 00 грн.
Згідно із ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Витрати зі сплати судового збору покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 73, 86, 233, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма "РЦК" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БТК "Агро" задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "БТК "Агро" (08141, Київська область, Києво-Святошинський район, с. Петрівське, вул. Київська, буд. 33, код ЄДРПОУ 34902583) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Зовнішньоторговельна виробничо-комерційна фірма "РЦК" (04050, м. Київ, вул. Глибочицька, буд. 40, нежиле приміщення 46/в літ. Н.П/, код ЄДРПОУ 18017679) безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою у розмірі 196 000 (сто дев'яносто шість тисяч) грн. 00 коп., три проценти річних у розмірі 5 819 (п'ять тисяч вісімсот дев'ятнадцять) грн. 04 коп., інфляційні втрати у розмірі 10 856 (десять тисяч вісімсот п'ятдесят шість) грн. 00 коп., судовий збір у розмірі 3 190 (три тисячі сто дев'яносто) грн. 13 коп. та 6000 (шість тисяч) грн. 00 коп. витрат на правову допомогу, видавши наказ.
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Повний текст рішення складено 23.05.2025.
Суддя О.Г. Смірнов
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.