Справа №760/27631/23 2/760/2324/25
24 березня 2025 року м. Київ
Солом'янський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Ішуніної Л. М.,
за участю секретаря судового засідання Воловічено Л. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить усунути йому перешкоди у здійсненні права власності квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з указаної квартири.
Свої вимоги мотивує тим, що йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 30 вересня 2019 року належить квартира АДРЕСА_1
Зазначає, що вказана квартира належала його матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач перебувала у шлюбі з його братом ОСОБА_4 та вселилась до вищевказаної квартири, як член сім'ї у 2001 році і проживає дотепер.
Відповідач розлучилася з ОСОБА_4 у 2019 році, який після розлучення залишив спірну квартиру, а ІНФОРМАЦІЯ_2 помер. Позивач вказує, що відповідач не є членом його сім'ї, однак продовжує проживати у квартирі безпідставно.
Так, відповідач не зареєстрована у спірній квартирі, продовжуючи проживати одноосібно у ній, не сплачує житлово-комунальні послуги, внаслідок чого утворилась заборгованість. При цьому, не надає ключі від квартири і не впускає власника, хоча повідомлена про те, що він бажає користуватися своєю власністю.
Таким чином, своїми діями відповідач чинить йому перешкоди у користуванні власністю, тому звернувся до суду з указаним позовом та просив його задовольнити.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 листопада 2023 року для розгляду зазначеної позовної заяви визначено головуючого суддю Ішуніну Л. М.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2023 року вищевказану позовну заяву залишено без руху.
На виконання зазначеної ухвали 22 січня 2024 року стороною позивача надано клопотання про витребування відомостей про реєстрацію шлюбу та його розірвання між братом позивача та відповідачем.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 26 січня 2024 року вказану справу прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Витребувано у Солом'янського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відомості про реєстрацію шлюбу та розірвання шлюбу між ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
31 травня 2024 року до суду надійшли витребувані докази.
21 червня 2024 року до суду надійшов відзив відповідача, в якому вона заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на те, що вона була вселена у спірну квартиру її минулим власником ОСОБА_3 , матір'ю її чоловіка ОСОБА_4 , з яким вона перебувала у шлюбі з 2001 року, як член його сім'ї, що свідчить про її проживання та користування квартирою на законних підставах. Від шлюбу мають спільного сина та всі були зареєстровані у вказаній квартирі. У подальшому, ОСОБА_4 купив квартиру для сина, куди останній переїхав та знявся з реєстрації у спірній квартирі.
Зазначає, що дійсно у 2019 році вона розлучилась з ОСОБА_4 , однак після смерті колишнього чоловіка ІНФОРМАЦІЯ_2 , вона разом з позивачем брали участь у його похованні. При цьому, з позивачем були нормальні родинні відносини, він ніколи не вимагав щоб вона звільнила спірну квартиру, вони часто спілкувались, він постійно вітав її з днем народження, а у 2022 році з його дозволу відповідач зробила ремонт у квартирі більше як на 80 000 грн. Крім того, позивач запевняв, що відповідач може жити у спірній квартирі до того часу поки не назбирає коштів на придбання власного житла.
Окрім того, вказує, що вона зареєстрована у спірній квартирі і по день розгляду справи, а довідка з Солом'янської РДА м. Києва від 19 травня 2023 року є незнаною. Також, сплачує комунальні послуги з боргами, частина яких виникла за час проживання колишнього чоловіка, які за домовленістю з позивачем перекрила шляхом зробленого нею ремонту у спірній квартирі.
Крім того, відповідач заявила клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, обґрунтовуючи тим, що позивач набувши право власності на спірну квартиру в порядку спадкування за заповітом 13 вересня 2019 року мав право звернутися до суду з цим позовом до 13 вересня 2022 року включно, однак звернувся до суду лише у листопаді 2023 року, тобто з пропуском трирічного терміну, встановлено чинним законодавством. У зв'язку з викладеним, відповідач просила застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позову.
24 червня 2024 року відповідач подала до суду зустрічну позовну заяву про визнання права користування квартирою та стягнення витрат на ремонт.
Ухвалою суду від 28 липня 2024 року відмовлено у прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про визнання права користування квартирою та стягнення витрат на ремонт, в частині вимог про стягнення витрат на ремонт. Зустрічну позовну заяву, в частині вимог про стягнення витрат на ремонт, разом із доданими матеріалами повернуто відповідачу.
28 липня 2024 року ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права користування квартирою залишено без руху.
01 серпня 2024 року ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів від 01 серпня 2024 року.
11 вересня 2024 року ухвалою суду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права користування квартирою повернуто позивачу, у зв'язку з невиконанням вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві, просила позов задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явилася, про дату час і місце судового засідання повідомлялася належним чином, натомість, її представником було подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з тим, що вона проходить амбулаторне лікування внаслідок ускладнення після планового хірургічного втручання. Також, відповідачем було подано клопотання про відкладення судового засідання у зв'язку з тим, що її представник не може з'явитись у судове засідання.
За загальним правилом частини першої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав, зокрема, перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
Так, з поданого представником відповідача ОСОБА_2 - адвоката Лупол І. В. клопотання вбачається, що вона просить відкласти судове засідання у зв'язку зі станом здоров'я та проходженням амбулаторного лікування, однак доказів на підтвердження викладених обставин до клопотання не додає, у зв'язку з чим суд не визнає причини неявки сторони відповідача поважними.
З огляду на викладене, суд вважає за можливе проводити розгляд справи у відсутність учасників справи, що не з'явилися в судове засідання.
Вислухавши представника позивача, вивчивши матеріали справи та дослідивши надані докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
Судом установлено, що позивач є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 вересня 2019 року, після смерті ОСОБА_3 (матері позивача), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права вланості № 182899023 право власності на вищевказану квартиру зареєстровано за позивачем 30 вересня 2019 року.
Відповідач з 17 листопада 2000 року перебувала з ОСОБА_4 , який є братом позивача, у зареєстрованому шлюбі та була вселена до вищевказаної квартири, що на той момент належала на праві власності ОСОБА_3 , як член сім'ї.
У 2019 році шлюб між ОСОБА_4 та відповідачем був розірваний, що сторонами не заперечувалось.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про народження від 21 червня 2022 року, виданим Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністертсва юстиції (м. Київ) серії НОМЕР_1 .
Згідно з відповіддю Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації за № 242/7 від 09 травня 2023 року у Реєстрі територіальної громади відсутня інформація про реєстрацію осіб за адресою: АДРЕСА_2 .
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами другою та третьою статті 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.
Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім'ї.
Відповідно до статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Крім статті 8 Конвенції, права ОСОБА_1 як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у своїх рішеннях зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) та від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) вказано, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об'єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.
Враховуючи викладене, суд встановив, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між позивачем та колишньою дружиною його брата, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а шлюб між ними було розірвано ще у 2019 році. Позивачу - ОСОБА_1 належить на праві приватної власності спірна квартира, а ОСОБА_2 , після реєстрації шлюбу з братом позивача, у 2001 році вселилася до цієї квартири як член сім'ї. На той момент квартира на праві власності належала матері позивача та його брата - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Водночас, відповідач продовжує користуватися спірною квартирою і після припинення шлюбних відносин та набуття позивачем права власності на неї, проживає в ній одноосібно, що унеможливлює реалізацію позивачем у повному обсязі прав власника щодо спірної квартири.
Як вбачається з досліджених у судовому засіданні матеріалів справи відповідач здійснює оплату комунальних послуг, що надаються у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_3 , що на підставі договору купівлі-продажу квартири від 20 жовтня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 605, належить спільному синові відповідача та брата позивача - ОСОБА_5 .
Крім того, відповідачем була повідомлено, що зазначена квартира була придбана її колишнім чоловіком для їхнього сина, що не оспорювалось сторонами в ході судового розгляду.
З огляду на викладене, суд, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку, за обставин цієї справи, виселення ОСОБА_2 зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки позивач та відповідач не пов'язані спільним побутом, відповідач не є і не була членом сім'ї позивача, знята з зареєстрованого місця проживання у спірній квартирі, має інше житло для проживання, у свою чергу, позивач не має можливості користуватися спірною квартирою, що належить йому на праві власності.
Твердження відповідача про те, що вона і на момент розгляду справи у суді зареєстрована у спірній квартирі спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, зокрема, відповідями з Реєстру територіальної громади м. Києва від 29 листопада 2023 року, Єдиного державного демографічного реєстру від 08 грудня 2023 року та Державної міграційної служби України від 02 лютого 2024 року, в яких зазначено, що зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 не встановлено.
Інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї попереднього власника, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, у зв'язку із цим суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог щодо усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення з неї ОСОБА_2 .
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідач будь-яких доказів на спростування обставин, викладених у позові суду не надала.
Водночас, у поданому до суду відзиві відповідач просила застосувати наслідки спливу строку позовної давності.
Згідно зі статтей 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 цього ж Кодексу передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Разом з цим, у статті 268 ЦК України наведено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється.
Проте, за змістом зазначеної норми, такий перелік не є вичерпним.
Так, частиною другої статті 268 ЦК України передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі.
Так, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав.
Зазначений правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 06 серпня 2021 року у справі № 910/20607/17.
Враховуючи вищекладене, що позивач звернувся до суду з вимогами про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру, порушення його права є триваючим, суд дійшов висновку, що позовна давність не поширюється на заявлені вимоги, позивач мав право пред'явити такий позов у будь-який час, тому підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності вісутні.
Беручи до уваги, що вищевказані обставини свідчать про необхідність усунення перешкод власнику квартири в реалізації права власності, суд приходить до висновку про задоволення позову.
З огляду на вищезазначене, керуючись статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 41, 47 Конституції України, статтями 9, 64, 150, 156, 162, 109 ЖК України, статтями 317, 319, 321, 391, 401, 402, 406 ЦК України, статтями 1-23, 76-81, 89, 95, 258-259, 263-265, 280-285, 289, 352, 354, 355 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
Усунути перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні права власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 073,60 грн.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості щодо учасників справи:
позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 , проживає: АДРЕСА_4 ;
відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_3 , проживає: АДРЕСА_2 .
Суддя Л. М. Ішуніна